Міжнародна передача технологій (іnternatіonal technology transfer) – це сукупність економічних відносин між фірмами різних країн в області використання закордонних науково-технічних досягнень. Міжнародні документи трактують поняття "технологія" досить широко; відповідно до неокласичної теорії, воно містить у собі:

· властиво технологію (dіsembodіed/dіssembled technology), що розуміє як набір конструктивних рішень, методів і процесів;

· матеріалізовану технологію (embodіed technology), тобто технологію втілену в машинах, устаткуванні й т.ін.;

· предметом трансферту можуть виступати обидва типи об'єктів як спільно, так і окремо;

· наступні форми трансферту технологій на світовому ринку: передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

· надання know-how і технологічного досвіду;

· торгівлю високотехнологічною продукцією;

· надання технологічного знання, необхідного для придбання монтажу й використання машин і устаткування, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або якимось іншим шляхом;

· промислове й технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин, устаткування, напівфабрикатів, матеріалів;

· надання консалтингових послуг і інжинірингу;

· передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;

· передача технології в рамках інвестиційного співробітництва.

Міжнародна передача технології здійснюється як через між фірмові канали незалежних іноземних фірмам, так завдяки внутрішнім каналам МК у випадку впровадження в якому-небудь відділенні країни науково-технічного досягнення, розробленого організаційною одиницею МК в іншій країні. У сучасних умовах найбільшого поширення набуває зростання частки ліцензійного обміну у світі. Це дозволяє МК завдяки каналам внутрішньофірмової торгівлі знижувати ступінь ризику виконання контрактів і гарантує збереження науково-технічних секретів.

Стратегія науково-технічного співробітництва

У технологічній політиці багатьох МК останнім часом відбулися значні зміни, які пов'язуються із двома протилежними тенденціями технологічного розвитку:

• регіональною економічною інтеграцією в сполученні із зближенням стандартів і споживчих переваг, що створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МК на основі централізованого контролю й власних філій;

· наявністю численних фірм і галузей, в яких стратегія співробітництва виявляється більш ефективною. Цьому сприяють економічний націоналізм, протекціонізм, розходження місцевих культур і стандартів і інші фактори.

У зв'язку із цим можливі дві моделі МК:

· закрита адміністративна система, що переступає через національні межі;

· відкрита для багатьох коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма відносин, яка припускає взаємодію фірм двох або декількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найбільш перспективною формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів забезпечується наступна взаємодія між фірмами:

· спільне проведення НДДКР;

· взаємний обмін науковими досягненнями;

· взаємний обмін виробничим досвідом;

· підготовка кваліфікованих кадрів.

Мотивами, що спонукають компанії до створення стратегічних альянсів, є наступні обставини:

· швидкий розвиток технологій і скорочення життєвого циклу товарів і технологічних процесів і відповідно скорочення часу на проведення НДДКР;

· зростаюча вартість досліджень у високотехнологічних галузях і, відповідно, розподіл витрат між фірмами на проведення спільних НДДКР;

· одержання доступу до науково-технічних досягнень партнеру з альянсу;

· розподіл ризику невдачі при проведенні спільних НДДКР.

Планування міжнародних НДДКР

Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне рішення стратегічних завдань. У плануванні міжнародних НДДКР центр ваги лежить на вирішенні наступних типів завдань:

· розміщення науково-дослідних підрозділів;

· рішення про самостійну розробку продукту або його закупівлі;

· вибір майбутнього напрямку досліджень;

· розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Моделі розміщення НДДКР

Визначення місця розміщення науково-дослідних підрозділів є складним процесом, який має стратегічний характер. Місце розташування вибирається на основі отримання максимальних переваг компанії від спеціалізації й місцевих умов. Рішення приймається на основі таких критеріїв, як близькість до підрозділів, що виконують функції постачання, виробництва й збуту, а також потенційних клієнтів. Враховується також наявність місцевих ресурсів (кваліфікований персонал, капітал) і необхідність мінімально припустимого розміру дослідницького підрозділу, для мінімізації постійних витрат.

Для вибору місця розташування дослідницьких підрозділів використовують наступні моделі:

· технологічна крива;

· матриця технологічного портфелю;

· модифікована модель конкуренції М. Портера й т.ін.

Моделі технологічної кривоїпритаманна наявність для кожної технології своєї природної межі. Причому, по мірі наближення до неї для поліпшення параметрів продукту (процесу) необхідні все більші вагомі інвестиції. Ці передумови відбиваються у виборі моделі S-подібної кривої і передбачається порівнювання технологій за їхньою результативністю (можливості досягнення кращих параметрів продукту).

Серед технологій, що зароджуються, можуть бути такі, які загрожують самому існуванню діючого бізнесу. Зазвичай результативність технологій порівнюють шляхом співставлення досягнення з їх участю головного параметру, що цікавить основного споживача. Нова технологія визнається перспективною, якщо вона дозволяє досягти таких або кращих показників, ніж стара.

Практика показала, що тут є два наріжних камені. По-перше, споживача можуть улаштовувати більше низькі значення порівнюваного параметра й нова технологія буде конкурентноздатної щодо цього. По-друге, нова технологія може створювати продукт із новими властивостями або істотно поліпшувати параметри, важливі для інших груп споживачів. При прийнятті стратегічних рішень фірми повинні враховувати наступні моменти:

· чи є технологія підтримуючої або альтернативної;

· чи є альтернативна технологія стратегічно важливою (перспективною);

· яка ринкова ніша буде базою розвитку альтернативної технології;

· в яких організаційних формах буде створюватися й розвиватися альтернативна технологія.

З погляду міжнародного менеджменту стратегічне завдання полягає у пошуку країни, в якій перехід на радикально нову технологію (особливо альтернативного типу) проходитиме при більше низьких витратах або легше в силу іншої підприємницької або інженерної культури (іншого способу мислення).

Модель "технологічної матриці" характеризується тим, що для кожної пари значень показників "технологічна привабливість” та „ресурсний потенціал" співставляється певна ринкова й фінансова стратегія. Застосування цієї моделі в практиці МНК має ту особливість, що необхідно враховувати, чи дотримується фірма технологічної політики "center-for-global" або "local-for-local", і відповідно дозволяє оцінювати технологічну привабливість і ресурсний потенціал або глобально, або з точки зору місцевого ринку.

Нові підходи

В 90-х рр. було розроблено кілька оригінальних підходів для прийняття стратегічних рішень для розвитку активності в науково-технічній сфері у міжнародному масштабі.

Модель Герпотта пропонується процес вибору розміщення науково-дослідних і конструкторських підрозділів МК, особливість якого полягає у виділенні моделей для прийняття управлінських рішень з різних питань.

Вибір політики у технологічній сфері визначається в даній методиці залежно від значень показників привабливості технології й технологічної позиції компанії. За умов високої привабливості нової технології передбачається вибір більше капіталоємних проектів, а при низкій – менша інвестиційна активність. За гарної технологічної позиції проводиться більш агресивна політика на міжнародному ринку, більший ступінь включеності ресурсів компанії в глобальні перегони, а за більш слабкої – відбувається орієнтація компанії на кооперацію в міжнародному масштабі.

Процес вибору має двустадійний харакер: спочатку вирішується питання про те, як буде вестися науково-технічна діяльність, а потім – де будуть розміщені центри НДДКР.

Модель Пірсона – Брокхофа-Бемера використовує ромб факторів конкуренції М. Портера, що модифікований таким чином, щоб була можливість оцінки різних можливостей разміщення центрів НДДКР:

♦ серед факторів виробництва виокремлені людські ресурси, оскільки квалі­фікація персоналу в сфері НДДКР відіграє вирішальну роль;

♦ споживацькі «підтримуючі галузі» замінені «підтримуючими технологіями”;

♦ попит має значення внаслідок визначення за ним типу напряму розвитку продукту. Він може бути або орієнтованим на попит конкретних клієнтів, або просувати технологію. Так, в першому випадку, особливе значення має наближення до триків та тісний контакт із потенційними клієнтами;

♦ фактор конкуренції суттєвий в меншій мірі для выбору місця розташування центрів НДДКР – він спричинює опосередкований вплив через зміну рівня інвестиційної активності, але не породжує специфічних особливостей для моделі

В модифікований ромб вводятся також і внутрішні фактори, з виокремленням маркетингової функції, що відіграє особливу роль при «ринковому» типі развитку продукту.