У другій половині XIX ст. російський царизм провадив політику національного гноблення українського народу.

· У 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкування українською мовою шкільних і релігійних видань (Валуєвський циркуляр).

· У 1876 р. імператор Олександр ІІ видав Емський указ про повну заборону української мови (заборонялися публікація і ввезення в Україну будь-яких українських книг, п’єс, пісень; використання української мови в початкових школах, судах і державних установах).

Однак царські заборони не могли зупинити національно-визвольної боротьби. У Наддніпрянській Україні, як і раніше, розвивалися український, російський і польський визвольні рухи.

Український визвольний рух.

Становлення українського національно-визвольного руху було пов’язано з діяльністю громад. Громади — організації української інтелігенції, які займалися культурно-просвітницькою діяльністю (вивчали українську мову, історію та культуру; організовували недільні школи й гуртки просвітництва; видавали популярну й наукову літературу).

· У 1859 р. у Петербурзі виникла перша українська громада за участю Миколи Костомарова, Василя Бєлозерського, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, яка у 1861–1862 рр. видавала український громадсько-політичний і літературний журнал «Основа».

· У 1860 р. виникла громада в Києві за участю Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського. У 1873 р. громадівці створили Історичне товариство Нестора Літописця і заснували відділ Російського географічного товариства, головою якого став Григорій Галаган. У 1874–1875 рр. громадівці видавали газету «Київський телеграф», в якій друкувалися статті на гострі соціально-економічні й політичні теми.

· У 1892 р. виникла таємна студентська організація «Братство тарасівців» за участю Івана Липи, Бориса Грінченко, Миколи Міхновського, яка проголосила метою своєї діяльності здобуття незалежності України.

Громади діяли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах Наддніпрянської України. Після Емського указу почалося розмежування громадівського руху: молодь, яку не задовольняла суто культурницька діяльність «старих громад», стала об’єднуватися у «молоді громади» і займатися політичною діяльністю. Український національно-визвольний рух перейшов від культурницького до політичного етапу розвитку.

Російський визвольний рух.

У 60–80-х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні активно діяли російські організації народників, вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції, які ставили за мету ліквідацію в Російській імперії самодержавства, перебудову життя на демократичних засадах, впровадження общинного соціалізму. Народницькі гуртки, що виникли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві, підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі, де в 1876 р. була створена організація «Земля і воля», якав 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ».

· Найактивніше діяли народницькі групи «чайківців», «Київська комуна», «Південні бунтарі», членами яких були М. Чайковський, А. Желябов, В. Засулич, Я. Стефанович.

· У 1874–1875 рр. народники здійснювали «ходіння в народ», під час якого читали селянам заборонену літературу й проводили бесіди на революційні теми.

· У 1877 р. революційна селянська організація «Таємна дружина» на чолі з Яковом Стефановичем, сфабрикувавши «царські маніфести», намагалася здійснити «Чигиринську змову» з метою організації селянського повстання на Київщині.

Після провалу планів підняти селян на повстання народники перейшли до терору, здійснивши низку замахів на царя та чиновників, які закінчилися вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра ІІ. Ні пропагандистська, ні терористична діяльність народників не досягла мети. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим. Організації народників було розгромлено, керівників страчено або засуджено до каторги (в тому числі українців А. Желябова, С. СтепнякаКравчинського, М. Кибальчича).

Польський визвольний рух.

У 50–60-х рр. XIX ст. на Правобережжі серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів», представниками якого були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський. «Хлопомани» визнавали існування українського народу, вивчали українську мову, історію та культуру, прагнули скасування кріпацтва та демократизації суспільства.

У 1863–1864 рр. відбулося польське національно-визвольне повстання проти Росії, яке охопило й Правобережну Україну. У лавах польських повстанців воювали українці Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Поляки, як і раніше, прагнули відновити незалежність Польщі в межах 1772 р. і відмовляли українському народу у праві на власну державність, тому масової підтримки українців повстання не отримало й було придушено російським урядом.

Тема: Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст.

План.

1.Соціально-економічне становище.

2.Суспільно-політичний розвиток.

3.Національно-визвольний рух.

4.Культцра України в другій половині ХІХ ст.