У ХІІ ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства, наймогутнішими з яких на українських землях були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське,

Галицьке і Волинське. Причинами політичної роздробленості стали:

• перетворення земельного володіння на спадкове;

•економічне та військово-політичне посилення удільних князівств; міжусобиці князів;

• слабкість економічних зв’язків внаслідок розвитку натурального господарства.

Спадкоємцем Київської Русі і головним політичним центром майбутньої України (назва «Україна» вперше згадується у 1187 р. в Київському літописі) стало Галицько-Волинське князівство, найвідомішими князями якого були Роман Мстиславич (1199–1205 рр.) і Данило Романович (1205–1264 рр.). У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину і Волинь в одне князівство. Після його загибелі почалися усобиці, що тривали понад 30 років. У 1238 р. Данило Романович Галицький подолав угрупування бояр і знов об’єднав Галицькі і Волинські землі.

Монгольська навала на українські землі.

На початку XIII ст. монголо-татарські племена об’єдналися під владою Темучина (Чингісхана) і завоювали Північний Китай, Середню Азію, Закавказзя.

• У 1223 р. монголо-татари завдали поразки руським військам і половцям в битві на річці Калці.

• У 1238–1239 рр. монголо-татари під проводом хана Батия вторглися в Переяславське і Чернігівське князівства та спустошили їх.

• У 1240 р. монголо-татари здобули Київ і вирушили на Волинь і Галичину.

Руські князівства потрапили у залежність від Золотої Орди. Князі були змушені одержувати від хана ярлики — грамоти на князювання і сплачувати данину ханським намісникам — баскакам.

Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

У 1246 р. Данила Галицький поїхав до Золотої Орди і дістав ярлик на князювання, формально визнавши залежність від хана Батия. Готуючись до боротьби протии Золотої Орди, Данило шукав союзників. У 1253 році посланець римського папи Інокентія ІV коронував Данила Галицького в Дорогочині. Данилу Галицькому не вдалося визволити свою землю від Золотої Орди, однак і монголо-татари не змогли зруйнувати Галицько-Волинську державу. Наступниками Данила Галицького були: Лев І (1264–1301 рр.), Юрій І (1301–1308 рр.), Андрій та Лев ІІ (1308–1323 рр.), Юрій ІІ Болеслав (1325–1340 рр.). У середині ХІV столітті Галицько-Волинське князівство припинило своє існування, потрапивши під владу Польщі і Литви.

Тема: Політичний устрій, соціально-економічний і культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави (ІХ–ХIV ст.)

План.

1. Політичний устрій.

2. Соціальна структура суспільства.

3. Економічний розвиток.

4. Культура Київської Русі.

Політичний устрій.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією, федерацією руських князівств. Як і в Західній Європі, на Русі склалася певна система відносин між феодалами.

• Головою держави вважався великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, адміністративну та військову владу.

• Окремими частинами держави керували удільні князі й бояри, які за службу одержували від великого князя земельні володіння — вотчини — і ставали його васалами. Князь призначав дружинників і бояр тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (господарськими управителями князя), вірниками (збирачами мита).

• У державній діяльності князь спирався на дружину, яка брала участь не тільки у воєнних походах, а й в управлінні державою.

• Влада великого князя обмежувалася боярською радою та вічем (народними зборами).

Вся управлінська верхівка у своїй діяльності користувалася нормами «Руської Правди». У результаті політичного розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства склався новий тип управління — конфедерація руських князівств. Органом управління конфедерації був з’їзд князів, на якому вирішувалися спільні питання (прийняття основ законодавства, організація спільних воєнних походів).

Соціальна структура суспільства.

У Київській Русі сформувалася особлива соціальна структура. Найвище місце в суспільстві займали князі, бояри, священики. Далі йшли купці і ремісники. Більшість населення складали селяни — смерди. Оскільки вони жили на землі князя, то мусили виконувати повинності: сплачувати оброк і відробляти панщину. Поступово незалежність смердів обмежувалась. Селяни, що потрапили у залежність від феодала, взявши у нього позику («купу»), називалися закупами. Селяни, яка укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства і знаходилися в повній залежності від феодала, називалися холопами. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами.

Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади.

Економічний розвиток.

Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

Культура Київської Русі.

Зміцнення Київської Русі,прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.

• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець»,«Добриня Никитич і Змій»).

• Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця).

• Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека.

• У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи.

Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора.

• До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові.

У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. У Київському літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину.

У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу.