Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Тема: Стародавня історія України

План.

1. Початки людського життя.

2. Кочові племена на територыъ України.

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

 

Початки людського життя.

Стародавню історію України вчені поділяють на 4 періоди:

• кам’яний вік (1 млн. років тому — ІV тис. до н. е.);

• мідно-кам’яний вік (ІV–ІІІ тис. до н. е.);

• бронзовий вік (ІІ–І тис. до н. е.);

• залізний вік (І тис. до н. е. — V ст. н. е.).

На території сучасної України давні люди з’явилися майже 1 млн. років тому. Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, для якого характерні:

• низький рівень розвитку продуктивних сил;

• майже повна залежність людини від природи;

• об’єднання людей у громади;

• виникнення общинної власності на засоби виробництва;

• рівномірний розподіл продуктів праці між членами громади;

• відсутність класів і держави;

• язичницькі вірування в богів.

Кам’яний вік поділяється на палеоліт (1 млн. років —Х тис. до н. е.) — давній кам’яний вік,

мезоліт (IX–VI тис. до н. е.) — середній кам’яний вік,

неоліт (VI–IV тис. до н. е.) —новий кам’яний вік.

• Тип людини: архантроп (найдавніша людина), неандерталець («людина вміла»), кроманьйонець («людина розумна»).

• Знаряддя праці: рубило, проколка, гостроконечник, скребло, дротик, спис, гарпун, голка, лук зі стрілами, серп, рало, соха, зернотерка.

• Людська спільність: первісне стадо, материнська родова община (матріархат), батьківська родова община (патріархат), сусідська (територіальна) община, плем’я, союз племен.

• Заняття: збиральництво, полювання, рибальство, землеробство, скотарство, ремесла.

• Тип господарства: привласнювальне (необхідне для життя людина брала в природі у готовому вигляді), відтворювальне (необхідне для життя людина виробляла самостійно).

• Вірування: тотемізм (поклоніння певному виду рослин чи тварин, що вважалися охоронцями роду), фетишизм (поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені чудодійною силою), магія (обряди, засновані на вірі в здатність людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, богів).

• Стоянки: с. Королево (Закарпаття), печера Киїк-Коба (Крим), с. Мізин (Чернігівщина), Кам’яна Могила (поблизу Мелітополя).

У період мідно-кам’яного віку на території України жили ранні землеробські племена так званої трипільської культури, яку відкрив у 1893 р. археолог В. Хвойко біля с. Трипілля на Київщині. Головним заняттям трипільців було землеробство, важливу роль у господарстві відігравали скотарство, рибальство, мисливство, ремесла. Трипільці виготовляли керамічний посуд, прикрашений орнаментом із символічних малюнків у вигляді спіралей, трикутників, фігур людей і тварин (мальована кераміка).

 

Кочові племена на території україни.

У період залізного віку на території України жили кочові племена:

• кіммерійці (ІХ–VII ст. до н. е.);

• таври (IX–I ст. до н. е.);

• скіфи (VII–III ст. до н. е.);

• сармати (ІІІ до н. е. — ІІІ ст. н. е.);

• готи (ІІ — ІV ст. н. е.);

• гуни (ІV — сер. V ст. н. е.).

Основними заняттями кочовиків були скотарство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), землеробство, торгівля. Із посиленням майнової нерівності, зародженням класів з’явилися елементи державності.

Центром Скіфського царства в Криму, яке існувало до III ст. н. е., був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).

 

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

У VІІ–V ст. до н. е. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного та Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами:

• Ольвія (у гирлі Дніпровсько-Бузького лиману);

• Херсонес (на околиці сучасного Севастополя);

• Пантікапей (на місці сучасної Керчі);

• Тіра (на березі Дністровського лиману);

• Феодосія (в Криму), Танаїс (у гирлі Дону).

Найбільшою з грецьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, яке включало територію Керченського та Таманського півостровів. Населення грецьких міст займалося ремеслами, землеробством, виноробством, рибальством, торгівлею як із місцевими скіфськими племенами, так і з Грецією.

 

Тема: Виникнення та розквіт Київської Русі.

План.

1. Перші державні утворення.

2. Формування Київської держави.

3. Зовнішня політика Київської Русі.

 

Перші державні утворення.

Слов’янські племена з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним населенням, відомим під назвами венедів, склавинів, антів. У VIІІ–IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Формою суспільного устрою були союзи східнослов’янських племен:

• поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, уличі, білі хорвати (південно-західна, українська група);

• полочани, дреговичі (західна, білоруська група);

• словени, кривичі, радимичі, в’ятичі (північно-східна, російська група).

Головними заняттями східних слов’ян були землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, ремесла і торгівля. Східні слов’яни були язичниками, поклонялися багатьом богам (Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Мокоша — богиня родючості). Із розпадом родоплемінного ладу і появою класів замість племінних союзів у східних слов’ян утворилися перші державні формування, які називалися Куявія (земля полян із Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, до якого входили землі полян, древлян й сіверян з центром у Києві.

 

План.

1. Утворення Галицько-Волинської держави.

2. Монгольська навала на українські землі.

3. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

План.

1. Політичний устрій.

2. Соціальна структура суспільства.

3. Економічний розвиток.

4. Культура Київської Русі.

 

Політичний устрій.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією, федерацією руських князівств. Як і в Західній Європі, на Русі склалася певна система відносин між феодалами.

• Головою держави вважався великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, адміністративну та військову владу.

• Окремими частинами держави керували удільні князі й бояри, які за службу одержували від великого князя земельні володіння — вотчини — і ставали його васалами. Князь призначав дружинників і бояр тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (господарськими управителями князя), вірниками (збирачами мита).

• У державній діяльності князь спирався на дружину, яка брала участь не тільки у воєнних походах, а й в управлінні державою.

• Влада великого князя обмежувалася боярською радою та вічем (народними зборами).

Вся управлінська верхівка у своїй діяльності користувалася нормами «Руської Правди». У результаті політичного розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства склався новий тип управління — конфедерація руських князівств. Органом управління конфедерації був з’їзд князів, на якому вирішувалися спільні питання (прийняття основ законодавства, організація спільних воєнних походів).

 

Економічний розвиток.

Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

 

Культура Київської Русі.

Зміцнення Київської Русі,прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.

• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець»,«Добриня Никитич і Змій»).

• Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця).

• Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека.

• У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи.

Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора.

• До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові.

У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. У Київському літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину.

У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу.

 

План.

1. Українські землі під вдладою Литви та Польщі.

2. Українські землі в складі Угорщини, Модавії та Московської держави.

3. Соціальний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XIV — першій половині XVI ст.)

4. Культурне й церковне життя в другій половині XIV — першій половині XVI ст.).

План.

1. Люблінська унія.

2. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

3. Боротьба козацтва протитурецько-татарської агресії.

4. Національно-визвольна боротьба українського народу наприкінці XVI – початку XVII ст.

5. Національно-культурний рух в Україні (друга половина ХVІ — перша половина ХVІІ ст.).

 

Люблінська унія.

У 1569 р. між Польщею та Литвою була підписана Люблінська унія, за якою:

• Польща та Литва об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту;

• головою нової держави ставав один правитель, який титулував себе королем польським і великим князем литовським;

• вища державна влада належала королеві й сеймові, до якого входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство;

• у державі встановився єдиний державний устрій і спільна грошова система.

Люблінська унія мала негативні наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Східної Галичини, Поділля, Волині, Київщини, на яких були утворені Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Поява в Україні польських магнатів і шляхти призвела до посилення феодально-кріпосницького гніту, який узаконювали Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.

 

План.

1. Передумови і початок Національно-визвольної війни.

2. Розгортання Національно-визвольної війни в 1648-1649 рр.

3. Утворення української козацької держави – Гетьманщини.

4. Воєнно-політичні дії Національно-визвольної війни 1650-1653 рр.

5. Українсько-росйський договір 1654 р. Продовження національно-визвольної війни.

 

План.

1. Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського.

2. Порушення територіальної цілісності української держави – Гетьманщини.

3. Правобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

4. Лівобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст.

5. Запорозька Січ у другій половині XVII ст.

6. Господарське життя і політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

 

План.

1. Гетьманщина наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

2. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція.

3. Україна після Полтавської битви.

 

План.

1. Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини.

2. Правобережжя і західноукраїнські землі. Національно-визвольна боротьба.

3. Культура України другої половини XVII – XVIII ст.

 

План.

1.Включення українських земель доскладу Російської імперії.

2.Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин.

3.Економічне становище Наддніпрянської України.

4.Соціальна боротьба.

5.Початок національного відродження.

6.Російський визвольний рух.

7.Польський визвольний рух.

8.Український національний рух.

 

Соціальна боротьба.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин призвели до посилення антикріпосницького селянського руху, основними формами якого були скарги, утечі від поміщиків, відмова виконувати панщину і сплачувати оброк, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків, управителів та прикажчиків, масові збройні повстання.

o У 1813–1835 рр. тривало селянське повстання на Поділлі, Волині та Київщині під проводом Устима Кармалюка.

o У 1819 р. відбулося повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку.

o У 1855 р. під час Кримської війни (1853–1856 рр.) на Київщині спалахнуло повстання під назвою «Київська козаччина», яке було визвано чутками про звільнення від кріпацтва селян, що запишуться до ополчення й вирушать на війну.

o У 1856 р. відбувся «похід селян в Таврію за волею» на Катеринославщині та Херсонщині, приводом до якого стали чутки про звільнення від кріпосного права селян, що заселять зруйновані під час війни місцевості в Криму.

Повстання були придушені царськими військами.

 

Російський визвольний рух.

У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався російський суспільно-політичний рух, пов’язаний з діяльністю революціонерів-декабристів. Прагнення оновити Російську державу, знищити самодержавство і кріпосне право виявилося у виникненні офіцерських таємних організацій у Петербурзі («Союз порятунку», 1816–1817 рр.) і Москві («Союз благоденства», 1818–1821 рр.). У 1821 р. після розпаду «Союзу благоденства» на Правобережній Україні у Тульчині утворилося «Південне товариство» (Павло Пестель, Сергій Волконський, брати Сергій та Микола Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін), програмний документ якого — «Руська правда» — передбачав:

o повалення самодержавства, встановлення республіканського правління;

o скасування кріпосного права, безкоштовне наділення селян землею з державного фонду;

o збереження «єдиної та неподільної» Росії, невизнання за Україною ніяких державних прав.

У 1821 р. у Петербурзі утворилося «Північне товариство» (Микита Муравйов, Сергій Трубецькой, Кіндратій Рилєєв, Сергій Каховський), програмний документ якого — «Конституція» — передбачав:

o обмеження самодержавства, встановлення конституційної монархії;

o ліквідацію кріпацтва, наділення кожного селянина 2 десятинами орної землі та садибою;

o федеративний устрій Росії, утворення Чорноморської держави зі столицею в Києві та Української держави зі столицею в Харкові на Лівобережжі та Слобожанщині.

У 1823 у Новограді-Волинському утворилося «Товариство об’єднаних слов’ян» (брати Андрій і Петро Борисови), програмні документи якого — «Правила» та «Клятвена обіцянка» — проголошували:

o визволення всіх слов’янських народів від царського самодержавства;

o установлення демократичного ладу;

o об’єднання всіх слов’ян у федерацію слов’янських республік.

Створення окремої Української держави не передбачалося.

Повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. і повстання Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. були придушені вірними царю військами. За вироком суду керівників повстання К. Рилєєва, С. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Пестеля було страчено, 121 учасника повстання заслано до Сибіру.

 

Польський визвольний рух.

У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався польський суспільно-політичний рух, учасники якого прагнули відновлення державної незалежності Польщі. Під час національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. проти російського панування польські повстанці розраховували на підтримку українців. Однак українське селянство відштовхнуло небажання польської шляхти скасувати кріпацтво, а українську інтелігенцію — прагнення включення України до майбутньої Польської держави. Поразка повстання спричинила ослаблення польського визвольного руху на Правобережжі: повстанців було заслано до Сибіру, дрібних шляхтичів позбавлено дворянства, закрито польські школи, ліквідовано УГКЦ.

 

План.

1.Адміністративно-територіальний устрій та населення західно-українських земель.

2.Соціально-економічне становище та соціальні рухи.

3.Українське національне відродження.

4.Національно-визвольний рух.

5.Культура України першої половини ХІХ ст.

 

Національно-визвольний рух.

Під час революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії у західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух, під впливом якого австрійський уряд пішов на скасування кріпосного права, проголошення політичних свобод й запровадження парламентського устрою. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українців.

o 2 травня 1848 р. представники уніатського духовенства й української інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, яка була покликана представляти українців Галичини перед урядом Австрійської імперії.

o 15 травня 1848 р. у Львові стала виходити перша україномовна газета «Зоря Галицька», яка сприяла швидкому піднесенню національної свідомості населення і готувала його до участі в політичному житті.

o 10 липня 1848 р. почав роботу австрійський парламент, в якому інтереси українців представляли 39 депутатів. Вони запропонували парламенту розглянути питання про територіально-національний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську).

Однак революція 1848–1849 рр. зазнала поразки. Австрійські власті перейшли у контрнаступ: було придушено антиурядове повстання у Львові (1–2 листопада 1848 р.), розпущено австрійський парламент (8 березня 1849 р.), придушено селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині (1848–1850 р.), заборонено діяльність Головної руської ради (1851 р.)

 

План.

1.Скасування кріпосного права. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. ХІХст.

2.Економічний розвиток.

3.Національна політика російського царизму щодо України.

4.Український визвольний рух.

5.Російський визвольний рух.

Економічний розвиток.

Скасування кріпосного права дало поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві й промисловості.

· У сільському господарстві діяли дві системи господарювання: капіталістична, при якій застосовувалася вільнонаймана праця селян за договором із використанням сільгосптехніки та добрив, і відробіткова система, при якій застосовувалася примусова праця селян зі своїм інвентарем на полі поміщика за взяті в борг зерно, інвентар та ін.

· Почалося піднесення сільського господарства, що виявилося в розвитку товарного рільництва (зернових культур, кукурудзи, льону, тютюну, цукрових буряків) і тваринництва (коней, овець, свиней, великої рогатої худоби); застосуванні сільськогосподарської техніки (парових двигунів, молотарок, жниварок, віялок); поширенні вільнонайманої праці; розвитку сільськогосподарської кооперації (артілей, споживспілок); подальшому соціальному розшаруванні селянства (заможні селяни, середняки, бідняки).

· У промисловості завершився промисловий переворот; розвивалися цукрова, вугільна (Донбас), залізорудна (Кривий Ріг), металургійна (Олександрівськ, Катеринослав, Юзівка), машинобудівна (Харків, Луганськ, Миколаїв) галузі.

· Розгорнулося залізничне будівництво (Київ — Одеса, Курськ — Харків —Севастополь, Донбас — Кривий Ріг та ін.); розвивався водний транспорт, зростали морські порти (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч).

· Розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля: Україна експортувала пшеницю, ячмінь, вовну, м’ясо, сукно; імпортувала машини, шовк, бавовну, чай, каву, рис, прянощі.

 

Український визвольний рух.

Становлення українського національно-визвольного руху було пов’язано з діяльністю громад. Громади — організації української інтелігенції, які займалися культурно-просвітницькою діяльністю (вивчали українську мову, історію та культуру; організовували недільні школи й гуртки просвітництва; видавали популярну й наукову літературу).

· У 1859 р. у Петербурзі виникла перша українська громада за участю Миколи Костомарова, Василя Бєлозерського, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, яка у 1861–1862 рр. видавала український громадсько-політичний і літературний журнал «Основа».

· У 1860 р. виникла громада в Києві за участю Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського. У 1873 р. громадівці створили Історичне товариство Нестора Літописця і заснували відділ Російського географічного товариства, головою якого став Григорій Галаган. У 1874–1875 рр. громадівці видавали газету «Київський телеграф», в якій друкувалися статті на гострі соціально-економічні й політичні теми.

· У 1892 р. виникла таємна студентська організація «Братство тарасівців» за участю Івана Липи, Бориса Грінченко, Миколи Міхновського, яка проголосила метою своєї діяльності здобуття незалежності України.

Громади діяли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах Наддніпрянської України. Після Емського указу почалося розмежування громадівського руху: молодь, яку не задовольняла суто культурницька діяльність «старих громад», стала об’єднуватися у «молоді громади» і займатися політичною діяльністю. Український національно-визвольний рух перейшов від культурницького до політичного етапу розвитку.

Російський визвольний рух.

У 60–80-х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні активно діяли російські організації народників, вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції, які ставили за мету ліквідацію в Російській імперії самодержавства, перебудову життя на демократичних засадах, впровадження общинного соціалізму. Народницькі гуртки, що виникли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві, підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі, де в 1876 р. була створена організація «Земля і воля», якав 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ».

· Найактивніше діяли народницькі групи «чайківців», «Київська комуна», «Південні бунтарі», членами яких були М. Чайковський, А. Желябов, В. Засулич, Я. Стефанович.

· У 1874–1875 рр. народники здійснювали «ходіння в народ», під час якого читали селянам заборонену літературу й проводили бесіди на революційні теми.

· У 1877 р. революційна селянська організація «Таємна дружина» на чолі з Яковом Стефановичем, сфабрикувавши «царські маніфести», намагалася здійснити «Чигиринську змову» з метою організації селянського повстання на Київщині.

Після провалу планів підняти селян на повстання народники перейшли до терору, здійснивши низку замахів на царя та чиновників, які закінчилися вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра ІІ. Ні пропагандистська, ні терористична діяльність народників не досягла мети. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим. Організації народників було розгромлено, керівників страчено або засуджено до каторги (в тому числі українців А. Желябова, С. СтепнякаКравчинського, М. Кибальчича).

 

Польський визвольний рух.

У 50–60-х рр. XIX ст. на Правобережжі серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів», представниками якого були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський. «Хлопомани» визнавали існування українського народу, вивчали українську мову, історію та культуру, прагнули скасування кріпацтва та демократизації суспільства.

У 1863–1864 рр. відбулося польське національно-визвольне повстання проти Росії, яке охопило й Правобережну Україну. У лавах польських повстанців воювали українці Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Поляки, як і раніше, прагнули відновити незалежність Польщі в межах 1772 р. і відмовляли українському народу у праві на власну державність, тому масової підтримки українців повстання не отримало й було придушено російським урядом.

 

План.

1.Соціально-економічне становище.

2.Суспільно-політичний розвиток.

3.Національно-визвольний рух.

4.Культцра України в другій половині ХІХ ст.

Національно-визвольний рух.

Політика національного гноблення сприяла активізації українського національно-визвольного руху, в якому існували 3 суспільно-політичні течії: москвофіли, народовці і радикали.

· У 60-х рр. XIX ст. оформилася «москвофільська» течія, яка об’єднувала поміщиків, селян, інтелігенцію. «Москвофіли» (Б. Дідицький, І. Наумович, М. Качковський), не визнавали існування українського народу, його мови та культури і прагнули приєднати західноукраїнські землі до Російської імперії. «Москвофіли» створювали бібліотеки, читальні, школи, видавали газету «Слово», у 1870 р. заснували політичну організацію «Руська рада».

· У 60-х рр. XIX ст. зародився рух народовців, який об’єднував інтелігенцію, студентів, священиків УГКЦ. Народовці (В. Шашкевич, В. Барвінський, В. Навроцький) визнавали існування українського народу і вважали основним питанням своєї діяльності не політичну боротьбу, а культурно-просвітницьку діяльність. Вони заснували декілька періодичних видань: журнали «Нива», «Мета», «Русалка», газети «Діло» і «Батьківщина». У 1863 р. народовці створили у Львові першу громаду, у 1868 р. — культурно-освітнє товариство «Просвіта», у 1873 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

· У 70-х рр. XIX ст. з’явилася радикальна течія, яка об’єднала молодих представників інтелігенції. Радикали (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович) прагнули надати українському визвольному рухові політичного характеру. Вони видавали журнал «Друг», захищали інтереси селян і робітників у конкретних справах, у 1885 р. створили політичну організацію «Народна рада».

У 90-х рр. XIX ст. керівниками національно-визвольного руху стали новоутворені політичні партії.

· Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р., І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький) прагнула до демократизації суспільного життя, утвердження соціалізму, надання Україні автономії у складі перебудованої на федеративних засадах Австро-Угорщини.

· Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р., В. Охримович, І.Франко, Є. Левицький) закликала до національної єдності всіх українців і боротьби за незалежну Україну.

· Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. Ганкевич, Д. Бачинський, С. Вітик) мала на меті побудову соціалізму через реформи та легальні парламентські методи боротьби.

Національно-визвольний рух у Західній Україні розвивався по висхідній лінії. Еволюцію поглядів на майбутнє України від автономізму до незалежності прискорила брошура радикала Ю. Бачинського «Україна поневолена» (1895 р.), де вперше було висунуто й аргументовано ідею здобуття Україною повної політичної самостійності.

 

Україна на початку XX ст.

План.

1.Економічний розвиток Наддніпрянської України.

2.Створення українських політичних партій.

3.Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

4.Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

5.Соціально-економічний розвиток Західної України.

6.Культура України на початку ХХ ст.

План.

1.Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

2.Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

План.

Ради.

Ради.

Етапи складного і суперечливого шляху України до державної незалежності знаменували собою чотири універсали Центральної Ради. 10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді ЦР проти волі Тимчасового уряду видала І Універсал, в якому проголосила автономію України у складі федеративної Росії. 15 червня 1917 р. Виконавчий Комітет ЦР утворив першій український уряд – Генеральний секретаріат, головою якого було обрано В. Винниченка.

3 липня 1917 р. ЦР проголосила ІІ Універсал, в якому заявила про свою згоду очікувати законодавчого утвердження автономії України Всеросійськими Установчими зборами, вибори до яких мали відбутися наприкінці 1917 р.

7 (20) листопада 1917 р. після Жовтневого перевороту в Петрограді ЦР оприлюднила ІІІ Універсал, в якому проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР) в межах 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму)) як автономна частина Росії. ІІІ Універсал вперше визначив практичну програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах, яка передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу земель селянам без викупу; встановлення державного контролю над виробництвом; запровадження 8-годинного робочого дня; забезпечення демократичних прав і свобод; визнання рівноправності національних меншин.

9 (22) січня 1918 р., коли більшовицькі війська знаходилися на підступах до Києва, ЦР прийняла ІV Універсал про повну незалежність УНР та розрив усіх зв’язків з Радянською Росією. Проте домогтися цього ЦР не вдалося. 16 січня 1918 р. у бою під Крутами загинули студенти, гімназисти, військові курсанти на чолі з сотником Омельченком, які виступили на захист ЦР. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова зайняли Київ. У грудні 1917 — лютому 1918 р. ЦР втратила контроль над більшою частиною України.

План.

Директорія УНР.

Директорія УНР.

У серпні 1918 р. в умовах кризи гетьманського режиму в Києві представники УСДРП, УПСР, УПСФ заснували Український національний союз (УНС), який 14 листопада 1918 р. створив Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андріївський, А. Макаренко) для організації антигетьманського повстання і відновлення УНР. Директорія добилася нейтралітету німецьких військ і за допомогою корпусу стрільців під командуванням Є. Коновальця 18 листопада 1918 р. розгромила війська гетьмана під Мотовилівкою.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський відрікся від влади на користь Директорії й емігрував до Німеччини.

Основними напрямками внутрішньої політики Директорії були:

· відновлення УНР;

· створення органів законодавчої (Трудовий конгрес) і виконавчої (Рада міністрів на чолі з В. Чеховським) влади;

· ліквідація приватної власності на землю і розподіл землі між селянами;

· відновлення 8-годинного робочого дня, робочого контролю на підприємствах, права на проведення страйків;

· введення в обіг власної грошової одиниці – гривні (26 січня 1919 р.);

· проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.).

Основними напрямками зовнішньої політики Директорії були:

· встановлення міжнародних зв’язків з Голландією, Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Італією;

· війна з Радянською Росією (грудень 1918 — квітень 1919 р.);

· війна з Польщею за західноукраїнські землі (листопад 1918 — липень 1919 р.);

· прагнення встановити дипломатичні відносини з державами Антанти;

· участь у Паризької мирної конференції (18 січня — 28 червня 1919 р.).

Відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабили соціальну опору Директорії (інтелігенція, селяни, робітники), чим скористалася Радянська Росія, захопивши територію УНР. Офіційно Директорію було ліквідовано указом С. Петлюри 20 листопада 1920 р.

 

План.

План.

Громадсько-політичне життя.

В умовах індустріалізації, колективізації та культурної революції в УСРР твердився тоталітарний режим, познаками якого були:

· культ особи Сталіна;

· панування однопартійної системи;

· зрощення правлячої партії ВКП(б) з державним апаратом;

· контроль держави над суспільним життям;

· створення репресивного апарату;

· здійснення масових репресій.

Проведена у 1934 р. реорганізація репресивних органів передбачала об’єднання Державного політичного управління (ДПУ) з наркоматом внутрішніх справ (НКВС); створення Особливої наради для спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу»; застосування органами НКВС методів фізичного впливу; застосування найвищої міри покарання одразу після оголошення вироку; створення системи таборів ДПУ на чолі з Головним управлінням таборів (ГУЛАГ).

Важливим елементом утвердження сталінізму стали показові політичні процеси і справи, найбільшими з яких були:

· «Шахтинська справа» (1928 р.);

· процес над «Спілкою визволення України» (СВУ, 1930 р.);

· справа «Української військової організації» (УВО, 1933–1934 рр.).

Жертвами терору стали представники всіх категорій населення:

· партійного і державного апарату (члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У Е. Квірінг, С. Косіор; члени Раднаркому УСРР Х. Раковський, В. Затонський, В. Чубар);

· військових (командуючий Київським військовим округом І. Якір, командуючий Харківським військовим округом І. Дубовий);

· інтелігенції (академіки ВУАН історик С. Єфремов, генетик І. Агол, історик М. Яворський, письменники М. Яловий, Г. Косинка, О. Вишня, режисер театру «Березіль» Л. Курбас);

· духовенства (митрополити УАПЦ В. Липківський, М. Борецький);

· робітники, селяни.

Репресії, які пояснювалися загостренням класової боротьби в період будівництва соціалізму, не припинялися до смерті Й. Сталіна (1953 р.).

План.

План.

План.

1. Суспільно-політичне життя і політична боротьба в Україні.

План.

Опозиційний рух в Україні.

Опозиційний рух в Україні.

Повернення брежнєвського режиму до методів сталінізму, відновлення жорсткого ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою, мистецтвом, збільшення тиску на «інакомислячих» в період «застою» призвели до посилення опозиційного руху. Основними напрямами дисидентського руху в Україні були:

• національно-визвольний, учасники якого (В. Мороз, Л. Лук’яненко) боролися за відновлення незалежної України, вільний розвиток української мови й культури;

• правозахисний, учасники якого (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Руденко) вимагали дотримання в СРСР прав і свобод людини;

• релігійний, учасники якого (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) виступали за свободу віросповідання і відновлення заборонених релігійних конфесій.

Формами діяльності дисидентів були:

• публікація та поширення матеріалів, що викривали і засуджували по