У першій половині XIX ст. в Україні домінувала феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, закріпаченні селян та їх особистій залежності від пана. Особливістю господарського розвитку був занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин.

У сільському господарстві:

o збільшилися посівні площі, розпочалася спеціалізація землеробства;

o з’явилися нові галузі (цукрове бурякосіяння, тонкорунне вівчарство);

o розгорнулося вирощування технічних культур (льону, коноплі, тютюну);

o виникли промислові підприємства (цукрові, винокурні, суконні);

o застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини (сіялки, віялки, косарки, молотарки), розвивався чумацький промисел.

У промисловості:

o почався промисловий переворот (перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великого машинного виробництва й заводу та фабрики);

o збільшилася кількість промислових підприємств, виникли нові галузі виробництва (кам’яновугільна, цукрова, текстильна, металургійна, машинобудівна);

o застосовувалася вільнонаймана праця, зросла чисельність робітників і буржуазії.

Розвивалися внутрішня і зовнішня торгівля:

o з України вивозили сільськогосподарські продукти і сировину (хліб, сало, рибу, сіль, цукор, худобу, шкіри);

o до України ввозили промислові товари (одяг, взуття, чай, каву, какао, вина, прянощі);

o зростали морські порти (Одеса, Миколаїв, Херсон), розвивалася ярмаркова торгівля (у Харкові, Києві, Полтаві, Ромнах).

Соціальна боротьба.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин призвели до посилення антикріпосницького селянського руху, основними формами якого були скарги, утечі від поміщиків, відмова виконувати панщину і сплачувати оброк, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків, управителів та прикажчиків, масові збройні повстання.

o У 1813–1835 рр. тривало селянське повстання на Поділлі, Волині та Київщині під проводом Устима Кармалюка.

o У 1819 р. відбулося повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку.

o У 1855 р. під час Кримської війни (1853–1856 рр.) на Київщині спалахнуло повстання під назвою «Київська козаччина», яке було визвано чутками про звільнення від кріпацтва селян, що запишуться до ополчення й вирушать на війну.

o У 1856 р. відбувся «похід селян в Таврію за волею» на Катеринославщині та Херсонщині, приводом до якого стали чутки про звільнення від кріпосного права селян, що заселять зруйновані під час війни місцевості в Криму.

Повстання були придушені царськими військами.

Початок національного відродження.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Наддніпрянській Україні розпочався суспільно-політичний рух, у якому існували українська, російська і польська течії. Український визвольний рух виник одразу після ліквідації автономії України і був пов’язаний з діяльністю козацької старшини. Прагнення відновити автономію, а в майбутньому створити незалежну Українську державу, виявилося в діяльності патріотичного гуртка в Новгород-Сіверському (А. Гудович, Г. Долинський, Г. Калинський та ін.), появі історико-літературних творів («Записки о Малоросії» Я. Марковича, «Енеїда» Івана Котляревського, «Історія Русів»), поширенні ідей Просвітництва і Французької революції і утворенні масонських лож у Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах.

o 1791 р. Василь Капніст на доручення козацької старшини здійснив таємну поїздку до Берліна, щоб обговорити план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

o У 1818–1819 рр. в Полтаві існувала масонська ложа «Любов до істини», на базі якої у 1821–1825 рр. діяло «Малоросійське товариство».

Члени масонських лож Іван Котляревський, Петро Капніст, Василь Лукашевич проповідували ідеї свободи, рівності, братерства і сприяли пробудженню національної свідомості української інтелігенції.

Російський визвольний рух.

У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався російський суспільно-політичний рух, пов’язаний з діяльністю революціонерів-декабристів. Прагнення оновити Російську державу, знищити самодержавство і кріпосне право виявилося у виникненні офіцерських таємних організацій у Петербурзі («Союз порятунку», 1816–1817 рр.) і Москві («Союз благоденства», 1818–1821 рр.). У 1821 р. після розпаду «Союзу благоденства» на Правобережній Україні у Тульчині утворилося «Південне товариство» (Павло Пестель, Сергій Волконський, брати Сергій та Микола Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін), програмний документ якого — «Руська правда» — передбачав:

o повалення самодержавства, встановлення республіканського правління;

o скасування кріпосного права, безкоштовне наділення селян землею з державного фонду;

o збереження «єдиної та неподільної» Росії, невизнання за Україною ніяких державних прав.

У 1821 р. у Петербурзі утворилося «Північне товариство» (Микита Муравйов, Сергій Трубецькой, Кіндратій Рилєєв, Сергій Каховський), програмний документ якого — «Конституція» — передбачав:

o обмеження самодержавства, встановлення конституційної монархії;

o ліквідацію кріпацтва, наділення кожного селянина 2 десятинами орної землі та садибою;

o федеративний устрій Росії, утворення Чорноморської держави зі столицею в Києві та Української держави зі столицею в Харкові на Лівобережжі та Слобожанщині.

У 1823 у Новограді-Волинському утворилося «Товариство об’єднаних слов’ян» (брати Андрій і Петро Борисови), програмні документи якого — «Правила» та «Клятвена обіцянка» — проголошували:

o визволення всіх слов’янських народів від царського самодержавства;

o установлення демократичного ладу;

o об’єднання всіх слов’ян у федерацію слов’янських республік.

Створення окремої Української держави не передбачалося.

Повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. і повстання Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. були придушені вірними царю військами. За вироком суду керівників повстання К. Рилєєва, С. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Пестеля було страчено, 121 учасника повстання заслано до Сибіру.

Польський визвольний рух.

У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався польський суспільно-політичний рух, учасники якого прагнули відновлення державної незалежності Польщі. Під час національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. проти російського панування польські повстанці розраховували на підтримку українців. Однак українське селянство відштовхнуло небажання польської шляхти скасувати кріпацтво, а українську інтелігенцію — прагнення включення України до майбутньої Польської держави. Поразка повстання спричинила ослаблення польського визвольного руху на Правобережжі: повстанців було заслано до Сибіру, дрібних шляхтичів позбавлено дворянства, закрито польські школи, ліквідовано УГКЦ.