Нагадаємо, що пізнання – це перехід від «схоплювання» зовнішніх, таких, що ніби лежать на поверхні, явищ і властивостей речей до вивчення внутрішніх, сталих, суттєвих зв’язків і відношень (або від пізнання явищ до пізнання сутності). У цьому полягає логіка (спрямованість) процесу пізнання.

В єдиному процесі пізнання можна виділити дві взаємозв’язані сторони (або здібності): чуттєве пізнання і раціональне. Чуттєве пізнання здійснюється у безпосередній взаємодії (взаємозв’язку) суб’єкта і об’єкта пізнання і виявляється, перш за все, у формі відчуття, в якому відображаються окремі сторони або ознаки об’єктивно існуючих речей. Це найпростіша початкова форма чуттєвого пізнання. Виділяють п’ять типів відчуттів відповідно до п’яти органів чуття: зір (або зорові відчуття), дотик, нюх, слух, смак. Формування людської здатності відчувати (і взагалі всіх форм чуттєвого пізнання) не обмежується біологічними характеристиками людини (її фізіологією, генетикою тощо), а знаходиться під впливом різноманітних соціокультурних чинників і умов, в яких живе і виховується людина, залежить і від її індивідуальних характеристик, психологічних станів (а вони, у свою чергу, так само залежать від соціокультурних чинників у тому числі). У цьому сенсі К. Маркс писав, що утворення п’яти зовнішніх почуттів – це робота всієї дотепер існуючої всесвітньої історії. Відчуття та інші форми чуттєвого пізнання – це суб’єктивний образ об’єктивного світу. Однак зміст наших відчуттів є також і об’єктивним, бо вони більш-менш адекватно відображають властивості об’єктів. Але ці відчуття належать окремій конкретній людині. Існують індивідуальні відмінності у відчутті кольору, наприклад, або в здатності чути. Суб’єктивний ідеалізм не знаходить у відчуттях об’єктивного змісту; суб’єктивний ідеаліст взагалі може оголосити річ «комплексом його відчуттів». Так вважав, наприклад, Джордж Берклі (про якого ми згадували при вивченні першої теми). Проте він усвідомлював, що його погляди аж надто розходяться із здоровим глуздом і тому уточнював, що речі, які він бачить своїми очима і торкається своїми руками, існують реально.

На основі відчуттів будуються сприйняття, тобто цілісні чуттєві образи, що виникають при безпосередній взаємодії органів чуття людини з об’єктами. Сприйняття можна визначити і як безпосереднє чуттєве відображення людиною об’єкту в його цілісності, у єдності його властивостей (а відчуття відображають окремі властивості об’єкту). Сама здібність до сприйняття у людини формується не тільки біологічно, але й історично в процесі практичної суспільної діяльності, з використанням усього попереднього культурного (а не тільки пізнавального) досвіду. Сприйняття ніби синтезує розрізнені різні типи відчуттів; це щось інше, ніж просто їхня сукупність. Сприйняття не тільки цілісно, але й включає певне осмислення речей. Сучасний англійський філософ Майкл Полані висловився так: око «бачить» на картині навіть відсутні деталі, якщо вони підходять за змістом, а якщо деякі деталі не мають значення, то воно їх ніби то не бачить. М. Полані помітив особистісну вибірковість сприйняття, його індивідуальну особливість, яку не можна виключити. При нормальному стані органів чуття специфічна властивість людського пізнання полягає в тому, що окремі відчуття не існують відособлено одне від одного, тобто поза цілісним образним відображенням.

Вища форма чуттєвого пізнання – уявлення. Уявлення – це таке відображення, при якому людина запам’ятовує цілісний чуттєво-наочний образ речі, яку вона сприймала раніше (і яку вона відтворює в свідомості). Зберігаючи індивідуальну своєрідність речі, уявлення включає момент узагальнення. Уявляються, насамперед, загальні характерні риси речі (об’єкту), наскільки це можливо на чуттєвому рівні, звичайно. Людські уявлення є пов’язаними з уявою і фантазією.

За всієї об’єктивності змісту форм чуттєвого пізнання, воно є неминуче суб’єктивним та індивідуальним, звідси й існуюче різноманіття оцінок і думок (пригадаємо софістів). Органи чуття – це наші двері в світ, джерело інформації. Однак чуттєве пізнання має обмежені можливості: воно фіксує лише явища, а не сутність, та й можливості наших органів чуття є обмеженими (взагалі обмеженими і зокрема психічним станом).

Раціональне пізнання найбільш адекватно виявляється в мисленні (або ґрунтується на здатності логічно мислити). Можна виділити два типи логічного мислення (або два основні рівні мислення): розсудок і розум. Розсудок – це початковий рівень мислення, на якому оперування абстракціями здійснюється в межах чітко поставленої задачі, жорстких правил, незмінної схеми, що склалася. Це здатність строго послідовно і ясно міркувати, строго систематизувати факти. Не слід абсолютизувати роль розсудку. Логіка розсудку – це формальна логіка, яка вивчає структуру висловів і доказів, звертаючи основну увагу на форму «готового знання», а не на його зміст (хоча на зміст, все ж таки, певну увагу звертає). Розум – це вищий рівень раціонального пізнання, для якого характерним є творче оперування абстракціями і свідоме дослідження їхньої власної природи. Тільки на цьому рівні мислення може осягнути сутність речей, їхні закони і суперечності, адекватно виразити логіку речей у логіці понять. Розуму є властивою гнучкість, він здатен виходити за межі пізнавальної задачі. Розсудок доповнює розум, ніби виконуючи рутинну нетворчу роботу. Аналізом особливостей розсудку і розуму займалися в історії філософії М. Кузанський, І. Кант, Г. Гегель та інші. Так, наприклад, І. Кант під розсудком уявляв здатність будувати судження, або здатність судити про явища досвіду за допомогою підведення їх під категорії. Про категорії і судження – трохи згодом. Відзначимо поки, що з погляду І. Канта розсудок займається нетворчою класифікаційною роботою на базі формальної логіки. Відсутність розсудку є те, що називають глупством, і проти цього недоліку немає ліків. Або в людини є така природна здатність як розсудок, або її немає. Але, водночас, розсудок – це здатність складати узагальнені уявлення, тобто одержувати нове знання.

Мислення – процес пізнавальної діяльності, для якої є характерним створення узагальнених, опосередкованих образів дійсності. Якщо чуттєве пізнання є безпосереднім, то мислення – опосередковано чуттєвим пізнанням, спирається на досвід, у тому числі й осмислений раніше, здійснюється в найтіснішому зв’язку з мовою, що виконує функцію інструменту мислення. Завдяки мисленню людина абстрагується від конкретного різноманіття речей, явищ, процесів і виявляє властиві їм загальні та суттєві ознаки.