Логічну структуру судження можна виразити формулою: S є P або S не є P.

Приклади:

«Всі (квантор) підручники (S) є (зв’язка) книгами (P)»

«Деякі (квантор) числа (S) не є (зв’язка) парними (P)».

Будь-яке судження є або істинним, або хибним. Якщо те, про що мовиться в судженні, відповідає дійсності, тоді судження – істинне, а якщо не відповідає – хибне. «Усі гриби є їстівними» – хибне судження.

Вищою формою логічного мислення є умовивід. Він ґрунтується на логічному зв’язку суджень. Умовивід – форма мислення, в якій з одного, а частіше двох та більше суджень (засновків) виводиться нове судження (висновок).

Приклад найпростішого умовиводу:

Усі дерева мають кореневу систему.

Береза – це дерево._______________

Береза має кореневу систему.

Зауважте, що висновки бувають хибними, наприклад, коли хоча б один із засновків є помилковим. Також засновки повинні бути пов’язані між собою.

Умовиводи розподіляються на три групи:

1. Дедуктивні. У них думка рухається від загального до часткового, тобто із загального правила робиться частковий висновок, знання при цьому звужується.

Приклад:

Усі зірки випромінюють енергію. (загальне правило)

Сонце – це зірка . (окремий випадок)

Сонце випромінює енергію.

За умов достовірності засновків одержуємо істинний висновок.

Ще приклад:

Усі договори є угодами.

Петренко уклав договір.

Отже, Петренко уклав угоду.

2. Індуктивні. В них думка рухається навпаки – від часткового до загального, тобто на основі знання частини предметів певного класу робиться висновок про клас у цілому. З декількох окремих випадків виводиться загальне правило, знання розширяється. Частіше за все одержуємо вірогідний висновок.

Приклад:

Азот при нагріванні розширяється.

Кисень при нагріванні розширяється.

Водень при нагріванні розширяється.

Азот, кисень, водень – гази.

Гази при нагріванні розширяються.

Ще приклад:

Мідь проводить електрику.

Срібло проводить електрику.

Залізо проводить електрику.

Мідь, срібло, залізо – це метали.

Усі метали проводять електрику.

3. За аналогією. – В них на основі схожості предметів за одними ознаками робиться вірогідний висновок про схожість цих предметів і за іншими ознаками. (Рух думки – від окремого до окремого).

Приклад:

Планета Земля є планетою Сонячної системі, на ній є атмосфера, вода, біосфера.

Планета Марс є планетою Сонячної системі, на ній є власна специфічна атмосфера, вода (хоча б і переважно у вигляді окисів).__________________

Вірогідно, що на планеті Марс є (або була) біосфера.

Зверніть увагу, що, роблячи висновки в умовиводах, ми експерименти не проводили. Проте, для того, щоб переконатися в достовірності висновків, досвід є необхідним (якщо, звичайно, він є можливим).

Судження та умовивід – це форми руху понять. П оняття служать початковим матеріалом для утворення суджень і умовиводів; результатом же суджень і умовиводів також є поняття, тільки вже конкретизовані, уточнені, наповнені новим змістом, тобто, більш змістовні. Таким чином знання конкретизується, розвивається.

Обидві сторони (здібності) пізнання є взаємозв ’ язаними, доповнюють одна іншу. Іноді говорять не сторони, а «щаблі». Так, відчуття поставляють первинний матеріал для логічного мислення, є джерелом наших знань про дійсність, але, приступаючи до чуттєвого пізнання, ми вже маємо певну раціональну позицію. Будь-який чуттєвий образ є раціонально «навантаженим»: ми бачимо, чуємо тощо крізь призму наших спогадів, знань, понять. У нашому пізнанні немає чуттєвості у «чистому» вигляді. Чуттєве пізнання є так чи інакше осмисленим і не може бути відособленим від раціонального. Це було ясно, наприклад, І. Канту. Він стверджував, що нам ніколи не дана відособлена чуттєвість, вона завжди поєднана з раціональними формами – з апріорними формами простору і часу. Крім здібності до відчуттів наша чуттєвість має так звані «чисті» – апріорні, тобто абсолютно незалежні від будь-якого досвіду форми, за допомогою яких наші відчуття немов би упорядковуються. Ці форми – простір і час. Усі речі є орієнтованими в просторі та часі. Пригадаємо, що простір і час у І. Канта (на відміну від їхнього розуміння в діалектичному матеріалізмі) це форми нашої чуттєвості («суб’єктивні», людські простір і час), хоча частково, все ж таки, це також властивості «речей-самих-по-собі», що знаходяться ззовні нас. Тому І. Кант писав про чуттєво-розсудливу здатність людини. Будь‑яке знання з досвіду починається, але не обмежується ним. Частина знань породжується самою пізнавальною здатністю людини і носить апріорний (додосвідний, або додослідний) характер. Природні предмети в процесі людської діяльності погоджуються з людським пізнанням і його результатами (а до І. Канта вважали, що наші пізнання повинні погоджуватися з предметами).

Здібність до абстрактного мислення з ’ явилася у найдавніших людей не відразу (вона із розвитком досвіду виростала з наочно-образного та наочно-дієвого мислення первісних людей), а будь‑яка психічно здорова дитина повторює шлях людського роду.

Чуттєве пізнання створює необхідні передумови отримання знання. Однак не слід абсолютизувати його ролі. В історії філософії можна знайти вчених, що розділяли позицію, яка має назву «сенсуалізм». Сенсуалізм (від лат. «відчуття», «почуття») полягає в абсолютизації ролі чуттєвого пізнання, в прагненні вивести весь зміст знання зі свідчень органів чуття; тобто чуттєве пізнання розглядається як єдине джерело і засіб досягнення істини. До сенсуалістів можна віднести Епікура, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Юма (який жив у XVIII ст.), французьких матеріалістів XVIII ст., Л. Фейербаха. Класична формула сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого раніше не було б у почуттях. Ж. О. де Ламетрі (французький просвітитель-матеріаліст XVIII ст.) зауважував: «Почуття – мої філософи».

Раціональне дозволяє з’ясувати сутність речей, процесів тощо. Однак як не можна абсолютизувати чуттєве пізнання, так не можна абсолютизувати пізнання раціональне. У теорії пізнання існує такий напрям як раціоналізм, сутність якого – в тому, що розум проголошується основою пізнання. Розум може розглядатися як єдине й достовірне джерело людських знань. Приклади – Р. Декарт, Г. Гегель. Р. Декарт, хоча сам експериментував, вважав, що тільки досліду для пізнання недостатньо. Джерелом достовірного знання може бути тільки розум, або інтелект, хоча він може і повинен звертатися за допомогою до почуттів. У якості достовірної опори пізнання Р. Декарт обрав мисляче «я», самосвідомість, думку «я мислю, отже, існую» (ego cogito, ergo, sum). Вибір цей багато в чому пояснювався і життєвим досвідом вченого, і активним розвитком математики, і впливом християнства, і впливом платонізму. Вихідний пункт процесу пізнання – інтелектуальні інтуїції (інтуїції розуму). Це існуючі в людській думці абсолютні, загальні, вроджені (від Бога) істини (ідеї), аксіоми‑судження, від яких бере початок нескінченна безліч відносних істин. Вища інтелектуальна інтуїція – ego cogito (як вроджена здатність мислити). Інтуїції достовірні, адже розум сприймає їх чітко і ясно. До вроджених ідей Р. Декарт відносив ідею Бога, чисел, фігур, кольорів, субстанції, матеріального буття, сумніву, тривалості, тілесності... До аксіом‑суджень він відносив судження типу «дві величини, які є рівними третій, є рівними між собою», «у ніщо не буває властивостей», а також аксіоми математики. Від достовірності інтуїції Р. Декарт відштовхувався, але нею не обмежувався, а пропонував свій метод пізнання, підсумком якого є ланцюг наслідків із цих істин і аксіом, кожна ланка якого теж є достовірною.