У системі різноманітних відношень людини до світу і до самої себе особливе місце посідає пізнавальне відношення. Питання про те, як людина пізнає світ і себе, про те, чи здатна вона взагалі до цього, а якщо здатна, то де пролягають межі її пізнавальних можливостей та інші подібні питання хвилювали філософів, починаючи з глибокої давнини. Пізнання можна визначити як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства, а також природною допитливістю людей. У суспільства і людини з’являються все нові та нові потреби, розвиваються та вдосконалюються форми та способи діяльності , і все це спонукає людину до всебічного пізнання. Пізнання – це духовна діяльність, спрямована на здобуття нового знання, яке є подальшим розвитком існуючих знань. При цьому процес пізнання є конкретно-історичним (як в цілому, так і будь-який його елемент, чи компонент), на його розвиток у кожний даний момент впливають соціокультурні умови (економічні, соціальні, політичні та духовні чинники), а також індивідуальні особливості того, хто пізнає.

Логіка (спрямованість) процесу пізнання така: від пізнання явищ до пізнання сутності, яка проявилася.

Загальна теорія пізнання називається гносеологією (від грецьк. слів «пізнання», «знання», «пізнавання», «вчення»). Це розділ філософії, який вивчає природу і сутність процесу пізнання, передумови, межі, засоби, форми пізнання, відношення знання до дійсності, тощо.

Гносеологія вивчає пізнавальну діяльність людини взагалі, як таку, незалежно від того, яке це пізнання: буденне, або житейське, художнє, релігійне, наукове, філософське, міфологічне (ці види пізнавальної діяльності мають також специфічні риси).

Теорія пізнання розвивається разом із розвитком філософського знання взагалі (тобто з розвитком онтології, етики, естетики, антропології, аксіології, антропології, тощо), духовної творчості в цілому. Вивчення філософією питань пізнання сприяє розвитку окремих наук, оскільки зрозуміти, як відбувається приріст нового знання важливо і для фізики, і для хімії, і для біології, і для технічних наук, і для соціальних... Сьогоднішній стан гносеології є результатом філософського осмислення, аналізу, узагальнення всієї світової історії розвитку пізнання.

Пізнання – процес складний і суперечливий. Серед спроб відповісти на питання про пізнаванність світу можна (дещо спрощено) виділити:

- пізнавальний оптимізм (точка зору, згідно з якою речі, явища, процеси в природі та людському житті (насамперед, їхня сутність) є пізнаванними ) ,

- агностицизм (точка зору, згідно з якою сутність речей, явищ, процесів в природі та людському житті є непізнаванною ) .

На чому заснований пізнавальний оптимізм? Перш за все, на досягненнях і успіхах суспільного розвитку в цілому, а також, як вважають матеріалісти, на розумінні свідомості як закономірного результату розвитку матерії (соціальна форма руху матерії включає як матеріальні, так і духовні процеси). Розглянемо останнє докладніше. Індивід, який займається пізнавальною діяльністю, з матеріалістичної точки зору є носієм соціальної форми руху матерії, яка, у свою чергу, є закономірним результатом розвитку матерії взагалі. Пізнавальна ж діяльність є якраз спрямованою на пізнання різних речей, процесів, аспектів, подій тощо, які належать до різних форм руху матерії. Соціальна форма руху матерії «знімає» (гегелівський термін) у собі всі інші форми руху. Ось і виходить, що той, хто пізнає, генетично, в сенсі закономірного походження, завдяки своїй біосоціальній природі, є пов’язаним із тим, що він пізнає. Зародження такої точки зору можна угледіти в давньогрецькій філософії, наприклад, в Емпедокла. Він стверджував, що пізнання є можливим, оскільки і той, хто пізнає, і те, що він пізнає (тобто світ) складаються в принципі з одних і тих само стихій, поєднаних у різних пропорціях. Подібне пізнається подібним. На більш складному та глибокому рівні розкрито цю тезу у відомого філософа ХІХ – ХХ ст. М. О. Бердяєва. Він писав про те, що пізнання взагалі є можливим тому, що людина є мікрокосмом та образом і подобою Божою, у ній діють ті само сили та той само розум, що й у Всесвіті.

Термін «агностицизм» увів англійський природодослідник Т. Гекслі в 1859 р. Цим поняттям тоді він позначив невіру вченого, який спирається на досвідне знання, в існування тих «сутностей», які не дані нам у досвіді, – Бога, безсмертя душі, об’єктивної реальності в цілому. Сьогодні це поняття має інший сенс – вказаний вище, в усякому разі, для матеріалістичної діалектики.

У такої позиції як агностицизм існують: 1) гносеологічні корені, або підстави (це абсолютизація, або перебільшення, відносності, недосконалості й мінливості наших знань, складності і суперечності процесу пізнання та нескінченності, невичерпності, мінливості світу і людини як об’єктів пізнання); 2) соціальні корені (вважається, що агностицизм особливо «розквітає» в періоди економічних, політичних, духовних криз, суспільної нестабільності, зміни систем духовних цінностей, наукових картин світу тощо).

Сьогоднішні агностики вже не стверджують, що світ і людина взагалі не є пізнаваними, маючи на увазі, що наші органи чуття здатні пізнавати різні явища, зовнішній, поверхневий бік речей, процесів, але не їхню сутність, не глибинне, не основне. Агностики не бачать діалектичного зв ’ язку між сутністю і явищем. Іноді до агностиків зараховують І. Канта. Як ми вже знаємо, у його роботах зустрічаються поняття про «речі-самі-по-собі» і «речі-для-нас». У своєму вченні про пізнання під «речами-самими-по-собі» І. Кант мав на увазі закономірні природні (об’єктивні) зв’язки, процеси і взаємодії (наприклад, фізичні, хімічні, біологічні), що існують самі по собі, тобто об’єктивно. Світ «речей-самих-по-собі» – це світ речей, які існують самі по собі, незалежно від вченого, який їх пізнає. Вони, за І. Кантом, є непізнаваними, недосяжними для теоретичного розуму (для науки). Їх можна мислити, але не пізнати. Світ «речей-для-нас» – це чуттєво пізнаваний світ явищ (феноменів). Речі виявляють себе нам у наших відчуттях, стають речами «для нас», відкриваються нам у досвіді. Річ ніколи не може з’явитися нам інакше як через явище. Ми пізнаємо лише явища, або те, чим річ є для нас, а це відрізняється від того, що вона є сама по собі. На мій погляд, І. Кант агностиком не був. Він вважав, що межі досвіду можна розширити, процес наукового пізнання природи розвиватиметься і далі, і невідомо, до чого ще дійде, до яких висот, глибин, таємниць... Але у наукового пізнання є межі. Філософ писав про те, що не можна охопити досвідом (а отже, пізнати науково) все, відразу весь космос, всі тіла Всесвіту, всю природу в цілому; світ в цілому в досвіді не є даним, в усякому разі, поки що. І зовсім невідомо, коли таке могло б відбутися. Крім того, теоретичний доказ або спростування буття Бога, свободи волі й безсмертя душі неможливий, бо ці духовні та умоосяжні сутності в досвіді нам не надані. Обґрунтувати віру в існування таких «речей-самих-по-собі» повинна мораль, а не наука.

Різновидом агностицизму є скептицизм (від грецьк. «скептикос» – «той, хто розмірковує», «той, хто досліджує»), сутність якого полягає в сумніві щодо істинності навіть загальноприйнятих положень, у тому числі аксіом. Витоки скептицизму слід шукати в поглядах софістів Протагора, Горгія та ін. Протагор був вигнаний з Афін через те, що в своїй книзі (пізніше публічно спаленої) стверджував, що про богів «я не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому знанню, – і питання є темним, і людське життя коротке». Атеїстом він, звичайно, не був. Просто можна знайти аргумент і на користь першого, і на користь другого. Усе, що кому здається, так воно і є; скільки людей, стільки й оцінок. Усе є відносним. Коли віє вітер, то одному він здається холодним, а іншому – ні. Тому ми не можемо висловитися про цей вітер безумовно: холодний він сам по собі чи ні. В цьому сенсі людина є мірою всіх речей. Оскільки світ речей є таким, яким він предстає в наших відчуттях, внаслідок переживань, уявлень, то об’єктивна істина є неможливою. Є тільки думки, кожна з яких водночас є істинною і хибною. Про кожну річ можна одночасно висловити різні, ба навіть протилежні думки, які будуть однаково переконливими. Протагор пропонував використовувати в якості критерію «істинності» думки ту думку, яку в даний момент поділяє більшість (у даній обстановці, в даних умовах). Однак засновником течії «скептицизм» є Піррон з Еліди, який жив в ІV ‑ ІІІ ст. до н. е. Скептики заперечували можливість об’єктивної істини. Будь-яке знання є недостовірним, світ не є пізнаваним ні за допомогою відчуттів, ні за допомогою розуму. Будь-яка річ є ось така не більшою мірою, чим не така. Все й існує, й не існує у рівній мірі. Усе відносно. Ні про що не можна сказати безумовно, що воно існує, як і про способи пізнання не можна сказати, істинний це спосіб або хибний, оскільки для всякого твердження можна знайти протилежне. Нічого не можна називати ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Не можна віддати перевагу ніякій думці. Ні про що не можна висловитися безумовно (ну, хіба що так: «цей предмет здається мені білим»). Тому слід утримуватися від тверджень, від думок (це називається «епохе», тобто «зупинка», «затримка»). Нічого не стверджувати! (хоча сама ця фраза вже є твердженням...). Нічого не вибирати і сумніватися в усьому. Коли Піррона питали: «А чи не помер ти, Піррон?», він відповідав: «Не знаю». Таке утримування від думок – не слабкість розуму. Навпаки, розум для будь-якої думки або положення може знайти протилежне. Загальних понять не існує. Одні й ті ж само речі викликають різні відчуття при їхньому пізнанні за допомогою різних органів чуття. На це також впливають різні стани суб’єкта. Отже, скептики в цілому вважають, що пізнання все ж таки є можливим, однак висловлюють сумніви в істинності його результатів.

Одним з різновидів агностицизму в науці є конвенціоналізм (від лат. «договір», «угода»), що з’явився на межі XIX - XX ст. Згідно такої позиції наукові теорії і поняття є не відображенням об’єктивного світу, а є довільними угодами між вченими (саме довільними, без урахування і аналізу об’єктивної основи угод, їхніх меж, що витікають із самої об’єктивної реальності). Щось схоже пропонували софісти.

Пізнавальний оптимізм може бути властивий не тільки більшості матеріалістів, але й ідеалістам. Агностиків можна зустріти як серед ідеалістів, так і матеріалістів.

Сумнів, якщо його не абсолютизувати, здатен зіграти важливу методологічну роль в пізнанні. Також не можна абсолютизувати і пізнавальний оптимізм. Важливу роль сумніву в методологічному плані підкреслював Р. Декарт. Мається на увазі сумнів у глибині й закінченості наших знань. Чим глибше ми проникаємо в таємниці об’єктивної реальності (або суб’єктивної), тим більше нових проблем нам відкривається. Чим менше людина знає, тим менше вона знає у тому числі про те, як мало вона знає.