Наука – це когнітивно-соціальна (пізнавально-соціальна) діяльність, що виконується певними людьми (ученими), які певним чином організовані в різні «школи», лабораторії, наукові центри, академії, пов'язані з певними фондами. Значну роль у розвитку науки (наприклад, у виборі напрямів дослідження, в оцінці вирішень проблем) відіграє роль міжсуб’єктних когнітивних комунікацій (змістовного спілкування).

Основні соціальні функції науки:

− світоглядна ( формує глибокий , цілісний , систематизований, такий , що розвивається , світогляд , який базується на передових об’єктивних знаннях ) ,

− розвитку культури (наука – один із основоположних елементів культури , який становить основу цивілізації ; наука робить свій внесок до розвитку культури , як духовної , так і матеріальної ) ,

− регулятивна (через систему освіти , виховання , навчання ) ,

− дослідницька (наука, яка вивчає конкретну реальність , відкриває її нові сторони і якості , виявляє все більш ефективні методи пізнання і тому подібне ) ,

− навчальна (наука передбачає передачу наукових поглядів від одного наукового співтовариства до іншого , від одного вченого до іншого – через систему освіти , наукові школи тощо ); це забезпечує спадкоємність , формування наукових традицій.

− комунікативна (наука – процес обміну інформацією між членами наукового співтовариства ).

Філософію з наукою споріднює їхня теоретичність. Науковому пізнанню властиві системність, строга доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, достовірність висновків. Разом із тим, процес отримання наукового знання передбачає також висунення гіпотез. Про відмінність філософії від окремих наук мова вже йшла при вивченні першої теми. Філософія виконує по відношенню до науки функції методології пізнання і світоглядної інтерпретації його результатів. Філософія відіграє найважливішу роль у процесі інтеграції наук, а основою для такого процесу є взаємозв’язок форм руху матерії, який вивчається саме філософією. Наука надає філософії матеріал для узагальнень і висновків філософського характеру.

Філософія науки як окрема галузь філософського знання з’явилася приблизно в другій половині ХХ століття, хоча роздуми над проблемами розвитку науки були і раніше. Разом із знаннями про певні реальності наука формує знання і про себе саму: про свої методи, принципи і прийоми, про соціокультурну обумовленість, історію і логіку свого розвитку. Тому в структурі науки виник комплекс взаємозв’язаних дисциплін: онтологія науки, гносеологія науки, психологія науки, соціологія науки, філософія науки, історія науки тощо.

Філософія науки – це особливий розділ філософського знання , в якому з позицій філософії , її предмету і методу, досліджуються закономірності наукового пізнання , структура і динаміка наукового знання , його рівні і форми , його соціокультурна обумовленість ( зокрема філософське обґрунтування ), засоби і методи наукового пізнання , способи його обґрунтування , механізми розвитку знання .

Предмет філософії науки – наука з погляду її сутності, цілей, ідеалів і можливостей, типи філософських основ науки та їхній зміст, загальна структура, методи, закономірності функціонування і розвитку науки, взаємодія науки і суспільства, науки і держави, науки і людини.

Науку можна вважати продуктивною силою, оскільки її внесок у розвиток матеріального виробництва важко переоцінити. Наука є постійно пов’язаною з практикою і опредметнюється у ній. Розвиток науки сприяє вирішенню соціальних питань.

Як своєрідна, відносно самостійна форма пізнання, як специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут наука виникла в Новий час, у XVI-XVII ст., в епоху становлення умов для розвитку капіталізму. Наука – феномен конкретно-історичний; вона пройшла в своєму розвитку декілька основних етапів. Науці як такій передував етап переднауки, коли зароджувалися її елементи, її передумови. Мається на увазі поява начал наукових знань на Стародавньому Сході, в Греції, Римі, в середні віки – до Нового часу. Наукові знання і сам процес їхнього отримання були спочатку безпосередньо пов’язаними з реальним практичним життям людей, їхніми потребами. Наприклад, математика в Стародавньому Єгипті і Месопотамії мала прикладний характер і була пов’язаною з господарською діяльністю людей, таке ж саме можна сказати про астрономію та інші науки. Надалі відбувалося виокремлення науки і перетворення її на самостійну форму людської діяльності. У Стародавній Греції наука вже починає проявляти себе як особлива форма теоретичної свідомості. Першим це виявив Аристотель, визначивши науку як знання заради самого знання, як вищу форму людської діяльності. Для виникнення науки був необхідним достатньо високий рівень розвитку матеріального виробництва і суспільних відносин, розподіл праці на розумову і фізичну, що створило умови для професійних занять наукою. У середні віки наука разом із філософією виступала, в основному, як служниця теології. Проте начала експериментального пізнання природи зародилися саме в середньовіччі, у XIII столітті, в університетській науці. Теорія «подвійної істини», що дісталася мислителям епохи Відродження у спадок від середньовіччя, неабиякою мірою сприяла розвитку науки. Відродження і Новий час можна охарактеризувати як час приголомшливих наукових відкриттів у галузі природознавства. Наука поступово звільняється від теології, від схоластичної філософії і стає самостійною сферою знань. Активно ставиться питання про методи наукового пізнання. З’являється новий погляд на науку: вона повинна приносити користь, перетворитися на продуктивну силу, а не тільки розвивати людину духовно, бути знанням для знання. Далі наука проходить у своєму розвитку три основні етапи: класичний, некласичний, постнекласичний.

Класична наука ( XVII – XIX ст .) при описі і теоретичному поясненні своїх об’єктів прагнула виключити все, що належить суб’єкту, боячись спотворення процесу пізнання суб’єктивністю. Панував об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до суб’єкта, засобів і методів пізнання.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) почалася з появи релятивістської і квантової теорії. Вона відкинула об’єктивізм класичної науки, звернувши увагу на роль суб’єкта в науковому пізнанні, на його активність, на вплив засобів і способів пізнання на отримувані наукові знання. Проте ще не усвідомлюється той факт, що мета науки, стратегія дослідження, способи виділення об’єктів є обумовленими соціокультурно.

Постнекласична наука (розпочався у другій половині ХХ ст.) відрізняється ще більшим включенням діяльності суб’єкта в процес пізнання. Вона враховує співвіднесеність характеру отримуваних знань про об’єкт не тільки з особливістю засобів і способів діяльності суб’єкта, але й з її ціннісно-цільовими структурами, із соціокультурними установками.

Цікавим є питання про норми наукової етики. У них мають бути втілені й загальнолюдські моральні заповіді: не кажи неправду, не кради і т. д. За неправду вважається, наприклад, фальсифікація результатів досвіду, а плагіат можна вважати за крадіжку. Моральні норми науки слугують для утвердження специфічно наукових цінностей безкорисливого пошуку і відстоювання істини. Істинність наукових положень повинна оцінюватися незалежно від раси, статі, віку, авторитету вченого. Результати наукового пізнання повинні ставати загальним надбанням (за умови захисту інтелектуальної власності, зрозуміло). Кожен учений має нести відповідальність за об’єктивну оцінку того, що відкрито ним і його колегами. У науці повинно існувати шанобливо-критичне ставлення до попередників і колег. Учений має не тільки активно відстоювати свої переконання, але й мати мужність визнати їхню помилковість, якщо така буде виявлена. І завжди потрібно пам’ятати про соціальну відповідальність ученого. Це є дуже актуальним сьогодні, коли активно розвиваються генна інженерія, біотехнологія, нанотехнологія, не говорячи вже про вивчення «мирного атома» і подальший розвиток хімічних технологій, удосконалення зброї.

До основних принципів наукового пізнання належать: принцип практики, принцип відображення і принцип діалектики.

Практика створює передумови формування об’єкта і суб’єкта пізнання і є рушійною силою процесу пізнання.

Діалектика процесу пізнання перш за все виступає як діалектика абсолютної та відносної істин, діалектичний зв’язок суб’єкту та об’єкту пізнання, зв’язок чуттєвого та раціонального пізнання.