Процес пізнання різних форм буття – це процес їхнього творчого відображення у свідомості людини. Знання за своєю природою – це суб’єктивний образ об’єктивного світу. Тому пізнання передбачає «роздвоєння» світу на об’єкт і суб’єкт пізнання (іноді виділяють третій компонент – зміст пізнання). Пізнання – це процес взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання. Об’єкт пізнання – це той фрагмент буття, на який у даний момент спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта (те, що пізнається суб’єктом у даний момент). Це конкретні речі, явища, процеси об’єктивної реальності (природи й суспільства, а також сама людина), знакові системи, які увійшли до сфери пізнавальної діяльності суб’єкта. Пізнання може бути спрямоване не тільки на об’єктивну реальність, але й на ідеалізовані об’єкти (число, точка, ідеальний газ, абсолютно чорне тіло...), тобто на уявні ідеальні пізнавальні конструкції. Об’єктом пізнання може стати свідомість. Суб’єктом пізнання, тобто тим, хто у даний момент пізнає об’єкт, врешті-решт, може виступити все суспільство (наприклад, російський косміст М. Ф. Федоров (ХІХ ст.) писав, що в суб’єкті повинні бути всі, а в об’єкті – все. І М. О. Бердяєв писав, що істина відкривається тільки розуму соборному, тобто церковному). Суб’єктом пізнання може виступати соціальна група (у тому числі товариство вчених), індивід (у тому числі вчений), який здійснює пізнавальну діяльність. Об’єкт пізнання не є тотожним поняттю «об’єктивна реальність» взагалі. Вона – невичерпна в своїх формах буття, вона не може бути відразу вся охоплена діяльністю суб’єкта, який пізнає, про це ще І. Кант говорив.

І об’єкт, і суб’єкт пізнання, і взагалі весь процес пізнання мають конкретно-історичний характер . Суб’єкт пізнання – не просто і не тільки гносеологічний суб’єкт. Це індивід або особистість, з його (її) пристрастями, характером, метою, інтересами, системою цінностей, потребами, здібностями, рівнем духовної культури взагалі, які формуються конкретно-історично. Суб’єкт пізнання – це людина, яка є певним чином включеною в історично конкретну систему різних суспільних відносин і яка освоює досягнення матеріальної й духовної культури попередніх поколінь, у тому числі їхній пізнавальний досвід. Пізнавальні здібності людини формуються суспільно-історично, також суспільно-історично формуються способи і методи її пізнавальної діяльності та людської діяльності взагалі. Ступінь і можливості засвоєння індивідом усього різноманітного попереднього культурного досвіду залежить, насамперед, від соціокультурних характеристик суспільства, членом якого є суб’єкт, а також від його власних умов життя, від його соціального стану, від його рівня духовної культури та інших чинників. Людство, – писав К. Маркс, – завжди ставить перед собою тільки такі задачі, які воно може вирішити, оскільки при найближчому розгляді завжди виявляється, що задача виникає лише тоді, коли наявні, або, принаймні, знаходяться у процесі становлення матеріальні умови її вирішення. Те ж можна сказати про людину як суб’єкта пізнання. Тобто вибір об’єкту пізнання, як правило, не є стихійним. Суб’єкт, зазвичай, є підготовленим до того, щоб побачити в даному фрагменті буття свій об’єкт. Чим підготовленим? Тими само чинниками, які впливають на процес пізнання. Сучасний радянський і український філософ В. М. Рогозин (в осн., ХХ ст.) справедливо помічав, що представники кожного нового покоління, які мають здібності до пізнання, створюють необхідні засоби до пізнання і відкривають у природі та суспільстві такі зрізи, такі «прошарки», які до цього відкрити не було можливості. Саме ці зрізи й виступають об’єктами. А оскільки їх відкривають люди, які мають здібності та особливі схильності до пізнання, то можна сказати, що об’єкт, відповідаючи сутності суб’єкта, відображає цю сутність [35, с. 83]. Форми наукового знання є продуктами низки об’єктивних умов і суб’єктивних передумов. Знання своїм виникненням відображає умови і передумови, що його визначили [35, с. 83]. Отже, суб’єкт і об’єкт пізнання є взаємозв’язаними процесом пізнання, передбачають одне одного і поза цим зв’язком не існують. Хоча об’єкт пізнання обирається суб’єктом не спонтанно (і в певному значенні об’єкт також «вибирає» суб’єкта), він як певний фрагмент буття існує об’єктивно, таким і повинен пізнаватися; і суб’єкт як індивід є відносно незалежним від об’єкта.

Суспільство виступає суб’єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, які, проте, формуються як суб’єкти пізнання тільки в їхній спільній діяльності, вступаючи у певні суспільні відносини, форми спілкування, визначувані рівнем розвитку способу виробництва даного суспільства, рівнем розвитку духовної культури і самої пізнавальної діяльності у тому числі.

Процес пізнання в історії філософії міг розумітися по-різному. Так, він міг розглядатися як механічна дія об’єктів природи на органи чуття суб’єкта, пасивно їх сприймаючого. Наприклад, так вважав Демокрит. Платон розглядав пізнання як процес згадування душею суб’єкта об’єктивно існуючих ідей, і в цьому й виявляється активність суб’єкта пізнання. Гегель ототожнив суб’єкт і об’єкт пізнання: абсолютна ідея пізнає саму себе. А за багато століть до цього елеат Парменід поставив питання про тотожність речі (тобто об’єкту) і думки суб’єкта про неї. І. Кант у XVIII ст. вперше поставив питання про активність людини як суб’єкта, який пізнає, зробивши при цьому, як він сам висловився, «коперніканський переворот» (по аналогії з досягненнями М. Коперника) у філософії, розглядаючи пізнання як діяльність, що протікає за своїми власними законами. Пригадаємо, що тим самим вперше не характер і структура пізнаваного об’єкту, а пізнавальна діяльність суб’єкта були розглянуті як головний чинник пізнання. Іншими словами, в ученні І. Канта вихідний пункт в аналізі процесів пізнання – це пізнавальна діяльність суб’єкта, а не об’єкт. До І. Канта Ф. Бекон і Р. Декарт розглядали суб’єктивне начало як перешкоду пізнанню, а саме пізнання – як фіксацію сигналів (вражень), що поступають ззовні, наприклад, від матеріальних речей. Так, Френсіс Бекон стверджував, що в пізнанні існують значні перешкоди, які ведуть до того, що в свідомості людини світ відображається неадекватно. Це – «примари», або «ідоли». Існує 4 типи ідолів: 1) вроджені ідоли роду, що мають обґрунтування в самій людській природі, витікають із природної недосконалості людського розуму (розум може припуститися в речах більше порядку, ніж є насправді, розуму є властивою певна інерція, через яку він неохоче відступає перед новими фактами, що суперечать колишнім поглядам, розум може захопитися сильними ефектами, мінливе уявити як незмінне і навпаки, тощо); 2) ідоли роду (теж уроджені, хоча з цим можна й посперечатися): вони пов’язані з індивідуальними особливостями людей, їхнім вихованням, звичками, психологією; ось і виходить, що кожний дивиться на світ ніби зі своєї печери; 3) ідоли ринку (площі), надбані: люди домовляються на ринку за допомогою слів, за допомогою слів спілкуються, у тому числі, й учені; неправильний вибір слів та їхнього використання (коли значення слів встановлені не на основі пізнання сутності, а на основі вражень, тобто випадково), використовування застарілих понять веде до того, що разом із буденною мовою ми засвоюємо забобони минулих поколінь; 4) надбані ідоли театру, джерелом яких є віра в авторитети, які заважають досліджувати природу неупереджено. Усі колишні філософські системи здавалися Ф. Бекону ніби театральними виставами, тобто штучними побудовами, що не мають нічого спільного з дійсністю. Р. Декарт вважав, що наукове пізнання повинне стати організованим, вільним від випадковостей. Він стверджував, що хоча діяльність наших органів чуття для пізнання є важливою, достовірність почуттів є малою, та й розум також може помилятися, якщо, наприклад, ґрунтується на абсолютній довірі до авторитетів. Гарантом істинності пізнання є Бог, усі ясні ідеї (а, значить, достовірні) йдуть від Бога, в цьому полягає їхня об’єктивність, а неясні ідеї є помилковими та є результатами людської діяльності, проявами людської суб’єктивності.

У ході пізнання об’єкт розпредмечується, тобто пізнається почуттями і розумом і знаходить іншу форму існування – форму ідеального (ідеї, образу тощо). Пізнавальний образ – це суб’єктивний образ, який належить свідомості суб’єкта, але він є об’єктивним за змістом, оскільки виникає внаслідок відображення об’єктивної реальності, а також об’єктивно існуючого для суб’єкта пізнавального досвіду попередніх поколінь, внаслідок розвитку й вдосконалення форм і способів діяльності.