Усе вище викладене веде до висновку, що людина – істота складна, багатовимірна, така, що розвивається. Через людину (носія вищої форми руху матерії – соціальної) природа починає усвідомлювати саму себе. Під «природою людини » можна мати на увазі сукупність внутрішньо властивих їй сталих ( але не вічних у сенсі завжди незмінних ) і взаємозв ’ язаних ознак , характеристик, властивостей , які відображають її особливості як Homo sapiens . Визначити сутність людини означає назвати найважливішу , найістотнішу її характеристику, яка лежить в основі її природи і перш за все вирізняє її з решти всіх істот.

Уже в аристотелівському визначенні людини як політичної тварини підкреслювалася наявність у людині двох начал – тваринного (біологічного) і політичного (соціального). Багато філософів визначають людину як біосоціальну істоту , або як істоту з біосоціальною ( або соціобіологічною ) природою. Природа людини – суперечлива ( причому , конкретно-історична ) єдність матеріального і духовного, природного і соціального , які слід розглядати у взаємозв ’ язку , не абсолютизуючи жодне з цих начал . Під біологічним у людині розуміють специфічно людські будову тіла, генофонд, фізіологічні, нервово-мозкові та інші процеси. Під соціальним у людині розуміється здатність спільно працювати, цілеспрямовано перетворюючи природу, створюючи знаряддя праці за допомогою інших знарядь, здібність мислити, мова, здатність до духовної творчості, до моральної поведінки в суспільстві, здатність поступати вільно і так далі. До соціального можна віднести ще специфічно людські емоції, відчуття. Діяльність у різних її формах ( праця , політика , пізнання , мистецтво тощо ) – це спосіб існування людини як людини , тобто та її характеристика, яка виявляє її сутність . Деякі філософи уточнюють : діяльність не будь-яка , а в ідеалі вільна і творча.

«Людина» – це родове поняття , яке виражає загальні риси , властиві людському роду (див. вище сказане про природу і сутність людини ). Можна виділити різні рівні, іпостасі, виміри тощо нашого людського «я», що конкретизують поняття «людина». Це поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність». Під індивідом зазвичай розуміють окрему людину як представника людського роду. Поняття «індивідуальність» характеризує унікальність, неповторність, самобутність кожної людини. Багато філософів стверджують, що поняття «особистість», насамперед, відображає соціальне, загальнозначуще в людині, її суспільну сутність. Особистість – це динамічна, відносно стала цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості та діяльності. Саме соціально значущі, а не природні якості і є визначальними чинниками розвитку особистості. Особистість – це духовно розвинена людина , яка намагається у свій спосіб освоювати культурну спадщину людства і розвивати її далі . Духовність – міра залученості індивіда до вищих духовних цінностей . Соціально значущі якості – це , насамперед , моральні якості людини . Відомий радянський філософ Е. В. Ільєнков, осмислюючи поняття «особистість», також підкреслював властиву особистості неповторність, унікальність. У його розумінні масштаб особистості вимірюється масштабом тих реальних завдань, у ході яких вона і виникає, і розгортається в справах, що хвилюють і цікавлять не тільки власну персону, а і багатьох інших людей.

Особистості є властивою як свобода відстоювання своєї точки зору , так і усвідомлення відповідальності за неї , прагнення розвиватися , відчуття власної гідності , пошана до інших і до себе, прагнення зробити свій внесок до розвитку культури (хай і невеликий у масштабах суспільства , але важливий – на своєму робочому місці , завдяки своїм захопленням , у колі друзів і сім ’ ї , у виші , школі тощо ) .

Людина володіє механізмом не тільки біологічної (через генофонд), але й соціальної (через виховання і культуру) спадковості своїх ознак. Соціальна спадковість здійснюється завдяки соціалізації, під якою прийнято розуміти процес становлення особистості. Соціалізація це процес, при якому індивід, вступаючи у різні суспільні відносини, своїм неповторним чином засвоює і переробляє (в ідеалі творчо) культурний досвід людства, що дозволяє йому, зрештою, удосконалювати суспільство і самого себе.