Окрім свідомості, наша психіка містить ще пласт (сферу) несвідомого . Це сукупність психічних явищ , станів , дій , які перебувають поза сферою розуму . До несвідомого належать сновидіння, стани гіпнозу, інстинкти, інтуїція, так звані «автоматизми» (автоматичні дії людини як результат довгого тренування і багатократного повторення). Автоматизми та інтуїція можуть зароджуватися у сфері свідомості, але потім переходять у сферу несвідомого. Існує ще підсвідомість. Це такий пласт несвідомого, до якого належать психічні явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Витоки постановки проблеми несвідомого потрібно шукати в античності, у Платона, наприклад. До дослідження несвідомого звертався і Г. Лейбніц. Під несвідомим він розумів нижчу форму душевної діяльності, що перебуває за порогом усвідомлюваного. До несвідомих сприйнять здатні навіть найпримітивніші монади.

Активний розвиток техногенної цивілізації, який розпочався в XVII – XVIII ст., ставши, нарешті, предметом глибокої філософської рефлексії, заслужено сприймається сьогодні як такий, що в цілому не виправдав надій людства. «Великі Обіцянки Безмежного Прогресу» (Е. Фромм), засновані на механістичній парадигмі безмежного панування людини над природою, привели до розчарування у науково-технічному прогресі, у Розумі. Розчарування це ґрунтується на аналізі так званих глобальних проблем сучасності, а перш за все, воно пов’язане з дегуманізацією людини. Все це активізувало інтерес до сфери несвідомого. Особливу роль у вивченні несвідомого зіграли роботи З. Фрейда (XIX – XX ст.).

Зиґмунд Фрейд є засновником психоаналітичної філософії , або психоаналізу . Значний клінічний досвід, обізнаність у філософських питаннях привели З. Фрейда до думки про необхідність досліджувати такий пласт людської психіки як несвідоме, який до того не був достатньо вивчений. Несвідоме розглядається З. Фрейдом як фундамент людської психіки . Учений стверджує , що несвідомі імпульси , явища , інстинкти (в основному, сексуального характеру) відіграють у житті людини головну роль. Психоаналіз – це єдність учень про несвідоме ( це фундамент психоаналізу ), про дитячу сексуальність і теорію сновидінь . Свідомість не є самостійною сферою психіки , вона зароджується в надрах несвідомого . Далеко не все, що належить до несвідомого , може згодом стати усвідомленим , опинитися у сфері свідомості . З. Фрейд використовує такий , так би мовити , « квартирний » образ: несвідоме уявляється йому у вигляді великої передньої кімнати , свідомість – як вузька келія , а між ними перебуває «страж» – передсвідомість . Страж , він же цензор, пропускає до усвідомлення лише деякі уявлення про бажання . Соціально неприйнятні несвідомі пориви та індивідуальні несвідомі бажання , здатні викликати страх, відчуття власної провини , власного осуду тощо за умови свого усвідомлення , витісняються цензором – стражем до сфер и несвідомого (не пропускаються до усвідомлення ). Проте несвідоме володіє великою життєстійкістю , активністю і може у будь-який момент вирватися назовні . Про те, що несвідоме з постійною силою діє на стража, прориваючись до сфери свідомості, свідчила лікарська практика, аналіз снів, обмовок, жестикуляція пацієнтів. У 1923 р. З. Фрейд у роботі «Я і Воно » наводить уже дещо іншу структуру психіки . Її сфери : Воно – несвідоме , « киплячий казан» інстинктів ; Я – свідомість , посередник між Воно і зовнішнім світом ( містить переважно усвідомлене , але може включати несвідомі механізми захисту , інстинкти самозбереження ); Над -Я – замість передсвідомості – надсвідомість , моральний цензор, соціальна й етична оцінка ситуації , совість , заборони тощо . Над-Я функціонує частково свідомо ( совість , наприклад ), частково – несвідомо : система цінностей формується з дитячого засвоєння батьківських уроків , і не завжди усвідомлено . Несвідомі психічні процеси підкоряються «принципу задоволення », який спрямовує їх до здійснення і отримання максимального задоволення . Зате у сфері свідомості діє «принцип реальності », який примушує людину зважати на дійсність , загальнозначущі норми , заборони, цінності ... Несвідомі пориви чинять опір , прагнуть вирватися назовні , не дивлячись на стража-цензора . От так і створюється ґрунт для виникнення внутрішньопсихічних конфліктів – неврозів тощо . Який же вихід ? Він – у психоаналітичній терапії . З її допомогою слід змінити стан людини , а саме : перевести агресивні ( деструктивні ) і сексуальні несвідомі інстинкти у мирні та творчі . Дослідник несвідомого З. Фрейд кращий вихід із конфліктної ситуації вбачає у мобілізації людиною своїх сил із метою власне свідомого вирішення конфліктів (це передбачає усвідомлення несвідомих поривів). Тоді розум підпорядкує собі пориви ; інстинкти або у цивілізований спосіб задовольняться , або сублімуються . Сублімація означає заміну сексуальної або деструктивної мети іншою , ціннішою в культурному і соціальному відношенні ; при цьому несвідомі прагнення спрямовуються у русло творчості , розвиваючи людину .

Критика вченими фрейдівського перебільшення ролі сексуальності, враження від першої світової війни, об’єктивна складність пояснення людської поведінки через сексуальність змусили З. Фрейда «перетворити» сексуальний і деструктивний інстинкти на «інстинкт (потяг) до життя» (Ерос) та «інстинкт (потяг) до смерті» (Танатос). Енергія Ероса бореться з енергією Танатоса. Проте сутності вчення це не змінило.

Важлива частина психоаналізу – вчення про дитячу сексуальність. Дитина із самого початку має сексуальні потяги і проходить випробування комплексами «Едіпа» (який розуміється Фрейдом як потяг сина до матери) та «Електри» (потяг доньки до батька). Якщо вони не були подолані, то у дорослої вже людини з’явиться стійке відчуття провини, розкаяння совісті... Що, до речі, може сприяти його творчості: у З. Фрейда є робота, присвячена аналізу творчості Леонардо да Вінчі, в якій учений пов’язує комплекс Едипа, що нібито був у Леонардо в дитинстві, та його подальші наслідки із особливостями творчості генія. Що стосується аналізу сновидінь, то сутність снів З. Фрейд бачить в уявному виконанні несвідомих потягів. Більшість символів із снів учений трактує як сексуальні та іноді як деструктивні.

Карл Густав Юнг (друга половина XIX – XX ст.) також вивчав психіку людини, але при цьому відмовився від трактування сексуального потягу як основи людини. Цією основою є не статевий потяг, а психічна енергія як така. У психіці людини окрім індивідуального несвідомого К. Г. Юнг виділив глибший рівень «колективного несвідомого». У снах, маренні своїх пацієнтів Юнг угледів деяку схожість із міфологічними і фольклорними сюжетами. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів – позачасових форм, регулюючих категорій, моделей наших уявлень, переживань, прототипів – найдавніших способів світорозуміння, світовідчуття (наприклад, образ матери-землі, батьківщини у вигляді матери, мудрості у вигляді старої людини тощо). Архетипи відображають досвід усього людства. Колективне несвідоме є, як вважав Юнг, величезною духовною спадщиною, яка відроджується в кожній індивідуальній структурі мозку. Воно є надіндивідуальним, у звичайних умовах неусвідомлюваним, не піддається адекватному виразу через мову, само по собі не існує, передається у спадок із найдавніших часів через структури мозку. Свідомість надає колективному несвідомому лише символічну інтерпретацію. Юнг вважав, що сексуальність – лише один із біологічних інстинктів, хоча й важливий, і допускав здатність свідомості ухилятися від контролю несвідомого.

Представник неофрейдизм у Еріх Фромм (XX ст.) вважав людську природу, її пристрасті й тривоги обумовленими, головним чином, історично, не применшуючи при цьому ролі біологічних чинників. На розвиток людини як соціальної істоти впливають соціокультурні чинники, а також індивідуальні умови її життя. Сексуальні потяги складають малу частку серед усіх інших мотивів поведінки. Підставою цих мотивів є пристрасті, потяги, бажання, а саме: потреба в любові, ніжності, солідарності, в совісті, правді, свободі, а також жадання влади, підкорення і руйнування, жадність, заздрість, пихатість тощо. Основоположним чинником, який визначає характер людини, є її спосіб життя, обумовлений, перш за все, особливостями економічної системи. Е . Фромм досліджує поняття « соціальний характер», під яким розуміє якості , що є спільними для більшості представників певної соціальної групи і що з ’ явилися як результат спільних для всіх її членів переживань і спільного життєвого устрою. Якщо З. Фрейд досліджував , переважно , індивідуальне несвідоме , К . Г . Юнг окрім індивідуального несвідомого ґрунтовно вивчав несвідоме колективне , то Е . Фромму належить глибокий аналіз « соціального несвідомого ». Під ним він розумів витиснені сфери , властиві більшості членів суспільства . Соціальне витіснення означає недопущення усвідомлення соціальних суперечностей , викликаних суспільством страждань , падіння авторитету, відчуття незадоволеності тощо . Усвідомлення соціального несвідомого включає розуміння соціальної динаміки і критичну оцінку суспільства з погляду універсальних цінностей.

Е. Фромм аналізує сучасний стан суспільства, відзначаючи негативні наслідки розподілу праці, науково-технічного прогресу, тотальне відчуження, машинізацію життя. Людина уявляється сама собі дрібною деталлю великого політичного і технічного механізму, переживає почуття самотності. Перед людиною у всій її гостроті встає проблема: Мати або Бути? Фромм помічає, що володіння речами представляється нам нормальною функцією нашого життя: щоб жити, ми повинні володіти речами. «Та й як може виникнути така альтернатива в суспільстві, вищою метою якого є мати – і мати якомога більше – і в якому одна людина може сказати про іншу: «Вона коштує мільйон доларів»? При такому стані речей, навпаки, здається, що сутність буття полягає саме у володінні, що людина – ніщо, якщо вона нічого не має» [41, с. 21]. Отже, чи слід угледіти сутність буття у володінні речами або ж прагнути бути собою, люблячи інших, віддаючи, жертвуючи собою? Криза духовності, експлуатація людини людиною, сучасні соціокультурні обставини в цілому ведуть до того, що людина не може позбавитися від відчуття власної нікчемності в світі і ... руйнує світ, тобто те, що є зовнішньою причиною тривоги, щоб не дати світу повністю зруйнувати себе. Деструктивність, жорстокість – ось реакція людини на відсутність нормальних людських умов життя. Людина відчуває страх, нудьгу, тугу, свою незахищеність. Усе це перетворює нормальних людей на садистів і некрофілів. Садизм Фромм визначає як патологічне прагнення до необмеженої влади над іншими , володіння живими істотами , прагнення зробити їх абсолютно залежними , а некрофілію – як прагнення до руйнування життя , пристрасть до всього мертвого, у тому числі до механічного , техніки , обожнювання останньої . І садизм, і некрофілія не є вродженими. Як вони виникають і розвиваються Фромм простежує на прикладах Сталіна, Гітлера та ін. Садист боїться життя із-за його непередбачуваності, але для нього, на відміну від некрофіла, важливо, щоб жертви залишалися живими. Інакше як він відчуватиме свою перевагу над ними?

Досліджуючи садизм (приклади – І. Сталін, Г. Гіммлер), Фромм пише, що садизм, ймовірно, зможе зникнути лише тоді, коли буде усунена можливість панування одного класу над іншим, однієї групи над іншою, яка належить до расової, релігійної або сексуальної меншини. Створення правового порядку, який спирається на закон і відкидає свавілля відносно особистості, – це вже крок уперед у вирішенні даної проблеми [42, с. 258-259]. Суспільство, засноване на експлуатації, має тенденцію ущемляти тих, хто знаходиться внизу, обмежувати їхню незалежність, критичне мислення і творчий потенціал. «Індивідуальні чинники, які сприяють розвитку садизму, – це все ті обставини, які дають дитині або дорослому відчуття порожнечі та безпорадності <...>. До таких обставин належить усе, що викликає страх, наприклад «авторитарне» покарання» [42, с. 259]. Е. Фромм має на увазі покарання, що не має строго фіксованої форми і довільно обране певним владним рівнем на його розсуд і відповідно до його садистських схильностей. Залежно від темпераменту дитини страх перед покаранням може стати домінуючим мотивом в її житті, її відчуття цілісності може поступово надломитися, а відчуття власної гідності – впасти: якщо дитина відчуває себе обманутою, то вона втрачає відчуття самодостатності і перестає бути собою Там само. Розвитку садизму як на індивідуальному, так і на суспільному рівні може сприяти відчуття відчаю і безсилля, що виникає в душі; воно може бути викликане атмосферою черствості й душевної глухоти, в якій живе людина і яка примушує її усвідомити свою самотність, непотрібність, повне нерозуміння з боку тих, хто її оточує.

Детально аналізує Фромм і обставини життя А. Гітлера – «клінічного випадку некрофілії». Вивчаючи його дитинство, філософ пише: «Вже в ці юні роки із словом «свобода» Гітлер пов’язував свободу від відповідальності та примушення, і перш за все «свободу від реальності», а також відчуття лідерства. Якщо проаналізувати сутність і значення цих ігор (дитячих ігор із хлоп’ятами в солдати і в індійців. – Г. К.) для Гітлера, то з’ясується, що тут вперше виявилися ті самі риси, які з віком посилилися і стали головними в його характері: потреба володарювати і недостатнє відчуття реальности» [42, с. 327]. І люди теж не були для Гітлера реальними – він бачив у них інструменти. Він був не здатний до повноцінного людського спілкування. Це поєднувалося із слабкою волею, нарцисизмом, відсутністю співчуття. Порушене з дитинства відчуття реальності не давало Гітлеру можливості адекватно оцінити політичні, економічні і соціальні обставини. «Гітлер був гравець. Він грав життями всіх німців, грав і зі своїм власним життям. Коли все було втрачено і він програв, у нього не було особливих причин жалкувати про те, що трапилося. Він отримав те, до чого завжди прагнув: владу і задоволення своєї ненависті і своєї пристрасті до руйнування» [42, с. 371].

Як справедливо вважає Е. Фромм, у наш час значно знизився поріг чутливості до жорстокості. Як позбавитися від садистських і некрофильских тенденцій? Необхідно створити всі умови для задоволення таких людських потреб як потреба в спілкуванні, пізнанні, творчості. Фромм пише: «Ми повинні створити такі умови, за яких вищою метою всіх суспільних устремлінь стане всебічний розвиток людини <...>. Справжня свобода і незалежність, а також викорінення будь-яких форм гноблення зможуть привести в дію таку силу, як любов до життя, – а це й є та єдина сила, яка здатна перемогти потяг до смерти» [42, с. 28]. Як вважає філософ, ніхто і ніщо поза нами самими не може додати сенсу нашому життю. Людина – не безпорадна жертва обставин. Ми повинні спрямувати своє життя на служіння ближньому і отримувати радість від цього, а не від набуття матеріальних благ і експлуатації. І ми певною мірою здатні контролювати ті умови, в яких живемо.

Таким чином, Е . Фромм зробив спробу перетворити психоаналіз на соціальну філософію і показав зв ’ язок стану психіки індивіда з соціальними процесами.

Питання для самоперевірки :

1. Як пов’язані свідомість і духовність, свідомість і душа?

2. Охарактеризуйте розуміння свідомості в історії філософії.

3. Надайте визначення відображенню. Як пов’язані свідомість і відображення?

4. Надайте характеристику формам відображення у неживій і живій природі, розкрийте їхній зв’язок.

5. Надайте визначення свідомості, розкрийте її структуру.

6. Розкрийте біологічні передумови виникнення свідомості з матеріалістичної точки зору (за Ф. Енгельсом).

7. Детально поясніть соціальні передумови виникнення свідомості з матеріалістичної точки зору (за Ф. Енгельсом).

8. Що являють собою ідеальні образи, які формуються свідомістю? Якою є їхня природа?

9. Що таке несвідоме? Чому на початку ХХ століття вчені так активно почали вивчати несвідоме?

10. Розкрийте сутність психоаналізу З. Фрейда.

11. Поясніть особливості подальшого розвитку психоаналізу Е. Фроммом. Порівняйте його позицію з поглядами З. Фрейда.

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

План

5.1 Розуміння людини в історії філософії.

5.2 Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Природа і сутність людини. Чинники, які впливають на формування особистості.

5.3 Проблема свободи особистості.

5.4 Проблема сенсу людського життя.

Ключові поняття теми: антропологія, людина, індивід, індивідуальність, особистість, природа і сутність людини, свобода, сенс людського життя.

Антропологія взагалі (від грецьк. «людина» і «вчення») – це наука про походження і еволюцію людини, її морфологічні, фізіологічні, статеві та вікові особливості, а також про виникнення людських рас.

Під філософською антропологією можна розуміти :

1) розділ філософського знання , який усебічно вивчає природу і сутність людини , сенс її буття, проблему свободи та інші аспекти проблеми людини ;

2) сукупність антропологічних концепцій, що з’явилися в некласичній і постнекласичній філософії внаслідок так званого «антропологічного повороту», в яких розглядається людське буття; концепції ці є укоріненими в філософській думці гуманістів епохи Відродження, в німецькому романтизмі, філософії французького Просвітництва, філософській спадщині І. Канта, Л. Фейербаха та ін.;

3) у найвужчому сенсі – напрям у німецькомовній філософії (період 1920-1970 рр.), найвидатнішими представниками якого були М. Шелер, Х. Плеснер, А. Гелен та ін.