Для античної ( давньогрецької та давньоримської ) філософії в цілому був характерним космоцентризм. Була достатньо поширеною ідея про взаємозв ’ язок , про зіставлення мікрокосму ( людини ) і макрокосму (космосу). Людина могла розглядатися як результат дії космічних сил, стихій, елементів. Вона є ніби «вписаною» у космос і від нього залежить. Відмінність між людиною як мікрокосмом і космосом у поглядах перших філософів була, в основному, кількісною. Є підстави стверджувати, що уявлення перших філософів про мікрокосмічність були дещо натуралістичними. Емпедокл, наприклад, у якості космічних першооснов обрав чотири стихії («коріння» речей): землю, воду, повітря, вогонь. Людське тіло також складається з цих стихій, сполучених у певних пропорціях. На думку Геракліта і людина, і космос є проявами космічного вогню, який має як фізичну, так і психічну природу. Цікаво, що вогонь є тісно пов’язаним із поняттям логосу, космічного закону, розумного порядку. Космічний логос визначає порядок світу і відображає об’єктивну закономірність усіх процесів, які мають місце в космосі. Геракліта обурювало те, що більшість людей не прагнуть до мудрості. Знання про велику кількість окремих речей розумність людині не забезпечує! Головне – пізнати сенс того, що управляє всім через все, тобто пізнати світовий об’єктивний логос. І не просто пізнати, а слідувати йому, погоджуючи свій, суб’єктивний, «мікрокосмічний», логос (свою розумність) із об’єктивним, «макрокосмосом». У цьому і полягає мудрість. Таким чином, вже перші філософи підкреслювали, що людину від інших космічних об’єктів відрізняє наявність розуму.

У свій спосіб співвідносили людину і космос давньогрецькі софісти. Так, Протагор (V ст. до н. е.) стверджував: «Людина є мірою всіх речей: таких, що існують, що вони існують, і таких, що не існують, що вони не існують». Усе, що кому здається, так воно й є; скільки людей, стільки й думок. Усе існує у відношенні до іншого. Світ є таким, яким ми його відчуваємо, переживаємо. Усі людські поняття, норми, оцінки – відносні, суб’єктивні. Софісти і Сократ першими в античній філософії поставили людину в центр філософської проблематики. Кожен це зробив по-своєму: софісти через суб’єктивізм, Сократ через заклик до самопізнання, пізнання власної душі, яка є сутністю людини. Під душею Сократ розумів розум, совість, моральний стан.

Слід відмітити, що для античної культури був характерним ідеал калокагатії (від грецьк. «прекрасний» і «добрий, хороший, морально досконалий») – поєднання фізичної та моральної досконалості при пріоритеті другої.

Аристотель особливу увагу звернув на соціальні якості людини , яка за природою є істотою суспільною , або політичною , такою , яка володіє розумною душею і здатна оволодівати знаннями . Її можна визначити і як « тварину державну », або « полісну », тобто істоту , якій властиво організовуватися державно, хоча насамперед людина створює сім ’ ю . Людина – суспільна істота , і спільне життя є притаманним їй від початку. Тільки так люди можуть формуватися , виховуватися як моральні істоти .

У період еллінізму стоїки стверджували, що людський розум є здатним відтворювати в собі думки вселенського розуму, логосу, який проникає всюди. У світі все є заздалегідь визначеним. Крізь усю матерію проникає Бог, єдиний світовий закон, логос, космічний розум, доля, творчий вогонь, духовна і разом із тим матеріальна першооснова. Виникнувши з вогню, і згодом вичерпавши можливості свого розвитку, світ закономірно гине у світовій пожежі, після чого знову виникає з вогню. У космосі все влаштовано розумно. Тому вищим благом для людини (мікрокосму) є жити у злагоді з природою, тобто у злагоді зі світовим законом, логосом макрокосмосу, долею, що означає жити розумно. Видатний римський філософ, політик, поет Луций Анней Сенека Молодший (близько 04 р. до н. е. – 65 р. н. е.) писав: «Що в людині є найкращим? Розум». Душа – це бог, який знайшов притулок у тілі людини. Сенека стверджував: «Той, хто думає, що рабство розповсюджується на всю людину, помиляється: її краща частина є вільною від рабства. Тільки тіло є підпорядкованим і належить панові, дух же сам собі пан». У досконалої людини душа є вільною і піднесеною. Проте, люди, як правило, стурбовані тим, щоб жити довго, але не стурбовані тим, щоб жити правильно. Життя будь-кого занепокоєно завтрашнім днем, немов людина тільки збирається жити. А життя проходить, і потрібно поспішати! На жаль, і вільний буває рабом похоті, жадібності, честолюбства. Філософ вважає: «Життя є не благо і не зло, а тільки вмістище блага і зла». А гроші нікого не зробили багатим, – навпаки, кожного вони роблять ще жадібнішим до грошей. Слід міряти все природними бажаннями, які можна задовольнити або даром, або за малу ціну. Дуже сучасно звучать слова Сенеки про те, що люди впадають в оману, коли вважають засоби для життя за саме життя. Мудрість дає людині свободу і полягає в тому, щоб жити згідно з природою, не ухилятися від неї, керуватися її законами. Філософ вважає: у людини немає нещасть, окрім тих, які вона сама вважає за нещастя. Хвороби, смерть – звичайна доля людей. Те, що є невідворотнім, слід зустрічати безпристрасно. Блаженним, на думку Сенеки, є той, у кого все благо усередині, хто є прямим і високим духом, хто ні з ким не хотів би помінятися місцями, хто цінує людину лише як людину (а не гроші, майно, посаду), хто обирає керівницею природу, рахується з її законами, хто й біди оберне на благо, хто є твердим у думках, непохитним і безстрашним, кого певна сила, може, і схвилює, але ніяка не приведе до стану сум’яття, кого фортуна, щосили метнувши шкідливий свій спис, не ранить, а тільки подряпає. Необхідно бути мужнім, справедливим, поміркованим, чесним. Для того, хто робить якусь справу, пише філософ, день не буває дуже довгим, Діяльність продовжує життя, надає йому сенсу. Сенека зауважує, що дозвілля без занять науками – це смерть і поховання живцем.

Інший видатний філософ-стоїк і римський імператор Марк Аврелій Антонін (II ст.) відзначав, що всі речі в світі є взаємозв’язаними і взаємно переходять. Це стосується і людини. Кожна частина людської істоти через перетворення входить в яку-небудь частину світу, а та, у свою чергу, знову в іншу частину його, і так нескінченно. Події суспільного і особистого життя примушують філософа зробити висновок: час людського життя – мить; його сутність – вічна течія; відчуття – туманні; будова всього тіла – тлінна; душа – нестійка; доля – загадкова; слава – недостовірна. Життя – це боротьба і мандрування чужиною; посмертна слава – забуття. Як протистояти несприятливим обставинам? Філософ радить звернутися до свого внутрішнього світу, і стежити за рухами своєї власної душі. Що би не трапилося з тобою, воно є визначеним тобі від віку і відповідає природі Цілого. Або панує неминуча доля і непереборна закономірність, або милостиве провидіння, або безособовий сліпий випадок. Марк Аврелій стверджує, що ніхто не може перешкодити людині жити згідно розуму її природи, і ніщо не відбувається всупереч розуму загальної природи. Слід покірно приймати все те, що йде від загальної природи, у тому числі смерть. Слід прагнути зберегти в собі простоту, порядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, любов, твердість у виконанні належної справи. Необхідно шанувати богів і піклуватися про благо людей. А досконалість характеру, як вважає Марк Аврелій, проявляється в тому, щоби кожен день зустрічати, як останній у житті, бути далеким від метушливості, бездіяльності, лицемірства. Прислухаємося до цих мудрих слів.

У цілому , в період еллінізму в творчості філософів основна увага приділялася суб’єктивним сторонам людського буття , внутрішнім душевним переживанням , що відображало зростаючу невідповідність особистого і загальнозначущого.

Особливості постановки проблеми людини в середні віки визначалися, перш за все, теоцентризмом середньовічної філософії. Бог створив людину за Своїм образ ом і подобою , наділивши її розумною безсмертною душею і свободою волі . Все зло в світі виникає від свобідної волі людини. Зло – це результат гріха, відходу людини від Бога. Сенс життя людини вбачали в розумінні Бога, наближенні до Нього, в спасінні себе. За задумом, людина є вищою за космос і має панувати над природою, але через своє гріхопадіння вона не владна навіть над собою і повністю залежить від божественного милосердя. Цінність особистості людини (тобто «внутрішньої людини») ґрунтується на союзі людини з Богом. Сутність людини виявляється в її розумній безсмертній душі.

Для поглядів гуманістів епохи Відродження був характерним антропоцентризм. Людина (втім, так само, як у середні віки) розглядалася як вища в світі цінність, центр світу, прекрасна, сильна, мудра, найдосконаліша істота серед усіх істот, створених Богом, і в цьому сенсі «божественна». Вважалося, що сенс буття людини – в пізнанні і творчій діяльності, в безмежному, всебічному самовдосконаленні; у цьому слід реалізувати свободу волі, дану людині Богом. Як і раніше вважалося, що людина створена Богом за Його образом і подобою, проте, наразі це означає, що вона є другим після Бога творцем, тобто творцем свого земного буття, і в нескінченних творчих і пізнавальних здібностях виявлялася її велич і «божественність». Людина є творцем світу речей, своєї історії та себе самої. Унікальність і універсальність – дві культурні настанови Відродження, які постійно стикаються. Людина починає усвідомлювати, що вона залежить, в основному, від самої себе, від своєї діяльності (тобто починає шукати опору, насамперед, у собі), а не від Бога або космосу. Місце людини в суспільстві, її гідність, її шляхетність визначаються результатами її власної праці та виховання. Ні знатність предків, ні обсяг успадкованого багатства тут ролі не відіграють. Прагнення до досягнення земної слави не вважається за ганебне. Особливо підкреслюється природне начало в людині, яка прагне до самозбереження і користі. Аскеза не є потрібною, навіть є шкідливою. Джованні Піко делла Мірандола (XV ст.) підкреслював, що людина є єдиним сущим, яке само себе формує, причому відносно до міри, нею самою встановлюваною, тобто володіє природою, яка сама себе розвиває. «Універсальна» людина епохи Відродження в ідеалі здатна стати всім, чим доступно стати людині. Проте суспільний розвиток поступово виявив, що грандіозні ідеали епохи Відродження, сміливе прагнення людини «охопити неосяжне», безмежна, як Всесвіт у його новому розумінні, віра в творчі можливості людини перетворилися на утопічні, такі, що суперечать самому життю.

Представники філософії Нового часу уявляли людину як істоту мислячу і таку, що може відчувати , яка активно пізнає і перетворює природу і себе сам у, необхідність чого була, у кінцевому рахунку, викликана активним розвитком мануфактурного виробництва. Мета людини – встановлення панування над природою, активне залучення її у виробничу діяльність. Одночасно філософи виявляють цікавість до вивчення духовного життя людини. Розум є основою її життєдіяльності. Проте на розуміння людини вплинув механіцизм, властивий цьому часові.

Осмислюючи сутність людини, мислителі епохи Просвітництва стверджували, що розум , виховання , освіта , просвіта – це основні ( хоча й не єдині ) засоби перетворення , вдосконалення світу і людини. Підкреслюється, що людський розум робить особистість цілісною, оберігає її від пороків і пристрастей. Він покликаний забезпечити науково-технічний прогрес людства, обґрунтувати принцип віротерпимості, захисту природних прав людини і критики станової нерівності. Суспільний ідеал – Царство розуму, розумний (освічений) правитель (або правителі), який спирається на розумні реформи в законодавстві. Наявність у людини розуму виділяє її зі всіх істот. Французькі матеріалісти, спираючись на відомі ним досягнення природничих наук, стверджували, що людина є закономірним продуктом розвитку матерії. Відмітимо, що філософи відзначали велику роль не тільки біологічних, але й соціокультурних чинників (тобто процесу соціалізації, пов’язаного з вихованням, спілкуванням, засвоєнням культурної спадщини) для процесу антропогенезу. Виховання – основний засіб вирішення суперечностей між особистістю і суспільством , шлях до узгодження цих інтересів.

Ж. О. де Ламетрі (французький просвітитель-матеріаліст XVIII ст.) називає людину то величезних розмірів майстерним годинниковим механізмом, то машиною, яка заводить саму себе і є настільки складною, що абсолютно неможливо створити собі про неї ясну ідею і дати точне визначення. Проте, Ж. О. де Ламетрі наголошує, що людина істотно відрізняється від механічних пристроїв. Це самодіюча машина, яка здатна відчувати, мислити, відрізняти добро від зла. Ми є так само підпорядкованими природі , як годинник – годинникареві. Вона виліпила нас так, як хотіла або, вірніше, так, як зуміла. Людина, яка поважає природу, відчуває до неї подяку, схильність, щаслива від відчуття і споглядання пишнот Всесвіту, ніколи не почне знищувати життя ні в собі, ні в інших. Людина, яка зовсім не цінить своє життя, здатна знищити інших. Організація людини є першою її перевагою, а освіта – другою, без якої навіть щонайкраще організований розум позбавляється всієї своєї цінності.