План

4.1 Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

4.2 Свідомість і відображення. Форми відображення в неживій і живій природі.

4.3 Визначення свідомості та її структура. Біологічні та соціальні передумови виникнення свідомості.

4.4 Поняття ідеальності свідомості. Творча роль свідомості.

4.5 Проблема несвідомого в сучасній філософії.

Ключові поняття теми: свідомість, структура свідомості, відображення, форми відображення, передумови виникнення свідомості, відчуття, подразливість, сприйняття, уявлення, несвідоме, психоаналіз.

Постановка проблеми свідомості в історії філософії

Свідомість – одна з основних філософських категорій, яка позначає внутрішній духовний світ людини, її духовну активність як істоти соціальної. Під духовністю в найзагальнішому вигляді можна розуміти міру долученості людини до вищих духовних цінностей (перш за все, моральних ). Про духовні цінності детальніше ми поговоримо в інших темах. Свідомість є властивою виключно людині , і пошуки відповіді на питання про сутність людини , її роль у суспільстві , сенс її життя є безпосередньо пов ’ язаними із з ’ ясуванням сутності поняття « свідомість ». Проблема свідомості є складною і багатогранною, і в складності своїй свідомість нерідко сприймається як щось таємниче або загадкове. І справді, вивчення походження свідомості та її сутності ставить перед дослідниками все нові й нові питання.

Іноді в літературі зустрічаємо поняття «душа». Як правило, воно позначає психіку людини , до структур и якої належить свідомість , несвідоме та інші елементи . Дух – це всезагальне поняття, яке позначає нематеріальне начало. Духовне життя суспільства – це сфера створення духовних цінностей та опанування ними.

В античній філософії ми бачимо перші спроби аналізу свідомості. Під свідомістю, переважно, розумівся внутрішній світ людини, її душа. Слід пригадати, що антична філософія, в основному, була космоцентричною, а людина могла розумітися як мікрокосм, тобто малий цілісний космос, який співвідносився з макрокосмом. Тому й людську душу теж могли співвідносити з космічною душею або космічним розумним началом, підкреслюючи, що душа людини, на відміну від інших космічних об’єктів (крім, звичайно, макрокосму) є розумною. При цьому могли так чи інакше вказувати, що людина – істота соціальна і моральна, живе в соціальному космосі (полісі). Поняття «логос», яким, наприклад, послуговувався Геракліт і одним зі значень якого було «всезагальний космічний закон, сутність речей і процесів», позначало також і основу свідомих дій. Щоб жити розумно, потрібно було «дослухатися до логосу» і поступати відповідно до нього. Тобто потрібно було навчитися погоджувати свій суб’єктивний людський логос (розум) зі світовим об’єктивним логосом, тобто всезагальною істиною. Філософ вважав, що більшість людей цього світового логосу не знають, знають лише окремі речі та не знають закономірності, що зв’язують їх. Але «багатознайство розуму не навчає», – стверджував Геракліт, а навчає розуму якраз знання об’єктивного логосу. Демокрит розглядав душу як поєднання особливих сферичних атомів, подібних до атомів вогню. Душа є смертною в тому сенсі, що коли тіло вмирає, атоми душі розсіваються в просторі. Багато вчених (наприклад, О. Г. Спіркін, І. Г. Ярошевський та ін.) відзначають, що на ранніх стадіях розвитку філософії психічні процеси нерідко уявлялися як матеріальні. Вперше на якісну відмінність між свідомістю і матеріальними явищами звернули увагу софісти і Сократ, які поставили людину в центр своєї філософської проблематики, зокрема аналіз її пізнавальних здібностей. Сократ радив кожній людині перш за все поклопотатися про свою душу, бо вона є її сутністю. Під душею Сократ розумів розум, совість, моральну поведінку взагалі. Філософ радив пізнавати самих себе, в цьому – головна мета людини.

Платон вважав, що душі людей творяться із залишків того, з чого створюється душа космосу. Душі – безсмертні, існують ще до народження людини і житимуть після смерті тіла (Платон дотримувався ідеї переселення душ). Душі володіють знаннями, які отримали, знаходячись у світі ідей, тобто в світі справжнього буття. Справа в тому, що філософ, який аж ніяк не був ідеалістом, виокремлює в якості першооснов космосу світ ідей (ідей будь-чого, починаючи з «приземлених» ідей речей і процесів до ідей ознак і якостей, станів) і першоматерію, але особливо він підкреслює головну роль космічного розуму, завдяки активності якого і був створений світ. Так от, переселившись у тіло, душі пригадують те, що бачили у світі ідей, хоча споглядати ідеї повною мірою вдається лише душам богів. Таким чином, знання – це згадування. Душа, яка в світі ідей бачила більше всього, потрапляє у плід майбутнього поклонника мудрості й краси або людини, відданої Музам. Душа філософа, який подолав вплив плоті, після смерті опиняється в блаженному світі сяючої краси, де живе серед богів. Той, хто не подолав бажань плоті, ризикує стати привидом або вовком, або навіть ослом, – кому хто є ближчим. Якщо ми поступаємо справедливо, то це тому, що існує ідея справедливості як такої, з якою наша душа була знайома раніше. Слабкою, але все ж таки втіхою для тих, хто читає Платона, може слугувати те, що у нього немає єдиного пояснення того, що відбувається з душами після смерті тіл. У діалозі «Держава», вустами чоловіка на ім’я Ер, розповідається про те, що душі, в основному, самі обирають собі наступне життя. У діалозі «Федр» Платон вустами вже самого Сократа уподібнює людську душу сполученій силі, що складається з крилатої колісниці та візничого. Візничий – розум, керує двома кіньми, які представляють чуттєву частину душі: прекрасним, благородним конем, розсудливим і сумлінним, і конем, причетним до зла, «другом нахабства і хвастощів». Другий кінь тягне до землі, заважає візничому. Керманич душі розум «харчується спогляданням істини і блаженствує», бо споглядає справедливість, справжнє буття. Душа наша крилата, крила вирощуються залученням до божественного – до прекрасного, мудрого, доблесного. Чому ж вони відпадають? Тому, що злий кінь примушує душу мучитися. Якщо зло, потворне наповнює душу, вона втрачає крила і падає. Заняття наукою і музикою підносять нас до ідеального світу і сприяють пригадуванню душею того, що вона «побачила» в світі ідей. Таким чином, досліджуючи душу, Платон виділив у ній три частини: вища – розум, середня – воля, благородні бажання, нижча – жадання, груба чуттєвість.

Аристотель вважав, що душа – це форма людини, цільова причина її тіла, сутність її буття. Людській душі є властивими функції й рослинної (функції живлення і розмноження) та тваринної (відчуття, бажання) душ. Але головна частина людської душі – це розум.

У середньовіччі стверджувалося, що людина створена Богом за Його образом і подобою, тобто наділена розумною безсмертною душею і свободою судження й вибору між добром і злом. Християнський богослов Квінт Тертулліан (ІІ – ІІІ ст.) писав, що душа, в принципі, все ж таки тілесна. Проте вона відрізняється від людського тіла тим, що є чимось тоншим і текучим. Один з східних «отців церкви» (тобто тих, хто формував початкові християнські догмати і зробив великий внесок до обґрунтування головних положень віровчення) – Григорій Ниський (IV ст.) відстоював тезу про безсмертну, абсолютно безтілесну душу. Один з видних західноєвропейських «отців церкви» – Аврелій Августин (IV – V ст.) вважав розумну душу нематеріальною. Вона – осереддя людської сутності, те, що відрізняє людину від тварини. Внутрішній світ людини є складним і унікальним; душа складається з єдності пам’яті, розуму, волі. Розум – це «погляд душі». Але сутність душі полягає, перш за все, в її вільній вольовій діяльності. Людський світ є сповненим зла. У цьому винна свобідна людська воля, яка залучає людину до гріховного стану. Це полягає в прихильності до земних, тлінних благ, у гордині. Такий стан свідчить про те, що душа не контролює тіло. Тому Аврелій Августин наполегливо закликає «повернутися до самого себе», звернутися у середину себе, до глибин своєї душі, пізнати себе. Розум людини є здатним на найтоншу саморефлексію, в чому переконуєшся, читаючи «Сповідь» самого філософа.

Фома Аквінський (XIII ст.) розглядав людину як єдність безсмертної душі й тіла. Душа – сутність людини. Безтілесна душа твориться Богом для даного індивідуального тіла. Філософ писав, що рослинна і чуттєва функції душі підпорядковані пізнавально-розумовій. Така душа не може бути локалізованою в якомусь одному органі, а існує (знаходиться) в будь-якій частині тіла. Тіло – не окови для душі, а її необхідне доповнення.

У епоху Відродження і в Новий час людину характеризували як істоту, яка відчуває і мислить, яка активно пізнає і перетворює природу і саму себе. Характерна для середньовіччя посилена увага до внутрішнього душевного життя людини, до її «я», в творах італійських гуманістів епохи Відродження переростає в усвідомлення самостійної цінності унікальної, своєрідної, неповторної особистості, яка насмілюється змагатися з Богом у здатності творити і прагне розвинути і проявити себе всесторонньо. Філософи Нового часу підкреслювали особливе значення здатності людей до самосвідомості та виявляли активну цікавість до вивчення духовного життя людини. Б . Паскаль (XVII ст.) гідність людини («мислячого очерету»), крихкої та слабкої істоти в нескінченному всесвіті убачав у здатності мислити і усвідомлювати свою крихкість, незахищеність і суперечність. Людина створена для мислення; їй необхідно пізнавати себе, осмислювати своє призначення як людини. Р. Декарт висунув тезу «я мислю, отже, існую» як відправну точку для пізнання. Він ототожнив розум і душу, вважаючи уяву, бажання, відчуття властивостями розуму. Р. Декарт протиставив дві субстанції – духовну (мисляче «я») і матеріальну, тілесну. Т. Гоббс (кінець XVI – XVII ст.) душевне життя людини представляв як взаємозв’язок розуму і волі. Б. Спіноза розглядав свідомість як один з атрибутів матерії. Людина – органічна частина природи (а значить, і частина Бога); вона повинна жити з природою у злагоді та свідомо слідувати її законам. Це і є богослужінням. Душа людини є модифікацією атрибуту субстанції, названого мисленням. Тіло людини – модифікація іншого атрибуту, тобто протяжності. Тому людина – це єдність протяжного тіла і мислячої душі. Ряду станів тіл відповідає ряд ідей душі. Г . Лейбніц припустив, що в основі буття лежать «духовні атоми» – монади, які відрізняються рівнем досконалості. Так, філософ виділяє «голі» монади, здатні утворювати неясні уявлення, які характеризуються пасивною здатністю сприйняття і є пов’язаними, в основному, з неорганічною природою. Крім того, є монади-душі, здатні відчувати і споглядати, мати ясніші уявлення. Нарешті, є монади-духи – душі людей, що володіють пам’яттю, здібні до міркування, до рефлексії, до самосвідомості. Проте велику частину людської свідомості складають незначні сприйняття, що характеризують несвідомий стан психіки. Вища монада, по-суті, справжня субстанція, це є Бог, Надсвітовий Розум. От Нього ніщо не може вислизнути. Тільки Він здатний достеменно пізнати і усвідомити все.

Філософи епохи Просвітництва вважали, що наявність у людини розуму виокремлює її з решти всіх істот. Французькі матеріалісти XVIII століття розглядали свідомість як підсумок еволюції природи. Це є особливою функцією людського мозку, за допомогою якої людина відображає зовнішній світ. На певному етапі свого розвитку матерія набуває здатності відчувати. Не бажаючи принизити роль розуму, французькі просвітителі-матеріалісти Жюльен Офре де Ламетрі, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвеций стверджували, проте, що здатність мислити розвивається із здатності відчувати.

Німецька класична філософія ( XVIII – XIX ст .) вивчала різні рівні організації свідомості, її розвиток, її активність. Г . Гегель близько підійшов до питання про соціально-історичну природу свідомості; він стверджував, що свідомість людини, тобто суб’єктивний дух, визначається історичними формами суспільного життя. Л. Фейєрбах під сутністю людини розумів, перш за все, чуттєвість (згодом, при вивченні теми «Філософія людини», з’ясується, що це – «розумна» чуттєвість), життя розуму й серця, різноманіття переживань.

У другій половині XIX століття набув поширення так званий вульгарний матеріалізм (Л. Бюхнер, К. Фогт, Я. Молешотт), який свідомість ототожнював із фізіологічними процесами у людському мозку.

Філософська думка у XX столітті продовжила активно вивчати психіку індивіда, виділивши в ній для систематичного філософського дослідження область несвідомого. У творах багатьох філософів, які пережили глибокі й всебічні кризи XX століття, простежується розчарування в здатності розуму вирішувати проблеми буття людини і світу. Гостре переживання трагізму і крихкості людського життя спонукало філософів знов звернутися до теми унікальності людини, до спроб проникнути до самих глибин людського «я», у суб’єктивні переживання, а також до спроб досліджувати свідомість у сутнісно «чистому вигляді», незалежно від людських настанов, шаблонів і розумових схем, як таку, що виявляє себе в постійній спрямованості на предмети, у які свідомість вносить певні «сенси».

Таким чином, в історії філософії ми зустрічаємо різні погляди на сутність свідомості, що, врешті-решт, у значній мірі було обумовлено певними соціокультурними умовами певних епох.