У загальних рисах із поняттям «діалектика» ми вже знайомилися при вивченні теми «Філософія, її предмет і роль в суспільстві». Нагадаю, що слово «діалектика» перекладається з грецької як «мистецтво вести бесіду, суперечку, мистецтво міркувати». В античності та середньовіччі діалектикою, насамперед, називали мистецтво доводити істинне і спростовувати помилкове, мистецтво визначати і класифікувати поняття, будувати судження й умовиводи, уміння сказати про річ те, чим вона є. У сучасній діалектико-матеріалістичній філософії діалектику, зазвичай, визначають як вчення про розвиток у природі , суспільстві та мисленні, або про найбільш загальні закономірні зв’язки в природі, суспільстві та мисленні. Інакше кажучи, д іалектика – це всезагальна теорія розвитку всіх матеріальних та ідеальних явищ і процесів у їхньому взаємозв’язку. Зауважимо, що вже у глибокій давнині розвиток так чи інакше пов’язувався з взаємодією або навіть боротьбою певних протилежних тенденцій у природних і соціальних процесах.

Діалектику можна розкрити через єдність об’єктивної та суб’єктивної діалектик . Об’єктивна діалектика вивчає особливості розвитку в природі та суспільстві , а також антропогенез. Суб’єктивна діалектика вивчає розвиток свідомості людини , а саме : особливості процесу пізнання , діалектику істини й хиби , виникнення і розвиток понять та інші проблеми . Суб’єктивна діалектика є пов’язаною з об’єктивною. Відмітимо, що Ф. Енгельс під об’єктивною діалектикою розумів розвиток у природі (а ми можемо додати, що і в суспільстві), тобто у тому, що існує об’єктивно, а під суб’єктивною – діалектичне мислення, яке відображає розвиток, що відбувається в природі (та суспільстві).

Начала об’єктивної та суб’єктивної діалектики можна угледіти в поглядах античних філософів.

Погляди представників мілетської школи, Геракліта, Емпедокла, Анаксагора, атомістів можна назвати діалектичними, хай і у наївній, ще стихійній формі. Їхня діалектика була результатом простого споглядання ними світу. Спостерігаючи природу і людське життя, роздумуючи над побаченим, Геракліт дійшов до розуміння закономірного розвитку світу як єдності (гармонії) й боротьби протилежностей. Усе в світі складається з протилежностей; з їхньої боротьби й народжуються речі (пригадаємо гераклітові міркування про «шлях угору» і «шлях униз» як єдиний загальний шлях виникнення космосу). Протилежності чергуються, змінюються, переходять одна в одну: холодне нагрівається, вологе висихає і т. п. Атомісти Левкипп і Демокрит розглядали виникнення космосу як результат взаємодії буття (атомів) і небуття (порожнечі), тобто протилежностей. Емпедокл, пояснюючи виникнення космосу, не міг обійтися без твердження про взаємодію космічних сил Любові та Ворожнечі. Космос антиків розумівся ними як завершене й досконале впорядковане ціле, яке як цілісність перебуває у спокої. Проте деякі філософи-стоїки могли стверджувати, що космос періодично виникає і знищується; усередині нього вічно здійснюються безперервні процеси зміни, становлення. Тому точніше буде сказати, що космос мислився як єдність протилежностей: такого, що покоїться і мінливого.

Сократ розглядав діалектику як метод пошуків істини. Розвиток рабовласницької демократії в V ст. до н. е. вимагав людей освічених, здатних до виконання суспільної діяльності. Усі громадяни були зобов’язані, так або інакше, проявити себе в управлінні полісом і організації його життя. От і піклувався Сократ про розвиток мислення своїх співгромадян і одночасно про їхній моральний стан. Він розпочинав із ними бесіди, ставлячи питання: «Що таке істина?», «Що таке краса?», «Що таке справедливість?», «Що таке мужність?» тощо. Діалог між Сократом і його співбесідниками йшов через уточнення відповідей останніх, виявлення в них неточностей і навіть суперечностей, виявлення неповноти визначень чого-небудь. Істина повинна була народитися в діалозі (іноді дійсно народжувалася), через зіставлення різних точок зору.

Зенон Елейський у своїх апоріях показав, що спроба раціонально пізнати рух приводить до суперечностей у міркуваннях: стріла летить і покоїться, швидкий Ахіллес не наздожене повільну черепаху і т. п. Апорії Зенона розкривають і суперечність буття, і складнощі при осмисленні його руху.

Платон під діалектикою розумів метод аналізу і синтезу понять, а також знання щодо сущого та істинно сущого. Він розглянув деякі категорії діалектики: рух, спокій, тотожність тощо. Платон зробив внесок і у розвиток об’єктивної діалектики: його уявлення про виникнення космосу припускають взаємодію буття і небуття.

Плотін (неоплатонізм), який спирався на погляди Платона, під діалектикою розумів здібність за допомогою міркування сказати про будь-яку річ, що вона таке, чим відрізняється від інших і в чому полягає спільність між ними, вказати, де вони існують, науково міркувати про благо і про не-благо, про те, що є вічне і невічне, про небуття і так далі. Як пише Плотін, діалектика – це «почесна частина філософії».

Потрібно сказати, що уявлення про світ як єдність протилежних начал пронизує всю світову духовну культуру. Такі бінарні опозиції як день – ніч, літо – зима, тепло – холод, чоловік – жінка, хаос – космос зустрічаються нам у стародавніх міфах. Пригадаємо, що через нерозвиненість міфологічної свідомості, у ній ще не було чіткої межі між опозиціями, все могло перетворитися на все. Опозиції чергувалися, переходили одна в одну. Мислення розвивалося, відкривалися все нові протилежності: істина – хиба, добро – зло, прекрасне – потворне, сакральне – мирське, буття – небуття... Ці опозиції формували систему життєвих орієнтирів.

Звернемося до давньокитайської міфології та філософії. Можна нагадати (див. матеріал теми 2), що вже на стадії міфу з’являється думка: народжений із хаосу космос рухається і змінюється у взаємодії протилежностей. Одна протилежність викликає іншу. Мова йде, перш за все, про протилежні принципи інь і ян. Можна також пригадати начала появи діалектичного мислення в поглядах Лао-цзи.

Античний космос – позаісторичний. У середньовіччі (а ще раніше – в іудаїзмі) з’являється «стріла часу»: людська історія і час отримують спрямованість – від створення світу Богом до його кінця. Найважливіший етап у розвитку світу в християнстві – явлення Ісуса Христа. Час, як і зміни, вважаються незворотними.

Подальший розвиток діалектичні ідеї отримали в натурфілософії епохи Відродження, зокрема, в поглядах М. Кузанського і Дж. Бруно. Основою онтології М. Кузанського є вчення про абсолютний максимум і абсолютний мінімум та їхню єдність. Абсолютний максимум – одна з назв Бога. Це – єдине начало, поза яким нічого не немає, він усе в собі містить, це – Абсолют, якому належить будь-яка частинка буття. Абсолютність абсолютного максимуму підкреслює поняття «Абсолютний мінімум». Це те, менше чого нічого не може бути, це межа ділення. У М. Кузанського це умовне поняття, без матеріального аналога. Мінімум і максимум – протилежності, але, узяті як абсолютні, вони збігаються. Нескінченність долає протилежності. Кузанський пояснює діалектичну думку про збіг протилежностей прикладами з математики. Так, крива лінія (або коло) при збільшенні її радіусу до безкінечності перетворюється на пряму. Вписаний у коло багатогранник при збільшенні кількості його граней до безкінечності перетворюється на це коло. Принцип єдності протилежностей доповнюється у М. Кузанського іншим діалектичним принципом – всезагального зв’язку (тобто зв’язку між усіма речами світу). Світ із самого початку є присутнім у Богові, але ідеально, він «згорнутий» у ньому із самого початку. Світ речей – той само Бог, але такий, що вже розгорнув Свою сутність (і продовжує робити це). Ідеї про всезагальний зв’язок і єдність (співпадання) абсолютного максимуму і мінімуму висловлював і Дж. Бруно. Абсолютний мінімум у його трактуванні це найменша одиниця буття як така. Він називає її монадою. У матеріальному бутті монада – це атом, у математиці – точка.

Діалектичні ідеї розвивав і представник філософії Нового часу Г. Лейбніц. Він припустив, що в основі буття як такого лежать монади – «духовні атоми», які мають діяльнісний характер. Кожній із монад потенційно є притаманною можливість розвитку. Кожна монада – неповторна індивідуальність, але в той само час у кожній монаді є ідеально представленим весь нескінченний Універсум. Найвиразніше монада представляє те тіло, яке, власне, із нею є пов’язаним. Річ у тому, що монади проявляються як тіла. Фізичний (матеріальний) світ – це лише недосконалий зовнішній прояв (виявлення) істинного світу монад. Духовний зміст монад є гармонізованим із тілесною формою його прояву. Матеріальні тіла у Всесвіті є взаємозв’язаними, і кожне тіло здатне у свій спосіб репрезентувати весь Універсум. Так і монада репрезентує весь Всесвіт, представляючи те тіло, яке із нею є пов’язаним. Таким чином, усе є пов’язаним з усім.

Засновник німецької класичної філософії І. Кант також зробив свій внесок до розвитку діалектичних ідей. Досліджуючи питання про виникнення Всесвіту, І. Кант заперечував незмінність природи, стверджуючи нескінченність процесу розвитку світу, демонструючи діалектичний погляд щодо Всесвіту (хоча й на основі механіки І. Ньютона). Крім того, І. Кант досліджував суперечність (антиномічність) людського наукового розуму, спрямованого на наукове пізнання абсолютної світової цілісності або наукове пізнання Бога, душі, людської свободи.

Вершиною ідеалістичної діалектики є діалектика іншого видатного представника німецької класичної філософії – Г . В. Ф. Гегеля. Г. Гегель вперше в історії філософії представив (з ідеалістичних позицій) весь природний, історичний і духовний світ у розвитку (див. відповідний матеріал теми 2). Він сприяв формулюванню трьох основних законів матеріалістичної діалектики в філософії марксизму. Доречно пригадаємо, що таке закон як такий: це категорія, що відображає об’єктивні, суттєві, необхідні, сталі, такі, що повторюються, зв’язки між сутностями, подіями, явищами, речами. Виокремлюють емпіричні та теоретичні закони. Емпіричний закон розкриває зовнішні зв’язки між властивостями речей і явищ, які відкриваються при чуттєвому досліді. Це, наприклад, закон Бойля – Маріотта. Теоретичний закон розкриває внутрішні зв’язки процесів, механізм їхнього протікання (тобто те, що належить до сутності явищ, речей). Закони природи мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі й свідомості людей. В історії діють люди, з їхньою свідомістю і волею, проте можна говорити про закони-тенденції стосовно суспільних процесів, які також у цілому у певному сенсі мають об’єктивний характер. Закони і категорії діалектики відображають всезагальні зв’язки й відношення буття. Діалектичні ідеї у частинах філософської системи Г. Гегеля, а також її недоліки можна пригадати, знову звернувшись до теми 2. Філософія марксизму спробувала подолати ці недоліки, а заодно і гегелівський ідеалізм.

К. Маркс і Ф. Енгельс спиралися не тільки на праці філософів-діалектиків, але й на досягнення природознавства (теорію Дарвіна, відкриття клітини, закон збереження й перетворення енергії та інші відкриття). Засновники марксизму вважали, що діалектика ідей – це відображення діалектики об’єктивних матеріальних процесів (природних і матеріальних). Діалектичний матеріалізм (а це те саме , що матеріалістична діалектика ) сформулював три основні закони , які описують ( виражають ) процес розвитку – три закони діалектики . Закон єдності й боротьби протилежностей розкриває джерело , рушійну силу розвитку в природі , суспільстві , мисленні . Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні розкриває механізм розвитку . Закон заперечення заперечення характеризує розвиток у його спрямованості , формі та результаті ; кажучи простіше , характеризує спрямованість процесу розвитку , єдність мінливості й наступності, поступальності у розвитку . Філософія марксизму звернула увагу на те, що у процесі розвитку можуть мати місце нерівномірності, зворотні рухи і тим самим подолала механічне застосування тріадичної схеми (від чого не була вільною система Г. Гегеля).

Тепер – докладніше.

Закон заперечення заперечення відображає тріадичний ритм розвитку : теза – антитеза – синтез. Теза – це початковий стан чого-небудь , або покладання . Антитез а – це заперечення тези , перехідна стадія , на якій початкова річ ( процес ) починає зазнавати кількісні зміни ( або змінюватися кількісно ). Зміни є можливими тому, що річ ( або процес , або поняття ) знаходиться в системі взаємовідношень (зв’язків) із іншими речами. Категорія зв’язку відображає взаємообумовленість речей і явищ. Категорія відношення відображає взаємозалежність елементів системи. Для розуміння діалектики як вчення про розвиток важливим є поняття взаємодії, яке відображає процеси взаємного впливу різних об’єктів. Стадія синтезу – це подолання й збереження тези та антитези у певній єдності; власне, це виникнення нового. (Відмітимо в дужках, що матеріалістична діалектика в минулому столітті в роботах радянських учених, які висловлювали офіційну позицію, підкреслювала в цілому прогресивний напрям суспільного розвитку в СРСР, мало приділяючи уваги аналізу повернень назад, кризам тощо.) Закон характеризує розвиток як процес виникнення нового, яке генетично (у сенсі наступності, поступальності) є пов’язаним із старим (попереднім), і цей розвиток можна зобразити у вигляді спіралі, де остання стадія – синтез – є початком (тезою) для нової тріади.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає механізм розвитку: кількісні зміни можуть привести до виникнення речі нової якості, якщо подолано міру. Основними категоріями цього закону є категорії «якість», «кількість», «міра». Якість – це усталена внутрішня визначеність чого-небудь. Це те, що робить річ (а під річчю можна розуміти предмет, процес, категорію) річчю саме даного роду. Втрачаючи якість, щось перестає бути тим, що воно є. Якість – це усталена сукупність властивостей речі, які виявляються в системі її зв’язків і відношень із іншими речами. Властивість визначає одну із сторін речі. Кількість – це зовнішня буттю визначеність, оскільки збільшення або зменшення кількості в певних межах не веде до змінення якості. Це така визначеність речі, яка характеризує її з огляду на ступінь розвитку її властивостей (об ’ єму, швидкості, величини, інтенсивності і т. п.). Категорія кількості звертає нашу увагу на сукупність зв’язків і відношень речі, в яких вона існує. Міра – кількісна границя, в межах якої якість речі не змінюється, це вияв ступеню сталості якості. За Гегелем, міра – це є якісно визначена кількість. Діалектичний матеріалізм поділяє таку точку зору.

Закон єдності й боротьби протилежностей характеризує джерело , рушійну силу розвитку . Розвиток здійснюється через формування і вирішення суперечностей . На стадії тези суперечність існує лише потенційно , річ поки ще не змінюється . Суперечність формується на стадії антитези ( першого заперечення ). Річ ( категорія , предмет, процес і т. д.), яка розвивається , перебуває під впливом двох іманентно їй притаманних протилежних тенденцій , або сторін : вона – це ще колишня річ ( тобто тенденція до збереження старої якості ), але « прагне » стати іншою ( тобто тенденція до змінення якості ). Ці протилежні тенденції ( або протилежності ) належать до сутності однієї й тієї ж речі . Вони є взаємопов ’ язаними , перебувають у єдності та протистоять од на одній як протилежності (у цьому й полягає суперечність ). Вирішення суперечності ( тобто момент діалектичного заперечення , або стадія синтезу) означає виникнення якісно нової речі , процесу , нової міри , нового поняття . Тобто тут ми маємо справу не з формальнологічною суперечністю , а з діалектичною .

До основних принципів матеріалістичної діалектики належать :

1) принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення;

2) принцип всезагального зв’язку і всезагального розвитку;

3) принципами діалектики можуть виступати її закони;

4) принцип системності дослідження (об’єкт розглядається як цілісність, як система, як щось упорядковане, організоване, передбачається наявність зв’язків, завдяки яким утворюється система);

5) принцип матеріального монізму;

6) принцип об’єктивності дослідження та ін.

Прогрес у розвитку в історії філософії уявлявся у різний спосіб: у давнині – як рух колом, цикл (власне, в чому тоді прогрес?), пізніше виник образ спіралі. Г. Гегель і представники епохи Просвітництва абсолютизували момент прогресу у розвитку. У 30-70-і роки ХХ ст. в радянській філософській думці мала місце догматизація (парадокс!) діалектики як такої. Практично це вилилося в припинення інакомислення, дискусії, особливо з приводу діалектики; закони діалектики почали виглядати як шаблон, схема, трафарет (нагадуючи схематизм тріад Г. Гегеля). Розвиток почав розумітися як процес, який здійснюється по законах залізної необхідності, по чітких стадіях, з легко і абсолютно точно прогнозованими результатами. Проте сьогодні необхідно враховувати те, що ми живемо у нестабільному, нелінійному, відкритому, складноорганізованому, нескінченному світі, в якому важко з упевненістю передбачити результати розвитку.