Категорія «буття» є однією з найважливіших філософських категорій упродовж всієї історії філософської думки. Чому найважливішою? Тому, що вона відображає вихідне та головне в характеристиці будь-якої речі, об’єкту, процесу, явища, події, а саме те, що вони є в наявності, існують, і розкриває особливості цього існування. Із твердження про існування світу і людини, якої-небудь первинної реальності беруть свій початок інші ідеї філософських теорій і систем. Вирішення питання про особливості такого існування багато в чому визначає в цілому філософські погляди ученого. Як і будь-яка філософська категорія, категорія «буття» відображає гранично загальні взаємозв’язки в світі.

Вивченню буття присвячений такий розділ філософського знання як онтологія (від греч. оntos – «суще» і logos – («слово», «учення»)). Онтологія – це вчення про першооснови і форми буття , про його загальні характеристики, принципи і закони .

Перша філософська концепція буття належить , швидше за все, давньогрецькому філософові з м . Елея Парменіду (VI – V ст. до н. е.). Він стверджував: є те, що є (тобто буття), а те, чого немає, того не існує (тобто небуття немає). Буття – всюди, «заповнює» собою все. Воно не має частин, безперервно, єдино, вічно, нерухомо. Геракліт з Ефесу (VI – V ст. до н. е.) розглядав буття як таке, що безперервно постає, змінюється, тече, і в цьому сенсі зазначав, що одна й та само річ й існує, й не існує. Геракліт порівнював буття з річкою, яка постійно тече: все так мінливо, що не можна двічі зайти в ту само річку: «На входящих в те же самые реки притекают в один раз одни, в другой раз другие воды» [40, с. 202]. (Але зробимо зауваження щодо поняття-образу «річка», яке використовує Геракліт: щоби «залишатися», тобто бути, річкою, вона повинна завжди текти, змінюватися. Бачимо єдність мінливості та сталості, а не абсолютизацію змінності, як інколи пишуть про Геракліта.) Послідовник Геракліта Кратіл пішов ще далі й заявив, що жодного разу не можна зайти в ту само річку: так миттєво все змінюється. Демокрит (V – IV ст. до н. е.) дотримувався концепції множинності буття: у космосі, якщо брати гранично, немає нічого, окрім рухомих атомів, тобто буття, а також порожнечі, в якій ці атоми рухаються. Атоми є такими, що їх не можна поділити, зруйнувати; вони є щільними, незмінними матеріальними частинками без кольору й запаху. Атоми відрізняються формою, величиною, за взаємним розташуванням. Порожнеча – це небуття, тобто «не буття» атомів. Разом із категорією « буття » античними філософами досліджується й категорія « небуття », яка могла розумітися або як відсутність буття та його заперечення , або як таке, що існує , проте в інший спосіб , ніж буття.

Для середньовічної філософської думки було характерним зіставлення Божественного Буття і створеного Ним буття . Бог – це джерело всякого буття і основа всіх життєвих сенсів, підкреслювали середньовічні філософи. У епоху Відродження був поширений інтерес до буття природи та буття людини, які вже розглядалися в інший спосіб . Наприкінці XVII століття і у XVIII столітті природа розглядалася як така реальність ( об ’ єкт ), що активно освоюється людиною ( суб’єктом ) у її діяльності . Досліджували також буття людини та суспільства. Вагомий внесок у розвиток проблеми буття зробила марксистська філософія, яка з діалектико-матеріалістичних позицій розвинула уявлення про матерію, її спосіб і форми існування, про закони розвитку матеріального світу, про взаємозв’язок матерії та свідомості.

У ХХ столітті під впливом певних соціокультурних умов (активний розвиток промисловості, що призвів до машинізації, алгоритмізації всього людського життя, до знеособлення людини, перетворення її на річ; нестабільність, кризові політичні й соціальні умови, які несли загрозу і знецінювали життя; духовна криза) відбувся так званий «онтологічний поворот», тобто виникла потреба по-новому усвідомити буття людини, з’ясувати його сенс, розуміючи, що це не тільки індивідуальне буття, але й буття-у-світі.

У світовому різноманітті можна виділити , перш за все, такі найбільш загальні , основні форми буття як буття матеріальне і буття духовне . Аналіз цих двох форм (проявів) буття приводить до виділення декількох основних специфічних взаємозв ’ язаних форм буття як такого. До таких форм буття можна віднести буття природи, а також буття окремих природних об ’ єктів і станів природи, буття речей і процесів , створених людиною (К. Маркс називав його буттям «другої природи»). Речі, процеси, стани природи – це основа людської діяльності, яка існувала задовго до появи людини. З матеріалістичної точки зору природа існує об’єктивно і є в цілому вічною і нескінченною в просторі та в часі. Окремі предмети і процеси в природі виникають і знищуються, безперервно змінюються, знаходяться в процесі становлення, переходять зі свого буття в своє індивідуальне небуття, проте природа в цілому при цьому не зникає. Специфікою буття створених людиною речей є те, що в них втілено й матеріал природи як такий, й працю людини, її знання, навики, ідеї, задуми, цілі. А оскільки люди працюють, об’єднавшись, використовуючи досвід багатьох поколінь, то можна стверджувати: предмети «другої природи» – це комплексна, тобто природно-духовно-соціальна (точніше, соціально-історична) реальність, яка є безпосередньо пов’язаною з простором і часом людського існування на різних його етапах, із постійним розвитком культури [25, с. 34.]

Серед основних специфічних форм буття виокремимо буття людини, яке можна розглядати і як індивідуальне буття, і як буття людини в суспільстві та в природі. Складність розуміння буття людини є пов’язаною, перш за все, з тим, що людина – істота біосоціальна, така, що являє собою органічну єдність природного і соціального, тілесного і духовного начал. Докладніше ці проблеми ми досліджуватимемо при вивченні теми «Філософія людини». З буттям людини є пов’язаним буття соціальних процесів. Дослідження буття соціального передбачає вивчення буття окремої людини в суспільстві та в історії, а також буття суспільства. Суспільство – це цілісна система різноманітних зв’язків і відносин між людьми, які динамічно розвиваються. Вивченню цієї форми буття присвячені теми «Філософія суспільства» і «Філософія людини».

Також виділяють буття духовного, яке можна підрозділити на індивідуалізоване духовне буття та духовне буття, що об’єктивувалося (буття позаіндивідуальне). Індивідуалізоване буття духовного включає свідомість індивіда, яка існує як народжений діяльністю мозку потік ідей, вражень, емоцій, відчуттів, думок, цінностей, стереотипів тощо, які більш менш швидко змінюються або залишаються більш менш постійними. Наша свідомість є невіддільною від діяльності мозку і нервової системи індивіда, його тілесної організації, проте її принципово неможливо з ними ототожнювати. Як підкреслює сучасний український філософ В . І. Гус є в, свідомість є відношенням буття до самого себе, відношенням, в якому буття знає себе. Це саморефлексія буття [29, с. 265]. Свідомість не тільки відображає дійсність, але й в певному значенні її творить. Час і простір для свідомості – не перешкода: ми легко подумки переносимося в минуле або фантазуємо з приводу майбутнього. Свідомість людини – це також її самосвідомість. Індивідуалізоване духовне включає й несвідоме, яке є важливим рівнем людської психіки.

Індивідуалізоване духовне є пов’язаним не тільки з індивідом, але й зі суспільством, в значній мірі є обумовленим розвитком суспільства, а значить, є пов’язаним із духовним буттям, яке об’єктивувалося. Перш за все, мова йде про загальнозначущі моральні, естетичні, релігійні, наукові, філософські та інші принципи, норми, ідеї, ідеали, цінності, що відокремилися від індивідуального процесу свідомості та стали надбанням духовної культури суспільства. Докладніше буття духовного досліджуватиметься в інших темах дисципліни.

Навіть неглибокий аналіз форм буття дозволяє зробити висновок, що світ є різноманітним. Чи можна при цьому стверджувати, що він також є єдиним? Якщо це так, тоді що саме є основою єдності всього існуючого? Філософська категорія « субстанція » ( від лат. substantia – «те, що лежить в основі ») якраз і позначає внутрішню єдність нескінченної різноманітності речей, явищ , процесів , подій ( тобто багатоманітних форм прояву буття ). Під субстанцією , як правило, розуміють першооснову світу , з якої виникає і від якої залежить існування всього іншого . Субстанція – це гранична основа для форм буття. Вона існує сам а по собі , самостійно , не залежить у своєму існуванні ні від чого іншого.

Пригадаємо, що вчення, які пояснюють єдність світу виходячи з однієї субстанції, називають моністичними (від грецьк. «один»). Прикладами таких учень служать учення представників давньогрецької мілетськой школи – Фалеса, Анаксимена, Анаксимандра, погляди Геракліта, вчення Б. Спінози (XVII ст.) та ін. Перший відомий представник цієї школи Фалес (кінець VII ‑ VI ст. до н. е.) у якості основи всього називав воду (початковий космічний «водяний» стан), з якої шляхом згущування (твердіння, замерзання) і випаровування виникає все, і все нею підтримується. Геракліт Ефеський у якості архе (першооснови) обрав космічний вогонь. Гераклітів вогонь – це вічне, активне, динамічне матеріальне начало, яке «виглядає» як одушевлене і навіть як розумне. Усе є видом вогню, який може перетворюватися на вологу, воду, землю, та з якого виділяється повітря. У середньовічному світогляді субстанцією є Бог як надприродний Творець буття.

Учення, що пояснюють єдність світу виходячи з двох субстанцій, називають дуалістичними (від лат. «подвійний»). Приклад такого роду вчень – погляди відомого представника Нового часу Р. Декарта (кінець XVI – сер. XVII ст.), який у якості субстанції запропонував дві першооснови: матеріальну (тіло, тілесність, природа) і духовну (мисляче «я», самосвідомість, розум).

Учення, засновані на множинності субстанцій, отримали назву плюралістичних (від лат. «множинний»). У літературі до прикладів таких учень належать погляди давньогрецьких філософів Емпедокла (V ст. до н. е.) і Демокрита (V – IV ст. до н. е.), а також концепція монад німецького філософа Г . Лейбніца (XVII – XVIII ст.). Емпедокл запропонував у якості першооснови 4 матеріальні стихії – вогонь, повітря, воду й землю, які самі по собі є інертними. Рухатися вони починають завдяки двом активним космічним силам, що діють поперемінно, і названі Емпедоклом «Любов» і «Ворожнеча» (імена підкреслюють їхній протилежний по відношенню одна до одної характер і водночас відображають вплив міфології). Космос виникає як результат з’єднання або змішування цих стихій у певних кількісних пропорціях під дією Любові і Ворожнечі: Любов об’єднує найдрібніші частини стихій, Ворожнеча їх роз’єднує [40, с. 344-345].