Вершиною ідеалістичної діалектики є діалектика іншого видатного представника німецької класичної філософії – Г. Гегеля. Гегель уперше в історії філософії відобразив увесь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, у стані розвитку – з ідеалістичних позицій. Свою філософську систему Гегель прагнув зробити всеосяжною. Вихідним її поняттям є поняття «Абсолютна ідея», тобто абсолютна першооснова, абсолютний розум; тому немає нічого дивного в тому, що абсолютна ідея (тобто мислення) вирішує пізнати саму себе, свій зміст. (У всякому разі, таким було бажання автора системи). Пізнаючи себе, абсолютна ідея ніби розгортається і творить світ, поступально породжує з себе спочатку логічні категорії, потім – природу і потім – людське суспільство. Тим самим розвиток світу в системі постає як процес пізнання абсолютною ідеєю самої себе. Закони ( принципи ) мислення ( логіки ) виявляються у Гегеля також законами буття об’єктивного світу , і водночас законами пізнання .

Філософська система Гегеля складається з трьох частин , відповідно трьом стадіям самопізнання ( тобто саморозвитку ) абсолютної ідеї . Це : 1) « Логіка »; 2) « Філософія природи »; 3) « Філософія духу».

Почнемо з «Логіки». На цій стадії ступенями самопізнання, або розгортання абсолютної ідеї виступають логічні сутності – категорії. Процес цей відбувається поза часом і простором. Категорії пов’язані між собою і розвиваються. У розвитку категорій ми можемо угледіти розвиток речей матеріального світу. Абсолютна ідея пізнає (розгортає) себе в «Логіці» та в інших частинах системи методом тріади. Стадії тріади можна представити у такому вигляді:

- теза (або покладання);

- антитеза (або заперечення (у сенсі змінення) покладання);

- синтез (заперечення заперечення, або діалектичне заперечення).

Наведемо приклад тріади, узятий, проте, не зі світу категорій, який розглядається в цій частині системи, а з речового, матеріального світу; це – некоректно, але поступимо так, до речі, услід за самим Гегелем, для наочності та більшої «зрозумілості». Допустимо, що ми нагріваємо воду в ємності від кімнатної температури до 100ºС, щоб, врешті решт, отримати пару. Тоді вода до нагріву – це теза, покладання, річ певної якості; вода в процесі нагріву до 100ºС – це антитеза, заперечення початкового, тобто «кімнатного», стану води; а вже пара, тобто річ нової якості, якої раніше не було (була вода), – це синтез, або заперечення стану нагріву (процесу нагріву). Ця остання стадія – подвійне заперечення, або заперечення заперечення, або діалектичне заперечення початкового стану, початкової речі, або речі попередньої якості – води. Гегель пише про те, що синтез – це подолання і збереження тези і антитези в деякій вищій єдності, яка включає все перспективне для подальшого розвитку, все багатство попередніх стадій. У прикладі з водою важко зрозуміти, що тут «багатство» і що «перспективне», і взагалі, де тут розвиток. Можна розглянути інший приклад: неорганічна матерія – органічна – соціум. Тоді вже більше зрозуміло і про «багатство», і про «перспективне». Синтез – це початковий пункт нової тріади. У Гегеля в системі йдеться про принципи розвитку мислення, проте ми можемо віднести його міркування про тріаду і до розвитку категорій, і до розвитку природи, і до розвитку суспільства. Ці міркування стали основою для формулювання діалектичного закону заперечення заперечення у філософії марксизму.

У «Логіці» Гегель розглядає такі філософські категорії як «якість», «кількість», «міра», «суперечність», «форма», «зміст», «сутність», «закон», «можливість» і цілий ряд інших найважливіших категорій.

Якість, вважає Гегель, це тотожна з буттям визначеність, або внутрішня визначеність чого-небудь. Це те, що робить річ (а під річчю можна розуміти предмет, процес, подію, категорію) річчю саме даного роду. Щось є тим, що воно є, завдяки якості. Втрачаючи якість, щось перестає бути тим, що воно є. Знову наведемо наочний приклад зі світу речей (а не категорій). Візьмемо олівець, який є таким, якщо його можна використовувати саме як олівець, тобто за призначенням, а не, скажімо, як предмет для розмішування цукру в стакані чаю. Це – теза. Почнемо малювати, поступово зменшуючи олівець. Це – антитеза. Врешті-решт, отримаємо такий «огризок», яким малювати вже не можна, тобто не олівець, а щось інше, нове. Це – синтез, виникнення нового стану. Олівець втратив свою якість бути олівцем (малювати «огризком» вже не можна), і сам зник при цьому. Можна було б узяти приклад зі сфери біологічної або людського суспільства, але тоді наші міркування про якість були б куди складніше. Під якістю розуміється стала внутрішня визначеність речі. Якість – це стала сукупність властивостей речі в системі її зв’язків і відношень із іншими речами. Властивість – форма (спосіб) прояву (виявлення) якості речі в певному відношенні. Кожна річ взаємодіє з іншими речами і в цих взаємодіях проявляє себе з різних сторін, виявляючи різні властивості.

Гегель визначив кількість як зовнішню буттю визначеність. Це саме зовнішня визначеність, оскільки збільшення або зменшення кількості в певних межах не веде до зміни якості. Ми малювали олівцем, він зменшувався в розмірах, при цьому залишаючись олівцем, але до певної межі. Ми нагрівали воду від кімнатної температури до 100ºС, і вона поки що залишалася водою, тобто річчю старої якості, хоча кількісні характеристики її мінялися. Кількість – це така визначеність речі, яка характеризує її з точки зору ступеня розвитку її властивостей.

Є певна межа, перехід якої веде до зміни якості (у прикладі з водою це умовно 100ºС, за чим слідує паротворення, тобто отримання нової речі – пари. Пара – новий якісний стан в порівнянні з водою). Ця межа – міра, єдність якості та кількості. Все має власну міру. Міра – вияв ступеню сталості якості.

Взагалі поняття «якість», «кількість», «міра» почали осмислюватися ще в давньогрецькій філософії. Так, Емпедокл (V ст. до н. е.) усе якісне різноманіття речей пояснював різними кількісними пропорціями чотирьох стихій, які є першопочатками всього: землі, вогню, води, повітря. М’ясо і кров, наприклад, є з’єднаннями стихій у рівних пропорціях, кістка містить 2 частини води, 2 частини землі та 4 частини вогню. Аристотель якістю називав те, завдяки чому предмети називаються такими-то, а кількістю називав те, що ділимо на складові частини, кожна з яких є за природою щось одне і щось визначене. Історично розвивалася і категорія міри. Вона була однією з основних в давнину, про що б не міркували: про людину, про космос. Стародавні греки стверджували: «Міра – найкраще» і радили дотримувати в усьому міру. Християнський філософ і теолог Августин Блаженний (IV – V ст. н. е.) вважав, що міра – це кількісна межа даної якості; це те, більше чого і менше чого вона не може бути.

Отже, кількісні зміни можуть привести до якісних, якщо подолана міра. Ці міркування Гегеля, який переосмислив діалектичні ідеї своїх попередників, стали основою для формулювання діалектичного закону взаємного переходу кількісних змін в якісні в діалектичному матеріалізмі (засновники – К. Маркс і Ф. Енгельс).

У «Логіці» Гегель розглядає і проблему суперечності. Гегель вважає (і доводить це), що суперечність – не помилка в міркуванні, не дефект мислення, як вважає формальна логіка. Суперечність – це внутрішнє джерело руху і розвитку, рушійна сила розвитку. Якщо уявити щось (річ, процес і тому подібне) таким, що не змінюється, то можна було б сказати, що це щось тотожне собі. Але з погляду діалектики все в світі знаходиться в русі, все розвивається (оскільки взаємозв’язане і взаємодіє, внаслідок чого і з’являється нове), перестає бути тотожним собі. Річ (категорія, предмет, процес, подія і так далі), яка розвивається, перебуває на стадії антитези, знаходиться під впливом двох протилежних тенденцій, або сторін: вона ще колишня річ (тобто це тенденція до збереження «старої» якості), але «прагне» стати іншою (це тенденція до зміни якості). Ці протилежні тенденції (або протилежності) належать до сутності однієї й тієї ж речі (тобто це не випадок типу «у городі – бузина, а в Києві – дядько», оскільки це не було б діалектичною суперечністю). Суперечність – у речі, яка розвивається. Протилежні тенденції є взаємозв’язаними, перебувають у єдності (можна сказати, що вони як протилежності тотожні) і протистоять одна одній як протилежності. У цьому, власне, і суперечність (для формальної логіки): протилежності не знищують одна одну як «+» і «‑», а перебувають у єдності, хоча і протистоять одна одній. Усі ці міркування послужили основою для формулювання діалектичного закону єдності й боротьби протилежностей у філософії марксизму. Відмітимо, що сам Гегель робив акцент на моменті тотожності й говорив не про закони, а про принципи розвитку мислення. Вирішення суперечності (тобто момент діалектичного заперечення) означає виникнення нового, багатшого змістом поняття, або якісно нової речі, або нової міри.

У другій частині своєї системи, яка називається «Філософія природи», Гегель робить висновок про те, що природа в часі в цілому не розвивається, а лише різноманітиться в просторі. Якщо і мовиться про зміни в природі, то в рамках вічного колообігу, який повторюється (вічного повторення одних і тих само процесів). Але фактично Гегель розглядає ступені еволюції природи, вважаючи, що природу слід розглядати як систему взаємозв’язаних ступенів: від неорганіки до органіки, від останньої – до людського роду. Ці ступені – це ступені самопізнання, або саморозгортання, саморозвитку абсолютної ідеї, що відбувається тріадичним ритмом. Гегель висловив діалектичну ідею про те, що не в часі все виникає і змінюється, а сам час є виникненням і зміненням. Матерія розглядається як єдність простору і часу і як таке, що знаходиться в безперервному русі. Рух – це зникнення і самопороджування простору і часу.

У тій частині системи, яка називається «Філософія духу», Гегель розглядає людське буття. Абсолютна ідеї продовжує розвивати (тобто пізнавати, розгортати) себе тріадичним ритмом. Ступені тріади, або форми існування духу (абсолютна ідея, породивши з себе природу і покинувши її, повертається до себе самої у якості духу) виглядають так:

1) суб’єктивний дух (в основному, мова тут йде про індивідуальний розвиток людини, про її свідомість...);

2) об’єктивний дух (соціально-історичне життя людства, або його суспільне буття: право, мораль, моральність; моральність передбачає розгляд сім’ї, цивільного суспільства, держави);

3) абсолютний дух (сукупна духовна діяльність людства, його самосвідомість у всесвітній історії, по суті, світова духовна культура взагалі). Ступінь абсолютного духу – це вищий ступінь самосвідомості та розвитку абсолютної ідеї. Вона виявляє себе тут в мистецтві, релігії та філософії. От так і завершується всесвітня історія, абсолютна ідея повністю пізнає себе і задовольняється цим. Систему завершено.

Гегель у своїй філософській системі критикує догматичний метод мислення , властивий сучасній йому метафізиці ( тобто філософії ) і протиставляє йому свій , діалектичний , метод, який розглядає все в розвитку . Проте його система виявилася не позбавленою суперечностей . Гегель прагнув створити всеосяжну філософську систему, покликану дати закінчене , абсолютне знання дійсності . Абсолютна ідея починає пізнавати свій власний зміст і , врешті-решт , розвиваючись діалектично , досягає-таки повного самопізнання – теоретичного (у вигляді філософії як вищої точки розвитку абсолютної ідеї ) і практичного (у вигляді Прусської держави , яку Гегель ідеалізував і в якій бачив вищий розвиток об’єктивного духу). Гегелівська філософська система – остання , завершальна ступінь розвитку світового розуму . Поставлена межа майбутньому розвитку теоретичної думки і розвитку суспільства і природи . Ця закінченість системи суперечить гегелівському ж діалектичному методу, який меж не визнає , бо розвитку немає меж. До суперечностей системи можна віднести й те, що вона заперечує загальність розвитку у сфері природи.