Новий час – це, переважно , XVII століття . Для цього періоду був характерним інтенсивний розвиток наукового знання, що було обумовлено, насамперед, розвитком мануфактурного виробництва. Ранні буржуазні революції поступово починають відкривати шлях розвитку капіталізму. У цей період відбувається розвиток експериментального способу дослідження природи (початок цього був покладений ще в XIII столітті). Розвиваються й математичні способи обробки результатів експериментів.

Найважливіша особливість філософії Нового часу – її орієнтація на науку, зв ’ язок із проблемами наукового пізнання . На перше місце висувається вивчення самого процесу пізнання природи , особливо пошуки істинного методу її пізнання . Вважалося, що об’єктивні знання, отримані за допомогою достовірного методу дослідження природи, застосованого діяльною людиною, забезпечать останній панування над природою. Формуються два протилежні напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошував, що основний зміст наукового знання виходить із чуттєвого досвіду; у розумі немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях. Розум не привносить нового знання, тільки систематизує дані чуттєвого досвіду. Раціоналізм стверджує, що основний зміст наукового знання виходить із діяльності розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції. Чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Основоположник емпіризму – англійський філософ Френсіс Бекон (XVI – XVII ст.), видатним представником раціоналізму є Рене Декарт (кінець XVI – XVII ст.). Цікаво, що для поглядів Декарта (і ще багатьох представників філософії Нового часу) був характерним механіцизм. На погляди багатьох учених XVII століття впливав активний розвиток математики, механіки, фізики, і світ в їхніх творах міг уподібнюватися величезному механізму, а Бог – творцеві цього механізму, який надав йому рух (першопоштовх), та який надалі виконував, в основному, лише інтелектуальні функції (у цьому – сутність механіцизму). Слід врахувати також активний розвиток мануфактурного виробництва, створення різних механічних пристроїв, моделей, іграшок і т. п. За думкою Р. Декарта, Бог створив матеріальну субстанцію, надав їй первинний імпульс руху, внаслідок чого частинки матерії дістали можливість передавати одна одній певну кількість руху. Так і виник космос – за законами механіки самого Р. Декарта. Учений був також деїстом. Деїзм (від лат. «Бог») – це така точка зору , згідно якої Бог, створивши світ , не втручається далі в його розвиток , а присутній лише інтелектуально , як вищий розум . Можна припустити, що це була реакція вчених на усвідомлену ними певну активність природи.

Наука розглядалася як головний засіб ствердження гідності й могутності людини , джерело її свободи і щастя , вища духовна цінність . Вона не повинна мати споглядальний характер (як, в основному, було раніше ), вона повинна бути практично корисною.

Крім того, філософи Нового часу активно розробляли соціально‑філософську проблематику (виникає теорія договірного походження держави, продовжує розвиватися теорія природного права), розглядали онтологічні (наприклад, про субстанцію) і антропологічні проблеми.

До видатних представників філософії Нового часу, крім Френсіса Бекона і Рене Декарта, належать Томас Гоббс, Джон Локк, Готфрід Лейбніц, Бенедикт Спіноза та ін.

Епоха Просвітництва – це XVII – XIX століття . Можна розглянути цю епоху на прикладі французького Просвітництва ( XVIII ст. ). Це був час активного зростання авторитету наук, знання у порівнянні з вірою. Центральна ідея просвітників : розум , прогрес в освіті , вихованні , просвітництві, розумні реформи в законодавстві – ось головний засіб вдосконалення суспільства та людини , головна рушійна сила суспільного розвитку , шлях до щастя . Виховання (як розуму , так і почуттів ) – основний засіб вирішення протиріч між людиною і суспільством . Теологія критикується з позицій розуму. Для філософських поглядів характерні заклики до свободи наукового і філософського мислення, виступи за свободу совісті й проти релігійного фанатизму. Розглядаються онтологічні, гносеологічні, соціально-політичні проблеми. Розвиваються теорії суспільного договору (договірного походження держави) і природного права. У працях філософів зустрічаємо критику паразитичного способу життя монарха і аристократії, критику деспотизму абсолютистської монархії, розбещеності духівництва. До видатних представників цього періоду належать Жан-Жак Руссо, Вольтер, Шарль Луї де Монтеск’є, Дені Дідро та ін. Зверніть увагу на те, що серед цих філософів були як деїсти, так і матеріалісти, які, проте, підтримували вище згадані ідеї.