У філософії Канта умовно можна виділити 2 періоди: «докритичний» і «критичний».

« Докритичний » період (до 1770 р.)

Кант виступає в цей період як теоретик природознавства: теоретично аналізує явища природи, тобто пояснює їх чіткими логічними міркуваннями і доказами. У 1755 р. Кант пише «Загальну природну історію і теорію неба», де досліджує питання виникнення Всесвіту. Кант заперечує незмінність природи, стверджуючи нескінченність процесу розвитку світу, демонструючи діалектичний погляд на Всесвіт (хоча й на основі механіки). Кант не послуговується ідеєю божественного першопоштовху. Спочатку Всесвіт був хмарою з хаотично розсіяних у світовому просторі різних частинок матерії. Під впливом властивої ним сили тяжіння вони рухалися одна до одної, причому частинки з більшою щільністю збирали навколо себе частинки з меншою щільністю. Проте діяли й сили відштовхування, і в результаті їхньої сумісної з силами тяжіння дії частинки відхилялися від прямолінійного руху у коло біля центру тяжіння. Він став Сонцем. Так само з’явилися і планети. Бог створив хаотичну першоматерію (хмара з частинок), з якої далі природним чином, за законами ньютонівської механіки, виник світ. Цю точку зору можна назвати деїзмом. Кант також вивчав питання про те, що зі Всесвітом буде надалі. У результаті того, що з часом рух планет навколо вогненного центрального тіла сповільниться, планети впадуть на нього, а це призведе до збільшення температури, маса буде розсіяна на частинки, а з них потім знову утворяться планети; все це відбудеться природним чином. Всесвіт і далі створюватиме нові світи.

Кант досліджував також питання про роль приливів і відливів і довів, що із-за них швидкість добового обертання Землі сповільнюється. Його цікавила також проблема землетрусів та інші проблеми природничо-наукового характеру. Роздумуючи над проблемою походження Сонячної системи, Кант указував на складнощі розуміння походження живих істот (порівняно з розумінням походження небесних тіл). Механістичний підхід тут «не спрацьовує», потрібно виявити невідомі поки що природні причини (складніші, ніж механістичні).

« Критичний » період (після 1770 р.)

Його назва є пов’язаною з трьома основними роботами, написаними в цей період: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання, 1781 р.), «Критика практичного розуму» (етика, 1788 р.), «Критика здатності судження» (естетика і вчення про доцільність у природі, 1790 р.).

Кант вперше поставив питання про активність людини як суб’єкта , який пізнає , здійснивши при цьому , як він сам висловився , « коперніканський переворот» у філософії (за аналогією з переворотом, який зробив Коперник у науці), розглядаючи пізнання як діяльність , що здійснюється за своїми власними закона ми (Коперник припустив протилежне в порівнянні з пануючим до нього геоцентризмом, тобто запропонував геліоцентризм). Уперше не характер і структура пізнаваного об’єкту , а пізнавальна діяльність суб’єкта розглядається як головний чинник пізнання. Інакше кажучи, початковий пункт в аналізі процесу пізнання – пізнавальна діяльність суб’єкта, а не об’єкт пізнання. До Канта Бекон, Декарт та інші розглядали суб’єктивне начало як перешкоду пізнанню (наприклад, «ідоли» Бекона), а власне пізнання – як фіксацію того, що поступає ззовні, наприклад, від матеріальних речей, сигналів (вражень). Причому до Канта панувало уявлення, що наше мислення пізнає речі такими, якими вони є насправді, самі по собі (прояв упевненості в могутності людського розуму). У зв’язку з останнім – важливе зауваження. Усім кантівським «Критикам» передує вчення про «речі-самі-по-собі» (або «речі-у-собі») і «речі-для-нас». Світ речей-самих-по-собі – це світ речей, які існують самі по собі, незалежно від суб’єкта пізнання, тобто об’єктивно. Вони, за Кантом, є непізнаваними, недоступними теоретичному розуму (науці). Їх можна мислити, але не пізнати. Світ речей-для-нас – це світ явищ (феноменів), який ми можемо відобразити за допомогою почуттів. Речі виявляють себе нам у наших відчуттях (стають речами «для нас», відкриваються нам у чуттєвому досвіді, або досліді). Річ ніколи не може з’явитися нам інакше ніж через явище. Ми пізнаємо лише явища, або те, чим річ є для нас, інакше кажучи, те, що нам дано у досліді. Те, чим річ є для нас, відрізняється від того, що вона є сама по собі.

Так що ж розуміється в «Критиці чистого розуму» під речами-самими-по-собі? Швидше за все, це – закономірні природні (об’єктивні) зв’язки, процеси і взаємодії (наприклад, фізичні, хімічні, біологічні), що існують самі по собі.

Теоретичний (науковий) розум доходить іноді до дослідження питань, на які досліди (або досвід) не можуть дати відповідь. Це питання про буття Бога, про безсмертя людської душі, про свобідну волю людини, про світ як цілісність. У досліді вони не явлені, тому, намагаючись їх пізнати, теоретичний розум виходить за свої межі. Кант задається питанням: якою має бути сфера саме філософського знання? У той період у німецьких університетах викладалася наука про душу, про світ як безумовне ціле, про Бога; але Кант вважав, що філософія, яка вивчає такі питання, як наука є неможливою. Предметом теоретичної філософії має бути не дослідження речей-самих-по-собі, а критичне дослідження пізнавальної діяльності, тобто джерел, законів і меж пізнання, а також обґрунтування необхідності переходу від чистого розуму до практичного розуму.

Як, за Кантом, є можливим нове знання? У «Критиці чистого розуму» він досліджує три основні пізнавальні здібності:

а) чуттєвість, або чуттєве сприйняття, тобто здібність до відчуттів;

б) розсудок, тобто здатність мислити предмет чуттєвого споглядання, здатність будувати судження, або здатність судити про явища досліду за допомогою підведення їх під категорії;

в) розум, тобто здатність до творення умовиводів.

Приклади суджень: «Ця квітка – троянда», «Усі люди є смертними», «Такий-то студент вчиться добре», «При нагріванні води до 100ºС починається процес її кипіння» і т. п.

Приклад найпростішого умовиводу:

Усі гази при нагріванні збільшуються в обсязі.

Кисень – це газ._______________________________

Отже, кисень при нагріванні збільшується в обсязі.

Це – простий приклад, а взагалі-то стадія розуму – стадія створення наукових теорій, математичних моделей... У результаті наукового пізнання природи виникає, конструюється, твориться такий неприродний продукт як схеми, поняття, конструкції, підходи, математичні моделі, теорії.

Окрім здатності відчуття наша чуттєвість має так звані «чисті», тобто додосвідні (додослідні), точніше, абсолютно незалежні від будь-якого досвіду (досліду) «апріорні» (від лат. а priori) форми, за допомогою яких відчуття ніби упорядковуються (або в ці форми відчуття ніби укладаються). Ці форми – простір і час. Усі речі є орієнтованими в просторі та в часі. Простір і час у Канта це форми нашої чуттєвості («суб’єктивні», людські час і простір), хоча частково це також властивості речей-самих-по-собі, що знаходяться поза нами. Суперечність: Кант начебто і не підтримує концепцію вроджених ідей, проте пише про апріорні форми чуттєвості. До Канта емпіризм стверджував, що починати пізнання слід із досліду, а роль розуму виглядає як лише комбінація дослідних результатів. Раціоналізм вважав розум джерелом пізнання. А Кант стверджує, що нам ніколи не дана відособлена чуттєвість, вона завжди сполучена з раціональними формами (апріорними формами простору і часу). Тому можна говорити про чуттєво-розсудливу здібність людини. Будь-яке знання досвідом розпочинається, але ним не обмежується. Частина знань породжується самою пізнавальною здібністю людини і носить апріорний характер. Природні предмети в процесі людської діяльності співвідносяться з людським пізнанням і його результатами (а до Канта вважали, що наші пізнання повинні співвідноситися з предметами). Розгорнулася дискусія стосовно того, чи не є Кант суб’єктивним ідеалістом.

«А priori» – з латини перекладається як «з того, що передує». У «Критиці чистого розуму» Кант намагається відповісти на питання: як перейти від емпіричних знань (часткових, таких, що мають незавершений характер, індивідуальну значущість) до істин наукових, теоретичних, таких, що мають всезагальний, загальнозначущий, необхідний характер? Якщо у Декарта вродженими були ідеї (істини), тобто зміст знання (хоч би потенційно, у вигляді початковому), то у Канта вродженими (апріорними) виявилися форми організації пізнавальної діяльності.

До апріорних понять, окрім апріорних форм чуттєвості простору і часу, належать категорії, аксіоми математики, метафізичні проблеми (Бог, свобода волі, безсмертя душі). Кант не зрозумів суспільної природи категорій. Вони у нього незмінні, апріорні, тобто не йдеться про їхнє історичне формування. А взагалі категорії відображають внутрішні, суттєві, усталені, такі, що повторюються, зв’язки речей, процесів, явищ (тобто загальні, закономірні зв’язки). У цьому значенні категорії – це поняття, які ніби «приписують» закони явищам природи: результати досліду (природні явища) співвідносяться з категоріями, тобто з людським пізнанням і його формами. У цьому сенсі Кант говорить про розсудок як про «законодавця природи». Чи є в цьому ідеалізм? Необхідно обміркувати.

Спробуємо відтворити Кантівське розуміння процесу пізнання (йому вдалося подолати обмеженість раціоналізму і сенсуалізму): певна річ-сама-по-собі, впливаючи на наші органи чуття, породжує різноманіття відчуттів, вони впорядковуються за допомогою апріорних форм чуттєвості – простору і часу. Завдяки простору і часу ми в змозі уявити собі конкретні предмети зовнішнього світу . Упорядковані відчуття становлять предмет чуттєвого сприйняття . Воно – індивідуальне , суб’єктивне . Відчуття далі упорядковуються роз судком . Роз судок за допомогою категорій, тобто основних апріорних (« чистих ») форм мислення , здійснює перехід від індивідуального сприйняття до загальнозначущого , об’єктивного . З однієї точки зору, це нетворча, класифікаторська діяльність (на базі формальної логіки). За Кантом, відсутність здатності судження є те, що називають глупством, і проти цього недоліку немає ліків. Або у людини є природна здатність судження, або її немає. З іншої точки зору (в той же час), розсудок – це здатність складати узагальнені уявлення, тобто отримувати нове знання.

Категорій Кант виділяє дванадцять, причому, він не пояснює, як вони історично склалися (сформувалися): це категорії за якістю (єдність (одиниця міри), множина (величина), сукупність (ціле)), категорії за кількістю (реальність, заперечення, обмеження), категорії за відношенням (субстанція, причинність, взаємність), категорії за модальністю (можливість, дійсність, необхідність).

Розсудок підводить різноманіття чуттєвого матеріалу (відчуттів) під єдність поняття. Підставою для цієї єдності є здатність самосвідомості («я мислю»). Можна сказати інакше: роз судок накладає на матеріал із відчуттів категорії , тобто будує судження , з ними далі ми й працюємо , тобто пізнаємо те, що самі в думках створюємо , що самі в думках конструюємо.

Розум керує діяльністю роз судку , ставлячи перед ним певну мету, спонукаючи його до діяльності за допомогою ідей – уявлень про цілі й завдання пізнання . Розум направлений на впорядкування того, що вже є впорядкованим роз судком . Розум – це здібність до найвищого узагальнення , синтезу.

Але теоретичний розум за своєю природою стає антиномічним ( суперечливим ), коли піддається спокусі мислити те, що виходить за межі досліду. Не можна, наприклад, охопити дослідом все, весь космос, усі тіла Всесвіту, всю природу в цілому (світ у цілому відразу в досліді не є даним, поки що не даний, в усякому разі). Можна мислити (і доводити), що світ має начало в часі та обмежений у просторі, а можна намагатися відстоювати те, що він не має начала в часі та меж у просторі, що він є нескінченним. Можна стверджувати, що окрім природної причинності є ще й вільна причинність, а можна – зворотне: немає ніякої свободи, все здійснюється в світі тільки за законами природи. Взагалі, де ця свобода? Такі суперечності – це сигнал, що теоретичний розум вийшов за межі своїх можливостей і намагається проникнути у сферу речей-самих-по-собі (таких як світ у цілому, свобода волі), застосовуючи до них свої категорії та принципи.

Тут ми переходимо до роботи Канта «Критика практичного розуму», де філософ розглядає світ моральності, світ людського спілкування. Практичним розум називається тому, що його функція – керувати вчинками людини , тобто встановлювати принципи , правила моральної дії (з грецьк. «праксис» – «поведінка»). Тобто гносеологія (критика чистого розуму) – це ще не вся кантівська філософія. Філософія , за Кант ом , є покликаною навчити людину тому, якою потрібно бути, щоб бути людиною . Пізнання – це не самоціль . Пізнання має бути підпорядковане основним моральним цілям . У цьому розділі під речами-самими-по-собі розуміється буття Бога як надприродної причини світу, безсмертя душі та свобода волі. Теоретичний доказ або спростування буття Бога, свободи води і безсмертя душі є неможливим, бо теоретично пізнати, за Кантом, ми можемо тільки те, що з’явилося нам у досліді, а хіба ці духовні сутності, які можна осягнути розумом, можуть бути нам дані в досліді? Ні. Ідея свободи волі, хоча і підтверджується дослідом, – апріорна ідея, яка не може бути узята з досліду. Кант писав про дві речі, які наповнюють його здивуванням і благоговінням: «зоряне небо наді мною» і «моральний закон у мені». Людину можна розглядати , по-перше , як явище природи , як істоту, яка має здатність відчувати . У цьому відношенні вона є обмеженою , оскільки є підпорядкованою природній необхідності , або законам природи. По-друге , людину можна розглядати як моральну істоту , яка володіє моральною самосвідомістю , а не тільки почуттями . У такій якості людина є вільною , оскільки не залежить від природної необхідності , а керується правилами моральності , вільно вчиняючи згідно із законам и моральної поведінки . Визнання існування свободи волі є необхідним , оскільки без неї є неможливим визнання особистої відповідальності за все, що робить людина . Взагалі можна сказати, що в етиці Канта головною є теза про те, що людина – істота вільна, вкорінена в світі речей-самих-по-собі.

Можливість ідей про Бога і про безсмертя душі укорінена у властивій розуму свободі вибору. Ці ідеї практичний розум створив вільно. Це віра, що йде від розуму, це філософська віра. У Канта релігія виводиться з моралі ; ідеї Бога, безсмертя душі , потойбічного світу об ґрунтовані практичним розумом. Ще у «докритичний» період (у 1764 р.) Кант зауважував, що людині потрібна релігія і віра в існування справедливої оцінки її земної життєдіяльності в потойбічному житті. Бог для Канта – вищий «моральний законодавець». Віра в Бога – гарантія реальності вищого морального порядку, оскільки Він улаштував світ таким чином, що, врешті-решт, вчинки будуть оцінені з точки зору морального закону і необхідно отримають подяку або кару у потойбічному світі. Моральній людині є властивою думка про бажаність існування потойбічного світу, де б здійснилося відповідне моральній гідності вище благо.

Отже, саме практичний розум покликаний обґрунтувати віру в існування такої сутності як Бог, безсмертя душі та свобода волі. Кант писав про моральну релігію, яка полягає не в зовнішній обрядовости і формулах, а в прагненні серця до дотримання божественних заповідей. У єдності моральних норм народів світу Кант побачив єдність всіх релігій (в усякому разі, монотеїстичних). Саме християнство (з його точки зору – істинна релігія) є світовою релігією, в якій якнайповніше втілені етичні принципи. Ухвалюючи рішення «обмежити знання, щоб звільнити місце вірі», Кант мав на увазі не обмеження пізнання природи, здійснюване розумом (це пізнання є безмежним), а обмеження претензій розуму на пізнання наддослідного (трансцендентного).

Серед правил моральної поведінки ( або правил моральності ) Кант виділяє максими (суб’єктивні правила поведінки у зв’язку з конкретною ситуацією) та імперативи (правила, які виражають обов’язкове об’єктивне примушення до вчинку). Серед імперативів є категоричні, тобто такі, що мають загальну значущість і об’єктивність: наприклад, не лжесвідчи, не кради і т. п. Кант виділяє також і вищий закон моральності ( Категоричний Імператив ): учиняй так, щоб максима твоєї волі завжди могла мати також і силу принципу загального законодавства . Можна висловити цю думку і в інший спосіб : уникай робити людину і людство тільки засобами для досягнення твоїх цілей . Істинно моральними є ті дії , в яких вони ( людина і людство ) є абсолютними цілями . Максими визначаються не тільки розумом, але і відчуттями, тобто чуттєвою здібністю. Керуючись цією здібністю, людина ставить перед собою такі цілі, які сподівається здійснити в своєму житті. Так, вона прагне до задоволення, «приємності життя». Для людини бажання жити краще, переживаючи задоволення, жити комфортніше, є природним. Тому для людини як істоти, яка живе у світі речей, у природі, яка є підпорядкованою природній причинності, головним принципом є принцип щастя. Жити відповідно до принципу щастя – означає жити відповідно до природи. Але це не означає жити розумно! Людина повинна жити за певними практичними законами, які не залежать від бажань людей. Імперативи пов’язані з обов’язком, який є вищим за чуттєвість. Однак Кант, як «філософ свободи», вважає, що людська воля є свобідною і коли діє відповідно до морального обов’язку, і навіть тоді, коли діє згідно з відчуттями.

Практичний розум головує над теоретичним : знання тільки тоді має цінність , якщо воно допомагає людині стати людяніше , реалізувати ідею добра. Моральним є тільки той вчинок , в якому людина вільно обирає виконання морального обов’язку. Щоб здійснити такий вибір , у людини є совість – « внутрішнє судилище».

Кант уважав за необхідне звільнити людей від наполегливого впливу духівництва, оскільки вони самі повинні визначитися в своїх релігійних переконаннях. Людина має право на критику існуючого законодавства і на висловлювання думок із приводу його поліпшення . Взагалі , людина повинна мати право вільно висловлювати свої погляди. Особливо це стосується філософів . Кант не очікує , що королі почнуть філософствувати або філософи стануть королями. Володіння владою неминуче спотворює вільну думку розуму . Але королі не повинні допустити , щоб філософи замовкли .

У якості ідеальної форми правління Кант обрав республіку (устрій, що передбачає свободу членів суспільства як людей, які як піддані залежать від єдиного спільного законодавства і рівні як громадяни держави). Це не заважало Канту вважати, що краще за все республіканський ідеал можна реалізувати в державі, очолюваній монархом, який, проте, є освіченим і дослухається до філософів. Виконавча влада має бути відокремленою від законодавчої . Кант, загалом, революції засуджує, але вважає, що якщо революція вже відбулася, її необхідно прийняти.

Головними обов’язками людей по відношенню до інших Кант вважав пошану і любов . Під останньою він розумів задоволення від щастя іншого , що спонукає творити благі справи , не пов ’ язані з надією на винагороду ( хіба що подяка ), і здатність співчувати.

У суспільстві, де панують закони, панує мир. Кант висуває ідею «вічного миру», рішуче засудивши війни. Мирний договір знищить усі причини майбутньої війни. Жодна самостійна держава не має бути узята іншою державою ні у спадок, ні в обмін, ні купівлею, ні у вигляді подарунку. Постійні армії повинні з часом повністю зникнути. Жодна держава не повинна у насильницький спосіб втручатися в політичний устрій і правління інших держав. Мораль головує над політикою.