Засновником даосизму є Лао-цзи (VI ст. до н. е.). «Цзи» означає і «мудрець», і «дитина»; у цьому можна угледіти відображення чистоти і щирості філософії взагалі, до того ж вважалося, що мудрець – дитя народу і проказує від імені Неба (мудреців дійсно не призначали «зверху»). Він обіймав посаду головного хранителя архіву Чжоуського двору і теж, природно, застав часи суспільної нестабільності. Ось що він бачив: «Аудієнції зовсім припинені, поля зовсім заросли, комори зовсім спорожніли. Одягаються у візерунчастий шовк, чіпляють у поясів гострі мечі, пересичуються їжею і питтям, багатство коплять із надлишком. Усе це – розпуста і марнотратство, не Дао». Щоб не допустити вибуху народної незадоволеності, влада множить укази і заборони; порушується простота стосунків між людьми, насамперед, із-за зростаючого бюрократизму: «Коли у Піднебесній росте число заборон і табу – народ біднішає. // Коли в народа росте число гострої зброї – в царстві та царюючому домі все більше смути. // ... // Коли помножуються статті законів і наказів – все більше з’являється злодіїв і розбійників... // О нещастя, опора щастя! О щастя, ложе нещастя! // Хто знає їхню межу? Вона у відсутності прямоти! // Прямота перетворилася на хитрість, добро перетворилося на зло». Таким чином, у поглядах Лао-цзи знайшли своє відображення суперечності тодішнього життя. Добро і зло протистоять одне одному і взаємодіють. Лао-цзи демонструє начатки діалектичного мислення: «Якщо є недосконале, то є й досконале, // Якщо є криве, то є й пряме, // Якщо є порожнє, то є й повне ...». «Щоб щось знищити, потрібно раніше виростити його, // Щоб щось відняти, необхідно раніше дати його…».

Основне поняття для Лао-цзи – шлях Дао. Як ми зазначали раніше, Дао – це природний безособовий світовий закон, якому підпорядковані й природа, й люди; це і космічний, і моральний закон водночас. Дао це початок і першооснова всього. Шлях «Дао» – «мати всіх речей» (або «прабатько»), вічний і всюдисущий, не створений ніким, такий, що «розтікається всюди».

Проте характеристики Дао в даосизмі є достатньо туманними і суперечливими, і не тільки із-за художньо-поетичної форми опису «Дао». А. М. Чанишев стверджує, що даосизм включає вчення про два «Дао»: безіменне (постійне) Дао і Дао, що має ім’я. Цей висновок учений робить, аналізуючи суперечливі характеристики Дао. Так, про Дао йдеться, що воно безтілесне, але водночас стверджується, що в його глибині є прихованими якнайтонші частинки. Дао «туманно», «невизначено», але в «його туманності й невизначеності містяться образи» і «приховані речі». Дао «найдрібніше», але «нескінченне», воно «порожнє», але «невичерпно». Воно «постійно здійснює недіяння», проте «немає нічого такого, що б воно не робило». Воно «не змінюється», але «всюди діє». Тобто, пише А. М. Чанишев, якщо припустити, що мова йде про два Дао, то Дао, що володіє ім’ям, складається з найдрібніших частинок («ці»), «мати всіх речей» (містить в собі образи-речі), нескінченне, невичерпне, діє скрізь. А безіменне Дао – самотнє, бездіяльне, безтілесне, порожнє, невизначене, нікчемне... Але обидва Дао є взаємопов’язаними, переходять одне в одного.

Лао-цзи розглядає зв’язок небуття і буття, які «породжують один одного». У світі «все народжується в бутті, а буття народжується в небутті». А. М. Чанишев вважає, що можна ототожнити небуття з Дао безіменним, а буття – з Дао, що має ім’я, виходячи з приведених вище характеристик. Небуття все ж таки є первинним, породжує буття (Дао, яке має ім’я), фізичним аналогом якого є небо і земля. Речі мають за опору буття, але, врешті-решт, вони не є міцними і повертаються у небуття, до свого глибинного начала, до сутності.

У се в світі знаходиться в русі та змінюється , на певному ступені розвитку переходить у свою протилежність , що можливо завдяки чергуванню принципів інь і ян . Дао , яке є вищим за Небо, є притаманною творча сила Де, через яку Дао виявляється в речах при взаємодії інь і ян . Сила Де є індивідуальною конкретизацією речей: «Дао народжує речі, Де вигодовує їх». Над Дао немає долі.

До основних понять даосизму належать також поняття «довіра» і «природність». Мається на увазі довіра до себе, до людей, до природи, до всього, тобто повна, в певному сенсі наївна, безмежна відкритість, яку було зіпсовано розвитком цивілізації. Послідовник Лао-цзи Чжуан-цзи це висловив так: «Людина, яка довіряє, пірнає у воду за віддзеркаленням глека, захованого в гілках дерева і дістає глек. У довірі немає межі між істиною та брехнею, добром та злом, вірою та відсутністю віри. Довіра повинна привести людей до єдності». Тільки коли існує життя, існує і смерть. Тільки коли існує смерть, існує і життя. Для сплячої людини сновидіння так само реальні, як стан неспання для того, хто не спить. Відома притча Чжуан-цзи: «Одного разу Чжуан Чжоу наснилося, що він – це метелик, який весело пурхає. Він насолоджувався від душі і не усвідомлював, що він – Чжоу. Але раптом прокинувся, здивувався, що він – Чжоу, і не міг зрозуміти: чи снилося Чжоу, що він – метелик, або метеликові сниться, що він – Чжоу?». А поняття «природність» передбачає такий спосіб життя, при якому не докладаючи зусиль , слідують природним ритмам.

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на текучість, змінність речей і на їхню внутрішню суперечність. Завдання пізнання Лао-цзи вбачав у приведенні різноманітності речей до їхньої загальної єдності, яка прихована в Дао.

У зіткненні протилежностей Лао-цзи вибирає серединний шлях рівноваги і постійності. Потрібно «знати міру в мірі». Втіленням постійності виступає природність. Вона не вимагає від людини ніяких зусиль і покоїться на своїх природних ритмах. Кращим практичним виконанням природності є недіяння (у-вэй). Людина повинна повністю розчинитися у природі. Для природності байдуже, яким є соціальний лад. І правитель краще той, про кого народ знає лише, що він є. Але оскільки царства вже є – хай будуть, і правителі хай будуть. Потрібно заспокоїти відчуття, не втручатися в природний хід розвитку. І природність , і довіра – це також і моральні принципи , єдині для природи і людини . Моральними нормами в даосизмі є наступні : живи у мирі та злагоді з іншими , не кради , задовольняйся малим , не хвалися досягненнями , не принижуй слабого .

На соціальний ідеал даосів сучасні учені дивляться з різних точок зору. Так, А. М. Чанишев вважає, що Лао-цзи закликав повернутися до первісних часів, коли народ «в’язав вузлики», використовуючи останні для писемності. Учений наводить вислів даосів про те, що легше управляти саме неосвіченим народом. У давнину ті, хто слідував Дао, не намагалися зробити народ освіченим: «Якщо відкинути вченість – не буде й печалі». «Якщо не дивитися на те, що може викликати пристрасть, то серця не тріпочуть...». Народ є набагато ближчим до природності, ніж чиновники. Проте А. Є. Лукьянов – іншої думки, вважаючи, що у Лао-цзи немає заклику до дійсного руху суспільства назад, а є теорія, в якій минуле, сьогодення і майбутнє об’єднуються у сьогоденні, є заклик воскресити минулу природність.

На закінчення – ще декілька висловів Лао-цзи:

Хто є вдумливим і стриманим у словах

Успішно здійснює справи, і народ говорить

Що він слідує природності.

На ненависть потрібно відповідати добром.

Досконалий мудрець не має

Постійного серця.

Його серце складається із сердець народу.

Давньокитайський філософ Конфуцій (Кун Фу-цзи, або Кун-цзи) жив у VI – V ст. до н. е. У центрі уваги Конфуція були соціально-етичні проблеми , соціальний космос. Він закликав учитися у давнини , « вимірювати себе справами минулого », обов’язково дотримуватися ритуалів – універсальних норм життя , правил поведінки ( «лі» ). Ритуал («лі») є даним від природи, як будь-який природний закон; пізніше він був осмислений і виражений за допомогою слів, музики, жестів. Дотримання ритуалу веде і людину, і державу до спокою, соціальної справедливості і процвітання, підтримує рівновагу і гармонію у Всесвіті. Виконання ритуалу можна розглядати і як убудованість у ритм Всесвіту. За допомогою ритуалу стародавні правителі слідували шляху Неба і скеровували відчуття людей, за допомогою ритуалу здійснювався зв’язок часів. Конфуцій вважав, що ритуал повинен стосуватися всього, навіть обдумування вчинків. Його слід було виконувати не механічно, а щиро, глибоко переживаючи. Дотримання ритуалів укріплювало родинні зв ’ язки людей із Небом і м і ж собою, укріплювало ієрархію в суспільстві , гармонізувало відносини людини і суспільства , повертало до предків . Конфуцій засмучувався: «Як низько впав я! Вже давно не сниться мені князь Чжоу».

Конфуція мало цікавило те, як саме влаштований світ, звідки все виникло. Небо він вважав за вищу силу, долю, від якої залежить життя людей, яка стежить за справедливістю на землі. Китайське суспільство Конфуцій розглядав як одну сім ’ ю і осмислював питання , як гармонізувати і стабілізувати життя людини , сім ’ ї , держави . У суспільстві кожен повинен посідати своє місце , закріплене ритуалом. Кожен повинен виконувати свій моральний обов’язок . Мудрий правитель повинен дійсно управляти, підданий має бути підданим, батько – батьком, син – сином (не «за ім’ям», тобто тільки формально, а насправді, сумлінно виконуючи свою суспільну і сімейну роль). Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність, це «син Неба». А воля Неба розповсюджується і на суспільне життя. Суспільство повинне дотримуватися не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів Неба, носієм яких і є правитель. Проте що ми бачимо реально? Чиновники перебувають на посадах, не відповідних їхнім здібностям, обов’язкам не слідують, недобре не виправляється, люди сваряться, вчаться заради популярності, а не заради самовдосконалення. Багато що не на своєму місці, переплутано. А «в державі, де панує хаос, люди не живуть», – слушно зауважує філософ. Соціальні стосунки, за Конфуцієм, – це ніби стосунки сімейні. Норми поведінки в родині Конфуцій переносив на правила поведінки в державі . Стосунки государя і підданого, начальника і підлеглого повинні відповідати стосункам батька і сина, або братів. Підданий повинен ставитися до государя з синовньою ввічливістю і пошаною. Це привнесло б стабільність у суспільство, зробило б його милосердним. Зразкова людина (« шляхетний муж ») у Конфуція – це втілення вищих моральних якостей : гуманності , справедливості , мужності , щирості , відчуття обов’язку , турботи про молодших і шанування старших, як за віком , так і за суспільним положенням . «Шляхетний муж» є вимогливим насамперед до себе і підкорюється закону. Людинолюбство Конфуція не є сліпим: він вважав, що у справах потрібно додержуватися справедливості. Шлях Дао у Конфуція – це загальна форма соціально‑етичного порядку, благий хід суспільного життя . Людину він розглядав, в основному, як істоту соціальну. Конфуцію належать вислови : «Не роби іншому того, чого собі не бажаєш », « Допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти ». Конфуцій відкинув вбивство як спосіб врегулювання справ у державі, оскільки неправедні піддані – це провина правителя, який повинен виховувати їх власним прикладом і чеснотами. Проте деякі джерела стверджують, що сам Конфуцій одного разу, будучи при владі, відправив на страту людину за недотримання ритуалу, за те, що вона, на його думку, виявилася невідданою правителеві. Конфуцій відкрив практично безкоштовні школи. Сам він не «вчив» (у сенсі «повчав»), а, швидше, передавав себе, свої думки. Учень, в якому Конфуцій поважав особистість, повинен був співпереживати Конфуцію, спільно з ним мислити. Конфуцій вважав, що важливо дотримуватися в усьому міри, тобто «золотої середини», у тому числі й в поведінці людей.

Таким чином, до основних ідей конфуціанства можна віднести наступне:

− морально-етична інтерпретація ідей Дао і Де,

− заклик навчатися у давнини,

− вказівка суворо дотримуватися ритуалів – універсальних норм життя, правил поведінки, які є й природними, й соціальними законами,

− ідеал людини – «шляхетний муж», такий, який у всьому проявляє гуманність («жень»),

− відносини в державі повинні нагадувати відносини у родині та навпаки.

На закінчення – ще декілька висловів Конфуція:

Учитися і не роздумувати –

марно втрачати час,

роздумувати і не вчитися – згубно.

Як служити государеві?

Не треба брехати і слід не залишати його в спокої.

У китайській філософії був також напрям «легізм», або школа «фа‑цзя». Філософи даного напряму вважали державні закони («фа») за форму прояву Дао. Правитель тільки видає закони («фа») і укази («мін»), углиб інтересів суспільства не проникає. Ритуалу («лі») у вченні протистоїть закон. Замість морального переконання – право і покарання. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значущості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, освіта, розуміння суспільного обов’язку.

Сформулюємо висновки. До головних особливостей філософії Стародавнього Китаю можна віднести наступне:

а) це була багато в чому практична філософія, тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціального управління,

б) це була філософія, пов’язана з міфами і релігійними уявленнями,

в) у ній ми знаходимо початок діалектичного мислення,

г) у ній ми знаходимо різні варіанти вирішення проблеми впорядкування відносин між людьми і природою, людьми і суспільством .

Антична філософія

«Античність» (від лат. «старовина») – так італійські гуманісти епохи Відродження позначали грецько-римську культуру, яку вони вважали за найдавнішу. Антична філософія – це давньогрецька і давньоримська філософія . Давньогрецька філософія зароджується наприкінці VII – у VI ст. до н. е. у Малій Азії (в Іонії), у грецьких містах Південної Італії, на острові Сицилія, а пізніше вже у власне Греції – в Афінах. Давньоримська філософія зародилася у II – I ст. до н. е. і розвивалася по V – VI ст. н. е. одночасно із давньогрецькою .

Становлення філософії було, у кінцевому рахунку, безпосередньо пов’язано із руйнуванням родових відносин, виникненням майнової нерівності та класового розподілу суспільства. Виникає рабовласництво, яке досягає своєї класичної форми у V ст. до н. е. (тобто тоді раби, або «знаряддя праці, яке може розмовляти», як вважає багато хто зі вчених, стають основним засобом розвитку економіки). А спочатку переважала праця вільних, раби ж використовувалися для їхніх побутових потреб, вивільняючи господарям час для занять політикою, філософією, мистецтвом, спортом. Спочатку фізична праця була шанованим заняттям (праця вільних ремісників, селян, будівельників). Виникають міста‑держави поліси, які відігравали роль, зокрема, і політичних, військових, релігійних центрів. Починає розвиватися полісна демократія. Родова аристократія протистояла демократичним силам. У полісах була майже суцільна виборність, працював суд присяжних. Розвивалася приватна власність, яка поєднувалася з державною. Вживалися заходи, щоб обмежити владу багатих, проте і бідність критикувалася (це значить, що людина не використала власні можливості або стала порочною). Інтереси багатих і бідних стикалися, а родова знать не хотіла поступатися демократії. Державні цілі сприймалися греками як власні, благо і свобода держави – як власні благо і свобода.

Виникненню філософського світогляду передував міфологічний (наприклад, твори Гомера і Гесіода). Виникнення філософії є пов’язаним зі спробами раціонально відповісти на питання про походження світу і людини.

У розвитку античної філософії можна виокремити:

1) досократівську філософію (яка розглядає, переважно, космогонічні та онтологічні питання), період – кінець VII – VI ст. до н. е. – V ст. до н. е.,

2) філософію класичного періоду, період – V – IV ст. до н. е.,

3) філософію періоду еллінізму, період – з IV – III ст. до н. е. по I ст. до н. е.,

4) римську філософію, період – з II – I ст. до н. е. по V – VI ст. н. е.

Основна риса античної філософії – її космоцентризм . Космос був основою античної культури і філософії , їхнім центральним поняттям . Він розглядався як одушевлена межа Істини , Добра і Краси . Людина була ніби « вписаною » у космос, залежала від процесів , що у ньому відбуваються . Мудрість у тому й полягає , щоб жити відповідно до космічних законів . Поліс розглядався як соціальний космос.

Однією з найперших філософських проблем у досократівський період була онтологічна (або проблема буття), наприклад, проблема пошуків першооснови, з якої (або з яких) сам собою виник і розвивається космос, а також проблема руху. Вирішуючи проблему першооснови , шукали не стільки речовину або стихію , скільки єдиний пояснюючий принцип, навіть закон, який описує процес виникнення . У зв ’ язку з цим доречно пригадати про виникнення такого найважливішого поняття як «логос», яке дуже нагадує поняття «рита» і «дао». Поняття «логос» (від грецьк. «слово», «сенс», «мова», «закон», «поняття», тощо) мало багато значень. Серед них одним із найважливіших є значення «об’єктивний закон буття». До центральних проблем можна віднести й гносеологічну проблему (тобто проблему пізнавальних здібностей людини). У числі найвідоміших представників філософії цього періоду – філософи Мілетської школи (розташованої у місті Мілет) Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, філософ із міста Ефес Геракліт та ін. Якщо Геракліт Ефеський (VI – V ст. до н. е.) осмислював дійсність за допомогою образів-понять, художніх порівнянь та афоризмів (тобто він не доводив, а «показував» (демонстрував) свої ідеї й положення на конкретних прикладах, сповіщав їх у формі коротких висловів, у дусі оракулів і народних прислів’їв, то наступний етап розвитку філософської думки греків в особі філософа з міста Елея Парменіда (VI – V ст. до н. е.) ознаменувався тенденцією зіставлення раціонального і чуттєвого. Парменід звертається до розуму як до керівника у пошуках істини, мабуть, уперше в історії грецької філософії звертаючись до власне філософського доказу.

У класичний період настав пік розвитку давньогрецької філософії. Праця рабів стає основною економічною силою. Розвивається рабовласницька демократія. Більшість представників виконавчої влади обиралися за жеребом і на короткий час, було багато суддів, зростала роль народних зібрань і суспільного контролю за життям поліса. Якщо перші філософи, були, в основному, натурфілософами, то у класичний період розглядається весь спектр основних філософських проблем. Ця філософія є складнішою й розвиненішою. Значний інтерес викликає проблема людини , що виходить на перший план разом із проблемою космосу . Обговорюються сутність людини , її пізнавальні здібності , її моральний стан. Демократія, яка розвивалася, вимагала наявності у людини різноманітних знань, умінь і виховання. Цьому вчили, наприклад, софісти, тобто «вчителі мудрості». Софісти вперше піддали критиці поширене переконання у можливості достовірного знання і висунули ідею про суб’єктивний характер і відносність усіх людських уявлень і оцінок, згідно якої уявлення про істину (благо, прекрасне і т. п.) у кожного є індивідуальним («Що кому як здається, так воно й є, скільки людей, стільки й думок»). Можна стверджувати, що такі думки цілком відповідали гострій кризі не тільки полісної системи, але й всього культурного життя греків, яка почалася в останній чверті V ст. до н. е. Софісти пробуджували мислення, але водночас завдавали серйозного удару по правових, політичних і етичних засадах суспільства.

Великий філософ Сократ (в осн., V ст. до н. е.) у свій спосіб виступив проти такого суб’єктивізму і релятивізму, при цьому він всіляко боровся з людським усезнайством і догматизмом. Відзначимо, що він не тільки прагнув розвинути у людини здатність мислити, але й піклувався про її моральний розвиток, вважаючи при цьому, що мудрість є вищим благом. Самопізнання, до якого закликав Сократ, означало для нього, перш за все, пізнання людиною своєї душі (яка є сутністю людини), усвідомлення того, що осмислене життя, духовне здоров’я є вищою цінністю. Виходячи з того, що філософ – це той, хто на ділі здійснює свою філософію, Сократ стверджує, що любити мудрість означає на практиці прагнути стати мудрим. Справжні знання і справжню мудрість (філософію) неможливо відокремити від справедливих справ та інших чеснот. Давньогрецькі генії Платон (V – IV ст. до н. е.) та Аристотель (IV ст. до н. е.) розглядали онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні та інші проблеми. Цікаво, що раціоналізм греків певною мірою поєднувався з вірою в долю.

У період еллінізму через соціокультурні умови, що змінилися, особливо виявляється інтерес до окремої людини, її долі, її здатності досягти щастя. Часто міркування спираються на натурфілософію. У IV – III ст. до н. е. Греція переживає економічний і політичний занепад, потрапляє під владу Македонії, а пізніше – Риму. Цей період характеризується кризою системи рабовласництва. Біднішають дрібні власники, скорочується кількість дуже багатих землевласників. Кількість рабів збільшується, вони позбавляють роботи вільних. Зростання бідності та насилля, війни, повна невпевненість у майбутньому... Праця рабів перестає бути продуктивною (власне кажучи, вона завжди була лише відносно продуктивною, адже раб не був зацікавленим у результатах власної праці, ними цілком користувався рабовласник, рабові ж надавали лише стільки, скільки потрібно, щоб працювати далі, або ж навіть менше того). Економіка занепадає, життя стає мінливим, здається, що воно є повністю відданим на волю випадку. Полісне народовладдя перетворюється на монархію, причому влада передається у спадок. Немає більше необхідності брати участь у громадських справах, управлінні державою – для цього є військово-бюрократичний апарат. Не маючи можливості встановити гармонію із зовнішнім світом, людина звертається до себе самої, до аналізу свого внутрішнього світу, щоб хоч там знайти спокій, свободу, радість, щастя. Перше місце починають посідати морально-етичні проблеми , які розглядаються у взаємозв’язку з онтологічними і гносеологічними . Основні течії – епікуреїзм , стоїцизм , скептицизм.

Починаючи з III ст. до н. е. у Середземномор’ї посилюється вплив Риму, який протягом II ст. до н. е. завойовує македонську монархію, а до цього – Сіракузи. Утворюється могутня і обширна Римська імперія. Грецька філософія вплинула на розвиток римської філософії, який розпочався із II – I ст. до н. е. У період римської філософії продовжують розвиватися філософські течії, що виникли в період еллінізму. У III – V століттях розвивається оригінальний філософський напрямок «неоплатоні зм».

Підсумовуючи сказане про філософію Стародавнього світу в цілому, зауважимо наступне :

− виникнення філософії є викликаним дуже нестабільними соціокультурними умовами, суспільними потребами і потребами окремих людей, і перш за все, у гармонізації відносин людини і суспільства, людини і природи, у впорядкуванні суспільного життя,

− теоретичні міркування в тій чи іншій мірі поєднувалися з присутністю в них міфів,

− теоретичною підставою ідеї гармонізації відносин в системі «людина – світ» виступають ідеї космічного закону або принципу,

− до основних понять належать поняття космосу, людини і суспільства, які розглядаються у взаємозв’язку,

− поступово починають розглядатися всі основні філософські проблеми.