План

2.1 Філософія Стародавнього світу.

2.1.1 Давньоіндійська філософія.

2.1.2 Давньокитайська філософія.

2.1.3 Антична філософія.

2.2 Західноєвропейська середньовічна філософія.

2.3 Філософія епохи Відродження.

2.4 Філософія Нового часу і доби Просвітництва.

2.5 Філософія періоду з другої половини XVIII століття по ХХІ століття.

2.5.1 Період німецької класичної філософії.

2.5.2 Початок розвитку марксистської філософії.

2.5.3 Сучасна філософія.

Ключові поняття теми: давньоіндійська філософія, давньокитайська філософія, антична філософія, середньовічна філософія, філософія епохи Відродження, філософія Нового часу і доби Просвітництва, німецька класична філософія, марксистська філософія, сучасна філософія.

Філософія Стародавнього світу: давньоіндійська філософія, давньокитайська філософія, антична філософія

Давньоіндійська філософія

Філософське мислення в Індії зароджується приблизно у середині І тисячоліття до н. е., коли на території сучасної Індії почали формуватися держави. На чолі таких держав був раджа, влада якого спиралася на владу землевласницької аристократії та родової жрецької знаті (брахманів).

Давньоіндійське суспільство було розділене на варни – групи, які згодом стали основою кастової системи. Їх було чотири: 1) жрецька варна (брахмани), 2) варна військової аристократії (кшатрії), 3) варна землеробів, ремісників, торговців (вайш’ї), 4) нижча варна (шудри). Шудри знаходилися в підпорядкуванні у всіх інших варн та були дуже обмежені в правах, у тому числі правах релігійних і майнових. Вони не могли стати членами релігійної спільноти. Розподіл на варни підтримувався релігією. Родовиті жрецькі родини мали значний вплив на суспільство і були носіями освіченості та спеціальних знань, впливали на розвиток релігійної ідеології.

Зміст релігійно-філософського мислення в Індії відображено у так званому ведійському каноні, який включає Веди, Брахмани (маємо тут вже інше значення цього слова – це не варна, а текст), Аран’яки та Упанішади. Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, до складу яких включено чотири збірки віршованих гімнів, молитов і заклинань. У Ведах із релігійним світоглядом поєднувалися деякі філософські уявлення про світ, людину, моральне життя. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких особливу увагу приділено поясненню одвічного сенсу ритуалів. Аран’яки – тексти, що містять правила поведінки для усамітнених. Упанішади – останній етап у розвитку ведійського канону. Під цією назвою було об’єднано різні за характером та обсягом релігійно‑філософські трактати. Принципи, закладені у ведийском каноні, стали основою брахманізму, бхагаватизму, буддизму і джайнізму. Відмітимо, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищим авторитет Вед, але на них спиралися.

Звернемо увагу, що у ведійській літературі з’являються поняття Брахман і Атман. Брахман у третьому своєму значенні – це всеосяжне, таке, що проникає всюди, абсолютне об’єктивне духовне начало, Вища абсолютна Реальність, вища духовна єдність. Атман – таке, що проникає всюди, але суб’єктивне духовне начало, індивідуальна душа, «я», прояв Брахмана. Ідеал Упанішад – пізнання Брахмана, злиття з ним, досягнення з ним єдності та стану блаженства. У ведійських текстах йде мова про те, що все на землі є й скінченним, й нескінченним, досконалим і недосконалим. Усе прагне звільнитися від своєї скінченності, стати досконалішим. Шлях до щастя – вихід за рамки індивідуального (скінченного) існування. Розумне життя – це життя безкорисливого служіння світу. Стаючи рабами матеріальних цінностей, речей, тобто зовнішнього, ми втрачаємо справжнє «я». Світ не є вічним, він швидко минає, у ньому багато обману, він є ілюзорним. Але, разом із тим, він є гармонійним і впорядкованим. В Упанішадах зустрічаємо фрази: «Ти є тим!», або: «Ти є воно!». Це означає: все, що тебе оточує, має із тобою єдину сутність. Кожен несе в собі божественну сутність. У кожній істоті та навіть у природному об'єкті є Брахман. І ти є Він, і Він є ти. Зливаючись із божественною сутністю, душа тим самим піднімається над страхами, над метушнею, над швидкоплинністю, ілюзорністю життя, і в цьому – початок визволення.

У ведійській літературі зароджується уявлення про безособовий об’єктивний космічний закон «ритá» – природний і моральний одночасно.

Перші власне філософські системи – даршани («даршан» – термін, адекватний давньогрецькому терміну «філософія») належать до таких неоднорідних шкіл, як йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Іхньою основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх’я, н’яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), мають назву «астика». А ті, які не визнають авторитет Вед, мають називу «настика» (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога пов’язані із вирішенням питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного, яка вбачається в безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом заглиблення людини у свій внутрішній світ. Школа санкх ’ я стверджує, що в світі існують два самостійних начала – пракриті та пуруша. Пракриті можна розуміти як першопричину світу об’єктів, а пурушу – як пасивне, але таке, що має свідомість начало («я», дух, свідомість). Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракриті. До категорій санкх’ї належать зір, слух, смак, розум, душа, дух. Школа міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Вона заперечує ідею ілюзорності світу, миттєвості його існування. Світ в цілому є вічним і незмінним, однак окремі речі у ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Однією з категорій у мімансі є субстанція. Під нею розуміється основа всіх якостей, яка існує в дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. Цікавими є тези школи щодо зв’язку мови і мислення, слова і його значення. Школа веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Її основою є обґрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінцевою і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Взагалі, весь світ – це Брахман у своєму емпіричному прояві. У поглядах представників філософської школи вайшешика відобразилися тогочасні природничо-наукові уявлення. Школа продовжувала розвиток розуміння світу як поєднання фізичних елементів (землі, води, світла, повітря тощо), а також уявлення про те, що всі предмети і явища дійсності (включаючи свідомість і мислення) є продуктами первинних атомів. Учення цієї школи про атоми ґрунтується на математичній теорії про нескінченно малі. Реальність, яка існує, може бути поясненою за допомогою категорій субстанція, якість, дія, загальне, особливе, властиве, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Теорію пізнання вайшешика будує на основі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який пізнається за допомогою сприйняття, висновків, пам’яті та інтуїції. Школа н’яя досягла значних успіхів у розвитку логіки і теорії пізнання. Логіка н’яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувалися в Стародавній Індії. Теорія пізнання н’яя виходить з тези про відповідність знання об’єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб’єкта пізнання. Існують чотири джерела достовірного пізнання. Це чуттєве сприйняття, логічний висновок, порівняння і словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл особливе місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитет Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Увесь світ складається з матеріальних першоелементів та їхніх поєднань. Речі природи складаються з повітря, вогню, води і землі. Після смерті організми знов розкладаються на первинні елементи. Свідомість існує реально, і в цьому можна впевнитися за допомогою сприйняття. Свідомість є властивістю живого матеріального тіла. Сенс людського існування бачиться в досягненні щастя, яке розуміється як насолода, що повинна досягатися діяльністю людини, яка сама повинна це щастя створити.

Підсумовуючи, зауважимо, що д о головних особливостей філософії Стародавньої Індії можна віднести наступне :

а) у ній простежується поступовий перехід від міфологічно-релігійного світогляду до власне філософського,

б) уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя, шлях позбавлення від страждань – через правильний спосіб життя,

в) у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі й тіла , духовного і тілесного , свідомості й матерії , а також діяльної сутності людини .

Давньокитайська філософія

Соціокультурна ситуація під час виникнення давньокитайської філософії була дуже нестабільною. Бачимо розкладання первісного родоплемінного ладу та перехід до суспільства з державним устроєм протягом XIII – V ст. до н. е. Як це відбувалося? Активізувався розвиток землеробства, ремесел, створювалися і використовувалися знаряддя праці із заліза, що значно підвищувало продуктивність праці. Виникли гроші, розвивалися торгівельні зв’язки, відбувалося зростання майнової й соціальної нерівності, виникла приватна власність, класова структура суспільства, з’явилася політична влада, держави. Як наслідок виникає протистояння соціальних прошарків, боротьбу племен і війни малих держав.

Колишні (родові) життєві світоглядні орієнтири були втрачені. Колективне родове «ми» було втрачено. Замість нього з’явилася безліч приватних інтересів. Люди відчували страх, викликаний соціальними потрясіннями. Тому повинні були з’явитися особливі, дуже мудрі, люди – тобто філософи, які змогли б допомогти іншим розібратися у цих складних умовах та гармонізувати відношення з іншими людьми, державою і природою, привести суспільство до стану стабільності.

Духовними передумовами виникнення давньокитайської філософії були міфи (які охоплювали як природні, так і соціальні явища) та початкові знання про природу.

Проте перш, ніж познайомитися з поглядами видатних філософів Лао-цзи і Конфуція, скажемо декілька слів про давньокитайську міфологію. Для неї були характерні антропоморфізм, зооморфізм першопредків, духів, одушевлення природи. Серед найважливіших першопредків – прародителька Нюй-ва, творець всіх людей і, може, ще речей, а також Фу-сі, який навчив людей полювати, ловити рибу, готувати їжу. Верхні половини тулуба у зображень цих першопредків були людськими, а нижні зображувалися у вигляді хвостів дракона (змії). Дуже велике значення мав культ предків, які обожнювалися як стародавні мудрі правителі та покровителі якої-небудь діяльності.

У давньокитайській міфології можна зустріти два варіанти космогонії:

а) первісний хаос у вигляді порожнечі й туманності породив простір і час, які, у свою чергу, породили частинки («ці»). Чисті й легкі «ці» зметнулися вгору і утворили небо, важкі й каламутні «ці» згущувалися і врешті утворили землю. Концентровані «ці» неба і землі утворили космічні начала, або принципи, «інь» і «ян»;

б) з первинного хаосу народилася вселюдина Паньгу (або Пань-гу, що дослівно перекладається як «блюдо стародавнє»). Паньгу розколов первісний морок на землю і небо, а частини померлого Паньгу стали об’єктами природи або її силами. Дихання Паньгу стало вітром і хмарами, голос – громом, ліве око стало Сонцем, праве – Місяцем, річки виникли з крові, дороги – з жил, ґрунт із плоті, трави, квіти, дерева – зі шкіри і волосся на тілі, блискавка – з блиску очей. Люди виникли з паразитів, що повзали по тілу Паньгу. Зверніть увагу: космос виникає як новий Паньгу, нова вселюдина (тобто зароджується думка про зв’язок (відповідність) між людиною (мікрокосмом) і макрокосмом, або космосом, з його стихіями і об’єктами).

У давньокитайській літературі йдеться про 5 начал світу. Це вода, вогонь, дерево, метал, земля. Головне божество в міфах – Небо. Це Верховний предок, управитель, загальний прародитель. З’являється думка про те, що народжений із хаосу космос рухається і змінюється у взаємодії протилежностей. Одна протилежність викликає іншу. Мова йде перш за все про протилежні принципи інь та ян. Спочатку вони позначали очевидні із спостережуваних протилежностей: батька й матір, небо і землю, верх і низ, день і ніч... Пізніше вони були осмислені як узагальнення всіх можливих протилежностей, як їхній символ. Інь і ян доповнюють один одного, пронизують один одного, забезпечують гармонійну рівновагу в світі. Ян – це активне , таке, що всюди проникає , легке , світле , ніби чоловіче начало, що керує небом. Інь – пасивне , важке , темне начало , ніби жіноче , таке , що керує землею. Чергування і взаємодія інь та ян називається шляхом Дао, який проживають усі речі . «Дао» буквально означає «шлях», «метод». Це природний хід речей, безособовий світовий закон, якому підпорядковані і природа, і люди. Це космічний і моральний закон водночас .

Графічне зображення світу – Велика Межа, коло, тобто символ нескінченності; маленькі «кола» протилежного кольору говорять про нерозривність інь та ян, про те, що вони передбачають існування один одного.

У міфах людина виступала посередником між небом і землею, якому не слід нічого змінювати, а краще просто йти за природним рухом речей. Ідеальними (порівняно зі «смутним» сьогоденням) здавалися минулі часи (родове суспільство), коли люди жили в гармонії з природою, були більш моральними. Свідомість стародавнього китайця була орієнтована на природний колообіг (зміна пір року, дня і ночі), це також сприяло уявному постійному поверненню до самого начала, в глибоку давнину. Однією з причини зла, що охопило людей, вважалося забуття ними законів старовини, стародавніх ритуалів.