Прояви аутопластичної картини хвороби визначають 6 основних факторів: 1) особливості хвороби; 2) обставини при яких протікає хвороба; 3) преморбідособистості; 4) соціальне становище хворого; 5) характер хворого; 6) відношення хворого до своєї хвороби.

Особливості хвороби: гостра, хронічна, яка необхідна допомога або лікування (амбулаторне чи стаціонарне, консервативне чи хірургічне), чи мають місце сильні болі, обмеження рухливості, неприємні косметичні симптоми.

Обставини, при яких протікає хвороба:

Проблеми і “Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто буде платити за лікування? (Медикаменти є дуже дорогими… Чи повинен я в цей час написати заповіт? Чи збережеться за мною робота? Йде скорочення і зростає безробіття…) Чи говорить мені лікар правду? Чи компонентні медики у своїй справі? Чи не зап’є чоловік, поки я знаходжусь в лікарні? Чи не розпадеться сім’я, коли мені прийдеться піти на інвалідність? Чи не занадто я нагрішив(ла) в житті? Чи хвороба не є розплатою за минулі гріхи?” тощо.

Середовище, в якому розвивається хвороба. Домашнє середовище, якщо воно є гармонійним, є більш благоприємним для переживання хвороби; Поза домашньою обстановкою люди гірше переносять хворобу, особливо в чужій незвичній країні без страхування і без належних фінансів. Аналогічне значення має також характер лікарняних умов; пригнічуюче діє перебування з помираючим хворим, перебування в закритому інфекційному чи психіатричному відділенні.

Причина хвороби: питання, чи вважає хворий себе винуватцем хвороби чи інших. Наприклад, при травмі, отриманій явно з вини потерпілого, він проявить більше власного активного зусилля до видужання, ніж тоді, коли винуватцем травми є інші, а особливо, в тому випадку, коли він може отримати компенсацію, страхування, пенсію або інші вигоди. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли нове захворювання є ускладненням внаслідок лікування іншої хвороби. При цьому тут під загрозою знаходиться довір’я до подальшого лікування, особливо у цього лікаря.

Преморбід особистості тобто якою була особистість перед захворюванням. При цьому мають значення, головним чином, наступні фактори:

Вік: в дитячому віці на перше місце виходить емоційна, безпосередньо інстинктивна (першосигнальна) сторона хвороби і ситуація навколо неї: біль, боязнь болю і всього невідомого, розлука з батьками, обмеження свободи пересування. В старості велике значення має боязнь одинокості в хворобі, страх смерті. Старша людина часто ототожнює себе з своїми однолітками, друзями або родичами, котрі поступово умирають, порівнюють їх захворювання з своїми хворобами, задумуються чи не підійшла їх черга. Побоювання і невпевненість нерідко посилюються поведінкою лікаря, який обстежив хворого, але не проявив до нього належного розуміння і інтересу. В середньому віці відходять на задній план явища, що супроводжують хворобу – біль, стан невизначеної тривоги тощо, а найбільше значення набувають побоювання наслідків хвороби. Ці наслідки можуть бути безпосередніми, наприклад, звільнення з роботи, зниження заробітної платні з ускладненням відносин у сім’ї, що випливають з цього, або довготривалими, наприклад, переведення на іншу роботу, проблеми подальшого життя, часткова або повна втрата працездатності, зміна членів сім’ї відношенню до хворого у сім’ї.

Ступінь загальної чутливості до неприємних факторів, наприклад, до болю, шуму, незвичних лікарняних запахів. Тут мають значення вроджені якості, виховання, тренування і досвід. В цьому плані є некоректним говорити про розпещеність, низьку опірність організму і недостатнє загартовування. Потрібно сприймати як реальність, що хворі з підвищеною чутливістю реагують на неприємні подразники більш виражено ніж інші. Але підвищена чутливість не є протипоказом для детального обстеження пацієнта. Хворі з підвищеною опірністю, навпаки, недооцінюють свої відчуття, зневажливо відносяться до своєчасного обстеження і лікування. Ось чому необхідно пояснити таким хворим можливість неприємних наслідків зневажливого відношення до себе.

Темперамент хворого. Емоційні хворі більш схильні до страху, жалю, в більшій мірі коливаються між безнадійністю і оптимізмом. Більш стримані натури відносяться до своєї хвороби розсудливіше. Необхідно особливо підкреслити, що зовнішні прояви і особливо демонстрація впевненого виразу не завжди відповідає внутрішньому емоційному стану хворого.