Розглядаючи психологічний аспект захворювання, можна виділити 3 етапи формування особистісних реакцій на захворювання:

1)сенсологічний,

2)оціночний,

3)етап ставлення до хвороби.

Сенсологічний етап.

На цьому етапі виникають невизначені ненриємні відчуття різного степеня вираженості з невизначеною локалізацією. Будучи ранніми симптомами загрози соматичної хвороби, вони викликають стан, який визначається як дискомфорт.

Оціночний етап

Оціночний етан – результат інтрапсихологічної переробки сенсологічних даних. На цьому етапі складається «внутрішня картина хвороби» – внутрішній світ хворого, все що відчуває і переживає хворий, його уявлення і ставлення до хвороби та її причин.

3. Етап ставлення до захворювання – це переживання, висловлювання, дії, а також загальна картина поведінки хворого, що пов’язана з захворюванням.

Ставлення до хвороби містить три компоненти:

1) когнітивну - знання про хворобу, її усвідомлення, розуміння можливого впливу на різні аспекти життя хворого та прогноз щодо перебігу хвороби та її впливу на подальше життя;

2) емоційну - переживання хвороби та її впливу на власне життя, власної ролі хворого і можливих наслідків;

3) поведінкову - стратегії реагування на ситуацію хвороби, які виявляються певними стилями поведінки у ситуації хвороби (прийняття ролі хворого, активна боротьба, ігнорування ) а також у дотриманні рекомендацій лікаря.

Типологія реагування на хворобу створена в Інституті ім. Бехтерева (Санкт-Петербург) О.Е. Личко та І. Я. Івановим. Типологія заснована на оцінці трьох чинників: природи соматичного захворювання; індивідуально-психологічних особливостей хворого; ставлення до захворювання у референтній для хворого групі.

Класифікація типів ставлення до хвороби Лічко О. Є. (1980) виокремлює тринадцять типів: гармонічній, тривожний, іпохондричний, меланхолійний, апатичний, неврастенічний, обсессивно-фобійний, сенситивний, егоцентричний, ейфоричний, анозогнозичний, ергопатичний, паранояльний.

1. Гармонічний (Г): твереза оцінка власного стану без перебільшення але і без недооцінки важкості хвороби. Прагнення у всім активно сприяти процесу лікування. Небажання обтяжувати інших труднощами догляду за
собою. У випадку несприятливого прогнозу або інвалідизації - переключення інтересів на доступні сфери життя. При несприятливому щодо життя прогнозі - зосередження уваги, турбот, інтересів на долі близьких, власних справах. Для гармонічного типу ставлення до хвороби притаманний реалізм сприймання важкості
хвороби та можливих наслідків; адекватність та активність виконання рекомендацій лікаря; визнання власної відповідальності у процесі одужання;.

2. Тривожний (Т): постійне занепокоєння, тривожність, неспокій і помисливість стосовно несприятливого перебігу хвороби, можливих ускладнень, неефективності і навіть небезпеки лікування. Пошук нових способів лікування, прагнення додаткової інформації про хворобу, ймовірні ускладнення, методи лікування, безупинний пошук "авторитетів". На відміну від іпохондрії, хворих більш цікавлять об'єктивні дані про хворобу (результати аналізів, висновки фахівців), ніж власні відчуття, отож вони прагнуть не стільки
висловлювати власні скарги, скільки вислуховувати думки та висновки інших. Тривожний та пригнічений на стрій виявляється у переживаннях та побоюваннях того, що хвороба є загрозлива життю загалом та може суттєво і надовго змінити звичний стиль і ритм життя. У хворих з'являється інтерес до медичної літератури,чутливість та прискіпливість до інформації, яка поступає від медичного персоналу.

3. Іпохондричний (І): зосередження на суб'єктивних хворобливих і інших неприємних відчуттях, прагнення постійно розповідати про них оточуючим; перебільшення реально існуючих та вишукування неіснуючих хвороб і страждань. Перебільшення побічної дії ліків, поєднання бажання лікуватися і зневіри в успіху, постійні вимоги різноманітних медичних обстежень у поєднанні із страхом шкідливості та болючості процедур. Схильність ;і
надмірної деталізації власних відчуттів та хворобливих симптомів у розмовах з лікарями та іншими людьми;потреба у співчутливому вислуховуванні, яке не сприяє істинному покращенню стану; недовіра до скарг викликає негативну реакцію.

4. Меланхолійний (М): пригнічення хворобою, зневіра в ефективності лікування, одужанні чи покращенні стану. Активні депресивні висловлювання аж до суїцидальних думок, песимістичний погляд на життя загалом. Зневіра в успіху лікування навіть при сприятливих об'єктивних даних. Меланхолійний тип може бути виявом індивідуально – психологічних особливостей хворого, хоча може бути у нетиповою ситуативна зумовленою реакцією на хворобу.

5.Апатичний (А): повна байдужність до своєї долі, наслідків хвороби, результатів лікування. Пасивне безініціативне підпорядкування процедурам і лікуванню при наполегливому спонуканні. Втрата інтересу до усього, що раніше цікавило. Як правило, виявляється гіпоапатичним реагуванням, оскільки цілковитої байдужості не простежується.

6.Неврастенічний (Н): підвищений рівень дратівливості, яка стосується як фізичних відчуттів, так і ставлення до оточуючих; роздратування особливо яскраво виявляється при болях та неприємних відчуттях, нестерпність до болю, поріг больової чутливості знижений. Роздратування часто виливається на першого, хто попаде під руку, що
може завершуватися каяттям і сльозами. Нетерплячість та нездатність чекати полегшення, вередливість та надмірна вимогливість уваги до власної особи, прагнення отримати співчуття можуть спричинити спалахи гніву та звинувачення інших у випадках, коли поведінка оточуючих не справджує очікувань.

7.Обсесивно-фобійний (О): тривожна помисливість насамперед стосується побоювань не реальних, а малоймовірних ускладнень хвороби, невдач лікування, а також можливих (але малообгрунтованих) невдач у житті, роботі, сімейній ситуації в зв'язку з хворобою. Уявлювані небезпеки хвилюють більш, ніж реальні. Захистом від тривоги стають нав’язливі думки, побоювання, прикмети і ритуали. Значимість дрібниць, які мають символічне значення для хворого, є суттєво значущою у порівнянні з реальними фактами.

8. Сенситивний (С): надмірна заклопотаність щодо можливого несприятливого враження, яке може справити на оточуючих інформація про хворобу; побоювання, що оточуючі стануть уникати, вважати неповноцінним, зневажливо чи з побоюванням ставитися, робити припущення про причини і природу хвороби. Острах стати тягарем для близьких через хворобу і їхнього недоброзичливого ставлення. Внаслідок надмірної рефлективності та залежності від сторонньої думки, предметом занепокоєння є не зумовлені соматичною хворобою відчуття і страждання, а реакція на хворобу референтної групи. Сором'язливість, боязкість, надмірна скромність виявляються у перепрошуючому стилі поведінки, не звертанні до лікаря, навіть на шкоду власному здоров’ю.

9. Егоцентричний (Я): "занурення у хворобу, демонстрація близьким і оточуючим своїх страждань і переживань з метою цілком заволодіти їхньою увагою. Вимога виняткової турботи - усі повинні забути і кинути всі і піклуватися тільки про хворого. Розмови навколишніх швидко переводяться "на себе". Усі, хто також вимагає уваги і турботи, трактуються як "конкуренти. Постійне прагнення показати своє особливе й виняткове становище. Цей тип ставлення до хвороби часто трактують як істеричний, оскільки основний мотив поведінки хворого привернути увагу до власної особи, одо супроводжується вираженою мімікою, манірною жестикуляцією, часто застосовуються докори та шантаж.

10.Зйфоричний (Ф): необґрунтовано підвищений настрій, нерідко награний, що супроводжується демонстративною зневагою або легковажним ставленням до хвороби і лікування, висловлюваннями, що "все саме собою обійдеться". Прагнення одержувати від життя все і, незважаючи на хворобу. Порушення режиму не
зважаючи на несприятливий вплив на здоров’я. Безпечність, веселість, метушливість та говірливість можуть мати захисний характер, або відображати індивідуально-психологічні особливості.

11.Анозогнозичний (3): активне відкидання думок про хворобу, її можливі наслідки, невизнання себе хворим, заперечення очевидного в проявах хвороби, приписування їх випадковим обставинам. Відмова від обстеження і лікування. Активне невизнання незаперечного факту хвороби може бути зумовленим внутрішнім неприйняттям статусу хворого або оманою щодо симптомів хвороби чи захисною уникаючою формою поведінки.

12.Ергопатичний (Р): "занурення в роботу" виявляється у намаганні за будь-яких обставин продовжувати роботу, навіть при важкій хворобі і стражданнях. Віддаються роботі ще з більшою завзятістю та старанність, ніж до хвороби. На обстеження та лікування погоджується лише за умови, що це не перешкоджатиме роботі. Трактування хвороби крізь призму виклику власному "Я" зумовлює прагнення не піддаватися хворобі, активне переборення захворювання, нездужання чи болю власними силами.

13.Паранояльний (П): упевненість, що хвороба наслідок чийогось злого наміру; виняткова підозрілість до ліків і процедур, прагнення приписувати можливі ускладнення чи побічні дії ліків недбалості або злому наміру лікарів і персоналу. Може виявлятися звинуваченням інших та вимогою їхнього покарання або самозвинуваченням. Виникає, як правило, на основі особистісної предиспозиції.

Переважно, зустрічаються змішані типи ставлення до хвороби: тривожно-обсесивний, зйфорично-анозогнозний, сенситивно-зргопатичний.

Типи ставлення до хвороби належать до трьох блоків:

1) соціальна адаптація не порушена (гармонічний, ергопатичний та анозогнозичний типи ставлення до хвороби);

2) інтрапсихічно спрямований тип реагування (тривожний, іпохондричний, неврастенічний, меланхолійний, апатичний типи ставлення до хвороби);

3) інтерпсихічно спрямований тип реагування (сенситивний, егоцентричний, паранояльний, дисфоричний типи ставлення до хвороби).

Розрізняють також типи реакції поведінки хворих

І. Агравація – перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Таке перебільшення може бути усвідомленим, проте інколи обумовлене емоційними мотивами більш глибокого походження. Наприклад, обумовлене страхом, недовірою, почуттям самотності, безнадійності, відчуттям недовіри лікаря.

Мотивація агравації може бути зовнішньою, об’єктивною чи внутрішньою, суб’єктивною.

Приклад зовнішньої мотивації: хворий хоче відремонтувати свій дім, але йому шкода використовувати для цього регулярну відпустку, і тому прагне отримати листок непрацездатності. В зв’язку з цим він перебільшує свої скарги на старі хронічні симптоми, які він мав протягом багатьох років. Приклад внутрішньої мотивації: хворий живе сам, страждає на головні болі, від лікаря він очікував більшого. Він хотів частіше жалітися лікарю, саме тому перебільшував свої скарги, щоби добитися уваги.

ІІ. Симуляція – це удавання, за допомогою якого прагнуть створити враження про наявність хвороби та її ознаки. Вона зустрічається рідше, ніж агравація. Як правило, до симуляції вдаються дуже примітивні особи, в яких її можна виявити досить легко. Великий ризик для симулянта є ті обставини, що він прагне до певної вигоди, при чому мета рано чи пізно стає зрозумілою. Якщо пацієнт досягає своєї мети, наприклад, отримує пенсію, то цю обставину неможна надовго приховати перед оточуючими і перегляд справи покладе симуляції кінець. Не потрібно спішити з висновком про наявність симуляції до тих пір, поки лікар остаточно не переконається в правоті своїх підозр. В медичному висновку більш доцільно слово «симуляція» замінити формулюванням «свідома продукція симптомів» чи «спроба свідомого зображення хвороби».

Якщо ми зробили цей обґрунтований висновок, то без зволікання прагнемо направити симулянта на правильний шлях і дати йому можливість мирного відступу, наприклад, шляхом нетривалого лікування, в процесі якого підкреслюємо важливість його співпраці і бажання позбавитися від хвороби. Цей спосіб для симулянта буває легким, чим відкрите припинення симуляції.

Лише у тих випадках, де такий непрямий метод не дає успіху, ми цілком відкрито розмовляємо з симулянтом, спочатку без свідків, і наполегливо пояснюємо йому всі суспільні невигоди, які принесли б йому лікарське свідоцтво про симуляцію, і позитивні сторони при припиненні симулювання. В більшості випадків один з цих методів виявляється успішним.

ІІІ. Дисиміляція– це приховування хвороби та її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. В інших спеціальностях вона зустрічається,головним чином, при таких захворюваннях, результатом яких є деякі об’єктивні чи суб’єктивні невигоди для хворого. Наприклад, при туберкульозі – це тривале перебування в санаторії, при сифілісі – повідомлення про захворювання, в хірургії –можливість операції. Чим в більшій мірі вдається позбавити хворого від страху перед обстеженням, лікуванням і наслідками хвороби, тим успішніше вдається попередити дисиміляцію.