Для більшості хворих недуга означає соціальні невигоди і економічні втрати, тому вони намагаються якомога швидше одужати. Але інколи, хвороба, а точніше тимчасова непрацездатність, може бути джерелом певних вигод. Наприклад, захворів бізнесмен, для якого час - це гроші, тому він активно старається одужати і навіть недолікованим виходить на роботу. Інший використовує бюлетень непрацездатності для ремонту квартири, дому, якщо матеріальне становище не дозволяє найняти ремонтну бригаду. Жінка з маленькою дитиною, агравуючи, може довше побути з дитиною в дома, а не відводити її в дитячий садок. Якщо захворіє людина, яка має високу посаду чи престижну роботу на контрактній основі, вона, як правило, старається якнайшвидше вийти на роботу, щоб показати свою незамінність (особливо, коли серед підлеглих є талановиті, роботящі люди).

Завжди була проблема так званих “дуже важливих персон”. Раніше нашій країні для них функціонували спеціальні лікувальні заклади. Зараз крім осіб, що займають високе становище в суспільстві (працівники держадміністрації, банків), з’явились нові категорії людей, які претендують на це становище. Це новоявлені збагачені громадяни, які претендують на особливе відношення до них. Вони вимагають застосування найбільш сучасних методів обстеження, інколи самі оплачують їх. За ходом їхнього лікування повинні (на їх переконання) “медичні світила”, їх лікарняна палата, “повинна” бути максимально комфортабельною тощо.

В медичній психології окремо розглядається проблема лікаря, який захворів. Теоретично стан здоров’я медичних працівників повинен бути кращим, ніж у іншого населення. Але на практиці ситуація часто є протилежною.

Характер і шкала цінностей.

Люди з низьким ступенем відповідальності по відношенню до своїх співпрацівників і суспільства інколи використовують хворобу для своєї користі. В період, коли їм виплачують гроші по листку непрацездатності, підробляють на стороні, займаються бізнес-туризмом тощо. Деякі з них можуть при цьому нашкодити своєму здоров’ю. Інші люди просто зловживають бюлетнем непрацездатності заради свого спокою. І, навпаки, люди з підвищеним почуттям відповідальності по відношенню до сім’ї, роботи або до суспільства нерідко переборюють свої неприємні відчуття і ухиляються від обстеження і лікування. При захворюванні вони намагаються якнайшвидше “одужати” і знову приступити до роботи, навіть недолікованими. Таким чином, багато залежить від того, як людина ставиться до певних цінностей таких, наприклад, як зручності, здоров’я, підвищення життєвого рівня, особистий успіх і почуття відповідальності перед суспільством.

Має певне значення ступінь медичної освіченості. Вона являється реальною оцінкою хвороби і відповідною оцінкою власної ситуації. Основи такої оцінки закладаються і створюються ще в дитинстві. Батьки і дорослі люди своїми висловлюваннями про хворобу, лікарів, медицину і лікування можуть виховати у дитини різні, нерідко діаметрально протилежні точки зору. Іншим джерелом поглядів, що стосуються хвороби, лікування і медичних працівників є власний досвід дитини: в одних випадках бажання швидко одужати, щоб покататись на щойно подарованих ковзанах, і, навпаки, перебільшені вигоди від хвороби можуть призводити до поглиблення відчуття хвороби і до тенденції захворіти знову в вигляді так званої “втечі в хворобу”. Так буває, наприклад, коли мати перебільшує свої турботи по відношенню до дитини, яка захворіла, понад міру пестять її, занадто продовжує період ліжкового режиму і період відсутності в школі.

Цей особистий досвід має значення і у дорослих людей. Він базується, в значною мірою, на тому, як реагували на їх хворобу родичі і виробниче середовище. Наприклад, коли в минулому дружина по відношенню до чоловіка, який захворів вела себе упереджено, докоряла йому хворобою, то при повторному захворюванні він буде реагувати з побоюванням і невпевненістю, отже, зовсім по іншому, ніж у випадку, якби дружина була йому опорою чи проявляла гіперопіку.

Іншим джерелом медичної свідомості є санітарна просвіта населення, що надає інформацію і поради, про здоров’я і хвороби. Відіграє певну роль ступінь популярності медицини. Проте слід пам’ятати, що громадськість інколи розуміє можливості медицини спотворено: або оптимістично-необгрунтована віра в нові методи лікування, наприклад, раку, в ефективність лікування, що викликає омолодження, або надто песимістично – травмуючі психіку описання або демонстрації плакатів, де зображено патолого-анатомічні зміни, наприклад, при інфаркті міокарда тощо.

Перш ніж говорити про відношення хворих до своєї хвороби зупинимось на основних типах хворих.

Типи хворих

Усі хворі в певній мірі бояться своєї хвороби, її можливих наслідків – інвалідності, смерті. Вони по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній, лікування, режим, вимушену бездіяльність обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.

Виділяють такі основні типи хворих:

Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони –“теоретики” (мислительний тип, за Павловим) і прагнуть довідатись все про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (їх напівзнання нерідко є більш шкідливим, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої хвороби. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунку, холецистит, захворювання серця.

Боягузливі – близький різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “Інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають із побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

Мнимі (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад, рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначувані аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної хвороби немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

Ліниві хворі. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму ( наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики, щоденних прогулянок), не дотримуються призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і т.п. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язано з відмовою від звичок.

Заглиблені в хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй хворобі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. День хворого розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий весь час, систематично, кілька разів на день вимірює температуру, лічить пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску; якщо “сердечник”, то домагається повторення ЕКГ і т.д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоровье”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди стежить за новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх.

Хвороба стала змістом і метою життя хворого. Видужання може позбавити його інтересу до життя.

Вередливі, метушливі хворі. Дратівливість властива багатьом хворим як внаслідок їхньої хвороби, вимушеного перебування в лікарняній палаті і багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, зв’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм також своєрідна машина. Вони чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростається. Їм здається, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений для них режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.

Аграванти і симулянти. Агравацією називається свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те й друге трапляється не так рідко.

До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести.

У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо.

Справжні симулянти завжди набридливі і нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються ні перед будь-якими засобами для досягнення своєї мети.

Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевно хворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасної виписки з лікарні(іноді з метою самогубства).

Адекватні хворі. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

Ясна річ, названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам. Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.