Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
План
Лютнева революція та її наслідки для України.
Центральна Рада та її діяльність.
Етапи громадянської війни в Україні.
Українська держава гетьмана П.П.Скоропадського.
Період Директорії.
6. Політика "військового комунізму".
Питання 1. Лютнева революція та її наслідки для України.
27 лютого 1917 р. самодержавний лад в Росії було ліквідовано, а 2 березня цар Микола II відрікся від престолу.
1. Встановлення багатовладдя:
- виникнення органів революційно-демократичної влади – Рад робочих і солдат, а в селах – селянських депутатів;
- створення буржуазно-демократичних органів влади тимчасового уряду –громадських комітетів (громадської безпеки);
- формування політичними партіями і громадськими організаціями в Києві "Виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій", що був вищою владою в столиці впродовж перших трьох місяців після перевороту;
- створення Центральної Ради та інших місцевих органів влади.
2. Створення і відновлення робочих, військових, селянських, громадських та інших організацій: профспілки (через 4 місяці об'єднували близько 540 тис. чоловік); фабрично-заводських комітетів (тільки у Києві у березні-квітні з'явилося понад 40); центрального Українського кооперативного комітету; "Просвіти" та ін.
3. Оформлення і відтворення національних і загальноросійських політичних партій (у 1917 р. їх було не менше 30).
4. Активізація національного руху, поява ідеї створення широкої автономії України.
Питання 2. Центральна Рада та її діяльність.
Створення Центральної Ради
Заснована 3 (16) березня 1917 р. як представницький орган українського народу, а після I Універсалу була визнана місцевим органом влади. Головою Ради обраний М.С. Грушевський.
В Центральну Раду були обрані 624 українці та 189 представників інших національностей:
Етапи діяльності Центральної Ради:
1. Тісний союз і співпраця з Тимчасовим урядом (березень-початок червня 1917). Суть його полягала у боротьбі із спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.
2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня-початок вересня 1917 р.). Здійснювалося воно на базі автономно-федерального принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами з питання легітимізації автономії України.
3. Боротьба за федерацію національно-державних суб'єктів із соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917-середина січня 1918). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.
4. Існування формально самостійної УНР під протекторатом збройних сил Німеччини і Австро-Угорщини (березень – 28 квітня 1918 р.). Виключенням був період військових дій з радянською Росією, втрата влади в січні-лютому 1918 р.
Програмні документи Центральної Ради:
І Універсал (10 червня 1917 р):
- проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської держави;
- Центральна Рада оголошувалася найвищим державним органом в Україні;
- необхідність скликання Українських Засновницьких зборів – законодавчого органу Української держави.
II Універсал (3 липня 1917 р.):
- проголошення Генерального Секретаріату найвищим органом влади в Україні;
- Центральна Рада готує проект про автономне облаштування України на розгляд і твердження Всеросійськими Засновницькими зборами.
III Універсал (7 листопада 1917 р.):
- проголошення УНР у складі Російської федеральної республіки;
- ліквідація поміщицького землеволодіння;
- введення державного контролю над виробництвом і 8-годинного робочого дня;
- скликання Всеукраїнських Засновницьких зборів на 9 січня 1918 р.;
- поширення влади Центральної Ради на 9 українських губерній (без Криму);
- швидке укладення миру з Німеччиною і її союзниками;
- відміна страти;
- зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування;
- визнання права неукраїнських народів на автономію.
IV Універсал (9 січня 1918 р.):
- проголошення України незалежною і суверенною державою.
Причини поразки Центральної Ради:
1. Розкол в українському громадському русі, взаємні звинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів.
2. Політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не до державно-творчої позиції.
3. Утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері.
4. Відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвиненість системи самоврядування, повноважень центру і регіонів.
5. Одностороння орієнтація на російську соціал-демократію, яка переросла у більшовизм радикального типу, і на федеральний союз з Росією.
6. Невідповідність між курсом на будівництво парламентської республіки і політичними, соціально-економічними реаліями 1917-1918 рр.
7. Запізніле усвідомлення лідерами Центральної Ради необхідності сильної виконавчої влади.
8. Анархістські тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус демократизації і апатії, який охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинена дуже слабо, залишаючись глибоко патріархальною.
9. Небажання і невміння створювати регулярні збройні сили, інші силові відомства держави.
10. Ідейна, матеріальна, психологічна непідготовленість національно-демократичних сил до побудови державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, яке породило охлократичні тенденції в суспільстві.
11. Незацікавленість сусідніх з УНР держав в появі незалежної, сильної української держави.
Питання 3. Етапи громадянської війни в Україні.
1 етап: кінець 1917 - поч. 1918 рр. – початок громадянської війни. Бої частин української Червоної армії із загонами С.В. Петлюри. Іноземна військова інтервенція. Прихід до влади в УНР гетьмана П. Скоропадського.
2 етап: посилення інтервенції та її провал після початку революції в Німеччині в листопаді 1918 р. Прихід до влади в УНР Директорії.
3 етап: Перемога радянської влади в Україні над військами Директорії і Денікіна (друга половина 1919 р.).
4 етап: Українсько-польська війна, розгром Денікіна і Врангеля (листопад 1920 р.).
5 етап: ліквідація останніх вогнищ громадянської війни, в першу чергу махновських формувань.
Питання 4. Українська держава гетьмана П.П.Скоропадського.
Причини відродження Гетьманату:
- реальність відновлення більшовицької експансії;
- нездатність Центральної Ради контролювати ситуацію і добитися необхідного рівня державного і економічного розвитку;
- наростаюча загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторське, а фактично в колонію;
- консолідація і активізація несоціалістичних сил.
Суть державного перевороту 29 квітня 1918 р.: спроба консервативних політичних сил шляхом зміни демократичної, парламентської форми державного управління на авторитарну. Створити нову модель української держави, яка здатна була б зупинити дезорганізацію, радикалізацію і деградацію суспільства, встановити стабільний лад, на основі приватної власності і правових нормах.
Заходи гетьманського режиму у внутрішній і зовнішній політиці.
1. У політичній сфері:
- заборона існування Рад усіх рівнів;
- спільні з німецькими і австро-угорськими військами каральні акції проти селян, що не бажали повертати поміщикам землю, віддавати окупантам продукти харчування;
- проведення єврейських погромів;
- реорганізація і посилення українського флоту;
- усунення українців від роботи на вищих управлінських посадах.
2. В економічній сфері:
- відродження приватної власності як основи усієї життєдіяльності УНР;
- повернення власникам націоналізованих поміщицьких земель. Повна свобода купівлі-продажу землі;
- підтримка гетьманом вільного підприємництва;
- активізація промислових і торгових кругів в економічній політиці;
- широкий збут товарів в Австро-Угорщину і Німеччину;
- налагодження грошового обігу (введення гривни), складений держбюджет, відкриті банки;
- відродження промислових підприємств і бірж, створення нових акціонерних компаній;
- поступове відновлення залізничного руху.
3. У області культури і освіти:
- призупинення діяльності "Просвіт";
- відкриття близько 150 українських гімназій і видання декількох мільйонів екземплярів українських підручників;
- відкриття двох університетів (Київ і Кам’янець-Подільський);
- відкриття української Академії наук на чолі з В.І.Вернадським (листопад 1918 р.);
- створення національних установ культури: Державний архів, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Українська національна бібліотека, Театр опери і балету, Державні капела і симфонічний оркестр та ін.;
- утворення Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липковським (влітку 1918 р.).
4. У зовнішньополітичній сфері:
- укладення перемир'я з радянською Росією, відкриття в її містах в серпні-вересні 1918 р. українських консульств.
- опора в проведенні усієї своєї політики на німецькі і австро-угорські війська.
- розширення зовнішньополітичних стосунків (від переговорів до прямих контактів з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін.;
- визнання України 30 державами, з них 10 країн мали своє представництво в Києві, а Україна мала своїх представників в 23 державах.
Причини падіння режиму П.П.Скоропадського:
- влада гетьмана трималася на зовнішній силі, що бажала перетворити Україну на маріонеткову державу; поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори і гаранта стабільності;
- відсутність у гетьмана реальної можливості законного і демократичного формування власної держави (П.П. Скоропадський дав германському командуванню письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Засновницьких зборів);
- відсутність дієздатної української національної армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності;
- реставрація старих порядків, перетворення України у своєрідну резервацію консервативних і реакційних (у тому числі і російських) сил;
- одностороння орієнтація на заможні класи, прагнення задовольнити апетити австро-німецьких окупантів призвело не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу;
- повернення поміщикам землі, збільшення тривалості робочого дня, заборона на страйки і тому подібне. Ці заходи швидко звузили соціальну базу режиму і сприяли швидкому формуванню опозиції, що вдалася до активних дій.
Питання 5. Період Директорії.
Період Директорії. Зовнішня і внутрішня політика УНР.
Директорія була створена в середині грудня 1918 р. представниками українських політичних партій, що об'єдналися в травні в Український національно-державний союз, як орган антигетьманського повстання для відновлення УНР. На відміну від помірно-консервативного гетьманського режиму Директорія була радикальним урядом соціалістичної орієнтації. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику:
- встановлення республіканської форми правління і демократичного ладу в Україні, розпуск обраних на основі майнового цензу органів місцевого управління;
- декларування загального виборчого права, рівність усіх громадян перед законом незалежно від віри, мови, соціального положення;
- передача влади трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції;
- передача законодавчої влади Трудовому Конгресу, який населення обрало без участі "поміщиків і капіталістів". При цьому до них зараховували навіть інтелігенцію, тому Директорія залишилася без підтримки більшості фахівців, промисловців, чиновників державного апарату – усіх, без кого нормальне існування держави неможливе (соціальний склад Трудового Конгресу робітників – 118, селян – 377. трудовій інтелігенції – 33);
- радикальна аграрна реформа (ліквідація приватної землі у поміщиків без викупу, але при цьому в руках заможних селян залишалися наділи до 15 дес., а власність польських, німецьких, австрійських поміщиків зберігалася. Це посилювало соціальну напруженість, непередбачуваність ситуації, віддаляло від Директорії сільську бідноту; радикальні заходи Директорії в цьому напрямі привезли до повстання отамана Григор’єва на Херсонщині і Дніпровської дивізії отамана Зеленого (Данченко) у Святошино під Києвом;
- каральні заходи по відношенню до селян Лівобережжя і співпраця з радянською владою;
- ліквідація створених гетьманом установ (існував навіть проект закриття Академії наук як "творіння Гетьманату"), заборона використання російської мови і позбавлення усієї інтелігенції політичних прав (Директорія залишилася без підтримки кваліфікованих кадрів і національних меншин);
- знову введення 8-годинного робочого дня;
- соціальний захист людей літнього віку та інвалідів, охорона праці і громадського спокою.
Зовнішня політика:
- ведення бойових дій на два фронти: а) проти військ Денікіна; б) проти частин української Червоної армії;
- невдалі спроби укладення миру з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з грудня 1918 р. Оголошення їй війни 16 січня 1919 р.
- проголошення 16 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві, який носив формальний характер;
- спроби налагодження контакту з Антантою, яка висадила в південні міста України і в Крим десант (60 тис. чол.);
- підписання в квітні 1920 р. військової і політичної конвенції між урядами УНР і Польщі про надання військової допомоги. За це Директорія відмовлялася від Східної Галіції.
- рейд на територію радянської Росії частин Палія і Тютюнника.
Суть політики Директорії: затвердження в Україні національного варіанту радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму, тобто курс на соціалістичне будівництво без більшовиків.
Причини поразки Директорії:
1. Ані у Директорії, ані у вищих українських політичних кіл не було одностайності в поглядах на перспективу державно-національного будівництва (єдине, що об'єднувало навколо Директорії політичні партії і селянські повстанські загони – це ідея боротьби з гетьманським режимом).
2. Регулярна реорганізація уряду (урядовий кабінет міняв свій склад шість разів і його очолювали по черзі С.Петлюра, В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Пилипенко).
4. Особисте протистояння лідерів УНР, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання і політичну орієнтацію (В.Винниченко і його прибічники відстоювали "радянську платформу", виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти, за пріоритетне рішення соціальних проблем; С.Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави за допомогою посилення армії і її адміністративних органів).
4. Директорія недооцінила міру впливу на маси більшовицьких ідей і не протиставила їм реальну програму дій, які б знайшли підтримку серед широких верств населення; вузька соціальна база.
5. Розкол політичних сил на прибічників парламентарної системи і захисників радянської;
6. Наївна і недалекоглядна зовнішня політика; Директорія не врахувала попередній досвід лідерів УНР і продовжувала шукати підтримку зовнішніх сил (країн Антанти).
7. Погано підготовлена, матеріально незабезпечена і неорганізована армія (до часу падіння Гетьманату налічувала 100 тис. (за іншими джерелами – 300 тис.), а перед здачею Києва – 21 тис. бійців).
8. Враховуючи складність військово-політичної ситуації, Трудовий Конгрес віддав усю повноту влади Директорії, яка під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С.Петлюри.
9. Директорія не змогла цілком контролювати ситуацію в українських землях, вона допустила бурхливий розвиток отаманщини, була не в силах боротися з хаосом і анархією (єврейські погроми, численні антиурядові виступи "справа" і "зліва".
10. Одним з вирішальних чинників поразки Директорії був черговий озброєний напад зі сторони Радянської Росії.
Влада в Україні в роки громадянської війни:
- Виконавчі комітети Тимчасового уряду (2 березня - 30 жовтня 1917 рр.);
- Ради робочих, солдатських, матроських і селянських депутатів (Створені в Києві 3 березня 1917 р.);
- Центральна Рада (3-4 березня 1917 - 29 квітня 1918 рр.);
- Режим гетьмана П.Скоропадського (29 квітня 1918 - 14 грудня 1918 рр.);
- Директорія (14 грудня 1918 - 21 грудня 1920 рр.);
- ЗУНР (13 листопада 1918 - червень 1919 рр.);
- "Білий" рух (23 листопада 1917 - 16 листопада 1920 рр.);
- "Зелений" рух (лютий 1918 - середина 1923 рр.).
Питання 6. Політика "військового комунізму".
Політика "військового комунізму" та її наслідки для України.
Здійснення її в Україні почалося на рік пізніше, ніж в Радянській Росії.
СУТЬ: спроба цілеспрямованої "лобової атаки на капіталізм" – заміна ринкової економіки державною організацією, що базується на комуністичній основі.
Складові політики "військового комунізму":
1. Націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, установ зв'язку.
2. Ліквідація великих поміщицьких і селянських господарств.
3. Введення продовольчого розверстування (для вилучення надлишків сільськогосподарської продукції у заможних селян, які повинні були здавати 85% врожаю),
4. Були створені комітети бідноти – комнезами ("друга влада"), на допомогу яким РКП(б) направило в Україну робочі продовольчі загони чисельністю 10 тис. бійців).
5. Введення загальної трудової повинності для усіх громадян від 16 до 50 років (створення "Трудових армій") і мілітаризація праці (в Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінювався як зрада).
6. Централізм в управлінні (в Україні створена система виробничих управлінь, главків і центрів, чисельністю близько 45).
7. Карткова система постачання міського населення.
8. Заборона приватної торгівлі.
9. Утворення радгоспів і комун (вони мислилися як великі фабрики по виробництву хліба, м'яса, молока, фуражу тощо).
10. Знецінення грошей і розвиток примітивних форм мінової торгівлі (до 1 жовтня 1920 р. карбованець втратив 95% всієї вартості по відношенню до золотого карбованця; розквіт "чорного ринку").
11. Ринковий механізм був до кінця зруйнований світовою війною, ліквідована приватна ініціатива і зведені до мінімуму товарно-грошові стосунки.
12. Видача заробітної плати, що втратила значення, робітникам і службовцям продовольчими і промтоварними пайками, які розподіляли за "класовим принципом"; найбільше – вищим чиновникам апарату, майже нічого – так званим "нетрудовим елементам" і членам їх сімей.
13. Розрив економічних зв'язків між містом і селом, що ще більше загострило продовольчу проблему.
14. Опір політиці "військового комунізму" душили червоним терором. Масове невдоволення в українських губерніях дістало назву "Куркульського бандитизму"; селянські формування, що виступили проти радянської політики, були численними: загони отамана Зеленого на Київщині налічували 12 тис., Н.Махно на Катеринославщині – 40-45 тис., Григор’єва на Єлизаветградщині – 20 тис. бійців.
Дата: 2019-03-05, просмотров: 234.