Серед основних нормативних актів, які регулюють підстави, порядок і момент припинення діяльності суб’єктів господарювання, необхідно назвати ЦК України та ГК України, а також Закони України «Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Інші нормативні акти визначають особливості припинення господарської діяльності окремих суб’єктів комерційних чи некомерційних від­носин.

Поняття припинення діяльності суб’єкта господарювання від­сутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб’єкти госпо­дарювання втрачають право провадити господарську діяльність і відповідно втрачають підприємницьку правосуб’єктність з моменту внесення відповідного запису до ЄДРПОУ.

Поняття і, що не менш важливо, момент припинення діяль­ності юридичної особи – суб’єкта здійснення господарської діяль­ності визначаються цивільним і господарським законодавством. Так, ст. 104 ЦК України зазначає, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поді­лу, перетворення) або в результаті ліквідації. Моментом припинення юридичної особи є дата внесення відповідного запису до ЄДРПОУ. Аналогічні положення закріплені у ст. 59 ГК України, у ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» та в ст. 19 Закону України «Про господарські товариства». Таким чином, закон закріплює дві форми припинення юридичної особи: реорганізацію та ліквідацію.

Правові підстави, поняття та наслідки реорганізації госпо­дарської організації передбачено ст.ст. 106–109 ЦК України, ст. 59 ГК України. Основні положення про порядок та наслідки ліквідації регламентуються ст.ст. 110–112 ЦК України, ст. 60 ГК України і нормами спеціальних правових актів.

Загалом, розглядаючи конкуренцію цивільного та госпо­дарського законодавства у регулюванні питань припинення суб’єкта господарювання, з певною мірою припущення можна стверджувати, що питання припинення юридичної особи регулюються актами цивільного законодавства, насамперед, ЦК України, Законами України «Про акціонерні товариства» та «Про господарські товариства», а от деякі особливості припинення суб’єктів комерц­ійної господарської діяльності регулюються спеціальними нормами ГК України та окремими актами міжгалузевого спрямування.

За ініціатором припинення господарської діяльності розріз­няються два види припинення: 1) добровільне та 2) примусове.

Добровільним вважається таке припинення господарської діяльності, яке здійснюється з ініціативи самого суб’єкта господа­рювання, власника (власників чи уповноважених ними органів) його майна. Юридичними підставами добровільного припинення госпо­дарської діяльності є:

1) рішення власника (власників чи уповноважених ними органів), інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників про припинення господарської діяльності;

2) досягнення мети, заради якої було засновано господарську діяльність;

3) закінчення строку, на який засновувалася господарська діяльність;

4) визнання суб’єкта господарювання банкрутом за його заявою;

5) інші випадки, передбачені установчими документами.

Примусове припинення господарської діяльності здійснюється з ініціативи інших осіб: органів держави, що здійснюють контроль за провадженням господарювання, кредиторів суб’єкта господарсь­кої діяльності тощо. Чинним законодавством України передбачено підстави примусового припинення юридичних осіб, серед яких необхідно виділити такі:

1) рішення суду щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, у зв’язку з:

– визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її утворенні порушення, які не можна усунути (така вимога може бути пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а щодо АТ – також НКЦПФР);

– провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

– невідповідність мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону;

– неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

– наявність в ЄДРПОУ запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

2) рішення відповідних органів державної влади (таку підставу визначено ст. 106 ЦК України);

3) у випадках, визначених законом, юридична особа також припиняється в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» за заявою кредиторів.

Галузеві нормативні акти передбачають відповідні спеціальні підстави припинення господарської діяльності шляхом реорганізації чи ліквідації:

1) ст. 83 Закону України «Про господарські товариства» ви­значає особливості припинення командитного товариства, оскільки крім підстав, зазначених у ст. 19 цього Закону, воно припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. Командитне товариство, у свою чергу, ліквідовується у разі вибуття всіх вкладників;

2) у Законі України «Про банки і банківську діяльність» особливостям реорганізації банку взагалі присвячено окрему главу, і безпосередньо ст. 26 визначає такі способи реорганізації банку: реорганізація за рішенням власників банку, а в разі призначення тимчасової адміністрації – за рішенням НБ України або тимчасового адміністратора, погодженим з НБ України. І хоча цей Закон стосовно способів припинення банку збігається із ЦК України та ГК України, натомість ст. 26 вказує, що у разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи і під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов’язання. Особливі ж підстави і порядок ліквідації банків визначаються нормами ст.ст. 87, 88 глави 16 зазначеного Закону;

3) спеціальні положення містять також норми ст. 43 Закону України «Про страхування», ст. 21 Закону України «Про товарну біржу»[294]. У свою чергу, Закон України «Про фермерське госпо­дарство»[295] у ст. 35 визначає такі підстави для припинення діяльності фермерського господарства як: реорганізація фермерського госпо­дарства; ліквідація фермерського господарства; визнання фермерсь­кого господарства неплатоспроможним (банкрутом); чи ситуацію, коли не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Необхідно додати, що ГК України, визначаючи порядок при­пинення комерційної господарської діяльності, окремо регламентує підстави припинення саме такої «підприємницької діяльності». Так, у ст. 51 ГК України вказано, що підприємницька діяльність припи­няється: 1) з власної ініціативи підприємця; 2) у разі закінчення строку дії ліцензії; 3) у разі припинення існування підприємця; 4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених ГК України та іншими законами.

Стосовно підстав припинення фізичних осіб – підпри­ємців, то згідно з нормою ст. 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» дер­жавна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця проводиться у разі: 1) прийняття фізичною особою – підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; 2) смерті фізичної особи – підприємця; 3) постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; 4) постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; 5) постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця.

У свою чергу, підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця є: а) визнання фізичної особи – підприємця банкрутом; б) провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом; в) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; г) наявність в ЄДРПОУ запису про відсутність фізичної особи – підприємця за зазначеним місцем проживання.