Регулювання процедури банкрутства суб’єктів господарської діяльності здійснюється ГК України, ЦК України, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та низкою законів, що закріплюють норми про можливість визнання господарських органі­зацій певних організаційно-правових форм банкрутом. ГК України детально не регламентує відносини, пов’язані з визнанням особи банкрутом, а фактично містить відсильну норму до Закону про банкрутство.

Важливо підкреслити, що відносини, пов’язані з банкрутством суб’єктів господарювання, регулюються нормативно-правовими актами різної юридичної сили та сукупно складають окремий інститут у системі господарського законодавства. Нормативно-пра­вові акти цього інституту можна поділити на такі групи:

1) акти законодавства загальної сфери дії, що містять окремі норми щодо регулювання відносин, пов’язаних з банкрутством (ЦК України, ГК України);

2) акти законодавства, що визначають правове становище окремих видів суб’єктів з виключним видом діяльності (зокрема, Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про страху­вання» та ін.) або певної організаційно-правової форми (госпо­дарські товариства, фермерські господарства) і містять окремі норми щодо можливості визнання таких суб’єктів банкрутами;

3) спеціальні акти законодавства, що регулюють порядок визнання суб’єктів господарської діяльності банкрутами: Закон про банкрутство та підзаконні нормативні акти (постанови КМ України, відомчі нормативні акти та ін.).

З економічної точки зору банкрутство – це неспроможність продовження суб’єктом своєї господарської діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб’єкт господа­рювання має стільки боргів перед кредиторами і зобов’язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред’явлені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта господарювання – активів у ліквідній формі – не вистачить для їх задоволення. Інакше кажучи, інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб’єктів, які повинні функціонувати на засадах самофінансування і нести самостійну відповідальність за власними зобов’язаннями.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб’єкта господарювання є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому Законом про банкрутство порядку може призвести до ліквідації суб’єкта господарської діяльності.

Розглядаючи банкрутство суб’єкта господарювання як юри­дичне явище, необхідно підкреслити такі його характерні риси: а) банкрутство встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки; б) зміст установленого госпо­дарським судом факту банкрутства – це неспроможність суб’єкта господарювання повною мірою розрахуватися по своїх боргах у зв’язку з перевищенням суми боргових зобов’язань боржника над його активами; в) неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, незважаючи на здійснені судові заходи з відновлення платоспроможності суб’єкта, що зумовлює застосу­вання спеціальної судової процедури – ліквідаційної процедури, спрямованої на ліквідацію заборгованості банкрута.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наяв­ності сукупності передумов, які за своєю природою класифікують за такими двома групами:

1) матеріально-правові передумови;

2) процесуально-правові передумови.

До матеріально-правових передумов порушення провадження у справі про банкрутство необхідно відносити стійку (понад три мі­сяці) та значну неплатоспроможність (заборгованість, що перевищує триста розмірів мінімальних заробітних плат).

До процесуально-правових передумов порушення провад­ження у справі про банкрутство належить подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду заяви про пору­шення справи про банкрутство з додатком комплекту передбачених законом документів.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комп­лекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону про банкрутство, банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспроможність відповідно до цього закону – це неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов’язання перед кредиторами не інакше як через відновлення його плато­спроможності.

Згідно зі ст. 7 Закону про банкрутство в рамках процедури банкрутства до боржника можуть застосовуватися такі судові процедури: 1) розпорядження майном боржника; 2) мирова угода; 3) санація (відновлення платоспроможності) боржника; 4) ліквідація банкрута.

Безумовно, особи, відповідальні за фінансовий стан суб’єкта господарювання, мають вживати всіх заходів задля запобігання банкрутству. У зв’язку з цим засновник (учасники) боржника – юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повнова­жень зобов’язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника. У межах заходів щодо запо­бігання банкрутству боржника власником майна боржника дер­жавного чи приватного підприємства, засновниками (учасни­ками) боржника – юридичної особи, кредиторами боржника, іншими особами може надаватись фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобов’язань боржника перед креди­торами, у т. ч. зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’яз­кових платежів) і відновлення платоспроможності борж­ника Такі дії вважаються досудовою санацією і зобов’язують боржника перед особами, які надали таку допомогу.

Здійснення державної політики щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом покладається на державний орган з питань банкрутства – Державний департамент з питань банкрутства, що діє у складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, утворений відповідно до Постанови КМ України «Про утворення Державного департаменту з питань банк­рутства»[296]. Для забезпечення виконання повноважень державний орган з питань банкрутства може залучати відповідні організації та спеціалістів у порядку і на умовах, що встановлюються КМ України.