Розвиток приватного права в сучасних західних державах тісно пов’язаний з укоріненням приватної власності і ринкових відносин, основаних на економічній свободі, конкуренції та рів­ноправності їх учасників. Виходячи з цього, розвинуте приватне право є обов’язковим атрибутом цивільного суспільства і лібераль­ної правової держави. Однак приватне право тісно пов’язане з правом публічним, оскільки останнє безпосередньо вирішує завдання його охорони і захисту. В єдиній державотворчій системі правових норм вони взаємодіють і взаємодоповнюють одне одного. У зв’язку з цим в юридичній літературі постала проблема визна­чення правової природи господарського права. Така проблема викликана різними поглядами щодо розгляду відносин, які входять до предмета господарського права і регулюються відповідними методами.

Варто наголосити на існуванні в наш час неузгодженості наукових поглядів стосовно правової природи економічних відносин як об’єкта правового регулювання. У правовій доктрині існують різні погляди на те, яким має бути механізм правового регулювання відповідних відносин. Так, стосовно визначення господарського права існує декілька підходів. Його розглядають як галузь права[24], галузь законодавства[25], комплексну галузь права[26], підгалузь цивіль­ного права[27] та навіть конгломератом окремих підгалузей права[28].

Основна причина розбіжностей у поглядах представників двох наукових концепцій – цивілістичної (концепції «єдиного цивільного права») та господарсько-правової, на думку В. С. Мілаш[29], коре­ниться у різному розумінні способів пошуку правильних правових рішень: якщо перші намагаються віднайти їх у самому праві та його догмах, то другі – насамперед у «природі речей», у реальних потре­бах економічного розвитку. Цілком очевидно, продовжує вчений, що традиційний набір цивільно-правових засобів, оснований на принципах цивільно-правового регулювання, нездатний повною мірою забезпечити реалізацію всього спектра інтересів (зокрема публічних), які виникають у сфері господарювання[30]. Висловлюючи думку про цивільно-правову природу господарських відносин, К. А. Карчевський[31] робить роз’яснення про те, що майнові та особисті немайнові відносини у господарській сфері по відношенню до цивільно-правових є спеціальними[32]. З позицій вчення В. В. Лап­тєва, господарське право всебічно регулює як відносини «по вертикалі», так і відносини «по горизонталі». Тому нерозривний зв’язок та єдність цих відносин у реальному житті визначають і єдність норм господарського законодавства[33]. Тобто варто звернути увагу на те, що цивільне законодавство не може повною мірою забезпечити повний спектр відносин, що виникають у сфері господарювання з огляду на методологічну базу регулювання ним майнових відносин.

Проте перш ніж приєднатися до однієї з наведених точок зору або висловити власну, доцільно з’ясувати загальні підходи загальної теорії права щодо розрізнення категорій «галузь права», «галузь законодавства» та «комплексна галузь права».

Враховуючи загальні теоретичні підходи до розмежування галузі права та галузі законодавства, в юридичній літературі зазначається, що головне розмежування між ними полягає в тому, що кожна галузь права має один предмет і метод регулювання, тому норми галузі права вирізняються високим ступенем однорідності. Натомість галузі законодавства, регулюючи окремі сфери життя, вирізняються лише за предметом регулювання і не мають єдиного методу[34]. Саме за цими ознаками предмет галузі законодавства не є таким однорідним, як галузі права. Він може містити досить різні відносини.

Під галуззю права (точніше – галуззю норм права) частіше за все розуміють сукупність правових норм, які специфічним чином регулюють якісно однорідну групу суспільних відносин[35]. Такі норми, як правило, текстуально виражені в крупних законодавчих актах (кодексах, основах законодавства і т. ін.) і виділяються в рамках державно-організованого права.

Посилання вчених-юристів в теорії права на розрізнення галузей права та галузей законодавства за предметом і методом правового регулювання спонукає нас на визначення особливостей таких категорій у господарському праві. Загалом суспільні відно­сини, які підпадають під визначення правового регулювання, називаються предметом правового регулювання. Кожна галузь права має власний предмет правового регулювання[36]. Окрім предмета правового регулювання, до основних критеріїв поділу норм права на галузі належить також метод правового регулювання[37]. Існують два типові методи правового регулювання – імперативний і диспози­тивний. Але в рамках кожної галузі права вони видозмінюються, отримуючи свою специфіку залежно від предмета правового регулювання, і характеризуються поняттям правового режиму[38].

У свою чергу, законодавство є системою об’єктивно вираже­них текстуальних правил, які в процесі їх інтерпретації та легітимації виступають як джерело правових норм. На цьому й будується принципова відмінність між поняттями «система законодавства» і «система норм права». Законодавство є знаковою системою, яка виражена переважно в письмовій формі і служить підставою та обґрунтуванням існування правових норм. Зауважено, що систему законодавства можна порівняти з нотами, читаючи які, оркестр створює «живу мелодію» права[39]. Фактично галузі зако­нодавства і галузі права є різними способами організації правових текстів.

Структура галузі права носить «чистий» характер, оскільки «ідеально» конструюється залежно від об’єктивних факторів: предмета правового регулювання і режиму правового регулювання, формуючись шляхом когнітивного об’єднання текстуальних правил різних нормативно-правових актів. Її елементами є текстуальна «норма» права, галузь, підгалузь, інститут і підінститут[40]. Структура законодавства зовсім інша. Вона «матеріальна», оскільки скла­дається з текстуально канонізованих письмових нормативно-правових актів, які об’єднуються в галузі законодавства (в цілому відповідаючи галузям права), але також містять правові акти і цілі галузі законодавства, які не відповідають визнаним галузям права.

Юридичні ознаки галузей права є лише підставою для виділення об’єктивно існуючих підрозділів у правовій системі. У кожний такий момент наявність особливого юридичного режиму регулювання і його найбільш яскравих для основних галузей рис – специфічного методу і механізму регулювання (що мають прояв перш за все в особливостях правового статусу суб’єктів) – є безпосереднім і притому практично важливим, безпомилковим показником того, що перед нами реально існуючий підрозділ у правовій системі, самостійна галузь права[41].

У той же час, безсумнівно, самі юридичні ознаки потребують пояснення; усі вони є похідними, залежать у кінцевому результаті від матеріальних умов життя суспільства. Щоб установити первинні основи поділу права на галузі, необхідно кожного разу звертатися до системоутворюючих факторів, що обумовлюють структуру права, і перш за все до того, що визначальне значення під час формування підрозділів правової системи має предмет правового регулювання. Галузевий режим регулювання завжди існує стосовно того чи іншого виду суспільних відносин, економічний, соціально-політич­ний зміст якого визначає і сам факт його формування, і його юридичну специфіку[42].

У навчальній літературі зазначено, що останнім часом отримують розвиток комплексні галузі законодавства, які містять норми різних галузей права (наприклад, митне законодавство та інші). У той же час у системі галузей законодавства є так звані комплексні галузі, які виникли із поєднання норм адміністра­тив­ного, цивільного та деяких інших галузей права[43]. Дійсно, у правовій системі поряд з основними підрозділами, що виділяються за юридичними режимами, які мають вираження в особливих методах і механізмах регулювання, є утворення комплексного характеру, такі як морське право, банківське право, господарське право, страхове право, природоохоронне право. Ці утворення є комплексними у тому розумінні, що норми, які входять до них, не пов’язані єдиним методом і механізмом регулювання, майже всі вони мають «прописку» в основних галузях[44] (у нашому випадку цивільному праві, адміністративному праві і т. ін.).

Хоча норми комплексної галузі або інституту можна і необхідно «розподілити» за основними галузями, але «замкнути» їх лише в рамках основних галузей неможливо. Як комплексні розглядаються лише такі поєднання правових норм, які реально об’єктивувалися у правовій системі та які, не порушуючи основної структури права, існують у вигляді вторинних правових утворень[45]. На думку Г. Л. Знаменського, предмет господарського права має моністичний вигляд, оскільки його матеріальна основа – господарювання, господарська діяльність – здавна виокремилася, викристалізувалася як особливий різновид людської діяльності[46]. Відтак у складі предмета господарського права можна виділити три групи відносин: відносини, що складаються під час здійснення підприємницької діяльності; відносини, які тісно пов’язані з підприємницькими, у тому числі й некомерційні, що виникають у процесі господарської діяльності; відносини, що пов’язані з державним регулюванням економіки[47].

Виникає запитання: які відносини входять у предмет господар­ського права[48]? За ст. 3 ГК України сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими визнаються майнові та інші відносини, що виникають між суб’єк­тами господарювання у разі безпосереднього здійснення госпо­дарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господа­рювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогоспо­дарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Така позиція аргументована комплексністю господарських відносин, які поєднують організаційні і майнові елементи, та комплексністю методів правового регулювання. Метод правового регулювання органічно пов’язаний з тим, на реалізацію яких інтересів спрямоване правове регулювання – приватних чи публічних. Концептуально методи господарського права будуються на двох принципах: загальнодозвільному, за яким діють підприємці (дозволено все, що не заборонено законом), та зобов’язальному, за яким діють органи державного управління та місцевого самоврядування (мають право вчиняти дії, покладені на них законом). До складу методів господарського права входять:

1) метод автономних рішень (право власної ініціативи) дозволяє суб’єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, й обов’язок усіх інших суб’єктів – не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень. Метод автономії надає самим учасникам відносин, що регулюються, визначати свої права і обов’язки в межах, встанов­лених нормами права. При цьому сторони виступають як рівні суб’єкти, які добровільно і за взаємною згодою беруть на себе обов’язки один відносно одного. Порушення встановлених правових обов’язків спричиняє настання негативних наслідків (санкцій) не з самого факту порушення, а лише на вимогу зацікавленої сторони, у позовному порядку;

2) метод владних приписів передбачає право прийняття юри­дично значущих рішень органом державного керівництва (власни­ком майна) стосовно підпорядкованого йому суб’єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, лік­відацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і під­приємствах-монополістах);

3) метод координації забезпечує прийняття юридично вагомих рішень за згодою сторін, кожна з яких не має права нав’язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення договору);

4) метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб’єктам господарювання пропозицій (реко­мендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання (наприклад, типові форми договорів)[49].

Крім наведеного, в юридичній літературі отримала місце позиція, за якою для узгодження всього комплексу інтересів, що виникають у сфері господарювання, та забезпечення їх гармонійної реалізації господарським правом використовується метод рівного підпорядкування[50] суб’єктів господарського права суспільному гос­по­дарському порядку, який вимагає від усіх суб’єктів господар­ського права тісної взаємодії та взаємовідповідальності[51].

Для норм публічного права характерним є імперативне джерело їх виникнення, а за способом вираження припису вони є авторитарними. Нормам публічного права як типового характерним і специфічним є метод правового регулювання, який також може бути названий імперативним.

Для норм приватного права припусти­мим є договірне джерело, а за способом вираження правила поведінки вони часто є диспо­зитивними нормами. Для приватного права характерним є і тип пра­во­вого регулювання, який також може бути названий диспози­тив­ним або автономним.

Варто зауважити, що виокремлення у правовій доктрині чотирьох зазначених методів, застосовуваних до господарських пра­вовідносин, свідчить лише про більш скрупульозне тлумачення загальних методів – характерних для цивільного та адміністратив­ного права – диспозитивного та імперативного відповідно.

З урахуванням засад теорії права та проаналізованих доктринальних підходів у науці господарського права доцільним було б вважати господарське право комплексним утворенням – комплексною галуззю права, що поєднує приватноправові та публічно-правові відносини, врегульовані характерними для них методами.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що госпо­дарське право – комплексна галузь права, яка за допомогою законо­давчих і локальних актів нормотворчості регулює відносини, що виникають між суб’єктами господарського права під час реалізації фізичними та юридичними особами права на заняття господарською діяльністю.

Господарське право (галузь законодавства) – система законодавчих актів, що комплексно регулюють відносини між суб’єктами господарювання у процесі реалізації ними права на заняття відповідним видом діяльності.

Господарське право (як навчальна дисципліна) – сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності та застосування правових норм у господарській діяльності.

Господарське право (як наука) – система знань, сукупність теоретичних підходів до відповідної галузі. Наука господарського права вивчає витоки його зародження, етапи становлення і прогнозує, спираючись на обсяги накопиченої інформації, напрями розвитку.