Різноманітність підприємницької діяльності зумовлює необхідність її поділу на види залежно від певних критеріїв класифікації, зокрема:
– залежно від форми власності виділяють:
а) приватне підприємництво, що здійснюється підприємствами, які діють на основі приватної власності суб’єкта господарювання (громадян чи юридичних осіб). Приватним підприємством згідно зі ст. 113 ГК України визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи. Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.
Приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта (суб’єктів) господарювання з додержанням вимог законодавства, зокрема, антимонопольно-конкурентного законодавства;
б) підприємництво, що здійснюється на основі державної форми власності. Державне підприємництво – це діяльність державних підприємств, що здійснюють господарську діяльність, результати якої необхідні для розвитку національної економіки. Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГК України державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК України, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК України та іншими законами.
Незважаючи на приватизаційні процеси, роль державного підприємництва залишається досить значною, що обумовлено необхідністю залишення в державній власності об’єктів загальнодержавного значення, які забезпечують: виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність української держави; соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей; життєдіяльність держави в цілому, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів та ін.). Зокрема, види діяльності, що є державною монополією та відповідно можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються єдиною чинною ст. 4 Закону України «Про підприємництво», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, – ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»[15] та Законом України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації»[16];
в) підприємництво, що здійснюється на основі комунальної форми власності. Комунальні підприємства за своїм правовим становищем дуже схожі на державні підприємства, оскільки і ті, й інші функціонують на базі публічної форми власності.
У ГК України комунальним підприємствам присвячено ст. 78, яка визначає основи правового становища лише унітарних комунальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу. Зокрема, ч. 1 ст. 78 ГК України визначає комунальне унітарне підприємство як унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого розпоряджатися відповідним комунальним майном.
Проте комунальні підприємства можуть бути і корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов’язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю;
– залежно від змісту підприємницьку діяльність можна класифікувати як:а) виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляється певна продукція; б) невиробничу підприємницьку діяльність (діяльність із виконання робіт, надання послуг; діяльність із заняття торгівлею; інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фінансовому ринку);– залежно від характеру товару можна виділити:
а) матеріальне виробництво (промислове, сільськогосподарське тощо) – сфера суспільного виробництва, в якій виробляються матеріальні блага (наприклад, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція тощо) і матеріальні послуги (вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо);
б) нематеріальне виробництво – сфера суспільного виробництва, в якій виробляються нематеріальні послуги (роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт, побутове обслуговування тощо) і духовні цінності (зокрема, освіта, культура, мистецтво тощо). Галузі цієї сфери не створюють матеріального продукту, але їх послуги необхідні для організації виробництва та для задоволення потреб людини;
– залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік виділяють мале, у т. ч. мікропідприємництво, середнє і велике підприємництво (ч. 3 ст. 55 ГК України). При цьому малому підприємництву як засобу залучення до підприємництва великої кількості українських громадян приділяється значна увага, що і відображено в Законі України «Про національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні»[17]. Під мікропідприємництвом необхідно розуміти діяльність його суб’єктів, до яких за ГК України належать: – фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом НБ України; – юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом НБ України. Суб’єктами малого підприємництва є: – фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом НБ України; – юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом НБ України.– залежно від організаційно-правової форми прийнято виділяти:
а) підприємництво без створення юридичної особи (просте підприємництво) здійснюється фізичними особами, що набули в установленому законом порядку статусу суб’єкта підприємницької діяльності;
б) підприємництво зі створенням юридичної особи. Відповідно до норм ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Відповідно до гл. 7 ГК України основним учасником відносин у сфері підприємництва є підприємство як юридична особа.
Дата: 2018-12-28, просмотров: 266.