Соціальна політика у сфері зайнятості населення

 

У країнах світу загальновизнаними є наступні моделі соціальної політики, що віддзеркалюють економічні та соціальні пріоритети і політичні традиції в кожній країні (Г. Еспінг-Андерсен, У. Лоренс): ліберальна (англосаксонська), соціал-демократична (скандинавська), корпоративна (континентально-європейська) та рудиментарна. [1; 2]. Перевага віддається або соціальній солідарності, перерозподілу доходів та соціальній підтримці рівня життя усього населення (Швеція), або становленню ринкових відносин, проведенню соціальних програм з найменшими економічними витратами, розвитку системи приватного страхування (Німеччина), становленню «особистісної відповідальності» працюючих громадян за своє життя та благополуччя, а також тимчасової державної соціальної допомоги найбільш нужденним (США) тощо. У той же час з’являється модель соціальної політики, яка характерна для країн – членів Європейського Союзу (ЄС), що характеризується врахуванням економічної ефективності, соціальної солідарності та інтеграцією досвіду соціальної політики учасників ЄС. Модель соціальної політики в Україні зараз знаходиться на етапі реформування.

Соціальна політика в Україні спрямована на управління соціальними ризикам, важливою її складовою на загальнонаціональному рівні є соціальний захист населення – система економічних, соціальних, правових, організаційних заходів, у межах якої працездатним громадянам надаються відповідні умови для покращення життєдіяльності за рахунок особистого трудового внеску, а непрацездатним, соціально-уразливим групам населення - певні державні соціальні гарантії, матеріальна підтримка, спеціальні соціальні послуги тощо [6]. Метою соціального захисту є забезпечення добробуту населення, тобто можливість задовольнити основні потреби людей, які є не однаковими для окремих соціальних груп та мають тенденцію змінюватися у просторі та часі, для забезпечення стану соціальної захищеності (соціальної безпеки) не тільки окремої людини, але й суспільства в цілому [6].

Для забезпечення соціального захисту населення застосовується комплекс інструментів, серед яких виділяють активні і пасивні. Активні інструменти спрямовані на попередження ситуацій, які загрожують добробуту людини, а також на стимулювання її активності, які здійснюються у вигляді соціального страхування, програм зайнятості, охорони здоров’я тощо. Пасивні інструменти покликані надати соціальну допомогу та підтримку особі або соціальній групі, яка не має достатніх засобів існування та знаходиться у складній життєвій ситуації. При цьому соціальна допомога має адресну направленість [6].

Однин з напрямків державного регулювання економічних і соціальних процесів, реалізації соціальної політики в Україні є державне регулювання сфери зайнятості населення.

Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення – це цілеспрямовані дії держави і її владних структур, спрямовані на: забезпечення максимальної зайнятості населення відповідного рівня розвитку продуктивних сил; усунення і попередження розбалансованості у попиті та пропозиції робочої сили; удосконалення трудових відносин; забезпечення прав і свобод людини, в т. ч. соціальне забезпечення, соціальний захист, надання інших соціальних послуг, спрямованих на створення умов для підвищення якісного складу людського потенціалу, високого рівня і якості життя населення [9].

Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення – це цілеспрямовані дії держави і її владних структур, спрямовані на: забезпечення максимальної зайнятості населення відповідного рівня розвитку продуктивних сил; усунення і попередження розбалансованості у попиті та пропозиції робочої сили; удосконалення трудових відносин; забезпечення прав і свобод людини, в т. ч. соціальне забезпечення, соціальний захист, надання інших соціальних послуг, спрямованих на створення умов для підвищення якісного складу людського потенціалу, високого рівня і якості життя населення [9].

Суб’єктами регулювання ринку праці є державні установи, організації та посадові особи, які формують державну політику, здійснюють цілеспрямований регульований вплив на соціальні процеси у сфері ринку праці та трудових відносин, відповідно до делегованих їм повноважень. До них відносяться державні органи законодавчої і виконавчої влади України (Верховна Рада, Уряд, міністерства, комітети та відомства, органи місцевого самоврядування) [9].

Об’єктами державного регулювання ринку праці є процеси і умови функціонування та відтворення робочої сили, зайнятості населення, на які спрямовано організаційну, координаційну та стимулюючу діяльність відповідних суб’єктів державних владних структур. Тобто об’єктами державного управління ринку праці є [9]:

·  забезпечення зайнятості;

·  узгодження попиту та пропозиції робочої сили;

·  узгодження протиріч на ринку праці;

·  соціально-трудові відносини між працівником і роботодавцем;

·  соціальний захист і соціальна підтримка населення;

·  створення умов для скорочення рівня безробіття тощо.

Основні задачі державного регулювання ринку праці [9]:

– сприяння реалізації права на працю і одержання трудового доходу;

– виявлення та розв’язання протиріч ринку праці;

– сприяння подоланню дисбалансу між попитом і пропозицією робочої сили;

– проведення реалістичної політики у галузі підвищення зайнятості населення, соціального захисту, соціальної підтримки і соціального забезпечення;

– узгодження використання економічних регуляторів розширення попиту на робочу силу із загальноекономічною політикою розвитку економіки (інвестиціями, кредитно-фінансовою системою, податковою, бюджетною, зовнішньоекономічною діяльністю);

– створення умов для розширення попиту на висококваліфікованих працівників (із забезпеченням престижної заробітної плати) у пріоритетних галузях економіки;

– надання соціальних послуг населенню і роботодавцям;

– організація профорієнтаційної роботи;

– створення державної системи моніторингу і прогнозування потреб економіки (залежно від ситуаційних моделей економічного розвитку) у професійно-кваліфікаційному складі робочої сили;

– створення умов для забезпечення посильної участі соціально вразливих верств населення в суспільному виробництві;

– сприяння скороченню і обмеженню неформальної зайнятості;

– сприяння адаптації ринку праці, соціально-трудових відносин до умов глобалізації та інтеграції України у світовий економічний простір.

Дата: 2018-12-21, просмотров: 135.