Метою теоретичного рівня наукового пізнання є пізнання сутності об’єктів , які вивчаються , або одержання об’єктивної істини – законів , принципів , що дозволяють систематизувати , пояснювати , передбачати наукові факти , встановлені на емпіричному рівні пізнання ( або ті , що будуть встановлені ). Наукові факти до моменту їхньої теоретичної обробки вже є обробленими на емпіричному рівні : вони є первинно узагальненими , описаними , класифікованими ... Теоретичне пізнання відображає явища , процеси , речі , події з боку їхніх загальних внутрішніх зв ’ язків і закономірностей , тобто їхню сутність .

Основними формами теоретичного знання є наукова проблема, гіпотеза і теорія . Потреба пояснення нових наукових фактів , отриманих у процесі пізнання , створює проблемну ситуацію . Наукова проблема – це усвідомлення суперечностей , що виникли між старою теорією і новими науковими фантами, які необхідно пояснити , а стара теорія цього зробити вже не може . (Тому часто пишуть, що проблема – це знання про незнання.) З метою вірогідного наукового пояснення сутності наукових фактів , які привели до постановки проблеми , висувається гіпотеза . Це імовірнісне знання про можливі закономірності яких-небудь об’єктів . Гіпотеза має бути такою, що емпірично перевіряється , не повинна містити формально-логічних суперечностей , повинна мати внутрішню стрункість , бути сумісною з фундаментальними принципами даної науки. Один із критеріїв оцінки гіпотези – її здатність пояснювати максимальне число наукових фактів і наслідків , що виводяться з неї . Гіпотеза , яка пояснює тільки ті факти , які привели до постановки наукової проблеми , не є науково спроможною . Переконливим підтвердженням гіпотези є відкриття в досліді нових наукових фактів , підтверджуючих передбачені гіпотезою наслідки . Тобто гіпотеза повинна мати властивість передбачувати , тобто передбачати появу нових наукових фактів , ще не виявлених дослідом . Гіпотеза не повинна включати зайві допущення . Гіпотеза , всесторонньо перевірена і підтверджена , стає теорією (у інших випадках вона або уточнюється і видозмінюється, або відкидається).

Теорія – це логічно обґрунтована , цілісна , така , що розвивається система впорядкованих , узагальнених , достовірних знань про сутність певної області дійсності . Теорія формується в результаті відкриття загальних законів, що розкривають сутність досліджуваної області буття. Це вища, найбільш розвинена форма відображення дійсності та організації наукового знання. Гіпотеза дає пояснення на рівні можливого, теорія – на рівні дійсного, достовірного. Теорія не тільки описує і пояснює розвиток і функціонування різних явищ, процесів, речей тощо, але передбачає ще невідомі явища, процеси та їхній розвиток, стаючи джерелом отримання нових наукових фактів. Теорія упорядковує систему наукових фактів, включає їх у свою структуру і виводить нові факти як наслідки законів і принципів, які її створюють.

Теорія є основою практичної діяльності людей.

Існує група методів , які мають переважне значення саме для теоретичного рівня пізнання . Це методи аксіоматичний , гіпотетико-дедуктивний , ідеалізації , метод сходження від абстрактного до конкретного, метод єдності історичного і логічного аналізу та ін .

Аксіоматичний метод – це спосіб побудови наукової теорії , при якому в її основу кладуться деякі вихідні положення – аксіоми , або постулати , з яких логічним шляхом ( за строго певними правила ми ) виводяться інші положення даної теорії .

З аксіоматичним методом є пов ’ язаним гіпотетико-дедуктивний метод – метод теоретичного дослідження , сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно зв ’ язаних між собою гіпотез , з яких , врешті-решт , виводяться твердження про емпіричні факти . Спочатку створюється гіпотеза (гіпотези), яка потім дедуктивно розгортається в систему гіпотез; потім ця система піддається дослідній перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується.

Особливістю методу ідеалізації є те, що в теоретичне дослідження вводиться поняття ідеального об’єкту , який не існує в дійсності ( поняття « точка », «абсолютно чорне тіло », « ідеальний газ», « ідеальна рідина » і т . п. ) , тобто ідеалізованого об’єкту . У процесі ідеалізації відбувається граничне абстрагування від усіх реальних властивостей предмету з одночасним введенням до змісту утворюваних понять таких ознак, які не реалізуються у дійсності [9, с. 310].

Перш ніж розглянути метод сходження від абстрактного до конкретного, уточнимо поняття «абстрактне» і «конкретне», якими будемо користуватися. Абстрактне в даному випадку – це одностороннє, неповне, змістовно «бідне» знання про об’єкт. Конкретне у даному випадку – це всебічне, повне, змістовне знання про об’єкт. Конкретне виступає в двох формах: 1) у формі чуттєво-конкретного, з якого починається дослідження, що веде потім до створення абстракцій (мисленнєво-абстрактного), і 2) у формі мисленнєво-конкретного, яке завершує дослідження на основі синтезування раніше виділених абстракцій [9, с. 530]. Чуттєво-конкретне – це об’єкт пізнання, який постає перед суб’єктом у своїй непізнаній ще повноті (цілісності) на самому початку процесу пізнання. Пізнання сходить від «живого споглядання» об’єкту до спроб побудови теоретичних абстракцій і від них – до знаходження дійсно наукових абстракцій, що дозволяють побудувати наукову концепцію об’єкту (тобто мисленнєво-конкретне), відтворюючу всі суттєві, внутрішні закономірні зв’язки даного об’єкту як цілісності. Тобто цей метод, по суті , полягає в русі думки до все більш повного , всебічного і цілісного сприйняття об’єкту , від менш змістовного до більш змістовного .

Об’єкт, який розвивається, проходить ряд стадій (етапів), ряд форм, тобто має свою історію. Пізнання об’єкту є неможливим поза вивченням його історії. Історично уявити об’єкт означає у думках уявити весь процес його становлення , всю різноманітність форм ( стадій ) об’єкту , які послідовно змінюють один одного. Проте всі ці історичні етапи ( форми , стадії ) є внутрішньо закономірно зв ’ язаними . Логічний аналіз дозволяє виявити ці взаємозв ’ язки і приводить до відкриття закону, принципу, який визначає розвиток об’єкту . Без розуміння закономірностей розвитку об’єкту його історія виглядатиме як сукупність або навіть нагромадження окремих форм, станів, етапів...

Усі методи теоретичного рівня є пов’язаними між собою.

Звернемо увагу на те, що у пізнанні разом із раціональними моментами існують і моменти нераціональні (не «ір-», а саме «не-»). Одним із таким моментів виступає інтуїція. Слово «інтуїція» походить від лат. «пильно дивлюся». Інтуїція – це здатність осягнення істини без попереднього розгорненого доказу, ніби в результаті якогось раптового осяяння, без явної усвідомленості шляхів і засобів, що приводять до цього. Насправді це є результатом тривалого дослідження проблеми, у тому числі, на рівнях підсвідомого, несвідомого…

На закінчення, у якості яскравого прикладу вченого, який працював і в галузі філософії науки, хотілося б пригадати погляди видатного, дуже різнобічного англійського мислителя ХХ ст. Карла Поппера, який власну позицію у філософії науки називав «критичним раціоналізмом» і протиставляв її емпіризму. Для емпіризму, на його думку, характерна так наз. теорія «бадді свідомості», де індивід – це не tabula rasa («чиста дошка» за Дж. Локком), а баддя, в яку вливаються дані досліду. У протилежність цьому К. Поппер заперечує існування неупереджених «чуттєвих даних», з яких повинен виходити учений. Факти науки із самого початку є «теоретично навантаженими», тобто осмисленими з певної точки зору. Інформація не «вливається» в нас ззовні, а витягується суб’єктом, який є активним і критичним. Початковий пункт пізнання – це не сприйняття і спостереження, а проблема, що виражається в «напруженості між знанням і незнанням», в суперечності між знанням і новими фактами. Крім того, метод науки – це не індукція, а метод проб і помилок, висунення гіпотез та їхньої критики; при цьому завдання наукового методу, за К. Поппером, полягає у тому, щоб або повністю уникнути помилок, або мінімізувати ці помилки. Проте за такого підходу все одно залишається проблема способу переходу від емпірії до теорії. Теоретичні положення виникають у вигляді гіпотез, які потім мають бути підтверджені або спростовані. І тут ми знову стикаємося з проблемою індукції: ніяке, навіть дуже велике, число фактів не може остаточно підтвердити загальне положення. Завжди є небезпека, що знайдеться ще один випадок, який не підтвердить, а спростує гіпотезу. К. Поппер пропонує не уникати таких спростувань, а, навпаки, ніби піти їм назустріч. Це означає, що теоретичні положення мають бути сформульовані так, щоб вони в принципі могли бути спростовані емпіричними фактами. У такий спосіб К. Поппер хоче провести демаркацію, тобто межу, між науковими і ненауковими положеннями. Те положення , яке в принципі не може бути спростоване емпірично , не є науковим , а є метафізичним або теологічним . Справжня перевірка теорії , за К . Поппер ом , є спробою її фальсифікувати , тобто спростувати . Фальсифікація ( від лат. « помилковий » і « роблю ») – це процедура пошуку не фактів , які підтверджують, а таких фактів, які спростовують . Існують ступені перевіряємості, тобто одні теорії є більш перевіряємими або більшою мірою спростовні, ніж інші. Такі теорії схильні до більшого ризику, а значить, згідно К. Попперу, є достовірно науковими. Теорія, яку не можна спростувати ніякою мислимою подією, не є, на його думку, науковою. Неспростовність є не достоїнством теорії, а є її вадою. Якщо немає принципових фальсифікаторів для якоїсь теорії, то вона, згідно К. Попперу, не може вважатися за наукову. Наприклад, не можна фальсифікувати астрологію, марксизм і психоаналіз, що свідчить про їхній ненауковий характер. Абсолютні істини, як пише вчений, є недосяжними для людського розуму. Теорії, які вважаються за істинні, насправді всього лише порівняно добре перевірені. При цьому деякі теорії, що достовірно перевіряються, після того, як виявлена їхня помилковість, все ж підтримуються їхніми прихильниками, наприклад, за допомогою введення допоміжних допущень ad hoc («для даного випадку»), які позбавляють від спростування. Така конвенціональна стратегія є можливою, вважав К. Поппер, але вона зменшує науковий характер теорії.

Таким чином, з точки зору К. Поппера, будь-яке дослідження починається з проблеми, для її вирішення вчений розвиває теорію, потім ця теорія критично порівнюється з конкуруючими теоріями і з даними досліду, в результаті цього порівняння виникає нова проблема.

У основі наукового пошуку у К. Поппера лежить гіпотетико-дедуктивний метод. Але якщо, при обґрунтуванні гіпотези, ми спираємося на логіку, то формування гіпотези, згідно вченому, має ірраціональний характер (що відрізняє його погляди від класичної філософської традиції). Процес створення гіпотез є сферою, підвладною не логіці, а психології.

Центральним пунктом першої оригінальної роботи К. Поппера «Логіка наукового дослідження» стало вчення про помилковість (обмеженість) людського знання, яке отримало назву «фаллібілізм». Критерію істинності, який уберіг би нас від помилок, не існує, хоча звідси не витікає, що вибір між теоріями є довільним або нераціональним, що ми не вміємо вчитися і не можемо рухатися у напрямку до істини, що наше знання не здатне рости, стверджував учений. У цьому положенні К. Поппер демонструє подвійність своєї точки зору. З одного боку, ми прагнемо до істини, а з іншого – не маємо явних критеріїв відповідності наших знань дійсності. З одного боку, ми не повинні погоджуватися зі скептиками і релятивістами, а з іншого – у нас немає доказів того, що ми наближаємося за допомогою науки до пізнання сутності світоустрою. Сенс позиції фаллібілізму полягає в тому, що всі теорії, яка висуваються з метою пізнати реальність, врешті-решт, мають бути визнані помилковими. Такий погляд на наукове пізнання тяжіє до того, щоб представити його більш-менш вдалим поясненням нашого досвіду. Не адекватність знань, а їхня ефективність – ідеал наукового пізнання.

Впроваджуючи принцип фальсифікуємості для демаркації наукового і ненаукового знання, К. Поппер намагався довести, що знання не може бути спочатку істинним і абсолютним. Наукове знання відрізняється, наприклад, від релігійного догматизму тим, що воно завжди є відносним і може бути спростовано подальшою теорією і відповідними до неї фактами. У відносності наукових знань, згідно К. Попперу, полягає своєрідність розвитку науки. Проте підкреслюючи у фальсифікаціонізмі відносний характер знань, учений у такий спосіб знімає питання про напрям такого руху, в чому також полягає відмінність некласичної філософії від класичної, яка за такий напрям вважала розкриття сутності. Рухаючись від однієї відносної істини до іншої ми все повніше і адекватніше осягаємо світ. Але у К. Поппера сьогодні є істинною одна теорія, а завтра – зовсім інша. Ще важливо відмітити, що в критичному раціоналізмі вченого суб’єктом пізнавальної діяльності є індивід, а не наукове співтовариство.

Питання для самоперевірки :

1. Дайте загальне визначення науці як системі знань і як специфічній діяльності, а потім підготуйтеся детальніше це розкрити.

2. Які чинники впливають на розвиток науки?

3. Основні функції науки.

4. Порівняйте філософію і науку. Як вони допомагають одна одній розвиватися?

5. Коротко охарактеризуйте три основні етапи в розвитку науки.

6. Розкрийте сутність основних методів емпіричного рівня наукового пізнання – спостереження і експерименту. Порівняйте їх між собою.

7. Охарактеризуйте форму емпіричного рівня наукового пізнання – науковий факт.

8. У чому полягає основний недолік емпіричного рівня наукового пізнання? Навіщо є потрібним теоретичний рівень наукового пізнання?

9. Поясніть такі форми теоретичного рівня наукового пізнання: наукова проблема, гіпотеза, теорія. Яким чином вони є пов’язаними?

10. Поясніть сутність методів теоретичного рівня наукового пізнання: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, ідеалізації, єдності історичного і логічного аналізу.

11. Розкрийте сутність загальнологічних методів наукового пізнання.