Обговорюючи шляхи вирішення глобальних проблем, слід зупинитися, перш за все, на концепції сталого розвитку.

«Сталий розвиток» (англ. sustainable development , більш точний переклад – «розвиток, який безперервно підтримується», а сьогодні говорять ще «збалансований розвиток») – термін, введений спеціально створеною у 1983 р. Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку, очолюваною прем ’ єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд у доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.) для позначення соціального розвитку, який не підриває природні умови існування людського роду. Поява терміну стала реакцією на глобальну кризу індустріалізму, пов’язану із загрозливим виснаженням природних ресурсів, погіршенням стану навколишнього середовища і поляризацією багатства і убогості в світі [27, с. 1058]. Згідно визначенню Комісії, це такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатності майбутніх поколінь задовольняти свої потреби [27, с. 1058]. Сталий розвиток – це керований збалансований розвиток суспільства, який не руйнує природної основи і забезпечує безперервний прогрес цивілізації [27, с. 1066]. Є інші варіанти визначення, що свідчить про процес осмислення цього поняття, який продовжується. Друга Конференція ООН із навколишнього середовища і розвитку (КНСР-2, Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), в якій брали участь представники 179 країн, включаючи багато глав урядів і держав, вперше закликала всі країни розробляти національні стратегії сталого розвитку. Схвалена KНСP-2 програма дій («Agenda 21» - «Порядок денний на XXI століття») охоплює більш ніж 100 програмних галузей, пропонуючи орієнтири для урядів, підприємницьких і суспільних кіл усіх країн. Програма відобразила компроміс між представниками Півночі і Півдня: перші робили акцент на вимогах до екологічної і демографічної політики, адресованих Півдню, але неприйнятних для нього; другі акцентували увагу на властивих Півночі нераціональних структурах виробництва і споживання як головній причині забруднень, виснаження ресурсів і несталого (unsustainable) розвитку [27, с. 1059]. До числа схвалених положень КНСР-2 увійшла теза про необхідність зміни нераціональних структур виробництва і споживання, перегляду традиційних концепцій економічного зростання, проте це залишилося швидше формальною даниною очікуванням представників Півдня. Як пише сучасний філософ О. Б. Вебер, дискусія навколо сталого розвитку пройшла декілька етапів. Спочатку (1970-і рр.) на першому плані опинилися проблеми ресурсних обмежень економічного і демографічного зростання; потім (1980-і рр.) уперед висунулися проблеми забруднення навколишнього середовища і загрози глобальної екологічної кризи; у 1990-і рр. все більш утверджувалося розуміння того, що сталий розвиток має не менш значуще соціальне вимірювання, пов’язане з поляризацією багатства і бідності, проблемами структурного безробіття, «старіння» населення і обумовленого цим державного боргу, тягар якого лягає на майбутні покоління [27, с. 1059]. Інтерес до ідеї сталого розвитку впродовж 1990‑х рр. дещо ослабнув під впливом західної пропаганди неоліберального ринкового глобалізму. Проте далі були Саміт в Йоганнесбурзі (2002 р.), Конференція в Ріо-де-Жанейро 2012 р. («Ріо+20»). 12 січня 2015 року Президент України Петро Порошенко видав указ, яким була схвалена «Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020». Ця Стратегія визначала мету і пріоритети, перш за все, соціально-економічних, організаційних, політико-правових умов становлення і розвитку України. Як указується в документі, метою Стратегії є впровадження в Україні європейських життєвих стандартів і вихід України на передові позиції в світі.

Підсумовуючи роботу конференцій, можна виділити такі фундаментальні характеристики концепції сталого розвитку, що зустрічаються в підсумкових документах:

а) проголошення рівності та справедливості , забезпечення прав бідноти і майбутніх поколінь,

б) урахування довгострокової перспективи , створення ефективних способів ухвалення взаємозв’язаних глобальних і локальних рішень,

в) системне глобальне мислення, адекватне розуміння взаємозв ’ язку суспільства і природи, а також взаємозв ’ язку країн у процесах розвитку і безпеки.

Ефективна і перспективна політика зі сталого розвитку повинна передбачати залучення максимально широких верств населення, для чого слід використовувати різні освітні програми, розвиток демократії і громадянського суспільства, формування відповідної системи цінностей; утвердження принципу верховенства закону; формування усвідомлення особистої відповідальності за те, що відбувається в світі (а не тільки в своєму житті або житті регіону), здатності адекватно реагувати на глобальні проблеми, шукати і знаходити ефективні спільні рішення.

Глобальні проблеми заглиблюються своїм корінням у неадекватну систему цінностей, у неадекватне відображення проблем глобалізації в свідомості людей. Для того, щоб з’ясувати, якою ж має бути система цінностей, яка могла б відповідати сутності сталого розвитку і бути взятою за основу для практичної діяльності, потрібно задуматися над питанням про філософське підґрунтя сталого розвитку. Чому саме філософське? Тому, що саме філософія як цілісна система найбільш загальних теоретичних поглядів людини на світ і своє місце у ньому, на способи взаємодії людини з природою і суспільством, озброєна своїми всезагальними методами пізнання, яка прагне по-своєму глибоко проникнути в сутність буття (та й небуття), формує таку свідомість, що є здатною і зрозуміти концепцію сталого (або збалансованого) розвитку, і ефективно розвивати її далі.