Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

ВСТУП

 

Французький мислитель XVIII ст. Жан-Жак Русо якось написав, що філософський склад розуму є потрібним людині, щоби вона змогла одного разу помітити те, що до цього бачила щодня. «Помітити» означає не просто зафіксувати в свідомості певне явище, подію, предмет, а зуміти виявити в явищах, подіях, предметах навколишнього світу і в нас самих щось потаємне, раніше невідоме, приховане і сокровенне, щось глибинне та суттєве. Німецький філософ Мартін Гайдеггер (кінець XIX – XX ст.) визначив філософію як таке, що є спрямованим на ціле й граничне, у чому людина промовляє до граничної ясності та веде останню суперечку. «Останню» не у сумному сенсі, хоча проблема смерті неабиякою мірою хвилювала й хвилює філософів, що є природним, адже будь-яка людина є смертною істотою. Ця істина відкривається нам ще в дитинстві, стаючи чи не першим нашим потрясінням: як, і я теж помру? Але легковажно-веселе дитинство, якось «впоравшись» із потрясінням, відкладає це питання «на потім». Оце «потім» наступає деколи несподівано, часто у складний, критичний момент життя. Це може бути ситуація серйозного життєвого вибору, зважування «або-або» (як висловився датський філософ XIX ст. Сьорен К’єркегор). Приклад? Людина може не йти на війну, вона, скажімо, за станом здоров’я є вільною від виконання військового обов’язку; до того ж у неї є родичі, про яких тільки вона й може піклуватися. Проте совість велить йти захищати Батьківщину, і, отже, ризикувати життям. Як учинити? Менш «напружений» приклад: ювілей примушує людину озирнутися назад і спробувати оцінити те, що нею зроблено (або не зроблено). А іноді й «круглої» дати для цього не потрібно. І починають турбувати душу питання: чи так я живу? У чому сенс мого життя? Ким взагалі є я? І що тоді є «не-я»? Яким чином цей світ улаштовано? Як він виник (якщо взагалі виникав)? Останні два питання та подібні до них починають хвилювати нас ще в дитинстві. Як людина пізнає світ? І взагалі, чи здатна вона його пізнати? Що є Істина, Добро, Краса? Які цінності є першорядними? «Вічні» питання, «вічні» проблеми пошуку відповіді... «Вічними» питання є в сенсі їхньої актуальності, загальності, глибини. Вони стосуються граничних підстав нашого буття, і для кожного покоління будуть важливими і такими, що вимагають відповіді. Ці філософські питання знову і знову відтворюватимуться новими поколіннями людей, які змінюватимуться, будуть жити в умовах, які змінюватимуться, і тому вирішуватимуться вже по-новому. Філософія й народжується з вічної потреби у пошуках відповідей на такі питання. Шукати відповідь можна по-різному. Можна, наприклад, сховатися за наявні відповіді й формули, повіривши чиїмось думкам (іноді так навіть безпечніше, комфортніше). Наведені вище питання спочатку здаються простими, легкими. Але це лише спочатку. І ми, і світ навколо нас є складними і суперечливими. Можна злякатися такої складності. А можна знайти в собі сили визнати цю складність і суперечність, зануритися в несуєтні роздуми, критично оцінюючи світ і себе самого. Філософія починається з сумніву, – вважає багато хто з філософів. Людина починає сумніватися у начебто ясному, у вже кимось колись доведеному і з’ясованому, здавалося б, раз і назавжди. Філософія передбачає постійну роботу над самим собою. Вона спрямовує людину на самостійні глибокі роздуми, вчить «не ковзати бездумно по поверхні слів», за висловом іспанського філософа Хосе Ортега-і-Гасета (кінець XIX – XX ст.), привчає мислити критично, руйнує сталі стереотипи. Цікаво, що до філософії людина часто звертається з метою знайти усталену, міцну основу для свого буття, і в той само час людина сама своєю рефлексією, критичністю, сумнівами цю сталість, заспокоєність руйнує. Філософія допомагає шукати шляхи гармонізації відносин людини і світу, допомагає стати інтелігентним, стати особистістю. Водночас, до філософії не можна підходити з буденними мірками корисності.

Як навчитися філософствувати? У буденній свідомості існує думка, що ми всі – «трішки філософи». «Не філософствуй тут, а працюй», – говорить підлеглому начальник, якій не має уявлення про філософію. Видатний філософ О. Ф. Лосєв (кінець XIX – XX ст.) засмучувався з того, що гнітючим є «поголовне переконання всіх і кожного, що вони мають право філософствувати, що для філософії не треба нічому вчитися» [47, с. 88]. Насправді все набагато складніше. Недаремно багато вчених нарікають, що написати підручник із філософії є дуже складним завданням. Філософія – це «живе» знання, яке не є сумою готових, вже кимось сформульованих теоретичних положень, формул, які тільки й залишається «пересадити» з однієї голови (викладацької) в інші (студентські), завчити або гарненько запам’ятати. Безумовно, при вивченні дисципліни «Філософія» зустрічаються визначення й поняття, які потрібно засвоїти. Філософія, як і будь-яка інша дисципліна, має свою особливу мову. Але «засвоїти» не означає «завчити», це означає «зрозуміти», а для цього слід докласти певні зусилля, проявити зосередженість, а головне, мати бажання заглибитися у питання, які вивчаються. Філософствування передбачає навіть не діалог, а полілог; не слід боятися висловлювати свою власну (аргументовану!) думку, адже у філософській суперечці може народитися істина. Коли давньогрецького філософа Діогена Синопського, який жив в IV ст. до н. э., запитали про те, що дала йому філософія, він відповів: «Принаймні, готовність до будь‑якого повороту долі». Залишається побажати, щоб усі, хто прагне вивчати філософію, відкрили в цьому занятті для себе багато нового, цікавого і корисного.

Питання для самоперевірки :

 

1. Дайте визначення поняттю «світогляд», поясніть його структуру та елементи. Поясніть конкретно-історичний характер світогляду, чинники, що впливають на нього, його практичне значення.

2. Поясніть виникнення міфів, назвіть і поясніть особливості стародавніх міфів (або особливості міфологічного світогляду), їхні основні соціальні функції. Чи існують міфи сьогодні? Чому? Якими є їхні функції?

3. Поясніть виникнення релігії, особливості релігійного світогляду, основні соціальні функції релігії.

4. Порівняйте функції стародавніх міфів та релігії.

5. Поясніть специфіку філософського світогляду. Надайте визначення філософії, поясніть, коли вона виникла.

6. Охарактеризуйте предмет філософії та поясніть його відмінність від предметів природничих наук і наук про людину і суспільство. Наведіть приклади філософських питань.

7. Дайте визначення поняттю «категорія».

8. Дайте визначення матеріалізму та ідеалізму, об’єктивному ідеалізму і суб’єктивному ідеалізму, соліпсизму. Як співвідносяться матеріальне і духовне у цих світоглядних позиціях?

9. Поясніть основні соціальні функції філософії.

10. Дайте визначення філософському методу взагалі і основним філософським методам – діалектичному, герменевтиці та феноменологічному зокрема.

Давньоіндійська філософія

 

Філософське мислення в Індії зароджується приблизно у середині І тисячоліття до н. е., коли на території сучасної Індії почали формуватися держави. На чолі таких держав був раджа, влада якого спиралася на владу землевласницької аристократії та родової жрецької знаті (брахманів).

Давньоіндійське суспільство було розділене на варни – групи, які згодом стали основою кастової системи. Їх було чотири: 1) жрецька варна (брахмани), 2) варна військової аристократії (кшатрії), 3) варна землеробів, ремісників, торговців (вайш’ї), 4) нижча варна (шудри). Шудри знаходилися в підпорядкуванні у всіх інших варн та були дуже обмежені в правах, у тому числі правах релігійних і майнових. Вони не могли стати членами релігійної спільноти. Розподіл на варни підтримувався релігією. Родовиті жрецькі родини мали значний вплив на суспільство і були носіями освіченості та спеціальних знань, впливали на розвиток релігійної ідеології.

Зміст релігійно-філософського мислення в Індії відображено у так званому ведійському каноні, який включає Веди, Брахмани (маємо тут вже інше значення цього слова – це не варна, а текст), Аран’яки та Упанішади. Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, до складу яких включено чотири збірки віршованих гімнів, молитов і заклинань. У Ведах із релігійним світоглядом поєднувалися деякі філософські уявлення про світ, людину, моральне життя. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких особливу увагу приділено поясненню одвічного сенсу ритуалів. Аран’яки – тексти, що містять правила поведінки для усамітнених. Упанішади – останній етап у розвитку ведійського канону. Під цією назвою було об’єднано різні за характером та обсягом релігійно‑філософські трактати. Принципи, закладені у ведийском каноні, стали основою брахманізму, бхагаватизму, буддизму і джайнізму. Відмітимо, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищим авторитет Вед, але на них спиралися.

Звернемо увагу, що у ведійській літературі з’являються поняття Брахман і Атман. Брахман у третьому своєму значенні – це всеосяжне, таке, що проникає всюди, абсолютне об’єктивне духовне начало, Вища абсолютна Реальність, вища духовна єдність. Атман – таке, що проникає всюди, але суб’єктивне духовне начало, індивідуальна душа, «я», прояв Брахмана. Ідеал Упанішад – пізнання Брахмана, злиття з ним, досягнення з ним єдності та стану блаженства. У ведійських текстах йде мова про те, що все на землі є й скінченним, й нескінченним, досконалим і недосконалим. Усе прагне звільнитися від своєї скінченності, стати досконалішим. Шлях до щастя – вихід за рамки індивідуального (скінченного) існування. Розумне життя – це життя безкорисливого служіння світу. Стаючи рабами матеріальних цінностей, речей, тобто зовнішнього, ми втрачаємо справжнє «я». Світ не є вічним, він швидко минає, у ньому багато обману, він є ілюзорним. Але, разом із тим, він є гармонійним і впорядкованим. В Упанішадах зустрічаємо фрази: «Ти є тим!», або: «Ти є воно!». Це означає: все, що тебе оточує, має із тобою єдину сутність. Кожен несе в собі божественну сутність. У кожній істоті та навіть у природному об'єкті є Брахман. І ти є Він, і Він є ти. Зливаючись із божественною сутністю, душа тим самим піднімається над страхами, над метушнею, над швидкоплинністю, ілюзорністю життя, і в цьому – початок визволення.

У ведійській літературі зароджується уявлення про безособовий об’єктивний космічний закон «ритá» – природний і моральний одночасно.

Перші власне філософські системи – даршани («даршан» – термін, адекватний давньогрецькому терміну «філософія») належать до таких неоднорідних шкіл, як йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Іхньою основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх’я, н’яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), мають назву «астика». А ті, які не визнають авторитет Вед, мають називу «настика» (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога пов’язані із вирішенням питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного, яка вбачається в безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом заглиблення людини у свій внутрішній світ. Школа санкх ’ я стверджує, що в світі існують два самостійних начала – пракриті та пуруша. Пракриті можна розуміти як першопричину світу об’єктів, а пурушу – як пасивне, але таке, що має свідомість начало («я», дух, свідомість). Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракриті. До категорій санкх’ї належать зір, слух, смак, розум, душа, дух. Школа міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Вона заперечує ідею ілюзорності світу, миттєвості його існування. Світ в цілому є вічним і незмінним, однак окремі речі у ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Однією з категорій у мімансі є субстанція. Під нею розуміється основа всіх якостей, яка існує в дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. Цікавими є тези школи щодо зв’язку мови і мислення, слова і його значення. Школа веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Її основою є обґрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінцевою і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Взагалі, весь світ – це Брахман у своєму емпіричному прояві. У поглядах представників філософської школи вайшешика відобразилися тогочасні природничо-наукові уявлення. Школа продовжувала розвиток розуміння світу як поєднання фізичних елементів (землі, води, світла, повітря тощо), а також уявлення про те, що всі предмети і явища дійсності (включаючи свідомість і мислення) є продуктами первинних атомів. Учення цієї школи про атоми ґрунтується на математичній теорії про нескінченно малі. Реальність, яка існує, може бути поясненою за допомогою категорій субстанція, якість, дія, загальне, особливе, властиве, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Теорію пізнання вайшешика будує на основі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який пізнається за допомогою сприйняття, висновків, пам’яті та інтуїції. Школа н’яя досягла значних успіхів у розвитку логіки і теорії пізнання. Логіка н’яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувалися в Стародавній Індії. Теорія пізнання н’яя виходить з тези про відповідність знання об’єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб’єкта пізнання. Існують чотири джерела достовірного пізнання. Це чуттєве сприйняття, логічний висновок, порівняння і словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл особливе місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитет Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Увесь світ складається з матеріальних першоелементів та їхніх поєднань. Речі природи складаються з повітря, вогню, води і землі. Після смерті організми знов розкладаються на первинні елементи. Свідомість існує реально, і в цьому можна впевнитися за допомогою сприйняття. Свідомість є властивістю живого матеріального тіла. Сенс людського існування бачиться в досягненні щастя, яке розуміється як насолода, що повинна досягатися діяльністю людини, яка сама повинна це щастя створити.

Підсумовуючи, зауважимо, що д о головних особливостей філософії Стародавньої Індії можна віднести наступне :

а) у ній простежується поступовий перехід від міфологічно-релігійного світогляду до власне філософського,

б) уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя, шлях позбавлення від страждань – через правильний спосіб життя,

в) у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі й тіла , духовного і тілесного , свідомості й матерії , а також діяльної сутності людини .

 

Давньокитайська філософія

 

Соціокультурна ситуація під час виникнення давньокитайської філософії була дуже нестабільною. Бачимо розкладання первісного родоплемінного ладу та перехід до суспільства з державним устроєм протягом XIII – V ст. до н. е. Як це відбувалося? Активізувався розвиток землеробства, ремесел, створювалися і використовувалися знаряддя праці із заліза, що значно підвищувало продуктивність праці. Виникли гроші, розвивалися торгівельні зв’язки, відбувалося зростання майнової й соціальної нерівності, виникла приватна власність, класова структура суспільства, з’явилася політична влада, держави. Як наслідок виникає протистояння соціальних прошарків, боротьбу племен і війни малих держав.

Колишні (родові) життєві світоглядні орієнтири були втрачені. Колективне родове «ми» було втрачено. Замість нього з’явилася безліч приватних інтересів. Люди відчували страх, викликаний соціальними потрясіннями. Тому повинні були з’явитися особливі, дуже мудрі, люди – тобто філософи, які змогли б допомогти іншим розібратися у цих складних умовах та гармонізувати відношення з іншими людьми, державою і природою, привести суспільство до стану стабільності.

Духовними передумовами виникнення давньокитайської філософії були міфи (які охоплювали як природні, так і соціальні явища) та початкові знання про природу.

Проте перш, ніж познайомитися з поглядами видатних філософів Лао-цзи і Конфуція, скажемо декілька слів про давньокитайську міфологію. Для неї були характерні антропоморфізм, зооморфізм першопредків, духів, одушевлення природи. Серед найважливіших першопредків – прародителька Нюй-ва, творець всіх людей і, може, ще речей, а також Фу-сі, який навчив людей полювати, ловити рибу, готувати їжу. Верхні половини тулуба у зображень цих першопредків були людськими, а нижні зображувалися у вигляді хвостів дракона (змії). Дуже велике значення мав культ предків, які обожнювалися як стародавні мудрі правителі та покровителі якої-небудь діяльності.

У давньокитайській міфології можна зустріти два варіанти космогонії:

а) первісний хаос у вигляді порожнечі й туманності породив простір і час, які, у свою чергу, породили частинки («ці»). Чисті й легкі «ці» зметнулися вгору і утворили небо, важкі й каламутні «ці» згущувалися і врешті утворили землю. Концентровані «ці» неба і землі утворили космічні начала, або принципи, «інь» і «ян»;

б) з первинного хаосу народилася вселюдина Паньгу (або Пань-гу, що дослівно перекладається як «блюдо стародавнє»). Паньгу розколов первісний морок на землю і небо, а частини померлого Паньгу стали об’єктами природи або її силами. Дихання Паньгу стало вітром і хмарами, голос – громом, ліве око стало Сонцем, праве – Місяцем, річки виникли з крові, дороги – з жил, ґрунт із плоті, трави, квіти, дерева – зі шкіри і волосся на тілі, блискавка – з блиску очей. Люди виникли з паразитів, що повзали по тілу Паньгу. Зверніть увагу: космос виникає як новий Паньгу, нова вселюдина (тобто зароджується думка про зв’язок (відповідність) між людиною (мікрокосмом) і макрокосмом, або космосом, з його стихіями і об’єктами).

У давньокитайській літературі йдеться про 5 начал світу. Це вода, вогонь, дерево, метал, земля. Головне божество в міфах – Небо. Це Верховний предок, управитель, загальний прародитель. З’являється думка про те, що народжений із хаосу космос рухається і змінюється у взаємодії протилежностей. Одна протилежність викликає іншу. Мова йде перш за все про протилежні принципи інь та ян. Спочатку вони позначали очевидні із спостережуваних протилежностей: батька й матір, небо і землю, верх і низ, день і ніч... Пізніше вони були осмислені як узагальнення всіх можливих протилежностей, як їхній символ. Інь і ян доповнюють один одного, пронизують один одного, забезпечують гармонійну рівновагу в світі. Ян – це активне , таке, що всюди проникає , легке , світле , ніби чоловіче начало, що керує небом. Інь – пасивне , важке , темне начало , ніби жіноче , таке , що керує землею. Чергування і взаємодія інь та ян називається шляхом Дао, який проживають усі речі . «Дао» буквально означає «шлях», «метод». Це природний хід речей, безособовий світовий закон, якому підпорядковані і природа, і люди. Це космічний і моральний закон водночас .

Графічне зображення світу – Велика Межа, коло, тобто символ нескінченності; маленькі «кола» протилежного кольору говорять про нерозривність інь та ян, про те, що вони передбачають існування один одного.

У міфах людина виступала посередником між небом і землею, якому не слід нічого змінювати, а краще просто йти за природним рухом речей. Ідеальними (порівняно зі «смутним» сьогоденням) здавалися минулі часи (родове суспільство), коли люди жили в гармонії з природою, були більш моральними. Свідомість стародавнього китайця була орієнтована на природний колообіг (зміна пір року, дня і ночі), це також сприяло уявному постійному поверненню до самого начала, в глибоку давнину. Однією з причини зла, що охопило людей, вважалося забуття ними законів старовини, стародавніх ритуалів.

Антична філософія

 

«Античність» (від лат. «старовина») – так італійські гуманісти епохи Відродження позначали грецько-римську культуру, яку вони вважали за найдавнішу. Антична філософія – це давньогрецька і давньоримська філософія . Давньогрецька філософія зароджується наприкінці VII – у VI ст. до н. е. у Малій Азії (в Іонії), у грецьких містах Південної Італії, на острові Сицилія, а пізніше вже у власне Греції – в Афінах. Давньоримська філософія зародилася у II – I ст. до н. е. і розвивалася по V – VI ст. н. е. одночасно із давньогрецькою .

Становлення філософії було, у кінцевому рахунку, безпосередньо пов’язано із руйнуванням родових відносин, виникненням майнової нерівності та класового розподілу суспільства. Виникає рабовласництво, яке досягає своєї класичної форми у V ст. до н. е. (тобто тоді раби, або «знаряддя праці, яке може розмовляти», як вважає багато хто зі вчених, стають основним засобом розвитку економіки). А спочатку переважала праця вільних, раби ж використовувалися для їхніх побутових потреб, вивільняючи господарям час для занять політикою, філософією, мистецтвом, спортом. Спочатку фізична праця була шанованим заняттям (праця вільних ремісників, селян, будівельників). Виникають міста‑держави поліси, які відігравали роль, зокрема, і політичних, військових, релігійних центрів. Починає розвиватися полісна демократія. Родова аристократія протистояла демократичним силам. У полісах була майже суцільна виборність, працював суд присяжних. Розвивалася приватна власність, яка поєднувалася з державною. Вживалися заходи, щоб обмежити владу багатих, проте і бідність критикувалася (це значить, що людина не використала власні можливості або стала порочною). Інтереси багатих і бідних стикалися, а родова знать не хотіла поступатися демократії. Державні цілі сприймалися греками як власні, благо і свобода держави – як власні благо і свобода.

Виникненню філософського світогляду передував міфологічний (наприклад, твори Гомера і Гесіода). Виникнення філософії є пов’язаним зі спробами раціонально відповісти на питання про походження світу і людини.

У розвитку античної філософії можна виокремити:

1) досократівську філософію (яка розглядає, переважно, космогонічні та онтологічні питання), період – кінець VII – VI ст. до н. е. – V ст. до н. е.,

2) філософію класичного періоду, період – V – IV ст. до н. е.,

3) філософію періоду еллінізму, період – з IV – III ст. до н. е. по I ст. до н. е.,

4) римську філософію, період – з II – I ст. до н. е. по V – VI ст. н. е.

Основна риса античної філософії – її космоцентризм . Космос був основою античної культури і філософії , їхнім центральним поняттям . Він розглядався як одушевлена межа Істини , Добра і Краси . Людина була ніби « вписаною » у космос, залежала від процесів , що у ньому відбуваються . Мудрість у тому й полягає , щоб жити відповідно до космічних законів . Поліс розглядався як соціальний космос.

Однією з найперших філософських проблем у досократівський період була онтологічна (або проблема буття), наприклад, проблема пошуків першооснови, з якої (або з яких) сам собою виник і розвивається космос, а також проблема руху. Вирішуючи проблему першооснови , шукали не стільки речовину або стихію , скільки єдиний пояснюючий принцип, навіть закон, який описує процес виникнення . У зв ’ язку з цим доречно пригадати про виникнення такого найважливішого поняття як «логос», яке дуже нагадує поняття «рита» і «дао». Поняття «логос» (від грецьк. «слово», «сенс», «мова», «закон», «поняття», тощо) мало багато значень. Серед них одним із найважливіших є значення «об’єктивний закон буття». До центральних проблем можна віднести й гносеологічну проблему (тобто проблему пізнавальних здібностей людини). У числі найвідоміших представників філософії цього періоду – філософи Мілетської школи (розташованої у місті Мілет) Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, філософ із міста Ефес Геракліт та ін. Якщо Геракліт Ефеський (VI – V ст. до н. е.) осмислював дійсність за допомогою образів-понять, художніх порівнянь та афоризмів (тобто він не доводив, а «показував» (демонстрував) свої ідеї й положення на конкретних прикладах, сповіщав їх у формі коротких висловів, у дусі оракулів і народних прислів’їв, то наступний етап розвитку філософської думки греків в особі філософа з міста Елея Парменіда (VI – V ст. до н. е.) ознаменувався тенденцією зіставлення раціонального і чуттєвого. Парменід звертається до розуму як до керівника у пошуках істини, мабуть, уперше в історії грецької філософії звертаючись до власне філософського доказу.

У класичний період настав пік розвитку давньогрецької філософії. Праця рабів стає основною економічною силою. Розвивається рабовласницька демократія. Більшість представників виконавчої влади обиралися за жеребом і на короткий час, було багато суддів, зростала роль народних зібрань і суспільного контролю за життям поліса. Якщо перші філософи, були, в основному, натурфілософами, то у класичний період розглядається весь спектр основних філософських проблем. Ця філософія є складнішою й розвиненішою. Значний інтерес викликає проблема людини , що виходить на перший план разом із проблемою космосу . Обговорюються сутність людини , її пізнавальні здібності , її моральний стан. Демократія, яка розвивалася, вимагала наявності у людини різноманітних знань, умінь і виховання. Цьому вчили, наприклад, софісти, тобто «вчителі мудрості». Софісти вперше піддали критиці поширене переконання у можливості достовірного знання і висунули ідею про суб’єктивний характер і відносність усіх людських уявлень і оцінок, згідно якої уявлення про істину (благо, прекрасне і т. п.) у кожного є індивідуальним («Що кому як здається, так воно й є, скільки людей, стільки й думок»). Можна стверджувати, що такі думки цілком відповідали гострій кризі не тільки полісної системи, але й всього культурного життя греків, яка почалася в останній чверті V ст. до н. е. Софісти пробуджували мислення, але водночас завдавали серйозного удару по правових, політичних і етичних засадах суспільства.

Великий філософ Сократ (в осн., V ст. до н. е.) у свій спосіб виступив проти такого суб’єктивізму і релятивізму, при цьому він всіляко боровся з людським усезнайством і догматизмом. Відзначимо, що він не тільки прагнув розвинути у людини здатність мислити, але й піклувався про її моральний розвиток, вважаючи при цьому, що мудрість є вищим благом. Самопізнання, до якого закликав Сократ, означало для нього, перш за все, пізнання людиною своєї душі (яка є сутністю людини), усвідомлення того, що осмислене життя, духовне здоров’я є вищою цінністю. Виходячи з того, що філософ – це той, хто на ділі здійснює свою філософію, Сократ стверджує, що любити мудрість означає на практиці прагнути стати мудрим. Справжні знання і справжню мудрість (філософію) неможливо відокремити від справедливих справ та інших чеснот. Давньогрецькі генії Платон (V – IV ст. до н. е.) та Аристотель (IV ст. до н. е.) розглядали онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні та інші проблеми. Цікаво, що раціоналізм греків певною мірою поєднувався з вірою в долю.

У період еллінізму через соціокультурні умови, що змінилися, особливо виявляється інтерес до окремої людини, її долі, її здатності досягти щастя. Часто міркування спираються на натурфілософію. У IV – III ст. до н. е. Греція переживає економічний і політичний занепад, потрапляє під владу Македонії, а пізніше – Риму. Цей період характеризується кризою системи рабовласництва. Біднішають дрібні власники, скорочується кількість дуже багатих землевласників. Кількість рабів збільшується, вони позбавляють роботи вільних. Зростання бідності та насилля, війни, повна невпевненість у майбутньому... Праця рабів перестає бути продуктивною (власне кажучи, вона завжди була лише відносно продуктивною, адже раб не був зацікавленим у результатах власної праці, ними цілком користувався рабовласник, рабові ж надавали лише стільки, скільки потрібно, щоб працювати далі, або ж навіть менше того). Економіка занепадає, життя стає мінливим, здається, що воно є повністю відданим на волю випадку. Полісне народовладдя перетворюється на монархію, причому влада передається у спадок. Немає більше необхідності брати участь у громадських справах, управлінні державою – для цього є військово-бюрократичний апарат. Не маючи можливості встановити гармонію із зовнішнім світом, людина звертається до себе самої, до аналізу свого внутрішнього світу, щоб хоч там знайти спокій, свободу, радість, щастя. Перше місце починають посідати морально-етичні проблеми , які розглядаються у взаємозв’язку з онтологічними і гносеологічними . Основні течії – епікуреїзм , стоїцизм , скептицизм.

Починаючи з III ст. до н. е. у Середземномор’ї посилюється вплив Риму, який протягом II ст. до н. е. завойовує македонську монархію, а до цього – Сіракузи. Утворюється могутня і обширна Римська імперія. Грецька філософія вплинула на розвиток римської філософії, який розпочався із II – I ст. до н. е. У період римської філософії продовжують розвиватися філософські течії, що виникли в період еллінізму. У III – V століттях розвивається оригінальний філософський напрямок «неоплатоні зм».

Підсумовуючи сказане про філософію Стародавнього світу в цілому, зауважимо наступне :

− виникнення філософії є викликаним дуже нестабільними соціокультурними умовами, суспільними потребами і потребами окремих людей, і перш за все, у гармонізації відносин людини і суспільства, людини і природи, у впорядкуванні суспільного життя,

− теоретичні міркування в тій чи іншій мірі поєднувалися з присутністю в них міфів,

− теоретичною підставою ідеї гармонізації відносин в системі «людина – світ» виступають ідеї космічного закону або принципу,

− до основних понять належать поняття космосу, людини і суспільства, які розглядаються у взаємозв’язку,

− поступово починають розглядатися всі основні філософські проблеми.

 

Філософія епохи Відродження

 

Часові межі періоду – з середини XIV ст. до початку XVII ст. Слово «Відродження» має два сенси: 1) відродження філософської спадщини античності; 2) антифеодальна спрямованість епохи. Філософія Відродження – філософія раннього буржуазного суспільства . У цей період почитають формуватися умови для розвитку капіталізму. Розвивається мануфактурне виробництво, накопичується торговий і лихварський капітал. Розвиваються торгові шляхи, мореплавання, науки, активізується політичне життя. На формування філософських поглядів вплинула Реформація. У середині XV ст. Іоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, що значно прискорило передачу інформації.

Основні філософські течії епохи:

Гуманізм

Якщо антична філософія була, переважно, космоцентричною, середньовічна – теоцентричною, то для творів гуманістів епохи Відродження був характерним антропоцентризм. Гуманізм епохи Відродження відображає процес створення світської культури й освіти (на противагу богослов’ю). Поступово приходить усвідомлення того, що людина залежить, насамперед, від самої себе (а не від Бога або космосу). Людина створена Богом за Його образом і подобою, але тепер це означає, що вона є другим (після Бога) творцем світу речей, історії та самої себе. Активніша й вільніша (в порівнянні зі середньовічною) економіка потребує ідеалу активнішої та вільнішої людини, творчої особистості, прагнучої всебічного самовдосконалення. Прагнення повноти людського буття, життя в світлі слави не є аморальним! Гуманізм виникає на теренах Італії, однак був ще Північний гуманізм (Польща, Нідерланди, Франція та ін.), для представників якого були характерні ідеї Південного гуманізму та інтерес до логіки, методології пізнання, філософії держави і права.

До найбільш відомих гуманістів належать Франческо Петрарка, Лоренцо Валла, Джованні Піко делла Мірандола, Марсиліо Фічино, Мішель де Монтень та ін.

2) натурфілософські погляди (Микола Кузанський, Джордано Бруно). Нагадаємо, що натурфілософія – це філософія природи. Основна проблема – взаємозв’язок Бога, космосу і людини (мікрокосму). Для поглядів натурфілософів був характерним пантеїзм (Бог ніби об’єднується з природою іноді аж до їхнього ототожнення, або природа ніби «розчиняється» в Богові), уявлення про безмежний космос, а також зв’язок із діалектикою.

3) розвивалися також соціально-філософські погляди (Томас Мор, Томазо Кампанелла та ін.). Суттю цих поглядів є наступне:

− критика несправедливостей і пороків існуючого суспільно-політичного устрою Англії в «Утопії» Томаса Мора, який причину всіх бід вбачав у приватній власності,

− критика соціальної нерівності, приватної власності в роботах Томазо Кампанелли,

− мета справедливо побудованого суспільства – забезпечення не тільки матеріальних потреб громадян, але, перш за все, вільного розвитку особистості відповідно до її інтересів.

 

Нікколо Макіавеллі (XV – XVI ст.) трансформував ідеал всебічно розвиненої особистості в своїй роботі «Государ». Він малює образ ідеального політика, видатної людини, яка постійно «змінює маски» і тактику згідно обставинам, і здатна стати всім, освоюючи будь-які обставини. Це нібито універсальність, але лише в межах того, що є потрібним для політичного успіху. Переможців не судять!

 

 

Практичний розум головує над теоретичним : знання тільки тоді має цінність , якщо воно допомагає людині стати людяніше , реалізувати ідею добра. Моральним є тільки той вчинок , в якому людина вільно обирає виконання морального обов’язку. Щоб здійснити такий вибір , у людини є совість – « внутрішнє судилище».

Кант уважав за необхідне звільнити людей від наполегливого впливу духівництва, оскільки вони самі повинні визначитися в своїх релігійних переконаннях. Людина має право на критику існуючого законодавства і на висловлювання думок із приводу його поліпшення . Взагалі , людина повинна мати право вільно висловлювати свої погляди. Особливо це стосується філософів . Кант не очікує , що королі почнуть філософствувати або філософи стануть королями. Володіння владою неминуче спотворює вільну думку розуму . Але королі не повинні допустити , щоб філософи замовкли .

У якості ідеальної форми правління Кант обрав республіку (устрій, що передбачає свободу членів суспільства як людей, які як піддані залежать від єдиного спільного законодавства і рівні як громадяни держави). Це не заважало Канту вважати, що краще за все республіканський ідеал можна реалізувати в державі, очолюваній монархом, який, проте, є освіченим і дослухається до філософів. Виконавча влада має бути відокремленою від законодавчої . Кант, загалом, революції засуджує, але вважає, що якщо революція вже відбулася, її необхідно прийняти.

Головними обов’язками людей по відношенню до інших Кант вважав пошану і любов . Під останньою він розумів задоволення від щастя іншого , що спонукає творити благі справи , не пов ’ язані з надією на винагороду ( хіба що подяка ), і здатність співчувати.

У суспільстві, де панують закони, панує мир. Кант висуває ідею «вічного миру», рішуче засудивши війни. Мирний договір знищить усі причини майбутньої війни. Жодна самостійна держава не має бути узята іншою державою ні у спадок, ні в обмін, ні купівлею, ні у вигляді подарунку. Постійні армії повинні з часом повністю зникнути. Жодна держава не повинна у насильницький спосіб втручатися в політичний устрій і правління інших держав. Мораль головує над політикою.

 

Філософська система Гегеля складається з трьох частин , відповідно трьом стадіям самопізнання ( тобто саморозвитку ) абсолютної ідеї . Це : 1) « Логіка »; 2) « Філософія природи »; 3) « Філософія духу».

Почнемо з «Логіки». На цій стадії ступенями самопізнання, або розгортання абсолютної ідеї виступають логічні сутності – категорії. Процес цей відбувається поза часом і простором. Категорії пов’язані між собою і розвиваються. У розвитку категорій ми можемо угледіти розвиток речей матеріального світу. Абсолютна ідея пізнає (розгортає) себе в «Логіці» та в інших частинах системи методом тріади. Стадії тріади можна представити у такому вигляді:

- теза (або покладання);

- антитеза (або заперечення (у сенсі змінення) покладання);

- синтез (заперечення заперечення, або діалектичне заперечення).

Наведемо приклад тріади, узятий, проте, не зі світу категорій, який розглядається в цій частині системи, а з речового, матеріального світу; це – некоректно, але поступимо так, до речі, услід за самим Гегелем, для наочності та більшої «зрозумілості». Допустимо, що ми нагріваємо воду в ємності від кімнатної температури до 100ºС, щоб, врешті решт, отримати пару. Тоді вода до нагріву – це теза, покладання, річ певної якості; вода в процесі нагріву до 100ºС – це антитеза, заперечення початкового, тобто «кімнатного», стану води; а вже пара, тобто річ нової якості, якої раніше не було (була вода), – це синтез, або заперечення стану нагріву (процесу нагріву). Ця остання стадія – подвійне заперечення, або заперечення заперечення, або діалектичне заперечення початкового стану, початкової речі, або речі попередньої якості – води. Гегель пише про те, що синтез – це подолання і збереження тези і антитези в деякій вищій єдності, яка включає все перспективне для подальшого розвитку, все багатство попередніх стадій. У прикладі з водою важко зрозуміти, що тут «багатство» і що «перспективне», і взагалі, де тут розвиток. Можна розглянути інший приклад: неорганічна матерія – органічна – соціум. Тоді вже більше зрозуміло і про «багатство», і про «перспективне». Синтез – це початковий пункт нової тріади. У Гегеля в системі йдеться про принципи розвитку мислення, проте ми можемо віднести його міркування про тріаду і до розвитку категорій, і до розвитку природи, і до розвитку суспільства. Ці міркування стали основою для формулювання діалектичного закону заперечення заперечення у філософії марксизму.

У «Логіці» Гегель розглядає такі філософські категорії як «якість», «кількість», «міра», «суперечність», «форма», «зміст», «сутність», «закон», «можливість» і цілий ряд інших найважливіших категорій.

Якість, вважає Гегель, це тотожна з буттям визначеність, або внутрішня визначеність чого-небудь. Це те, що робить річ (а під річчю можна розуміти предмет, процес, подію, категорію) річчю саме даного роду. Щось є тим, що воно є, завдяки якості. Втрачаючи якість, щось перестає бути тим, що воно є. Знову наведемо наочний приклад зі світу речей (а не категорій). Візьмемо олівець, який є таким, якщо його можна використовувати саме як олівець, тобто за призначенням, а не, скажімо, як предмет для розмішування цукру в стакані чаю. Це – теза. Почнемо малювати, поступово зменшуючи олівець. Це – антитеза. Врешті-решт, отримаємо такий «огризок», яким малювати вже не можна, тобто не олівець, а щось інше, нове. Це – синтез, виникнення нового стану. Олівець втратив свою якість бути олівцем (малювати «огризком» вже не можна), і сам зник при цьому. Можна було б узяти приклад зі сфери біологічної або людського суспільства, але тоді наші міркування про якість були б куди складніше. Під якістю розуміється стала внутрішня визначеність речі. Якість – це стала сукупність властивостей речі в системі її зв’язків і відношень із іншими речами. Властивість – форма (спосіб) прояву (виявлення) якості речі в певному відношенні. Кожна річ взаємодіє з іншими речами і в цих взаємодіях проявляє себе з різних сторін, виявляючи різні властивості.

Гегель визначив кількість як зовнішню буттю визначеність. Це саме зовнішня визначеність, оскільки збільшення або зменшення кількості в певних межах не веде до зміни якості. Ми малювали олівцем, він зменшувався в розмірах, при цьому залишаючись олівцем, але до певної межі. Ми нагрівали воду від кімнатної температури до 100ºС, і вона поки що залишалася водою, тобто річчю старої якості, хоча кількісні характеристики її мінялися. Кількість – це така визначеність речі, яка характеризує її з точки зору ступеня розвитку її властивостей.

Є певна межа, перехід якої веде до зміни якості (у прикладі з водою це умовно 100ºС, за чим слідує паротворення, тобто отримання нової речі – пари. Пара – новий якісний стан в порівнянні з водою). Ця межа – міра, єдність якості та кількості. Все має власну міру. Міра – вияв ступеню сталості якості.

Взагалі поняття «якість», «кількість», «міра» почали осмислюватися ще в давньогрецькій філософії. Так, Емпедокл (V ст. до н. е.) усе якісне різноманіття речей пояснював різними кількісними пропорціями чотирьох стихій, які є першопочатками всього: землі, вогню, води, повітря. М’ясо і кров, наприклад, є з’єднаннями стихій у рівних пропорціях, кістка містить 2 частини води, 2 частини землі та 4 частини вогню. Аристотель якістю називав те, завдяки чому предмети називаються такими-то, а кількістю називав те, що ділимо на складові частини, кожна з яких є за природою щось одне і щось визначене. Історично розвивалася і категорія міри. Вона була однією з основних в давнину, про що б не міркували: про людину, про космос. Стародавні греки стверджували: «Міра – найкраще» і радили дотримувати в усьому міру. Християнський філософ і теолог Августин Блаженний (IV – V ст. н. е.) вважав, що міра – це кількісна межа даної якості; це те, більше чого і менше чого вона не може бути.

Отже, кількісні зміни можуть привести до якісних, якщо подолана міра. Ці міркування Гегеля, який переосмислив діалектичні ідеї своїх попередників, стали основою для формулювання діалектичного закону взаємного переходу кількісних змін в якісні в діалектичному матеріалізмі (засновники – К. Маркс і Ф. Енгельс).

У «Логіці» Гегель розглядає і проблему суперечності. Гегель вважає (і доводить це), що суперечність – не помилка в міркуванні, не дефект мислення, як вважає формальна логіка. Суперечність – це внутрішнє джерело руху і розвитку, рушійна сила розвитку. Якщо уявити щось (річ, процес і тому подібне) таким, що не змінюється, то можна було б сказати, що це щось тотожне собі. Але з погляду діалектики все в світі знаходиться в русі, все розвивається (оскільки взаємозв’язане і взаємодіє, внаслідок чого і з’являється нове), перестає бути тотожним собі. Річ (категорія, предмет, процес, подія і так далі), яка розвивається, перебуває на стадії антитези, знаходиться під впливом двох протилежних тенденцій, або сторін: вона ще колишня річ (тобто це тенденція до збереження «старої» якості), але «прагне» стати іншою (це тенденція до зміни якості). Ці протилежні тенденції (або протилежності) належать до сутності однієї й тієї ж речі (тобто це не випадок типу «у городі – бузина, а в Києві – дядько», оскільки це не було б діалектичною суперечністю). Суперечність – у речі, яка розвивається. Протилежні тенденції є взаємозв’язаними, перебувають у єдності (можна сказати, що вони як протилежності тотожні) і протистоять одна одній як протилежності. У цьому, власне, і суперечність (для формальної логіки): протилежності не знищують одна одну як «+» і «‑», а перебувають у єдності, хоча і протистоять одна одній. Усі ці міркування послужили основою для формулювання діалектичного закону єдності й боротьби протилежностей у філософії марксизму. Відмітимо, що сам Гегель робив акцент на моменті тотожності й говорив не про закони, а про принципи розвитку мислення. Вирішення суперечності (тобто момент діалектичного заперечення) означає виникнення нового, багатшого змістом поняття, або якісно нової речі, або нової міри.

У другій частині своєї системи, яка називається «Філософія природи», Гегель робить висновок про те, що природа в часі в цілому не розвивається, а лише різноманітиться в просторі. Якщо і мовиться про зміни в природі, то в рамках вічного колообігу, який повторюється (вічного повторення одних і тих само процесів). Але фактично Гегель розглядає ступені еволюції природи, вважаючи, що природу слід розглядати як систему взаємозв’язаних ступенів: від неорганіки до органіки, від останньої – до людського роду. Ці ступені – це ступені самопізнання, або саморозгортання, саморозвитку абсолютної ідеї, що відбувається тріадичним ритмом. Гегель висловив діалектичну ідею про те, що не в часі все виникає і змінюється, а сам час є виникненням і зміненням. Матерія розглядається як єдність простору і часу і як таке, що знаходиться в безперервному русі. Рух – це зникнення і самопороджування простору і часу.

У тій частині системи, яка називається «Філософія духу», Гегель розглядає людське буття. Абсолютна ідеї продовжує розвивати (тобто пізнавати, розгортати) себе тріадичним ритмом. Ступені тріади, або форми існування духу (абсолютна ідея, породивши з себе природу і покинувши її, повертається до себе самої у якості духу) виглядають так:

1) суб’єктивний дух (в основному, мова тут йде про індивідуальний розвиток людини, про її свідомість...);

2) об’єктивний дух (соціально-історичне життя людства, або його суспільне буття: право, мораль, моральність; моральність передбачає розгляд сім’ї, цивільного суспільства, держави);

3) абсолютний дух (сукупна духовна діяльність людства, його самосвідомість у всесвітній історії, по суті, світова духовна культура взагалі). Ступінь абсолютного духу – це вищий ступінь самосвідомості та розвитку абсолютної ідеї. Вона виявляє себе тут в мистецтві, релігії та філософії. От так і завершується всесвітня історія, абсолютна ідея повністю пізнає себе і задовольняється цим. Систему завершено.

Гегель у своїй філософській системі критикує догматичний метод мислення , властивий сучасній йому метафізиці ( тобто філософії ) і протиставляє йому свій , діалектичний , метод, який розглядає все в розвитку . Проте його система виявилася не позбавленою суперечностей . Гегель прагнув створити всеосяжну філософську систему, покликану дати закінчене , абсолютне знання дійсності . Абсолютна ідея починає пізнавати свій власний зміст і , врешті-решт , розвиваючись діалектично , досягає-таки повного самопізнання – теоретичного (у вигляді філософії як вищої точки розвитку абсолютної ідеї ) і практичного (у вигляді Прусської держави , яку Гегель ідеалізував і в якій бачив вищий розвиток об’єктивного духу). Гегелівська філософська система – остання , завершальна ступінь розвитку світового розуму . Поставлена межа майбутньому розвитку теоретичної думки і розвитку суспільства і природи . Ця закінченість системи суперечить гегелівському ж діалектичному методу, який меж не визнає , бо розвитку немає меж. До суперечностей системи можна віднести й те, що вона заперечує загальність розвитку у сфері природи.

Сучасна філософія

 

XIX – XX століття – це час революційних змін у різних сферах життя, час воєн, періодичних системних криз, загострення всіх глобальних проблем і, разом з тим, час позитивних змін в економіці, політиці, соціальній і духовній сферах. Це час освоєння космосу і мікросвіту, грандіозних наукових відкриттів, розвитку ІКТ, появи нових стилів в мистецтві тощо. Виникає єдиний світовий ринок (і не тільки капіталу), з’являються транснаціональні корпорації, заглиблюється соціально-економічна диференціація як між країнами, так і усередині них, активізується культурний обмін, але продовжуються міжнаціональні і міжконфесійні конфлікти. З одного боку, глобалізація встановлює нові взаємозв’язки між людьми, з іншої – людина відчуває себе все більше самотньою в цьому світі. Негативні наслідки НТП, революцій і воєн, тоталітарних режимів ставлять питання про розумність людини як головну його характеристику. Як могла людина розумна дійти до абсолютно безрозсудного і нещасного стану? Наступає час машинного (серійного) виробництва, загальної машинізації життя, коли нівелюється все індивідуальне, коли людина знеособлюється. Людина перетворюється на придаток до конвеєра, до машини, в гвинтик бюрократичної машини. З усіх боків відчувається загроза життю, яке знецінилося. Особливо гостро це відчувається і розуміється під час воєн та економічних криз. Усе це викликає настрої занепаду, відчуття безглуздя, безнадійності, приреченості, жаху. Філософи починають писати про занурення людини «нещадним потоком часу». У їхніх роботах знаходимо протест проти знеособлення людини, знецінення життя, проти безнадії, проти перетворення людини на річ. Марксизм у свій спосіб відгукнувся на ці події. У XIX столітті з’являються інші філософські течії, які також по-своєму відображають ситуацію. Мова йде про « філософію життя » (видатний представник – Фрідріх Ніцше), про екзистенціалізм (Сьорен К’єркегор, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Карл Ясперс та ін.) тощо. Філософи підкреслюють неповторність, унікальність кожної людини, якій властива здібність до вільного вибору свого шляху і ухвалення відповідальності за нього. Філософи спонукають людину до напруженої творчої роботи над власним розвитком. Твори «філософів життя» примушують по-новому подивитися на проблему самостійної цінності життя як людини, так і по відношенню до землі в цілому, розуміючи життя як природно-космічний феномен.

Учення «позитивізм» і його подальші різновиди проголосили, що філософія не є чимось відмінним від спеціальних наук – вона є їхньою узагальненою класифікацією. Необхідно видалити із філософії світоглядні питання і замінити їх проблемами побудови наукового знання. Завдання філософії – не в абстрактному теоретизуванні, а в отриманні «позитивного» знання, заснованого на емпіричному описі фактів. Науковою цінністю володіє тільки те пізнання, яке спирається на дослід.

Позитивізм в своєму розвитку пройшов ряд етапів:

1) позитивізм першої хвилі, представлений, перш за все, ученнями Огюста Конта (1798-1857), Джона Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903) і пов’язаний із критикою метафізики, пропагандою методу індукції та еволюційного підходу в науці;

2) позитивізм другої хвилі, на рубежі XIX – XX ст., представлений роботами відомих учених того часу, в основному, у галузі фізики і математики, – Ернста Маха (1838-1916), Анрі Пуанкаре (1854-1912), Вільгельма Освальда (1853-1932), а також швейцарського філософа Ріхарда Авенаріуса (1843-1896). Виходячи з принципу «економії мислення», Е. Мах запропонував відмовитися не тільки від усіх філософських проблем, але й від усіх понять у науці, зміст яких не зводиться до даних наших відчуттів, наприклад, «маса», «сила», «матерія»;

3) позитивізм третьої хвилі , який також називають « неопозитивізм », « логічний позитивізм », « аналітична філософія » (початок ХХ ст.), що займається аналізом мови науки з метою зробити її строгішою (однозначною) і прозорішою для думки. Засновником цього напряму став англійський логік і філософ Бертран Рассел (1872-1970), який також намагався довести беззмістовність основних філософських понять, таких як «сутність», «субстанція», наприклад. У такому ж напрямі працював австрійський учень Рассела Людвіг Вітгенштейн (1889-1951). У першій половині ХХ ст. у віденському гуртку, який об’єднував молодих учених на чолі з Морісом Шліком (1882-1936), йшла робота над проблемою штучної мови «числення висловів», яка у результаті виявилася непридатною для спілкування учених, але стала використовуватися у програмуванні. Загальна сутність логічного позитивізму полягала в наступному: початковим пунктом пізнання є факти і спостереження, базисними одиницями пізнання – протокольні речення, що фіксують дані спостережень, методологією наукового пізнання – логічний аналіз мови науки, а критерієм демаркації науки і ненауки – принцип верифікації, тобто підтвердження дійсних положень фактами.

4) постпозитивізм (друга половина ХХ ст.), який в цілому успадкував від позитивізму спільний погляд на предмет філософії та її ставлення до науки, хоча й намагався виправити помилки колишніх позитивістів, і зокрема, логічного позитивізму. Початок постпозитивізму пов’язують із появою книг «Логіка наукового відкриття» Карла Поппера (1902-1994) і «Структура наукових революцій» Томаса Куна (1922-1995). Третім відомим представником постпозитивізму став автор «Методології науково-дослідних програм» Імре Лакатос (1922-1974). Сьогодні даний напрям продовжує також аналітична філософія, представлена У. Куайном (1908-1997), Р. Рорті (1931-2007) та ін.

Докладніше про ці та інші філософські течії XX століття (феноменологію, герменевтику та ін.) викладено у навчальній літературі. Проте, якщо узагальнити вище сказане, то можна зауважити наступне. Наприкінці XIX – початку XX ст. відбувається перехід від класичної філософії, що спирається на розум, до некласичної філософії. Багато в чому цьому сприяли роботи А. Шопенгауера і Ф. Ніцше. Виникає новий тип філософствування, заснований на ірраціоналізмі. Вагомий внесок зробив і психоаналіз, засновником якого є З. Фрейд, а також філософія екзистенціалізму.

Сучасна філософія вже не вважає раціоналізм , який визнає розум основою діяльності людей , головним і , тим більше , єдиним способ ом філософствування. У ній відсутня жорстка ідеологічна детермінація, коли будь-яка філософія розглядається як така, що слугує інтересам певного класу, партії. У ній немає також жорсткого поділу на матеріалізм та ідеалізм. Натомість, вона стверджує плюралізм і толерантність у філософському мисленні ; різні школи і напрями терпимо ставляться одне до одного, прагнучи до діалогу , а не протистояння. Сучасна філософія активно взаємодіє зі спеціальними науками, роблячи свій внесок до їхнього розвитку , до розвиток синергетики, осмислення системного підходу . Людина , як і раніше, є однією з центральних філософських тем.

Питання для самоперевірки :

 

1. Поясніть соціокультурні умови формування давньокитайської філософії та її загальні завдання. Даосизм: назвіть ім’я засновника, розкрийте основні ідеї. Конфуціанство: назвіть ім’я засновника, розкрийте основні ідеї. Порівняйте даосизм і конфуціанство.

2. Що розуміється під словосполукою «антична філософія»? Якими є її часові межі? Поясніть соціокультурні умови її формування. Якими є центральні поняття античної філософії? Назвіть чотири основні періоди в розвитку античної філософії, позначте їхні часові межі, перерахуєте основні ідеї та імена філософів першого, другого і третього періодів або їхні філософські школи.

3. Поясніть соціокультурні умови формування середньовічної філософії. Якими є центральні поняття і тези середньовічної філософії? Як називається основний філософський напрям в середні віки? Його часові межі та завдання, що стоять перед ним у перший період його розвитку. Як змінюються ці завдання надалі (у другий і третій періоди)? У чому полягає сутність теорії «подвійної істини»?

4. Назвіть часові межі періоду філософії епохи Відродження. Що означає слово «Відродження»? Поясніть соціокультурні умови її формування. Розкрийте основні проблеми та поняття головних філософських течій епохи Відродження. Назвіть імена філософів. Поясніть значення терміну «гуманізм».

5. Поясніть основні проблеми філософії Нового часу. Якими соціокультурними чинниками вони визначаються? Назвіть імена філософів, поясніть значення понять «деїзм», «механіцизм».

6. Розкрийте основні ідеї філософії епохи Просвітництва. Назвіть імена філософів.

7. Поясніть основні ідеї філософської спадщини І. Канта.

8. Що являла собою філософська система Г. В. Ф. Гегеля? Надайте стислу характеристику її частин.

9. Розкрийте основні філософські ідеї творчості Л. Фейєрбаха.

10. Поясніть умови виникнення і сутність філософії марксизму.

11. Поясніть історичні умови формування і загальні риси сучасної філософії. Що таке позитивізм? Якими є його ідеї та етапи розвитку?

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ

 

План

3.1 Філософська категорія «буття». Основні та специфічні форми буття. Філософська категорія «субстанція».

3.2 Філософська категорія «матерія». Уявлення про матерію в історії філософії.

3.3 Філософська категорія «рух». Основні форми руху матерії. Поняття розвитку. Філософські категорії «простір» і «час».

3.4 Поняття діалектики. об’єктивна і суб’єктивна діалектики. Основні історичні форми діалектики.

3.5 Основні категорії діалектики: «одиничне», «особливе» й «загальне», «причина» і «наслідок», «випадковість» і «необхідність», «форма» і «зміст», «явище» і «сутність», «можливість» і «дійсність», «система», «структура» та «елементи», «частина» і «ціле».

 

Ключові поняття теми: буття, онтологія, субстанція, матерія, теїзм, деїзм, пантеїзм, органіцизм, механіцизм, рух, форма руху матерії, розвиток, простір, час, діалектика, об’єктивна діалектика, суб’єктивна діалектика, категорії діалектики.

 

Представники філософії Нового часу, які тяжіли до матеріалізму , при дослідженні матерії, перш за все , підкреслювали її головні й незмінні властивості ( або субстанціальні характеристики, властивості речей, тобто властивості , які характеризують сутність ): протяжність , непроникність , масу , фігуру та ін . Таким чином, філософське розуміння матерії ототожнювалося з природничо-науковим .

На рубежі XIX – XX ст. звичні уявлення про матерію з погляду на її вічні та незмінні субстанціальні характеристики або властивості (такі як протяжність, маса тощо) були зруйновані. Цьому сприяли революційні відкриття в природознавстві і, перш за все, у фізиці: відкриття явища радіоактивності, подільності атома, дефекту маси тощо. Багато уваги осмисленню сутності категорії «матерія» та узагальненню досягнень природознавства приділили представники діалектичного матеріалізму, для яких ця категорія була засадничою. У сучасному діалектико-матеріалістичному вченні матерія – це, перш за все, категорія для позначення об’єктивної реальності, яка не є якоюсь визначеною, «остаточною», «простою», незмінною й однорідною субстанцією, що лише змінює свої зовнішні форми. Об’єктивна реальність – це реальність, яка існує незалежно від свідомості людини, яку свідомість може відображати.

Сучасна наука при поясненні явищ світу виходить, як правило, з матеріалістично-моністичного розуміння субстанції. В. І. Гусєв абсолютно справедливо критикує спроби деяких учених-природодослідників представити матерію як первинний субстрат, як матеріал, з якого створюються речі [29, с. 152]. У даному випадку відбувається підміна філософського поняття матерії природничо-науковими (причому, неістинними) уявленнями про неї, що знову може привести до своєрідного повторення кризової ситуації в природознавстві.

Сучасній науці є відомими дві форми матерії: речовина і поле, які нерозривно пов’язані між собою. Речовина є дискретною, структурованою, має масу спокою і розосереджена у просторі. Поле – це складне електромагнітне утворення, що складається з квантів, які не мають маси спокою і рівномірно розподілені в просторі.

Усе різноманіття матеріального світу можна підрозділити на три основні, взаємозв’язані, сфери: нежива природа, жива природа і суспільство. Серед об’єктів неживої природи можна виокремити: елементарні частинки, всі види фізичних полів, фізичний вакуум, атомні ядра, атоми, молекули, макротіла, геологічні системи, планети, зірки, Галактики, системи галактик, Метагалактику. Серед рівнів живої природи традиційно виділяють молекулярний рівень життя, клітинний рівень мікроорганізмів, тканин і органів, організму в цілому, колоній організмів, видів, біогеоценозів і взагалі всієї біосфери. У суспільстві, яке ми розумітимемо як систему різноманітних відносин між людьми, що динамічно розвивається, існують різні соціальні прошарки, групи, утворення, структури.

Основні категорії діалектики: «одиничне», «особливе» й «загальне», «причина» і «наслідок», «випадковість» і «необхідність», «форма» і «зміст», «явище» і «сутність», «можливість» і «дійсність», «система», «структура» та «елементи», «частина» і «ціле»

 

Нагадаємо, що філософські категорії як такі (від грецьк. «вислів», «звинувачення», «ознака») – це гранично загальні поняття, які відображають найбільш суттєві, закономірні зв’язки і відношення процесів, станів, об’єктів різної природи. Категорії (не тільки філософські, але й природничо-наукові та суспільно-наукові) – це інструмент мислення, концентровані форми знань про світ, універсальні форми свідомості, обов’язкові для мислення кожної людини. Категорії формуються історично і розвиваються у міру розвитку людської діяльності, зокрема пізнавальної (приклади того, як в історії філософії тлумачилися різні філософські категорії, можна знайти в літературі з історії філософії). Категорії є взаємозв’язаними, взаємодіють, відображають організованість і суперечність буття. До категорій діалектики належать поняття «зв’язок», «взаємодія», «відношення», «буття», «рух», «розвиток», «частина» і «ціле», «система» та «елементи», тощо. Окремі з них ми вже розглядали. Розглянемо ще деякі з категорій діалектики.

Причина і наслідок

Причина – це взаємодія речей (об’єктів, процесів) , яка обумовлює ( спричиняє , породжує ) певні зміни у взаємодіючих речах. Наслідок – це певні зміни , які виникають у взаємодіючих речах ( тобто внаслідок їхньої взаємодії ). Якщо виникає причина, то з необхідністю наступає й наслідок . Якщо причина є відсутньою, відсутнім є й наслідок. Є ще поняття «привід»: це процес, сукупність умов, сприяючих появі причини. Те, що в певному відношенні є причиною, в іншому відношенні може бути наслідком іншої причини. Наслідок може стати причиною інших змін, появи інших речей і т. д. Слід відмітити, що взаємозв ’ язок може й не мати безпосередньо причинного характеру, тобто може не містити безпосередньо моментів породження чого-небудь чим-небудь.

 

Випадковість і необхідність

Категорія необхідності відображає внутрішні , сталі , такі , що повторюються , всезагальні відношення дійсності , основні напрями її розвитку , строгу обумовленість , закономірність появи нового . Необхідність виражає неминучість прояву тих або інших зв’язків і властивостей за відповідних умов, тобто зв ’ язок причини і наслідку має необхідний характер. Необхідність виявляється через різноманіття випадковостей , випадковість – це форма прояву необхідності (тобто випадковість у системі взаємозв’язків може виступати як необхідність). Випадковість – категорія для позначення такої окремої взаємодії речей (об’єктів, процесів) , яка виступає як зовнішнє , несуттєве по відношенню до формування речей нового роду. Випадковість відображає зовнішні , несуттєві , нестійкі , необов ’ язкові зв ’ язки між речами. Необхідність за певних відповідних умов здійснюється неминуче. Здійснення випадковості як такої (поява випадкових властивостей, зв’язків) не є неминучим. Необхідність викликається регулярними, постійними причинами, а випадковість з’являється в результаті дії віддалених причин, нерегулярних, непостійних. Вірогідність – міра можливості настання випадкової події. Кинута на підлогу монета обов’язково впаде (з необхідністю), але впасти вона може по-різному (прояв випадковості по відношенню до того, що вона взагалі впаде, хоча у цьому прикладі не йдеться про розвиток).

 

Форма і зміст

Зміст – це єдність усіх взаємозв’язаних елементів речі (об’єкту, процесу), її властивостей, внутрішніх процесів. Форма – це оформлення , або організація , змісту , спосіб його вияву й існування . Форма речі є організацією відносно сталих зв’язків між її елементами (між елементами змісту). Виділяють внутрішню форму – тобто структуру речі, певний порядок зв’язку її елементів, і зовнішню форму – спосіб зовнішнього вираження змісту речі. Формі є властивою тенденція до збереження, а змісту – до змінення.

 

Явище і сутність

Сутність це внутрішній зміст речі (об’єкту), що виражається в єдності всіх багатообразних форм її буття. Це сукупність всіх основних властивостей і зв ’ язків речі . Це є щось глибинне , таке, що належить до найважливіших внутрішніх зв ’ язків . Явище – спосіб виявлення ( проявлення ) сутності назовні через випадкові властивості та відношення . Це зовнішній прояв сутності . Явище виражає лише один з моментів, аспектів сутності. Отже, сутність може (про)явитися , явище ж є суттєвим. Сутність є стійкішою у порівнянні з явищем. Якщо сутність – щось загальне, то явище – одиничне. Якщо сутність – щось необхідне, то явище – випадкове. Розглядаючи явища в їхній єдності, людина наближається до пізнання сутності. Поняття «видимість» відображає неповноту виразу сутності в тому або іншому явищі.

 

Можливість і дійсність

Можливість – це сукупність умов для виникнення об’єкту , процесу, це буття нового в його потенційному стані ( або потенційне існування нове ). Реальною називається можливість, якщо вона виражає закономірні тенденції породження нового і для реалізації тенденцій є всі умови. Абстрактною називається можливість, якщо для її реалізації немає достатніх умов. Дійсність – об ’ єктивно існуюча річ (об’єкт) як реалізована можливість .

 

Частина і ціле

Частина і ціле – це категорії, які відображають відношення між сукупністю (або системою) елементів і зв’язком, який об’єднує ці елементи та веде до утворення у цієї сукупності (або системи) нових інтегративних властивостей і закономірних зв’язків, які не були притаманними елементам, узятим поодинці (або відокремлено). Завдяки цьому зв’язкові утворюється ціле, по відношенню до якого окремі елементи є його частинами. Слід пам’ятати, що частина – завжди частина певного цілого, і у такій якості повинна пізнаватися. Їхня автономність є дуже відносною. Пізнання починається з абстрактного в сенсі неповного, неясного уявлення про щось як якусь цілісність, продовжується аналізом цієї цілісності та завершується возз’єднанням у мисленні результатів аналізу, внаслідок чого маємо більш глибокі знання про певну цілісність у формі конкретного цілого.

 

Питання для самоперевірки:

 

1. Дайте визначення онтології.

2. Дайте визначення філософській категорії «буття», поясніть найбільш загальні й основні специфічні форми буття та їхній зв’язок. З’ясуйте особливості розуміння буття античними філософами Парменідом, Гераклітом і Демокритом.

3. Дайте визначення філософській категорії «субстанція». Що таке монізм, дуалізм, плюралізм? Наведіть приклади.

4. Розкрийте особливості розуміння матерії:

- першими філософами античності,

- у середні віки,

- в епоху Відродження натурфілософами,

- у Новий час.

5. Дайте визначення філософським позиціям «теїзм», «деїзм», «пантеїзм». Поясніть сутність світоглядних позицій «органіцизм» і «механіцизм». З чим є пов’язаною поява механіцизму?

6. Розкрийте сутність діалектико-матеріалістичного визначення матерії.

7. Дайте визначення філософській категорії «рух». Дайте визначення філософській категорії «форма руху матерії». Назвіть основні форми руху матерії. Як вони пов’язані? Поясніть сутність філософського поняття «спокій». Дайте визначення філософській категорії «розвиток».

8. Дайте визначення категоріям «простір» і «час», розкрийте сутність субстанціальної та реляційної концепцій простору і часу, наведіть приклади їхніх прибічників.

9. Дайте визначення діалектики, об’єктивної та суб’єктивної діалектики.

10. Поясніть особливості діалектичних ідей у творчості давньокитайських і античних філософів, натурфілософів епохи Відродження, в поглядах Г. Лейбніца.

11. Поясніть значення робіт Г. Гегеля для розвитку вчення про діалектику.

12. Розкрийте сутність і методологічне значення трьох основних законів матеріалістичної діалектики, а також основні категорії цих законів.

13. Назвіть основні принципи матеріалістичної діалектики.

14. Розкрийте альтернативи діалектики.

15. Розкрийте сутність основних категорій діалектики, а також їхній взаємозв’язок. На чому ґрунтується цей зв’язок?

Іноді в літературі зустрічаємо поняття «душа». Як правило, воно позначає психіку людини , до структур и якої належить свідомість , несвідоме та інші елементи . Дух – це всезагальне поняття, яке позначає нематеріальне начало. Духовне життя суспільства – це сфера створення духовних цінностей та опанування ними.

В античній філософії ми бачимо перші спроби аналізу свідомості. Під свідомістю, переважно, розумівся внутрішній світ людини, її душа. Слід пригадати, що антична філософія, в основному, була космоцентричною, а людина могла розумітися як мікрокосм, тобто малий цілісний космос, який співвідносився з макрокосмом. Тому й людську душу теж могли співвідносити з космічною душею або космічним розумним началом, підкреслюючи, що душа людини, на відміну від інших космічних об’єктів (крім, звичайно, макрокосму) є розумною. При цьому могли так чи інакше вказувати, що людина – істота соціальна і моральна, живе в соціальному космосі (полісі). Поняття «логос», яким, наприклад, послуговувався Геракліт і одним зі значень якого було «всезагальний космічний закон, сутність речей і процесів», позначало також і основу свідомих дій. Щоб жити розумно, потрібно було «дослухатися до логосу» і поступати відповідно до нього. Тобто потрібно було навчитися погоджувати свій суб’єктивний людський логос (розум) зі світовим об’єктивним логосом, тобто всезагальною істиною. Філософ вважав, що більшість людей цього світового логосу не знають, знають лише окремі речі та не знають закономірності, що зв’язують їх. Але «багатознайство розуму не навчає», – стверджував Геракліт, а навчає розуму якраз знання об’єктивного логосу. Демокрит розглядав душу як поєднання особливих сферичних атомів, подібних до атомів вогню. Душа є смертною в тому сенсі, що коли тіло вмирає, атоми душі розсіваються в просторі. Багато вчених (наприклад, О. Г. Спіркін, І. Г. Ярошевський та ін.) відзначають, що на ранніх стадіях розвитку філософії психічні процеси нерідко уявлялися як матеріальні. Вперше на якісну відмінність між свідомістю і матеріальними явищами звернули увагу софісти і Сократ, які поставили людину в центр своєї філософської проблематики, зокрема аналіз її пізнавальних здібностей. Сократ радив кожній людині перш за все поклопотатися про свою душу, бо вона є її сутністю. Під душею Сократ розумів розум, совість, моральну поведінку взагалі. Філософ радив пізнавати самих себе, в цьому – головна мета людини.

Платон вважав, що душі людей творяться із залишків того, з чого створюється душа космосу. Душі – безсмертні, існують ще до народження людини і житимуть після смерті тіла (Платон дотримувався ідеї переселення душ). Душі володіють знаннями, які отримали, знаходячись у світі ідей, тобто в світі справжнього буття. Справа в тому, що філософ, який аж ніяк не був ідеалістом, виокремлює в якості першооснов космосу світ ідей (ідей будь-чого, починаючи з «приземлених» ідей речей і процесів до ідей ознак і якостей, станів) і першоматерію, але особливо він підкреслює головну роль космічного розуму, завдяки активності якого і був створений світ. Так от, переселившись у тіло, душі пригадують те, що бачили у світі ідей, хоча споглядати ідеї повною мірою вдається лише душам богів. Таким чином, знання – це згадування. Душа, яка в світі ідей бачила більше всього, потрапляє у плід майбутнього поклонника мудрості й краси або людини, відданої Музам. Душа філософа, який подолав вплив плоті, після смерті опиняється в блаженному світі сяючої краси, де живе серед богів. Той, хто не подолав бажань плоті, ризикує стати привидом або вовком, або навіть ослом, – кому хто є ближчим. Якщо ми поступаємо справедливо, то це тому, що існує ідея справедливості як такої, з якою наша душа була знайома раніше. Слабкою, але все ж таки втіхою для тих, хто читає Платона, може слугувати те, що у нього немає єдиного пояснення того, що відбувається з душами після смерті тіл. У діалозі «Держава», вустами чоловіка на ім’я Ер, розповідається про те, що душі, в основному, самі обирають собі наступне життя. У діалозі «Федр» Платон вустами вже самого Сократа уподібнює людську душу сполученій силі, що складається з крилатої колісниці та візничого. Візничий – розум, керує двома кіньми, які представляють чуттєву частину душі: прекрасним, благородним конем, розсудливим і сумлінним, і конем, причетним до зла, «другом нахабства і хвастощів». Другий кінь тягне до землі, заважає візничому. Керманич душі розум «харчується спогляданням істини і блаженствує», бо споглядає справедливість, справжнє буття. Душа наша крилата, крила вирощуються залученням до божественного – до прекрасного, мудрого, доблесного. Чому ж вони відпадають? Тому, що злий кінь примушує душу мучитися. Якщо зло, потворне наповнює душу, вона втрачає крила і падає. Заняття наукою і музикою підносять нас до ідеального світу і сприяють пригадуванню душею того, що вона «побачила» в світі ідей. Таким чином, досліджуючи душу, Платон виділив у ній три частини: вища – розум, середня – воля, благородні бажання, нижча – жадання, груба чуттєвість.

Аристотель вважав, що душа – це форма людини, цільова причина її тіла, сутність її буття. Людській душі є властивими функції й рослинної (функції живлення і розмноження) та тваринної (відчуття, бажання) душ. Але головна частина людської душі – це розум.

У середньовіччі стверджувалося, що людина створена Богом за Його образом і подобою, тобто наділена розумною безсмертною душею і свободою судження й вибору між добром і злом. Християнський богослов Квінт Тертулліан (ІІ – ІІІ ст.) писав, що душа, в принципі, все ж таки тілесна. Проте вона відрізняється від людського тіла тим, що є чимось тоншим і текучим. Один з східних «отців церкви» (тобто тих, хто формував початкові християнські догмати і зробив великий внесок до обґрунтування головних положень віровчення) – Григорій Ниський (IV ст.) відстоював тезу про безсмертну, абсолютно безтілесну душу. Один з видних західноєвропейських «отців церкви» – Аврелій Августин (IV – V ст.) вважав розумну душу нематеріальною. Вона – осереддя людської сутності, те, що відрізняє людину від тварини. Внутрішній світ людини є складним і унікальним; душа складається з єдності пам’яті, розуму, волі. Розум – це «погляд душі». Але сутність душі полягає, перш за все, в її вільній вольовій діяльності. Людський світ є сповненим зла. У цьому винна свобідна людська воля, яка залучає людину до гріховного стану. Це полягає в прихильності до земних, тлінних благ, у гордині. Такий стан свідчить про те, що душа не контролює тіло. Тому Аврелій Августин наполегливо закликає «повернутися до самого себе», звернутися у середину себе, до глибин своєї душі, пізнати себе. Розум людини є здатним на найтоншу саморефлексію, в чому переконуєшся, читаючи «Сповідь» самого філософа.

Фома Аквінський (XIII ст.) розглядав людину як єдність безсмертної душі й тіла. Душа – сутність людини. Безтілесна душа твориться Богом для даного індивідуального тіла. Філософ писав, що рослинна і чуттєва функції душі підпорядковані пізнавально-розумовій. Така душа не може бути локалізованою в якомусь одному органі, а існує (знаходиться) в будь-якій частині тіла. Тіло – не окови для душі, а її необхідне доповнення.

У епоху Відродження і в Новий час людину характеризували як істоту, яка відчуває і мислить, яка активно пізнає і перетворює природу і саму себе. Характерна для середньовіччя посилена увага до внутрішнього душевного життя людини, до її «я», в творах італійських гуманістів епохи Відродження переростає в усвідомлення самостійної цінності унікальної, своєрідної, неповторної особистості, яка насмілюється змагатися з Богом у здатності творити і прагне розвинути і проявити себе всесторонньо. Філософи Нового часу підкреслювали особливе значення здатності людей до самосвідомості та виявляли активну цікавість до вивчення духовного життя людини. Б . Паскаль (XVII ст.) гідність людини («мислячого очерету»), крихкої та слабкої істоти в нескінченному всесвіті убачав у здатності мислити і усвідомлювати свою крихкість, незахищеність і суперечність. Людина створена для мислення; їй необхідно пізнавати себе, осмислювати своє призначення як людини. Р. Декарт висунув тезу «я мислю, отже, існую» як відправну точку для пізнання. Він ототожнив розум і душу, вважаючи уяву, бажання, відчуття властивостями розуму. Р. Декарт протиставив дві субстанції – духовну (мисляче «я») і матеріальну, тілесну. Т. Гоббс (кінець XVI – XVII ст.) душевне життя людини представляв як взаємозв’язок розуму і волі. Б. Спіноза розглядав свідомість як один з атрибутів матерії. Людина – органічна частина природи (а значить, і частина Бога); вона повинна жити з природою у злагоді та свідомо слідувати її законам. Це і є богослужінням. Душа людини є модифікацією атрибуту субстанції, названого мисленням. Тіло людини – модифікація іншого атрибуту, тобто протяжності. Тому людина – це єдність протяжного тіла і мислячої душі. Ряду станів тіл відповідає ряд ідей душі. Г . Лейбніц припустив, що в основі буття лежать «духовні атоми» – монади, які відрізняються рівнем досконалості. Так, філософ виділяє «голі» монади, здатні утворювати неясні уявлення, які характеризуються пасивною здатністю сприйняття і є пов’язаними, в основному, з неорганічною природою. Крім того, є монади-душі, здатні відчувати і споглядати, мати ясніші уявлення. Нарешті, є монади-духи – душі людей, що володіють пам’яттю, здібні до міркування, до рефлексії, до самосвідомості. Проте велику частину людської свідомості складають незначні сприйняття, що характеризують несвідомий стан психіки. Вища монада, по-суті, справжня субстанція, це є Бог, Надсвітовий Розум. От Нього ніщо не може вислизнути. Тільки Він здатний достеменно пізнати і усвідомити все.

Філософи епохи Просвітництва вважали, що наявність у людини розуму виокремлює її з решти всіх істот. Французькі матеріалісти XVIII століття розглядали свідомість як підсумок еволюції природи. Це є особливою функцією людського мозку, за допомогою якої людина відображає зовнішній світ. На певному етапі свого розвитку матерія набуває здатності відчувати. Не бажаючи принизити роль розуму, французькі просвітителі-матеріалісти Жюльен Офре де Ламетрі, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвеций стверджували, проте, що здатність мислити розвивається із здатності відчувати.

Німецька класична філософія ( XVIII – XIX ст .) вивчала різні рівні організації свідомості, її розвиток, її активність. Г . Гегель близько підійшов до питання про соціально-історичну природу свідомості; він стверджував, що свідомість людини, тобто суб’єктивний дух, визначається історичними формами суспільного життя. Л. Фейєрбах під сутністю людини розумів, перш за все, чуттєвість (згодом, при вивченні теми «Філософія людини», з’ясується, що це – «розумна» чуттєвість), життя розуму й серця, різноманіття переживань.

У другій половині XIX століття набув поширення так званий вульгарний матеріалізм (Л. Бюхнер, К. Фогт, Я. Молешотт), який свідомість ототожнював із фізіологічними процесами у людському мозку.

Філософська думка у XX столітті продовжила активно вивчати психіку індивіда, виділивши в ній для систематичного філософського дослідження область несвідомого. У творах багатьох філософів, які пережили глибокі й всебічні кризи XX століття, простежується розчарування в здатності розуму вирішувати проблеми буття людини і світу. Гостре переживання трагізму і крихкості людського життя спонукало філософів знов звернутися до теми унікальності людини, до спроб проникнути до самих глибин людського «я», у суб’єктивні переживання, а також до спроб досліджувати свідомість у сутнісно «чистому вигляді», незалежно від людських настанов, шаблонів і розумових схем, як таку, що виявляє себе в постійній спрямованості на предмети, у які свідомість вносить певні «сенси».

Таким чином, в історії філософії ми зустрічаємо різні погляди на сутність свідомості, що, врешті-решт, у значній мірі було обумовлено певними соціокультурними умовами певних епох.

 

Поведінка тварини є інстинктивною , ситуативною , залежною від дії біологічних чинників і умов навколишнього середовища, до якого тварина намагається пристосуватися . Людина, на відміну від тварини , виявилася здатною свідомо перетворювати місце свого існування , умови свого життя , активно змінювати природу. Свідомість людини розвивалася багато в чому відповідно тому, якою мірою вона вчилася змінювати природу, яка оточувала її .

Е . Уайт і Д. М . Браун стверджують, що перші люди належали до одного виду – «людина, здатна до прямоходіння», який виник від більш мавпоподібного роду, який має назву «австралопітек». Перші співтовариства людини, яка здатна до прямоходіння, виникли близько 1,3 млн. років назад [38]. Людина, здатна до прямоходіння, поступово перетворилася на відмінного мисливця. М’ясо, здобуте нею на полюванні, і до того ж приготоване на вогні, було набагато поживнішою їжею, ніж фрукти, ягоди й овочі. Людина удосконалювалася у виготовленні та застосуванні знарядь праці. Тільки людина виявилася здатною виготовляти знаряддя праці за допомогою раніше зроблених нею знарядь. Дослідники антропоїдів указують на наявність у них наочно-дієвого і початкової стадії наочно-образного мислення. У австралопітекових мислення було розвиненішим, і це було пов’язане, перш за все, з їх трудовою діяльністю. Наочно-образне мислення готувало передумови для появи понятійного мислення. Свідомість людини розвивалася у міру вдосконалення нею своїх трудових здібностей. Трудова теорія антропогенезу Ф. Енгельса викладена ним у роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину» [46]. Саме праця , пов ’ язана з вивільненням і подальшим розвитком рук, із появою членороздільної мови і була найважливішою ( але не єдиною !) соціальною передумовою ( чинником ) виникнення свідомості . Доведемо це , наслідуючи логіку Ф. Енгельса .

За допомогою знарядь праці , які одночасно були й засобами пізнання , людина вивчала особливості предметів , що оточували її , вивчала їхні властивості . Людина поступово вчилася ці властивості в думках виділяти , вчилася абстрагуванню й узагальненню , тобто створенню понять та оперуванню ними. Так розпочався поступовий перехід від наочно-образного мислення первісних людей, від переважаючого в міфологічній свідомості чуттєво-образного відображення світу до понятійного мислення . Людина вчилася подумки відображати спосіб дії однієї речі на іншу . Праця поступово ставала все більш осмисленою , що робило її ефективнішою .

Поява мови теж вплинула на розвиток свідомості . Мова – це спосіб виразу думки , її збереження , її передачі іншим людям, її розвитку . Мова виконує роль механізму соціальної спадковості . Це засіб спілкування , управління поведінкою , пізнання і самопізнання . За допомогою мови думки і почуття окремої людини стають відкритими для інших людей. Ось і виходить , що завдяки мові людина сприймає світ не тільки своїми органами чуття і думає не тільки своїм мозком , але й органами чуття і мозком усіх людей. У людини виробляється інший механізм чуттєвого сприйняття , ніж у тварини .

Тварини спілкуються звуками, жестами, мімікою, за допомогою рухів тіла. Усі ці засоби сигналізації принципово відрізняються від людської членороздільної мови: «<...> вони слугують виразом суб'єктивного стану, який викликається голодом, спрагою, страхом тощо (частковий аналог цьому – вигуку в людській мові), або простою вказівкою (частковий аналог – вказівний жест людини), або закликом до сумісних дій або ж попередженням про небезпеку тощо (частковий аналог – вигуки, оклики, викрики і т. п.)» [37, с.149]. Міміко-жестикулярні та звукові засоби взаємного спілкування високорозвинутих тварин стали біологічною передумовою формування людської мови. Сучасний філософ О. Г. Спіркін указував на умовно-рефлекторний фізіологічний механізм утворення мови: звуки, які вимовлялися у різних ситуаціях та супроводжувалися жестами, поєднувалися у мозку із відповідними предметами і діями, а потім – з ідеальними явищами свідомості. Звук із виразу емоцій перетворився на засіб позначення образів предметів, їхніх властивостей і відношень. Спілкування тварин, ймовірно, визначається контекстом ситуації теперішнього часу, а людина, спілкуючись, використовуючи членороздільну мову, може відтворювати ситуації минулого, а також висловлюватися щодо майбутнього. Мова – діяльність, процес спілкування, який виражається за допомогою слів. Мова – це спосіб виразу думки, її збереження, її передачі іншим людям. Видатний український учений зі світовим ім’ям О . О . Потебня (XIX ст.) стверджував, що в мові від початку закладений творчий потенціал. Думка виявляється через мову, і власне говоріння є творчим процесом, в якому народжується щось нове: новий сенс, нове значення, звучання... Аналізуючи праці вченого, можна переконатися, що він уявляв мову, насамперед, як засіб формування думки: «<...> язык есть средство не выражать уже готовую мысль, а создавать её, <...> он не отражение сложившегося миросозерцания, а слагающая его деятельность» [34, с. 156]. Услід за В. Гумбольдтом О. О. Потебня підкреслював, що мова розвивається тільки в суспільстві: «<…> язык создаётся только совокупными усилиями многих, <...> общество предшествует началу языка» [34, с. 95].

Отже, свідомість виявляється і формується за допомогою мови . За допомогою мови людина виражає свої думки і почуття та може їх аналізувати , що допомагає краще зрозуміти себе, зміст своєї свідомості . У мові здійснюється здібність до абстрагування і узагальнення. Формування мови було пов’язане також із вдосконаленням здібності до аналізу і синтезу. Аналіз (від грецьк. «розкладання, розчленовування») – прийом мислення, який полягає в уявному розчленовуванні речі, процесу тощо на складові частини з метою їхнього самостійного вивчення. Синтез (від грецьк. «з’єднання, поєднання, складання») припускає уявне возз’єднання складових частин речі, процесу, які вивчаються, і дозволяє уявити їх у взаємозв’язку і взаємодії елементів, які їх створюють.

О. Г. Спіркін справедливо відзначає, що наші думки будуються відповідно до нашої мови і повинні їй відповідати. Але справедливим є й зворотне: ми організовуємо нашу мову відповідно до логіки нашої думки [36, с.374]. У цій відповідності, на думку О. Г. Спіркіна, у цій єдності мови і свідомості є визначальна сторона, і нею є свідомість: «<...> будучи отражением действительности, оно «лепит» формы и диктует законы своего языкового бытия» [36, с. 375]. Свідомість відображає дійсність, а мова її позначає і виражає. Але і мова впливає на свідомість: вона може частково модифікувати форму і стиль мислення. Наприклад, «стиль мышления в немецкой философской культуре иной, чем, скажем, во французской, что в известной мере зависит и от особенностей национальных языков этих народов» [36, с. 375]. Мова впливає на свідомість і в тому сенсі, що вона спрямовує рух емоційно забарвлених, неповторних, таких, що змінюються, думок по певних каналах загальних, визначених мовних форм [36, с. 375].

При мовленні неминуче виникає проблема розуміння: воно наступає, якщо в свідомості того, хто слухає виникають думки, відповідні думкам того, хто говорить. Усвідомлення чужих думок безпосередньо залежить від рівня розвитку духовної культури людини.

Мова – це знакова система. О. Г. Спіркін визначає знак як матеріальний предмет, процес, дію, які виконують у спілкуванні роль представника чогось іншого і використовуються для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Під значенням знаків розуміється та інформація, яка передається з їхньою допомогою. Значення – це відображена в матеріальній формі знаку об’єктивна реальність. Серед знаків, які не належать до мови, О. Г. Спіркін виділяє знаки-копії (фотографії, відбитки пальців, відбитки викопних рослин і тощо); знаки-ознаки (озноб – ознака хвороби, хмари, що насуваються, – ознака погіршення погоди тощо); знаки-сигнали (дзвінок, оплески тощо); знаки-символи (герб як символ державності); знаки-спілкування (вся сукупність природних і штучних мов) [36, с. 376].

Хоча мова і свідомість перебувають у єдності, вони не є тотожними. Та й увесь зміст нашої свідомості тільки за допомогою мови виразити неможливо. При осмисленні проблеми мови виникає ще одне питання: чи є можливим позамовне мислення? А. В. Ерахтін вважає, і з ним слід погодитися, що відповідь на це питання залежить від того, який зміст ми вкладаємо в поняття мови: «Якщо мається на увазі природна словесна мова людини, то відповідь буде позитивною, оскільки існують невербальні наочні форми мислення. Якщо ж поняття «мова» трактувати в широкому сенсі як специфічну знакову систему, матеріальний спосіб існування ідеальної думки, то відповідь буде негативною, оскільки мислення і мова в даному випадку є неподільними» [30, с. 48]. П. В . Алексєєв і О . В . Панін відзначають, що низка фактів, зокрема розумова діяльність сліпоглухонімих, говорить про існування невербального, несловесного мислення [23, с. 158-159].

Розвитку свідомості сприяло і колективне полювання , яке також вимагало усвідомлення узгодженості дій , планування , розподілу обов ’ язків , передбачення результатів , обміну інформацією .

Формування свідомості пов ’ язане також і з виникненням інших суспільних взаємовідносин , людського способу життя взагалі , що передбачало формування загальнозначущих звичаїв , заборон , норм поведінки .

Ідеальне – це не тільки образи і схеми майбутніх речей, процесів , подій , програми дій , моделі , але й вищі цінності , такі як добро, справедливість , краса, істина тощо , які людина прагне втілити у своїй діяльності .

Ідеальне передається за допомогою матеріальних засобів, але не є ними. Ідеальне не може існувати без суб’єкта і його свідомості, але не є ані суб’єктивною, ані об’єктивною реальністю, і тому мова йде про суб’єктивний образ, проте це, перш за все, образ майбутньої об’єктивної реальності і формується він на основі осмислення вже існуючої об’єктивної реальності: предметів матеріального світу, життєвого досвіду індивіда, сукупності соціокультурних чинників тощо.

Активність і творча роль свідомості виявляється не тільки через її ідеальність або через здібність до прогнозування і оцінювання . Свідомість – це ще самосвідомість , тобто аналіз , оцінка себе самого, своїх думок, відчуттів , інтересів , мотивів , цілей поведінки , свого місця в колективі тощо . Людина здатна виокремлювати себе з об’єктів світу, замислюватися над сенсом свого життя . Пригадаємо Сократа, який так активно закликав до самопізнання . Тому свідомість – це умова самовдосконалення людини .

Розвиток ЕОМ і активне розширення сфер їхнього застосування вже в XX столітті поставили перед ученими низку важливих філософських проблем, зокрема проблему розвитку систем штучного інтелекту, особливостей і можливостей моделювання функцій головного мозку. Людський мозок – дуже складна система, яка формувалася протягом тривалого періоду біологічного і соціального розвитку. ЕОМ самі по собі належать до неорганічної форми руху матерії; навіть якщо в них використовується біологічна форма руху матерії (наприклад, при використанні біочіпів), вона є підпорядкованою неорганічній формі. «Самонавчальні» машини, наприклад, є такими лише тому, що людина створила для них відповідні програми. Навряд чи коли-небудь системи штучного інтелекту адекватно відображатимуть (або повністю замінять) усе багатство людської психіки (навіть розумової діяльності) і тим самим отримають повну самостійність. Вони так і залишаться лише знаряддями праці людини, які звільняють її від рутини і стимулюють розвиток її творчих здібностей. Проте небезпека існує. Я маю на увазі не тільки шкоду для здоров’я людини (навантаження на мозок, зорова напруга тощо), але й небезпеку появи не прогнозованих і неконтрольованих наслідків у роботі систем штучного інтелекту, яким людина «доручає» ухвалювати найважливіші рішення замість себе, а також багато інших проблем (раджу прочитати твори Станіслава Лема). Учені, що створюють нову техніку, несуть велику моральну відповідальність перед людством за результати своєї діяльності.

 

Питання для самоперевірки :

 

1. Як пов’язані свідомість і духовність, свідомість і душа?

2. Охарактеризуйте розуміння свідомості в історії філософії.

3. Надайте визначення відображенню. Як пов’язані свідомість і відображення?

4. Надайте характеристику формам відображення у неживій і живій природі, розкрийте їхній зв’язок.

5. Надайте визначення свідомості, розкрийте її структуру.

6. Розкрийте біологічні передумови виникнення свідомості з матеріалістичної точки зору (за Ф. Енгельсом).

7. Детально поясніть соціальні передумови виникнення свідомості з матеріалістичної точки зору (за Ф. Енгельсом).

8. Що являють собою ідеальні образи, які формуються свідомістю? Якою є їхня природа?

9. Що таке несвідоме? Чому на початку ХХ століття вчені так активно почали вивчати несвідоме?

10. Розкрийте сутність психоаналізу З. Фрейда.

11. Поясніть особливості подальшого розвитку психоаналізу Е. Фроммом. Порівняйте його позицію з поглядами З. Фрейда.

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

 

План

5.1 Розуміння людини в історії філософії.

5.2 Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Природа і сутність людини. Чинники, які впливають на формування особистості.

5.3 Проблема свободи особистості.

5.4 Проблема сенсу людського життя.

 

Ключові поняття теми: антропологія, людина, індивід, індивідуальність, особистість, природа і сутність людини, свобода, сенс людського життя.

 

Антропологія взагалі (від грецьк. «людина» і «вчення») – це наука про походження і еволюцію людини, її морфологічні, фізіологічні, статеві та вікові особливості, а також про виникнення людських рас.

Під філософською антропологією можна розуміти :

1) розділ філософського знання , який усебічно вивчає природу і сутність людини , сенс її буття, проблему свободи та інші аспекти проблеми людини ;

2) сукупність антропологічних концепцій, що з’явилися в некласичній і постнекласичній філософії внаслідок так званого «антропологічного повороту», в яких розглядається людське буття; концепції ці є укоріненими в філософській думці гуманістів епохи Відродження, в німецькому романтизмі, філософії французького Просвітництва, філософській спадщині І. Канта, Л. Фейербаха та ін.;

3) у найвужчому сенсі – напрям у німецькомовній філософії (період 1920-1970 рр.), найвидатнішими представниками якого були М. Шелер, Х. Плеснер, А. Гелен та ін.

 

Аристотель особливу увагу звернув на соціальні якості людини , яка за природою є істотою суспільною , або політичною , такою , яка володіє розумною душею і здатна оволодівати знаннями . Її можна визначити і як « тварину державну », або « полісну », тобто істоту , якій властиво організовуватися державно, хоча насамперед людина створює сім ’ ю . Людина – суспільна істота , і спільне життя є притаманним їй від початку. Тільки так люди можуть формуватися , виховуватися як моральні істоти .

У період еллінізму стоїки стверджували, що людський розум є здатним відтворювати в собі думки вселенського розуму, логосу, який проникає всюди. У світі все є заздалегідь визначеним. Крізь усю матерію проникає Бог, єдиний світовий закон, логос, космічний розум, доля, творчий вогонь, духовна і разом із тим матеріальна першооснова. Виникнувши з вогню, і згодом вичерпавши можливості свого розвитку, світ закономірно гине у світовій пожежі, після чого знову виникає з вогню. У космосі все влаштовано розумно. Тому вищим благом для людини (мікрокосму) є жити у злагоді з природою, тобто у злагоді зі світовим законом, логосом макрокосмосу, долею, що означає жити розумно. Видатний римський філософ, політик, поет Луций Анней Сенека Молодший (близько 04 р. до н. е. – 65 р. н. е.) писав: «Що в людині є найкращим? Розум». Душа – це бог, який знайшов притулок у тілі людини. Сенека стверджував: «Той, хто думає, що рабство розповсюджується на всю людину, помиляється: її краща частина є вільною від рабства. Тільки тіло є підпорядкованим і належить панові, дух же сам собі пан». У досконалої людини душа є вільною і піднесеною. Проте, люди, як правило, стурбовані тим, щоб жити довго, але не стурбовані тим, щоб жити правильно. Життя будь-кого занепокоєно завтрашнім днем, немов людина тільки збирається жити. А життя проходить, і потрібно поспішати! На жаль, і вільний буває рабом похоті, жадібності, честолюбства. Філософ вважає: «Життя є не благо і не зло, а тільки вмістище блага і зла». А гроші нікого не зробили багатим, – навпаки, кожного вони роблять ще жадібнішим до грошей. Слід міряти все природними бажаннями, які можна задовольнити або даром, або за малу ціну. Дуже сучасно звучать слова Сенеки про те, що люди впадають в оману, коли вважають засоби для життя за саме життя. Мудрість дає людині свободу і полягає в тому, щоб жити згідно з природою, не ухилятися від неї, керуватися її законами. Філософ вважає: у людини немає нещасть, окрім тих, які вона сама вважає за нещастя. Хвороби, смерть – звичайна доля людей. Те, що є невідворотнім, слід зустрічати безпристрасно. Блаженним, на думку Сенеки, є той, у кого все благо усередині, хто є прямим і високим духом, хто ні з ким не хотів би помінятися місцями, хто цінує людину лише як людину (а не гроші, майно, посаду), хто обирає керівницею природу, рахується з її законами, хто й біди оберне на благо, хто є твердим у думках, непохитним і безстрашним, кого певна сила, може, і схвилює, але ніяка не приведе до стану сум’яття, кого фортуна, щосили метнувши шкідливий свій спис, не ранить, а тільки подряпає. Необхідно бути мужнім, справедливим, поміркованим, чесним. Для того, хто робить якусь справу, пише філософ, день не буває дуже довгим, Діяльність продовжує життя, надає йому сенсу. Сенека зауважує, що дозвілля без занять науками – це смерть і поховання живцем.

Інший видатний філософ-стоїк і римський імператор Марк Аврелій Антонін (II ст.) відзначав, що всі речі в світі є взаємозв’язаними і взаємно переходять. Це стосується і людини. Кожна частина людської істоти через перетворення входить в яку-небудь частину світу, а та, у свою чергу, знову в іншу частину його, і так нескінченно. Події суспільного і особистого життя примушують філософа зробити висновок: час людського життя – мить; його сутність – вічна течія; відчуття – туманні; будова всього тіла – тлінна; душа – нестійка; доля – загадкова; слава – недостовірна. Життя – це боротьба і мандрування чужиною; посмертна слава – забуття. Як протистояти несприятливим обставинам? Філософ радить звернутися до свого внутрішнього світу, і стежити за рухами своєї власної душі. Що би не трапилося з тобою, воно є визначеним тобі від віку і відповідає природі Цілого. Або панує неминуча доля і непереборна закономірність, або милостиве провидіння, або безособовий сліпий випадок. Марк Аврелій стверджує, що ніхто не може перешкодити людині жити згідно розуму її природи, і ніщо не відбувається всупереч розуму загальної природи. Слід покірно приймати все те, що йде від загальної природи, у тому числі смерть. Слід прагнути зберегти в собі простоту, порядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, любов, твердість у виконанні належної справи. Необхідно шанувати богів і піклуватися про благо людей. А досконалість характеру, як вважає Марк Аврелій, проявляється в тому, щоби кожен день зустрічати, як останній у житті, бути далеким від метушливості, бездіяльності, лицемірства. Прислухаємося до цих мудрих слів.

У цілому , в період еллінізму в творчості філософів основна увага приділялася суб’єктивним сторонам людського буття , внутрішнім душевним переживанням , що відображало зростаючу невідповідність особистого і загальнозначущого.

Особливості постановки проблеми людини в середні віки визначалися, перш за все, теоцентризмом середньовічної філософії. Бог створив людину за Своїм образ ом і подобою , наділивши її розумною безсмертною душею і свободою волі . Все зло в світі виникає від свобідної волі людини. Зло – це результат гріха, відходу людини від Бога. Сенс життя людини вбачали в розумінні Бога, наближенні до Нього, в спасінні себе. За задумом, людина є вищою за космос і має панувати над природою, але через своє гріхопадіння вона не владна навіть над собою і повністю залежить від божественного милосердя. Цінність особистості людини (тобто «внутрішньої людини») ґрунтується на союзі людини з Богом. Сутність людини виявляється в її розумній безсмертній душі.

Для поглядів гуманістів епохи Відродження був характерним антропоцентризм. Людина (втім, так само, як у середні віки) розглядалася як вища в світі цінність, центр світу, прекрасна, сильна, мудра, найдосконаліша істота серед усіх істот, створених Богом, і в цьому сенсі «божественна». Вважалося, що сенс буття людини – в пізнанні і творчій діяльності, в безмежному, всебічному самовдосконаленні; у цьому слід реалізувати свободу волі, дану людині Богом. Як і раніше вважалося, що людина створена Богом за Його образом і подобою, проте, наразі це означає, що вона є другим після Бога творцем, тобто творцем свого земного буття, і в нескінченних творчих і пізнавальних здібностях виявлялася її велич і «божественність». Людина є творцем світу речей, своєї історії та себе самої. Унікальність і універсальність – дві культурні настанови Відродження, які постійно стикаються. Людина починає усвідомлювати, що вона залежить, в основному, від самої себе, від своєї діяльності (тобто починає шукати опору, насамперед, у собі), а не від Бога або космосу. Місце людини в суспільстві, її гідність, її шляхетність визначаються результатами її власної праці та виховання. Ні знатність предків, ні обсяг успадкованого багатства тут ролі не відіграють. Прагнення до досягнення земної слави не вважається за ганебне. Особливо підкреслюється природне начало в людині, яка прагне до самозбереження і користі. Аскеза не є потрібною, навіть є шкідливою. Джованні Піко делла Мірандола (XV ст.) підкреслював, що людина є єдиним сущим, яке само себе формує, причому відносно до міри, нею самою встановлюваною, тобто володіє природою, яка сама себе розвиває. «Універсальна» людина епохи Відродження в ідеалі здатна стати всім, чим доступно стати людині. Проте суспільний розвиток поступово виявив, що грандіозні ідеали епохи Відродження, сміливе прагнення людини «охопити неосяжне», безмежна, як Всесвіт у його новому розумінні, віра в творчі можливості людини перетворилися на утопічні, такі, що суперечать самому життю.

Представники філософії Нового часу уявляли людину як істоту мислячу і таку, що може відчувати , яка активно пізнає і перетворює природу і себе сам у, необхідність чого була, у кінцевому рахунку, викликана активним розвитком мануфактурного виробництва. Мета людини – встановлення панування над природою, активне залучення її у виробничу діяльність. Одночасно філософи виявляють цікавість до вивчення духовного життя людини. Розум є основою її життєдіяльності. Проте на розуміння людини вплинув механіцизм, властивий цьому часові.

Осмислюючи сутність людини, мислителі епохи Просвітництва стверджували, що розум , виховання , освіта , просвіта – це основні ( хоча й не єдині ) засоби перетворення , вдосконалення світу і людини. Підкреслюється, що людський розум робить особистість цілісною, оберігає її від пороків і пристрастей. Він покликаний забезпечити науково-технічний прогрес людства, обґрунтувати принцип віротерпимості, захисту природних прав людини і критики станової нерівності. Суспільний ідеал – Царство розуму, розумний (освічений) правитель (або правителі), який спирається на розумні реформи в законодавстві. Наявність у людини розуму виділяє її зі всіх істот. Французькі матеріалісти, спираючись на відомі ним досягнення природничих наук, стверджували, що людина є закономірним продуктом розвитку матерії. Відмітимо, що філософи відзначали велику роль не тільки біологічних, але й соціокультурних чинників (тобто процесу соціалізації, пов’язаного з вихованням, спілкуванням, засвоєнням культурної спадщини) для процесу антропогенезу. Виховання – основний засіб вирішення суперечностей між особистістю і суспільством , шлях до узгодження цих інтересів.

Ж. О. де Ламетрі (французький просвітитель-матеріаліст XVIII ст.) називає людину то величезних розмірів майстерним годинниковим механізмом, то машиною, яка заводить саму себе і є настільки складною, що абсолютно неможливо створити собі про неї ясну ідею і дати точне визначення. Проте, Ж. О. де Ламетрі наголошує, що людина істотно відрізняється від механічних пристроїв. Це самодіюча машина, яка здатна відчувати, мислити, відрізняти добро від зла. Ми є так само підпорядкованими природі , як годинник – годинникареві. Вона виліпила нас так, як хотіла або, вірніше, так, як зуміла. Людина, яка поважає природу, відчуває до неї подяку, схильність, щаслива від відчуття і споглядання пишнот Всесвіту, ніколи не почне знищувати життя ні в собі, ні в інших. Людина, яка зовсім не цінить своє життя, здатна знищити інших. Організація людини є першою її перевагою, а освіта – другою, без якої навіть щонайкраще організований розум позбавляється всієї своєї цінності.

Особистості є властивою як свобода відстоювання своєї точки зору , так і усвідомлення відповідальності за неї , прагнення розвиватися , відчуття власної гідності , пошана до інших і до себе, прагнення зробити свій внесок до розвитку культури (хай і невеликий у масштабах суспільства , але важливий – на своєму робочому місці , завдяки своїм захопленням , у колі друзів і сім ’ ї , у виші , школі тощо ) .

Людина володіє механізмом не тільки біологічної (через генофонд), але й соціальної (через виховання і культуру) спадковості своїх ознак. Соціальна спадковість здійснюється завдяки соціалізації, під якою прийнято розуміти процес становлення особистості. Соціалізація це процес, при якому індивід, вступаючи у різні суспільні відносини, своїм неповторним чином засвоює і переробляє (в ідеалі творчо) культурний досвід людства, що дозволяє йому, зрештою, удосконалювати суспільство і самого себе.

Питання для самоперевірки :

 

1. Надайте визначення філософській антропології.

2. Розкрийте розуміння природи і сутності людини в різні періоди розвитку історії філософії – від античності до сучасності, порівнявши таке розуміння від періоду до періоду.

3. У чому полягає особливість природи людини? У чому краще за все (адекватніше) проявляється її сутність?

4. Надайте визначення поняттям «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Як вони пов’язані? Що це означає – «бути особистістю»? Які чинники впливають на формування особистості? Чи потрібно ставати особистістю?

5. Надайте визначення процесу соціалізації.

6. Що це означає – «поступати вільно»? Чому свобода завжди є відносною? Як розширити межі свободи?

7. Які чинники визначають пошуки сенсу життя людиною? У чому, на Ваш погляд, він полягає? Або у життя немає ніякого сенсу? Чому?

Неолітичну революцію,

Промислову революцію,

Питання для самоперевірки :

 

1. Дайте визначення суспільству і основним сферам суспільного життя.

2. Надайте стислу характеристику основним точкам зору на виникнення суспільства і його розвиток, які зустрічалися в історії філософії, починаючи з античності.

3. Розкрийте сутність і наведіть приклади натуралістичного підходу до пояснення суспільного розвитку. Чому виник такий підхід? Поясніть «плюси» і «мінуси» такого підходу.

4. Розкрийте сутність і наведіть приклади ідеалістичного підходу до пояснення суспільного розвитку. Чому виник такий підхід? Поясніть «плюси» і «мінуси» такого підходу.

5. Розкрийте сутність матеріалістичного підходу до пояснення суспільного розвитку. Чому виник такий підхід? Поясніть «плюси» і «мінуси» такого підходу.

6. Розкрийте сутність формаційного підходу до розуміння розвитку історії. Поясніть «плюси» і «мінуси» такого підходу.

7. Розкрийте загальну сутність концепцій локальних культур і цивілізацій (у порівнянні з формаційною). Чому виник такий підхід до розуміння розвитку історії? Поясніть його «плюси» і «мінуси».

8. Дайте визначення процесу праці, способу виробництва матеріальних благ, поясніть докладно його структуру (продуктивні сили, виробничі відносини та їхній взаємозв’язок).

9. Детально охарактеризуйте основні етапи взаємодії суспільства і природи (неолітичну революцію, промислову революцію, науково-технічну революцію).

У такої позиції як агностицизм існують: 1) гносеологічні корені, або підстави (це абсолютизація, або перебільшення, відносності, недосконалості й мінливості наших знань, складності і суперечності процесу пізнання та нескінченності, невичерпності, мінливості світу і людини як об’єктів пізнання); 2) соціальні корені (вважається, що агностицизм особливо «розквітає» в періоди економічних, політичних, духовних криз, суспільної нестабільності, зміни систем духовних цінностей, наукових картин світу тощо).

Сьогоднішні агностики вже не стверджують, що світ і людина взагалі не є пізнаваними, маючи на увазі, що наші органи чуття здатні пізнавати різні явища, зовнішній, поверхневий бік речей, процесів, але не їхню сутність, не глибинне, не основне. Агностики не бачать діалектичного зв ’ язку між сутністю і явищем. Іноді до агностиків зараховують І. Канта. Як ми вже знаємо, у його роботах зустрічаються поняття про «речі-самі-по-собі» і «речі-для-нас». У своєму вченні про пізнання під «речами-самими-по-собі» І. Кант мав на увазі закономірні природні (об’єктивні) зв’язки, процеси і взаємодії (наприклад, фізичні, хімічні, біологічні), що існують самі по собі, тобто об’єктивно. Світ «речей-самих-по-собі» – це світ речей, які існують самі по собі, незалежно від вченого, який їх пізнає. Вони, за І. Кантом, є непізнаваними, недосяжними для теоретичного розуму (для науки). Їх можна мислити, але не пізнати. Світ «речей-для-нас» – це чуттєво пізнаваний світ явищ (феноменів). Речі виявляють себе нам у наших відчуттях, стають речами «для нас», відкриваються нам у досвіді. Річ ніколи не може з’явитися нам інакше як через явище. Ми пізнаємо лише явища, або те, чим річ є для нас, а це відрізняється від того, що вона є сама по собі. На мій погляд, І. Кант агностиком не був. Він вважав, що межі досвіду можна розширити, процес наукового пізнання природи розвиватиметься і далі, і невідомо, до чого ще дійде, до яких висот, глибин, таємниць... Але у наукового пізнання є межі. Філософ писав про те, що не можна охопити досвідом (а отже, пізнати науково) все, відразу весь космос, всі тіла Всесвіту, всю природу в цілому; світ в цілому в досвіді не є даним, в усякому разі, поки що. І зовсім невідомо, коли таке могло б відбутися. Крім того, теоретичний доказ або спростування буття Бога, свободи волі й безсмертя душі неможливий, бо ці духовні та умоосяжні сутності в досвіді нам не надані. Обґрунтувати віру в існування таких «речей-самих-по-собі» повинна мораль, а не наука.

Різновидом агностицизму є скептицизм (від грецьк. «скептикос» – «той, хто розмірковує», «той, хто досліджує»), сутність якого полягає в сумніві щодо істинності навіть загальноприйнятих положень, у тому числі аксіом. Витоки скептицизму слід шукати в поглядах софістів Протагора, Горгія та ін. Протагор був вигнаний з Афін через те, що в своїй книзі (пізніше публічно спаленої) стверджував, що про богів «я не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому знанню, – і питання є темним, і людське життя коротке». Атеїстом він, звичайно, не був. Просто можна знайти аргумент і на користь першого, і на користь другого. Усе, що кому здається, так воно і є; скільки людей, стільки й оцінок. Усе є відносним. Коли віє вітер, то одному він здається холодним, а іншому – ні. Тому ми не можемо висловитися про цей вітер безумовно: холодний він сам по собі чи ні. В цьому сенсі людина є мірою всіх речей. Оскільки світ речей є таким, яким він предстає в наших відчуттях, внаслідок переживань, уявлень, то об’єктивна істина є неможливою. Є тільки думки, кожна з яких водночас є істинною і хибною. Про кожну річ можна одночасно висловити різні, ба навіть протилежні думки, які будуть однаково переконливими. Протагор пропонував використовувати в якості критерію «істинності» думки ту думку, яку в даний момент поділяє більшість (у даній обстановці, в даних умовах). Однак засновником течії «скептицизм» є Піррон з Еліди, який жив в ІV ‑ ІІІ ст. до н. е. Скептики заперечували можливість об’єктивної істини. Будь-яке знання є недостовірним, світ не є пізнаваним ні за допомогою відчуттів, ні за допомогою розуму. Будь-яка річ є ось така не більшою мірою, чим не така. Все й існує, й не існує у рівній мірі. Усе відносно. Ні про що не можна сказати безумовно, що воно існує, як і про способи пізнання не можна сказати, істинний це спосіб або хибний, оскільки для всякого твердження можна знайти протилежне. Нічого не можна називати ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Не можна віддати перевагу ніякій думці. Ні про що не можна висловитися безумовно (ну, хіба що так: «цей предмет здається мені білим»). Тому слід утримуватися від тверджень, від думок (це називається «епохе», тобто «зупинка», «затримка»). Нічого не стверджувати! (хоча сама ця фраза вже є твердженням...). Нічого не вибирати і сумніватися в усьому. Коли Піррона питали: «А чи не помер ти, Піррон?», він відповідав: «Не знаю». Таке утримування від думок – не слабкість розуму. Навпаки, розум для будь-якої думки або положення може знайти протилежне. Загальних понять не існує. Одні й ті ж само речі викликають різні відчуття при їхньому пізнанні за допомогою різних органів чуття. На це також впливають різні стани суб’єкта. Отже, скептики в цілому вважають, що пізнання все ж таки є можливим, однак висловлюють сумніви в істинності його результатів.

Одним з різновидів агностицизму в науці є конвенціоналізм (від лат. «договір», «угода»), що з’явився на межі XIX - XX ст. Згідно такої позиції наукові теорії і поняття є не відображенням об’єктивного світу, а є довільними угодами між вченими (саме довільними, без урахування і аналізу об’єктивної основи угод, їхніх меж, що витікають із самої об’єктивної реальності). Щось схоже пропонували софісти.

Пізнавальний оптимізм може бути властивий не тільки більшості матеріалістів, але й ідеалістам. Агностиків можна зустріти як серед ідеалістів, так і матеріалістів.

Сумнів, якщо його не абсолютизувати, здатен зіграти важливу методологічну роль в пізнанні. Також не можна абсолютизувати і пізнавальний оптимізм. Важливу роль сумніву в методологічному плані підкреслював Р. Декарт. Мається на увазі сумнів у глибині й закінченості наших знань. Чим глибше ми проникаємо в таємниці об’єктивної реальності (або суб’єктивної), тим більше нових проблем нам відкривається. Чим менше людина знає, тим менше вона знає у тому числі про те, як мало вона знає.

 

Мислення – процес пізнавальної діяльності, для якої є характерним створення узагальнених, опосередкованих образів дійсності. Якщо чуттєве пізнання є безпосереднім, то мислення – опосередковано чуттєвим пізнанням, спирається на досвід, у тому числі й осмислений раніше, здійснюється в найтіснішому зв’язку з мовою, що виконує функцію інструменту мислення. Завдяки мисленню людина абстрагується від конкретного різноманіття речей, явищ, процесів і виявляє властиві їм загальні та суттєві ознаки.

Судження та умовивід – це форми руху понять. П оняття служать початковим матеріалом для утворення суджень і умовиводів; результатом же суджень і умовиводів також є поняття, тільки вже конкретизовані, уточнені, наповнені новим змістом, тобто, більш змістовні. Таким чином знання конкретизується, розвивається.

Обидві сторони (здібності) пізнання є взаємозв ’ язаними, доповнюють одна іншу. Іноді говорять не сторони, а «щаблі». Так, відчуття поставляють первинний матеріал для логічного мислення, є джерелом наших знань про дійсність, але, приступаючи до чуттєвого пізнання, ми вже маємо певну раціональну позицію. Будь-який чуттєвий образ є раціонально «навантаженим»: ми бачимо, чуємо тощо крізь призму наших спогадів, знань, понять. У нашому пізнанні немає чуттєвості у «чистому» вигляді. Чуттєве пізнання є так чи інакше осмисленим і не може бути відособленим від раціонального. Це було ясно, наприклад, І. Канту. Він стверджував, що нам ніколи не дана відособлена чуттєвість, вона завжди поєднана з раціональними формами – з апріорними формами простору і часу. Крім здібності до відчуттів наша чуттєвість має так звані «чисті» – апріорні, тобто абсолютно незалежні від будь-якого досвіду форми, за допомогою яких наші відчуття немов би упорядковуються. Ці форми – простір і час. Усі речі є орієнтованими в просторі та часі. Пригадаємо, що простір і час у І. Канта (на відміну від їхнього розуміння в діалектичному матеріалізмі) це форми нашої чуттєвості («суб’єктивні», людські простір і час), хоча частково, все ж таки, це також властивості «речей-самих-по-собі», що знаходяться ззовні нас. Тому І. Кант писав про чуттєво-розсудливу здатність людини. Будь‑яке знання з досвіду починається, але не обмежується ним. Частина знань породжується самою пізнавальною здатністю людини і носить апріорний (додосвідний, або додослідний) характер. Природні предмети в процесі людської діяльності погоджуються з людським пізнанням і його результатами (а до І. Канта вважали, що наші пізнання повинні погоджуватися з предметами).

Здібність до абстрактного мислення з ’ явилася у найдавніших людей не відразу (вона із розвитком досвіду виростала з наочно-образного та наочно-дієвого мислення первісних людей), а будь‑яка психічно здорова дитина повторює шлях людського роду.

Чуттєве пізнання створює необхідні передумови отримання знання. Однак не слід абсолютизувати його ролі. В історії філософії можна знайти вчених, що розділяли позицію, яка має назву «сенсуалізм». Сенсуалізм (від лат. «відчуття», «почуття») полягає в абсолютизації ролі чуттєвого пізнання, в прагненні вивести весь зміст знання зі свідчень органів чуття; тобто чуттєве пізнання розглядається як єдине джерело і засіб досягнення істини. До сенсуалістів можна віднести Епікура, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Юма (який жив у XVIII ст.), французьких матеріалістів XVIII ст., Л. Фейербаха. Класична формула сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого раніше не було б у почуттях. Ж. О. де Ламетрі (французький просвітитель-матеріаліст XVIII ст.) зауважував: «Почуття – мої філософи».

Раціональне дозволяє з’ясувати сутність речей, процесів тощо. Однак як не можна абсолютизувати чуттєве пізнання, так не можна абсолютизувати пізнання раціональне. У теорії пізнання існує такий напрям як раціоналізм, сутність якого – в тому, що розум проголошується основою пізнання. Розум може розглядатися як єдине й достовірне джерело людських знань. Приклади – Р. Декарт, Г. Гегель. Р. Декарт, хоча сам експериментував, вважав, що тільки досліду для пізнання недостатньо. Джерелом достовірного знання може бути тільки розум, або інтелект, хоча він може і повинен звертатися за допомогою до почуттів. У якості достовірної опори пізнання Р. Декарт обрав мисляче «я», самосвідомість, думку «я мислю, отже, існую» (ego cogito, ergo, sum). Вибір цей багато в чому пояснювався і життєвим досвідом вченого, і активним розвитком математики, і впливом християнства, і впливом платонізму. Вихідний пункт процесу пізнання – інтелектуальні інтуїції (інтуїції розуму). Це існуючі в людській думці абсолютні, загальні, вроджені (від Бога) істини (ідеї), аксіоми‑судження, від яких бере початок нескінченна безліч відносних істин. Вища інтелектуальна інтуїція – ego cogito (як вроджена здатність мислити). Інтуїції достовірні, адже розум сприймає їх чітко і ясно. До вроджених ідей Р. Декарт відносив ідею Бога, чисел, фігур, кольорів, субстанції, матеріального буття, сумніву, тривалості, тілесності... До аксіом‑суджень він відносив судження типу «дві величини, які є рівними третій, є рівними між собою», «у ніщо не буває властивостей», а також аксіоми математики. Від достовірності інтуїції Р. Декарт відштовхувався, але нею не обмежувався, а пропонував свій метод пізнання, підсумком якого є ланцюг наслідків із цих істин і аксіом, кожна ланка якого теж є достовірною.

 

Питання для самоперевірки :

 

1. Надайте визначення процесу пізнання, поясніть чинники, що впливають на цей процес та його активізують.

2. Що означає твердження: процес пізнання має конкретно-історичний характер?

3. Якою є логіка (тобто спрямованість) процесу пізнання?

4. Надайте визначення гносеології. Які види пізнання Вам є відомими? Які головні особливості їм є притаманними?

5. У чому полягає сутність таких точок зору відносно результату пізнання як пізнавальний оптимізм та агностицизм? Якими є корені, підстави таких точок зору? Що означає позиція «агностицизм» з точки зору діалектичного зв’язку між сутністю та явищем?

6. У чому полягає сутність позицій «скептицизм» і «конвенціоналізм»? Чи мають ці точки зору відношення до агностицизму? Чому? Які особливості процесу пізнання сприяли виникненню таких точок зору? Чи є у них якесь «раціональне зерно»?

7. Надайте визначення об’єкту і суб’єкту пізнання. Що може бути об’єктом, а хто – суб’єктом пізнання?

8. Поясність діалектичний зв’язок між суб’єктом і об’єктом пізнання. Чи є вибір суб’єктом об’єкту стихійним? Чому? Яку роль у цьому відіграє конкретно-історичний характер пізнання?

9. У чому полягають особливості чуттєвого пізнання?

10. Які чинники впливають на формування людської здібності відчувати, сприймати та уявляти?

11. Надайте визначення основним формам чуттєвого пізнання та поясніть їхній зв’язок.

12. У чому полягають недоліки чуттєвого пізнання?

13. Чому відчуття, сприйняття та уявлення створюють суб’єктивний образ об’єктивного світу, який у певному сенсі також є об’єктивним за змістом?

14. Які два типи логічного мислення можна виокремити? Як вони взаємопов’язані?

15. У чому полягає особливість раціонального пізнання?

16. Надайте визначення основним формам раціонального пізнання – поняттю та судженню. Коли судження є істинним, а коли – хибним?

17. Що таке абстрагування та узагальнення? Яке відношення мають ці мисленнєві операції до понять?

18. Що означає твердження: судження і умовивід – це форми руху понять?

19. Розкрийте зв’язок раціонального і чуттєвого пізнання.

20. Що таке сенсуалізм і раціоналізм? Наведіть приклади цих точок зору з історії філософії.

21. Надайте визначення поняттю «об’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина». Чому (в якому сенсі) будь-яка об’єктивна істина є водночас і абсолютною, і відносною?

22. Надайте визначення критерію істини. Перерахуйте та поясніть основні критерії перевірки на істинність.

Наукове пізнання (як і будь-яке пізнання) має конкретно-історичний характер. На розвиток науки впливають соціокультурні чинники ( причому наука сама є їхнім елементом ), а також індивідуальні особливості вченого і особливості його пізнавальної діяльності .

Це об’єктивне знання,

Справжнім суб’єктом процесу наукового пізнання є не окремий учений, а професійне наукове співтовариство , до того ж слід пам ’ ятати про соціальний характер процесу пізнання ( це суспільна діяльність ), суб’єкт пізнання – це індивід , який займається не тільки пізнанням,

Отримання нового наукового знання не підлягає строгому методологічному регулюванню , а в значній мірі є процесом висунення різних гіпотез та їхньої перевірки на адекватність і адаптивність по відношенню до деякої системи знання , яку вважають за істинну,

У створенні нового наукового знання і його оцінці істотну роль відіграє не тільки його зіставлення з об’єктом , але й зіставлення позицій членів певного наукового співтовариства в ході комунікацій ( тобто підкреслюється істотно комунікаційний ( суб’єкт – суб’єктний ) характер науково-пізнавальної діяльності ) ,

Прийняття наукового знання в як ості істинного визначається , в решті-решт , науковим консенсусом усередині колективного суб’єкта наукового пізнання , при цьому суттєва роль належить лідерам конкретного професійного наукового співтовариства .

 

Філософія науки – це особливий розділ філософського знання , в якому з позицій філософії , її предмету і методу, досліджуються закономірності наукового пізнання , структура і динаміка наукового знання , його рівні і форми , його соціокультурна обумовленість ( зокрема філософське обґрунтування ), засоби і методи наукового пізнання , способи його обґрунтування , механізми розвитку знання .

Предмет філософії науки – наука з погляду її сутності, цілей, ідеалів і можливостей, типи філософських основ науки та їхній зміст, загальна структура, методи, закономірності функціонування і розвитку науки, взаємодія науки і суспільства, науки і держави, науки і людини.

Науку можна вважати продуктивною силою, оскільки її внесок у розвиток матеріального виробництва важко переоцінити. Наука є постійно пов’язаною з практикою і опредметнюється у ній. Розвиток науки сприяє вирішенню соціальних питань.

Як своєрідна, відносно самостійна форма пізнання, як специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут наука виникла в Новий час, у XVI-XVII ст., в епоху становлення умов для розвитку капіталізму. Наука – феномен конкретно-історичний; вона пройшла в своєму розвитку декілька основних етапів. Науці як такій передував етап переднауки, коли зароджувалися її елементи, її передумови. Мається на увазі поява начал наукових знань на Стародавньому Сході, в Греції, Римі, в середні віки – до Нового часу. Наукові знання і сам процес їхнього отримання були спочатку безпосередньо пов’язаними з реальним практичним життям людей, їхніми потребами. Наприклад, математика в Стародавньому Єгипті і Месопотамії мала прикладний характер і була пов’язаною з господарською діяльністю людей, таке ж саме можна сказати про астрономію та інші науки. Надалі відбувалося виокремлення науки і перетворення її на самостійну форму людської діяльності. У Стародавній Греції наука вже починає проявляти себе як особлива форма теоретичної свідомості. Першим це виявив Аристотель, визначивши науку як знання заради самого знання, як вищу форму людської діяльності. Для виникнення науки був необхідним достатньо високий рівень розвитку матеріального виробництва і суспільних відносин, розподіл праці на розумову і фізичну, що створило умови для професійних занять наукою. У середні віки наука разом із філософією виступала, в основному, як служниця теології. Проте начала експериментального пізнання природи зародилися саме в середньовіччі, у XIII столітті, в університетській науці. Теорія «подвійної істини», що дісталася мислителям епохи Відродження у спадок від середньовіччя, неабиякою мірою сприяла розвитку науки. Відродження і Новий час можна охарактеризувати як час приголомшливих наукових відкриттів у галузі природознавства. Наука поступово звільняється від теології, від схоластичної філософії і стає самостійною сферою знань. Активно ставиться питання про методи наукового пізнання. З’являється новий погляд на науку: вона повинна приносити користь, перетворитися на продуктивну силу, а не тільки розвивати людину духовно, бути знанням для знання. Далі наука проходить у своєму розвитку три основні етапи: класичний, некласичний, постнекласичний.

Класична наука ( XVII – XIX ст .) при описі і теоретичному поясненні своїх об’єктів прагнула виключити все, що належить суб’єкту, боячись спотворення процесу пізнання суб’єктивністю. Панував об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до суб’єкта, засобів і методів пізнання.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) почалася з появи релятивістської і квантової теорії. Вона відкинула об’єктивізм класичної науки, звернувши увагу на роль суб’єкта в науковому пізнанні, на його активність, на вплив засобів і способів пізнання на отримувані наукові знання. Проте ще не усвідомлюється той факт, що мета науки, стратегія дослідження, способи виділення об’єктів є обумовленими соціокультурно.

Постнекласична наука (розпочався у другій половині ХХ ст.) відрізняється ще більшим включенням діяльності суб’єкта в процес пізнання. Вона враховує співвіднесеність характеру отримуваних знань про об’єкт не тільки з особливістю засобів і способів діяльності суб’єкта, але й з її ціннісно-цільовими структурами, із соціокультурними установками.

Цікавим є питання про норми наукової етики. У них мають бути втілені й загальнолюдські моральні заповіді: не кажи неправду, не кради і т. д. За неправду вважається, наприклад, фальсифікація результатів досвіду, а плагіат можна вважати за крадіжку. Моральні норми науки слугують для утвердження специфічно наукових цінностей безкорисливого пошуку і відстоювання істини. Істинність наукових положень повинна оцінюватися незалежно від раси, статі, віку, авторитету вченого. Результати наукового пізнання повинні ставати загальним надбанням (за умови захисту інтелектуальної власності, зрозуміло). Кожен учений має нести відповідальність за об’єктивну оцінку того, що відкрито ним і його колегами. У науці повинно існувати шанобливо-критичне ставлення до попередників і колег. Учений має не тільки активно відстоювати свої переконання, але й мати мужність визнати їхню помилковість, якщо така буде виявлена. І завжди потрібно пам’ятати про соціальну відповідальність ученого. Це є дуже актуальним сьогодні, коли активно розвиваються генна інженерія, біотехнологія, нанотехнологія, не говорячи вже про вивчення «мирного атома» і подальший розвиток хімічних технологій, удосконалення зброї.

До основних принципів наукового пізнання належать: принцип практики, принцип відображення і принцип діалектики.

Практика створює передумови формування об’єкта і суб’єкта пізнання і є рушійною силою процесу пізнання.

Діалектика процесу пізнання перш за все виступає як діалектика абсолютної та відносної істин, діалектичний зв’язок суб’єкту та об’єкту пізнання, зв’язок чуттєвого та раціонального пізнання.

 

Наукове спостереження , за своєю сутністю , є спогляданням , проте активним спогляданням . Чому активним ? Тому що спостерігач не просто механічно фіксує факти , а цілеспрямовано їх відшукує , спираючись на вже наявний різноманітний досвід , припущення , гіпотези , теорії . Наукове спостереження проводиться з певною метою , спрямовано на певні об’єкти , припускає вибір певних методик і приладів , відрізняється систематичністю , надійністю отримуваних результатів , контролем за коректністю .

Зате другий основний метод емпіричного наукового пізнання відрізняється активно-перетворюючим характером. У порівнянні з експериментом спостереження є пасивним способом дослідження. Експеримент – це активне організоване, цілеспрямоване дослідження об’єктів у певних умовах їхнього існування , які можуть систематично відтворюватися , змінюватися , контролюватися самим дослідником . Учений може втручатися в об’єкт, систематично змінювати умови протікання наукового дослідження. Він може створити об’єкт штучно, він може його ізолювати від інших об’єктів, вивчати його, так би мовити, в «чистому вигляді», відповідно до заздалегідь поставленої мети. В умовах експерименту можна виявити такі властивості, які не спостерігаються в природних умовах. Експеримент припускає використання ще більшого арсеналу спеціальних приладів, інструментів, установок, ніж спостереження.

Експерименти можна класифікувати на:

1) експерименти прямі і модельні, перші здійснюються прямо на об’єкті, а другі – на його моделі, і потім екстраполюються на сам об’єкт;

2) експерименти польові і лабораторні, такі, що відрізняються один від одного місцем проведення;

3) експерименти пошукові, не пов’язані з якимись вже висунутими версіями, і перевірочні, такі, що мають метою перевірити, підтвердити або спростувати конкретну гіпотезу;

4) експерименти вимірювальні, покликані виявити точні кількісні співвідношення між об’єктами, між сторонами і властивостями кожного з них.

Особливим видом експерименту є уявний експеримент. У ньому умови для вивчення явищ є уявними, учений оперує чуттєвими образами, теоретичними моделями, проте уява підкоряється законам науки і логіки. Уявний експеримент належить, скоріше, до теоретичного рівня пізнання, ніж до емпіричного.

Безпосередньому проведенню експерименту передує його планування (вибір мети, типу експерименту, продумування його можливих результатів, осмислення тих чинників, які впливають на даний об’єкт, визначення тих величин, які повинні вимірюватися). Крім того, необхідно вибрати технічні засоби проведення і контролю експерименту. Особливу увагу слід приділити якості вимірювальних приладів. Використання саме цих вимірювальних засобів має бути обґрунтованим. Після проведення експерименту його результати статистично і теоретично аналізуються.

До методів емпіричного рівня наукового пізнання можна віднести також порівняння і вимірювання . Порівняння – пізнавальна операція, що виявляє схожість або відмінність об’єктів (або ступені їхнього розвитку). Вимірювання – процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об’єкту до іншої, однорідною з нею і прийнятою за одиницю вимірювання.

Вивчаючи структуру емпіричного знання, звернемо увагу на її чотири елементи – первинний (пов’язаний із отриманням протокольних речень); другий елемент, пов’язаний із отриманням наукових фактів; третій елемент емпіричного рівня знання – це емпіричні закони; четвертий, такий, що є вищою формою організації емпіричного знання, це – феноменологічні теорії, що є системою емпіричних законів. Розглянемо це докладніше.

Отже, первинним і простим рівнем емпіричного знання є одиничні емпіричні вислови – так звані «протокольні речення». Їхнім змістом є дискурсна фіксація результатів одиничних спостережень; при складанні таких протоколів фіксується точний час і місце спостереження. Потрібно врахувати, що наукові досліди проводяться переважно цілеспрямовано і часто для перевірки конкретних наукових гіпотез. Наші чуттєві образи завжди є раціонально навантаженими, ми сприймаємо світ через призму наших знань, ідей, теорій і т. п.

Більш високим рівнем емпіричного знання є наукові факти. Науковими фактами є індуктивні узагальнення протоколів, це загальні твердження статистичного або універсального характеру. Вони утверджують відсутність або наявність деяких подій, властивостей, відношень у досліджуваній наочній області та їхню інтенсивність (кількісну визначеність). Їхніми символічними уявленнями є графіки, діаграми, таблиці, класифікації, математичні моделі.

Ще вищим рівнем емпіричного знання є емпіричні закони різних видів (функціональні, причинні, структурні, динамічні, статистичні тощо). Наукові закони – це особливий вид відношень між подіями, станами або властивостями, для яких є характерною тимчасова або просторова постійність (мірність). Так само як і факти, закони мають характер загальних (універсальних або статистичних) висловів: «Усі тіла при нагріванні розширюються», «Усі метали електропровідні», «Усі планети обертаються навколо Сонця по еліптичних орбітах» і т. д. Наукові емпіричні закони (як і факти) є загальними гіпотезами, отриманими шляхом різних видів індукції. Індуктивне сходження від часткового до загального, як правило, здатне дати у висновку тільки гадане, імовірнісне знання. Тому емпіричне знання за своєю природою є в принципі гіпотетичним. Як вірно помітив Ф. Енгельс, формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза.

Найзагальнішим, четвертим, рівнем існування емпіричного наукового знання, вищою формою логічної організації емпіричного знання є феноменологічні теорії. Вони є логічно організованою множиною відповідних емпіричних законів і фактів (феноменологічна термодинаміка, небесна механіка Кеплера та ін.). Феноменологічні теорії за характером свого походження, за можливостями обґрунтування залишаються гіпотетичним, вірогідним знанням. І це пов’язано із тим, що індукція, тобто обґрунтування загального знання за допомогою часткового (даних спостереження і експерименту), не має доказової логічної сили, а в кращому разі – тільки підтверджуючу.

Відмінності між рівнями усередині емпіричного знання є швидше кількісними , чим якісними , оскільки відрізняються лише ступенем узагальнення представлення одного і того ж змісту ( знання про чуттєво-спостережуване ). Відмінність емпіричного знання від теоретичного є вже якісною , тобто такою, що припускає їхню належність до суттєво різних за походженням і властивостями об’єктів .

Основним ( базовим ) результатом емпіричного пізнання ( або формою ( рівнем ) емпіричного знання ) є наукові факти . Емпіричним знанням є сукупність наукових фактів , які створюють базис теоретичного пізнання . Науковий факт – це об’єктивна реальність , зафіксована певним способом, – за допомогою мови , цифр, чисел, діаграм , фотографії тощо . Проте не все, що одержуємо в результаті спостереження і експерименту, можна назвати науковим фактом. Науковий факт виникає в результаті певної раціональної обробки даних спостереження і експерименту : їхнього осмислення , інтерпретації , повторної перевірки , статистичної обробки , класифікації , відбору тощо. Достовірність наукового факту виявляється в тому, що він може бути відтвореним і може бути отриманим шляхом нових споглядань і експериментів , які проводяться у різний час. Факт зберігає свою достовірність незалежно від різноманітних інтерпретацій. Достовірність фактів багато в чому залежить від того, яким чином, із використанням яких засобів вони отримані. Наукові факти (а також емпіричні гіпотези і емпіричні закони , які розкривають усталену повторюваність і зв ’ язки між кількісними характеристиками досліджуваних об’єктів ) являють собою знання лише про те, як відбуваються процеси і явища , але не пояснюють причини і сутність явищ , процесів , які лежать в основі наукових фактів . Для цього є необхідним теоретичний рівень наукового пізнання .

У попередній темі ми дали визначення сенсуалізму, а в цій уточнимо поняття «емпіризм». Емпіризм – це напрям у теорії пізнання , який визнає джерелом знань чуттєвий дослід і стверджує , що зміст знання може бути представленим або як опис цього досліду , або зведений до нього . Емпіризм представляє раціональне пізнання до комбінацій результатів досліду . Засновником емпіризму вважають Ф. Бекона. Він вважав, що вся попередня наука (антична і середньовічна) мала споглядальний характер і нехтувала потребами практики, знаходячись під владою догм і авторитету. А «істина – дочка Часу, а не Авторитету». А про що говорить час (Новий час)? По-перше, що «знання – сила» (теж афоризм Ф. Бекона): загальне завдання всіх наук – збільшення влади людини над природою і принесення користі. По-друге, що над природою панує той, хто до неї прислухається. Природа перемагається підпорядкуванням їй. Що це, за Ф. Беконом, означає? Що пізнання природи повинно виходити з неї самої і спиратися на дослід, тобто рухатися від вивчення одиничних фактів з дослідів до загальних положень. Але Ф. Бекон не був типовим емпіриком, він був, так би мовити, розумним емпіриком, бо початковим пунктом його методології був союз дослідів і розуму. Дослід, що керує собою, – це рух на дотик. Дійсний метод полягає в розумовій переробці матеріалів із досліду.

 

Загальнологічні методи наукового пізнання використовуються як на емпіричному , так і на теоретичному рівні . До таких методів належать : абстрагування , узагальнення , аналіз і синтез, індукція і дедукція , аналогія тощо .

Про абстрагування і узагальнення, про індукцію і дедукцію, про аналогію ми говорили раніше, при вивченні попередньої теми.

Аналіз – це метод пізнання ( прийом мислення ), який полягає в уявному розчленовуванні об’єкту на складові його частини з метою їхнього відносно самостійного вивчення . Синтез припускає уявне возз ’ єднання складових частин об’єкту , який вивчається . Синтез дозволяє уявити об’єкт дослідження у взаємозв ’ язку і взаємодії елементів, які його створюють .

Нагадаю, що індукція – метод пізнання , заснований на умовиводах від часткового ( одиничного ) до загального , коли хід думок є спрямований від встановлення властивостей окремих об’єктів до виявлення загальних властивостей , властивих цілому класу об’єктів ; від знання фактів до знання загального , знання законів . В основі індукції лежать індуктивні висновки, які не дають достовірного знання, вони лише ніби «наводять» думку на відкриття загальних закономірностей. Дедукція є заснованою на висновках від загального до часткового ( одиничного ). На відміну від індуктивних, дедуктивні висновки є достовірними за умови, що таке знання містилося у начальних засновках. Індуктивні і дедуктивні прийоми мислення є взаємозв’язаними. Індукція наводить людську думку на гіпотези про причини і загальні закономірності явищ; дедукція дозволяє виводити із загальних гіпотез наслідки, які емпірично перевіряються. Ф. Бекон замість поширеної в античності та середньовіччі дедукції запропонував індукцію, а Р. Декарт був прихильником методу дедукції (хоча і з елементами індукції), розглядаючи все наукове знання як єдину логічну систему, де одне положення виводиться з іншого.

 

Існує група методів , які мають переважне значення саме для теоретичного рівня пізнання . Це методи аксіоматичний , гіпотетико-дедуктивний , ідеалізації , метод сходження від абстрактного до конкретного, метод єдності історичного і логічного аналізу та ін .

Аксіоматичний метод – це спосіб побудови наукової теорії , при якому в її основу кладуться деякі вихідні положення – аксіоми , або постулати , з яких логічним шляхом ( за строго певними правила ми ) виводяться інші положення даної теорії .

З аксіоматичним методом є пов ’ язаним гіпотетико-дедуктивний метод – метод теоретичного дослідження , сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно зв ’ язаних між собою гіпотез , з яких , врешті-решт , виводяться твердження про емпіричні факти . Спочатку створюється гіпотеза (гіпотези), яка потім дедуктивно розгортається в систему гіпотез; потім ця система піддається дослідній перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується.

Особливістю методу ідеалізації є те, що в теоретичне дослідження вводиться поняття ідеального об’єкту , який не існує в дійсності ( поняття « точка », «абсолютно чорне тіло », « ідеальний газ», « ідеальна рідина » і т . п. ) , тобто ідеалізованого об’єкту . У процесі ідеалізації відбувається граничне абстрагування від усіх реальних властивостей предмету з одночасним введенням до змісту утворюваних понять таких ознак, які не реалізуються у дійсності [9, с. 310].

Перш ніж розглянути метод сходження від абстрактного до конкретного, уточнимо поняття «абстрактне» і «конкретне», якими будемо користуватися. Абстрактне в даному випадку – це одностороннє, неповне, змістовно «бідне» знання про об’єкт. Конкретне у даному випадку – це всебічне, повне, змістовне знання про об’єкт. Конкретне виступає в двох формах: 1) у формі чуттєво-конкретного, з якого починається дослідження, що веде потім до створення абстракцій (мисленнєво-абстрактного), і 2) у формі мисленнєво-конкретного, яке завершує дослідження на основі синтезування раніше виділених абстракцій [9, с. 530]. Чуттєво-конкретне – це об’єкт пізнання, який постає перед суб’єктом у своїй непізнаній ще повноті (цілісності) на самому початку процесу пізнання. Пізнання сходить від «живого споглядання» об’єкту до спроб побудови теоретичних абстракцій і від них – до знаходження дійсно наукових абстракцій, що дозволяють побудувати наукову концепцію об’єкту (тобто мисленнєво-конкретне), відтворюючу всі суттєві, внутрішні закономірні зв’язки даного об’єкту як цілісності. Тобто цей метод, по суті , полягає в русі думки до все більш повного , всебічного і цілісного сприйняття об’єкту , від менш змістовного до більш змістовного .

Об’єкт, який розвивається, проходить ряд стадій (етапів), ряд форм, тобто має свою історію. Пізнання об’єкту є неможливим поза вивченням його історії. Історично уявити об’єкт означає у думках уявити весь процес його становлення , всю різноманітність форм ( стадій ) об’єкту , які послідовно змінюють один одного. Проте всі ці історичні етапи ( форми , стадії ) є внутрішньо закономірно зв ’ язаними . Логічний аналіз дозволяє виявити ці взаємозв ’ язки і приводить до відкриття закону, принципу, який визначає розвиток об’єкту . Без розуміння закономірностей розвитку об’єкту його історія виглядатиме як сукупність або навіть нагромадження окремих форм, станів, етапів...

Усі методи теоретичного рівня є пов’язаними між собою.

Звернемо увагу на те, що у пізнанні разом із раціональними моментами існують і моменти нераціональні (не «ір-», а саме «не-»). Одним із таким моментів виступає інтуїція. Слово «інтуїція» походить від лат. «пильно дивлюся». Інтуїція – це здатність осягнення істини без попереднього розгорненого доказу, ніби в результаті якогось раптового осяяння, без явної усвідомленості шляхів і засобів, що приводять до цього. Насправді це є результатом тривалого дослідження проблеми, у тому числі, на рівнях підсвідомого, несвідомого…

На закінчення, у якості яскравого прикладу вченого, який працював і в галузі філософії науки, хотілося б пригадати погляди видатного, дуже різнобічного англійського мислителя ХХ ст. Карла Поппера, який власну позицію у філософії науки називав «критичним раціоналізмом» і протиставляв її емпіризму. Для емпіризму, на його думку, характерна так наз. теорія «бадді свідомості», де індивід – це не tabula rasa («чиста дошка» за Дж. Локком), а баддя, в яку вливаються дані досліду. У протилежність цьому К. Поппер заперечує існування неупереджених «чуттєвих даних», з яких повинен виходити учений. Факти науки із самого початку є «теоретично навантаженими», тобто осмисленими з певної точки зору. Інформація не «вливається» в нас ззовні, а витягується суб’єктом, який є активним і критичним. Початковий пункт пізнання – це не сприйняття і спостереження, а проблема, що виражається в «напруженості між знанням і незнанням», в суперечності між знанням і новими фактами. Крім того, метод науки – це не індукція, а метод проб і помилок, висунення гіпотез та їхньої критики; при цьому завдання наукового методу, за К. Поппером, полягає у тому, щоб або повністю уникнути помилок, або мінімізувати ці помилки. Проте за такого підходу все одно залишається проблема способу переходу від емпірії до теорії. Теоретичні положення виникають у вигляді гіпотез, які потім мають бути підтверджені або спростовані. І тут ми знову стикаємося з проблемою індукції: ніяке, навіть дуже велике, число фактів не може остаточно підтвердити загальне положення. Завжди є небезпека, що знайдеться ще один випадок, який не підтвердить, а спростує гіпотезу. К. Поппер пропонує не уникати таких спростувань, а, навпаки, ніби піти їм назустріч. Це означає, що теоретичні положення мають бути сформульовані так, щоб вони в принципі могли бути спростовані емпіричними фактами. У такий спосіб К. Поппер хоче провести демаркацію, тобто межу, між науковими і ненауковими положеннями. Те положення , яке в принципі не може бути спростоване емпірично , не є науковим , а є метафізичним або теологічним . Справжня перевірка теорії , за К . Поппер ом , є спробою її фальсифікувати , тобто спростувати . Фальсифікація ( від лат. « помилковий » і « роблю ») – це процедура пошуку не фактів , які підтверджують, а таких фактів, які спростовують . Існують ступені перевіряємості, тобто одні теорії є більш перевіряємими або більшою мірою спростовні, ніж інші. Такі теорії схильні до більшого ризику, а значить, згідно К. Попперу, є достовірно науковими. Теорія, яку не можна спростувати ніякою мислимою подією, не є, на його думку, науковою. Неспростовність є не достоїнством теорії, а є її вадою. Якщо немає принципових фальсифікаторів для якоїсь теорії, то вона, згідно К. Попперу, не може вважатися за наукову. Наприклад, не можна фальсифікувати астрологію, марксизм і психоаналіз, що свідчить про їхній ненауковий характер. Абсолютні істини, як пише вчений, є недосяжними для людського розуму. Теорії, які вважаються за істинні, насправді всього лише порівняно добре перевірені. При цьому деякі теорії, що достовірно перевіряються, після того, як виявлена їхня помилковість, все ж підтримуються їхніми прихильниками, наприклад, за допомогою введення допоміжних допущень ad hoc («для даного випадку»), які позбавляють від спростування. Така конвенціональна стратегія є можливою, вважав К. Поппер, але вона зменшує науковий характер теорії.

Таким чином, з точки зору К. Поппера, будь-яке дослідження починається з проблеми, для її вирішення вчений розвиває теорію, потім ця теорія критично порівнюється з конкуруючими теоріями і з даними досліду, в результаті цього порівняння виникає нова проблема.

У основі наукового пошуку у К. Поппера лежить гіпотетико-дедуктивний метод. Але якщо, при обґрунтуванні гіпотези, ми спираємося на логіку, то формування гіпотези, згідно вченому, має ірраціональний характер (що відрізняє його погляди від класичної філософської традиції). Процес створення гіпотез є сферою, підвладною не логіці, а психології.

Центральним пунктом першої оригінальної роботи К. Поппера «Логіка наукового дослідження» стало вчення про помилковість (обмеженість) людського знання, яке отримало назву «фаллібілізм». Критерію істинності, який уберіг би нас від помилок, не існує, хоча звідси не витікає, що вибір між теоріями є довільним або нераціональним, що ми не вміємо вчитися і не можемо рухатися у напрямку до істини, що наше знання не здатне рости, стверджував учений. У цьому положенні К. Поппер демонструє подвійність своєї точки зору. З одного боку, ми прагнемо до істини, а з іншого – не маємо явних критеріїв відповідності наших знань дійсності. З одного боку, ми не повинні погоджуватися зі скептиками і релятивістами, а з іншого – у нас немає доказів того, що ми наближаємося за допомогою науки до пізнання сутності світоустрою. Сенс позиції фаллібілізму полягає в тому, що всі теорії, яка висуваються з метою пізнати реальність, врешті-решт, мають бути визнані помилковими. Такий погляд на наукове пізнання тяжіє до того, щоб представити його більш-менш вдалим поясненням нашого досвіду. Не адекватність знань, а їхня ефективність – ідеал наукового пізнання.

Впроваджуючи принцип фальсифікуємості для демаркації наукового і ненаукового знання, К. Поппер намагався довести, що знання не може бути спочатку істинним і абсолютним. Наукове знання відрізняється, наприклад, від релігійного догматизму тим, що воно завжди є відносним і може бути спростовано подальшою теорією і відповідними до неї фактами. У відносності наукових знань, згідно К. Попперу, полягає своєрідність розвитку науки. Проте підкреслюючи у фальсифікаціонізмі відносний характер знань, учений у такий спосіб знімає питання про напрям такого руху, в чому також полягає відмінність некласичної філософії від класичної, яка за такий напрям вважала розкриття сутності. Рухаючись від однієї відносної істини до іншої ми все повніше і адекватніше осягаємо світ. Але у К. Поппера сьогодні є істинною одна теорія, а завтра – зовсім інша. Ще важливо відмітити, що в критичному раціоналізмі вченого суб’єктом пізнавальної діяльності є індивід, а не наукове співтовариство.

 

Питання для самоперевірки :

 

1. Дайте загальне визначення науці як системі знань і як специфічній діяльності, а потім підготуйтеся детальніше це розкрити.

2. Які чинники впливають на розвиток науки?

3. Основні функції науки.

4. Порівняйте філософію і науку. Як вони допомагають одна одній розвиватися?

5. Коротко охарактеризуйте три основні етапи в розвитку науки.

6. Розкрийте сутність основних методів емпіричного рівня наукового пізнання – спостереження і експерименту. Порівняйте їх між собою.

7. Охарактеризуйте форму емпіричного рівня наукового пізнання – науковий факт.

8. У чому полягає основний недолік емпіричного рівня наукового пізнання? Навіщо є потрібним теоретичний рівень наукового пізнання?

9. Поясніть такі форми теоретичного рівня наукового пізнання: наукова проблема, гіпотеза, теорія. Яким чином вони є пов’язаними?

10. Поясніть сутність методів теоретичного рівня наукового пізнання: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, ідеалізації, єдності історичного і логічного аналізу.

11. Розкрийте сутність загальнологічних методів наукового пізнання.

Природосоціальні .

Інтерсоціальні проблеми виникають із відносин між різними державами, соціально-економічними системами, союзами тощо. До даних проблем належать проблем а збереження миру і не допущення воєн , проблем а встановлення нового міжнародного економічного порядку, подолання відсталості країн , які розвиваються , і забезпечення їхньої економічного зростання і т . д.

Антропосоціальні – це проблеми , пов ’ язані з системою « людина – суспільство ». До них належать демографічна проблема, проблеми в галузі охорони здоров ’ я ( боротьба з такими хворобами як рак, туберкульоз , СНІД , з наркоманією і т . д. ), проблеми в галузі освіти ( наприклад , боротьба з неписьменністю ), проблема адаптації людини в сучасних умовах , проблема розвитку різних культур та їх взаємодії тощо .

До третьої групи проблем, яку умовно можна назвати природосоціальними проблемами, належать проблеми , які виникають унаслідок взаємодії суспільства і природи . Це екологічні проблеми , енергосировинна проблема, водна проблема, проблема освоєння Світового океану, космічного простору і т . д.

Як екологічна , так і економічна сталість передбачають перехід до соціально сталого розвитку . Проте зіткнення інтересів розвинених країн із інтересами країн, що розвиваються , їхні внутрішні проблеми утруднюють це .

Перехід до соціально сталого розвитку передбачає не тільки підвищення соціальних стандартів і створення умов для самореалізації індивідів . Це ще і створення громадянського суспільства , його демократизація . Сприяти вирішенню проблем сталого розвитку може лише така система управління , яка орієнтована на довгострокові цілі та інтереси суспільства (на це ринок як такий сам по собі є не здатним).

Конструктивне вирішення глобальних проблем сучасності є неможливим без зміни ціннісної парадигми : колишні цінності – цінності техногенної культури – мають бути замінені іншими, відповідними сьогоднішньому стану світового розвитку і орієнтованими на його перспективи. Людству необхідно спільно створити стратегію свого виживання. Для цього слід сформувати нове мислення – планетарне і діалектичне, екологічне, моральне, яке врахує ці проблеми і висуне нові пріоритети.

 

Питання для самоперевірки :

 

1. Дайте визначення аксіології, цінності та ціннісного відношення.

2. Які чинники визначають вибір людиною і суспільством основних для себе цінностей?

3. Чи змінюється зміст аксіосфери, і якщо – так, то чому?

4. Детально поясніть класифікацію цінностей, наведіть приклади.

5. Дайте визначення глобальним проблемам, глобалізації та глобалістиці, поясніть завдання філософської глобалістики.

6. Детально поясніть класифікацію глобальних проблем, наведіть приклади.

7. Дайте визначення сталому розвитку, поясніть етапи виникнення цього поняття і сутність концепції. Якими є філософські засади концепції сталого розвитку?

8. Охарактеризуйте шляхи втілення концепції сталого розвитку в життя.

9. Які з глобальних проблем є характерними для Донецького регіону? Якими є причини їхнього виникнення? Яким чином Ви пропонуєте їх вирішувати?

Основна

1. Філософія : навч. посібник / Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – 6-е вид. – Київ : Вікар, 2006. – 455 с.

2. Пекарик А. М. Філософія : підручник / А. М. Пекарик. – Київ : Промінь, 2004. – 480 с.

3. Причепій Є. М. Філософія : посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. – Київ : Академвидав, 2003. – 576 с.

4. Сморж Л. О. Філософія : навч. посібник / Л. О. Сморж. – Київ : Кондор, 2004. – 416 с.

5. Кремень В. Г. Філософія : мислителі, ідеї, концепції : підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – Київ : Книга, 2005. – 528 с.

6. Філософія : підручник / за заг. ред. М. І. Горлача, В. Г. Кременя, В. К. Рибалка. – Харків : Консум, 2000. – 672 с.

7. Социальная философия : учебник / под общ. ред. В. П. Андрущенко, Н. И. Горлача. – Киев : Харьков : Изд. центр «Единорог», 2002. – 736 с.

8. Философия : учебник для вузов / под общ. ред. В. В. Миронова. – М. : Норма, 2005. – 928 с.

9. Алексеев П. В. Философия : учебник / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – 3‑е изд. – М. : ТК Велби, изд-во Проспект, 2004. – 608 с.

10. Мареев С. Н. История философии (общий курс) : учеб. пособие / С. Н. Мареев, Е. В. Мареева. – М. : Академический Проект, 2003. – 880 с.

11. Лубський В. І. Релігієзнавство : підручник / В. І. Лубський, В. І. Теремко, М. В. Лубська. – Київ : Академвидав, 2003. – 432 с.

12. Чанышев А. Н. Философия Древнего мира : учебник для вузов / А. Н. Чанышев. – М. : Высш. шк., 2001. – 703 с.

13. Соколов В. В. Средневековая философия : учеб. пособие для филос. ф‑тов и отд-ний ун-тов / В. В. Соколов. – М. : Высш. шк., 1979. – 448 с.

14. Пашук А. І. Нариси з історії філософії середніх віків : підручник для студ. вищ. навч. закл. / А. І. Пашук. – Київ : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 712 с.

15. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения : учеб. пособие / А. Х. Горфункель. – М. : Высш. шк., 1980. – 368 с.

16. Соколов В. В. Европейская философия XV – XVII веков : учебник / В. В. Соколов. – 2-е изд. – М. : Высш. шк., 1996. – 400 с.

17. Соколов В. В. Введение в классическую философию / В. В. Соколов. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1999. – 352 с.

18. Гусєв В. І. Західна філософія Нового часу. XVII – XVIII ст. : підручник / В. І. Гусєв. – 2-ге вид. – Київ : Либідь, 2000. – 368 с.

19. Кузнецов В. Н. Западноевропейская философия XVIII века : учеб. пособие для студ. филос. факультетов ун-тов / В. Н. Кузнецов, Б. В. Мееровский, А. Ф. Грязнов. – М. : Высш. шк., 1986. – 400 с.

20. Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия второй половины ХVІІІ – начала XIX века : учеб. пособие для ун-тов / В. Н. Кузнецов. – М. : Высш. шк., 1989. – 480 с.

21. Горський В. С. Історія української філософії : підручник / В. С. Горський, К. В. Кислюк. – Київ : Либідь, 2004. – 488 с.

22. Мареев С. Н. Философия XX века (истоки и итоги) : учеб. пособие / С. Н. Мареев, Е. В. Мареева, В. Г. Арсланов. – М. : Академический Проект, 2001. – 464 с.

 

Додаткова

23. Алексеев П. В. Теория познания и диалектика : учеб. пособие для вузов / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – М. : Высш.шк., 1991. – 383 с.

24. Бучило Н. Ф. Философия : учебн. пособие / Н. Ф. Бучило, А. Н. Чумаков. – 3-е изд. – М. : ПЕР СЭ, 2003. – 447 с.

25. Введение в философию : учебник для вузов : в 2 ч. / И. Т. Фролов, Э. А. Араб-Оглы, Г. С. Арефьева и др. – М. : Политиздат, 1989. – Ч. 1. Становление и развитие философии. – 1989. – 367 с.

26. Введение в философию : учебник для вузов : в 2 ч. / И. Т. Фролов, Э. А. Араб-Оглы, Г. С. Арефьева и др. – М. : Политиздат, 1989. – Ч. 2. Теория и методология : проблемы, понятия, принципы. – 1989. – 639 с.

27. Глобалистика : энциклопедия / гл. ред. И. И. Мазур, А. Н. Чумаков; Центр научных и прикладных программ «ДИАЛОГ». – М. : Радуга, 2003. – 1328 с.

28. Горбачев В. Г. Основы философии : курс лекций : учеб. пособие / В. Г. Горбачев. – 3-е изд. – Брянск : Курсив, 2002. – 352 с.

29. Гусєв В. І. Вступ до метафізики : навч. посібник / В. І. Гусєв. – Київ : Либідь, 2004. – 488 с.

30. Ерахтин А. В. Диалектика становления мышления и сознания / А. В. Ерахтин. – Свердловск : Изд-во Уральск. ун-та, 1989. – 152 с.

31. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии / К. Маркс. – М. : Политиздат, 1969. – Т. 1, кн. 1. – 907 с.

32. Маркс К. Экономические рукописи 1857 - 1859 годов. Часть первая / К. Маркс // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – М. : Политиздат, 1968. – Т. 46. Ч. І. – 559 с.

33. Новейший философский словарь / сост. и гл. ред. А. А. Грицанов. – 3-е изд., испр. – Мн. : Книжный Дом, 2003. – 1280 с.

34. Потебня А. А. Слово и миф / А. А. Потебня. – М. : Правда, 1989. – 623 с.

35. Рагозин В. М. Философия : конспект лекций с учетом модульного обучения для студентов экономических специальностей. – М. : ПГТУ, 2000. – 135 с.

36. Спиркин А. Г. Философия : учебник / А. Г. Спиркин. – 2-е изд. – М. : Гардарики, 2001. – 736 с.

37. Спиркин А. Г. Основы философии : учеб. пособие для вузов / А. Г. Спиркин. – М. : Политиздат, 1988. – 592 с.

38. Уайт Э. Первые люди : пер. с англ. / Э. Уайт, Д. М. Браун. – М. : Мир, 1978. – 157 с.

39. Философия : учеб. пособие для вузов / отв. ред. В. П. Кохановский. – 6‑е изд. – Ростов н/Д. : Феникс, 2003. – 576 с.

40. Фрагменты ранних греческих философов : пер. / изд. подгот. А. В. Лебедев; авт. вступ. ст. И. Д. Рожанский. – М. : Наука, 1989. – Ч. 1. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – 576 с.

41. Фромм Э. Иметь или Быть?: пер. с англ. / Э. Фромм. – 2-е изд. – М. : Прогресс, 1990. – 336 с.

42. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности : пер. / Э. Фромм. – М. : Республика, 1994. – 447 с.

43. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию: пер. с англ. / Ф. Фукуяма. – М. : АСТ: АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 730, [6] с.

44. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т. 1. Гештальт и действительность : пер.с нем. / О. Шпенглер. – М. : Мысль, 1993. – 669 с.

45. Энгельс Ф. Диалектика природы / Ф. Энгельс. – М. : Политиздат, 1982. – 359 с.

46. Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – М., 1961. – Т. 20. – С. 486-499.

47. Лосев А. Ф. Вопросы философии (переписка А. Ф. Лосева и А. А. Мейера) / А. Ф. Лосев // Вопросы философии. – 2000. – № 3. – С. 88. (87-100)

48. Мотрошилова Н. В. Варварство как оборотная сторона цивилизации / Н. В. Мотрошилова // Вопр. философии. – 2006. – № 2. – С. 44-51.

49. Вебер А. Б. Устойчивое развитие / А. Б. Вебер // Глобалистика : энциклопедия. – М., 2003. – С. 1058.

50. Урсул А. Д. Устойчивое развитие / А. Д. Урсул // Глобалистика : энциклопедия. – М., 2003. – С. 1066.

 

Навчальне видання

 

ФІЛОСОФІЯ

 

 

Курс лекцій

 

Коротіч Галина Вікторівна

ВСТУП

 

Французький мислитель XVIII ст. Жан-Жак Русо якось написав, що філософський склад розуму є потрібним людині, щоби вона змогла одного разу помітити те, що до цього бачила щодня. «Помітити» означає не просто зафіксувати в свідомості певне явище, подію, предмет, а зуміти виявити в явищах, подіях, предметах навколишнього світу і в нас самих щось потаємне, раніше невідоме, приховане і сокровенне, щось глибинне та суттєве. Німецький філософ Мартін Гайдеггер (кінець XIX – XX ст.) визначив філософію як таке, що є спрямованим на ціле й граничне, у чому людина промовляє до граничної ясності та веде останню суперечку. «Останню» не у сумному сенсі, хоча проблема смерті неабиякою мірою хвилювала й хвилює філософів, що є природним, адже будь-яка людина є смертною істотою. Ця істина відкривається нам ще в дитинстві, стаючи чи не першим нашим потрясінням: як, і я теж помру? Але легковажно-веселе дитинство, якось «впоравшись» із потрясінням, відкладає це питання «на потім». Оце «потім» наступає деколи несподівано, часто у складний, критичний момент життя. Це може бути ситуація серйозного життєвого вибору, зважування «або-або» (як висловився датський філософ XIX ст. Сьорен К’єркегор). Приклад? Людина може не йти на війну, вона, скажімо, за станом здоров’я є вільною від виконання військового обов’язку; до того ж у неї є родичі, про яких тільки вона й може піклуватися. Проте совість велить йти захищати Батьківщину, і, отже, ризикувати життям. Як учинити? Менш «напружений» приклад: ювілей примушує людину озирнутися назад і спробувати оцінити те, що нею зроблено (або не зроблено). А іноді й «круглої» дати для цього не потрібно. І починають турбувати душу питання: чи так я живу? У чому сенс мого життя? Ким взагалі є я? І що тоді є «не-я»? Яким чином цей світ улаштовано? Як він виник (якщо взагалі виникав)? Останні два питання та подібні до них починають хвилювати нас ще в дитинстві. Як людина пізнає світ? І взагалі, чи здатна вона його пізнати? Що є Істина, Добро, Краса? Які цінності є першорядними? «Вічні» питання, «вічні» проблеми пошуку відповіді... «Вічними» питання є в сенсі їхньої актуальності, загальності, глибини. Вони стосуються граничних підстав нашого буття, і для кожного покоління будуть важливими і такими, що вимагають відповіді. Ці філософські питання знову і знову відтворюватимуться новими поколіннями людей, які змінюватимуться, будуть жити в умовах, які змінюватимуться, і тому вирішуватимуться вже по-новому. Філософія й народжується з вічної потреби у пошуках відповідей на такі питання. Шукати відповідь можна по-різному. Можна, наприклад, сховатися за наявні відповіді й формули, повіривши чиїмось думкам (іноді так навіть безпечніше, комфортніше). Наведені вище питання спочатку здаються простими, легкими. Але це лише спочатку. І ми, і світ навколо нас є складними і суперечливими. Можна злякатися такої складності. А можна знайти в собі сили визнати цю складність і суперечність, зануритися в несуєтні роздуми, критично оцінюючи світ і себе самого. Філософія починається з сумніву, – вважає багато хто з філософів. Людина починає сумніватися у начебто ясному, у вже кимось колись доведеному і з’ясованому, здавалося б, раз і назавжди. Філософія передбачає постійну роботу над самим собою. Вона спрямовує людину на самостійні глибокі роздуми, вчить «не ковзати бездумно по поверхні слів», за висловом іспанського філософа Хосе Ортега-і-Гасета (кінець XIX – XX ст.), привчає мислити критично, руйнує сталі стереотипи. Цікаво, що до філософії людина часто звертається з метою знайти усталену, міцну основу для свого буття, і в той само час людина сама своєю рефлексією, критичністю, сумнівами цю сталість, заспокоєність руйнує. Філософія допомагає шукати шляхи гармонізації відносин людини і світу, допомагає стати інтелігентним, стати особистістю. Водночас, до філософії не можна підходити з буденними мірками корисності.

Як навчитися філософствувати? У буденній свідомості існує думка, що ми всі – «трішки філософи». «Не філософствуй тут, а працюй», – говорить підлеглому начальник, якій не має уявлення про філософію. Видатний філософ О. Ф. Лосєв (кінець XIX – XX ст.) засмучувався з того, що гнітючим є «поголовне переконання всіх і кожного, що вони мають право філософствувати, що для філософії не треба нічому вчитися» [47, с. 88]. Насправді все набагато складніше. Недаремно багато вчених нарікають, що написати підручник із філософії є дуже складним завданням. Філософія – це «живе» знання, яке не є сумою готових, вже кимось сформульованих теоретичних положень, формул, які тільки й залишається «пересадити» з однієї голови (викладацької) в інші (студентські), завчити або гарненько запам’ятати. Безумовно, при вивченні дисципліни «Філософія» зустрічаються визначення й поняття, які потрібно засвоїти. Філософія, як і будь-яка інша дисципліна, має свою особливу мову. Але «засвоїти» не означає «завчити», це означає «зрозуміти», а для цього слід докласти певні зусилля, проявити зосередженість, а головне, мати бажання заглибитися у питання, які вивчаються. Філософствування передбачає навіть не діалог, а полілог; не слід боятися висловлювати свою власну (аргументовану!) думку, адже у філософській суперечці може народитися істина. Коли давньогрецького філософа Діогена Синопського, який жив в IV ст. до н. э., запитали про те, що дала йому філософія, він відповів: «Принаймні, готовність до будь‑якого повороту долі». Залишається побажати, щоб усі, хто прагне вивчати філософію, відкрили в цьому занятті для себе багато нового, цікавого і корисного.

Тема 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

 

План

1.1 Визначення світогляду, його структура та елементи.

1.2 Особливості передфілософських форм світогляду – міфологічної та релігійної, функції найдавніших міфів і релігії.

1.3 Особливості філософського світогляду. Предмет філософії. Приклади філософських питань.

1.4 Філософський метод і основні функції філософії.

 

Ключові поняття теми: світогляд, міф, релігія, філософія, предмет філософії, філософський метод, функції міфу, релігії, філософії, матеріалізм, ідеалізм, об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм.