Виникнення філософії свідчило про настання нового етапу в розвитку духовної культури людства. Перші філософські вчення з’являються у Стародавній Греції з кінця VII – VI ст. до н. е. і в VI – V ст. до н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Основні особливості філософського світогляду:

1) філософський світогляд – це світогляд на теоретичному рівні (цим він відрізняється від життєвого, буденного світогляду, який хоча й є заснованим на здоровому глузді, повсякденному життєвому досвіді, традиціях, однак поступається філософії глибиною, систематичністю, обґрунтованістю, критичністю, а емоції в ньому зазвичай превалюють над розумом). Теоретичність – це логіка (несуперечливість) викладу, доказовість (з опорою, перш за все, на розум), системність, використання специфічного категоріального (понятійного) апарату,

2) філософський світогляд передбачає поєднання теоретичності з постійною рефлексію над змістом думок та висловлювань,

3) переважно глобальний характер проблем, що вивчаються.

Що таке філософія? У перекладі з давньогрецького це слово означає «любов до мудрості». Зароджується філософія дійсно як безкорислива любов, прагнення до мудрості, істини, оцінка міфів із точки зору розуму. Із зародженням філософії зароджується теоретична думка як така, перехід від наочно-образного мислення до понятійного переходить на зовсім нову орбіту. Філософія – це система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ як цілісність ( або на світ як ціле), місце в ньому людини, з’ ясування, розуміння різних форм ставлення людини до світу і самої себе, рефлексія над ними.

Предмет філософії є конкретно-історичним. Сфера філософської проблематики в ту або іншу епоху формувалася й формується, врешті‑решт, під впливом конкретно-історичних умов життя людей, їхнього досвіду і знань. Вирішення «вічних» філософських проблем у будь-яку епоху не повинно претендувати на отримання абсолютної істини в «останній інстанції» – на остаточне слово у філософії. Це не означає того, що філософські проблеми неможливо вирішувати. Можна говорити про їхнє відносне вирішення для певного етапу розвитку суспільства, який характеризується певним рівнем розвитку виробництва, науки, духовної культури в цілому, що створює умови для появи філософів, які, в свою чергу, готові ставити та вирішувати такі питання і проблеми (причому вирішувати багатьма способами – єдино правильної філософії не існує!). Власне необхідність у осмисленні цих проблем теж «визріває» історично. З погляду багатьох учених можна говорити лише про певний прогрес у вирішенні філософських проблем, які «вічно повертаються»: кожна нова епоха «повертає» їх новою стороною, відкриває нові аспекти і взаємозв’язки і намагається вирішити вже по-своєму, хоча перекличка тем і спадковість у постановці проблем і підходах до їхнього вирішення часто простежується.

Предмет філософії – це, переважно, найбільш загальні та найбільш важливі питання, проблеми в системі «людина – світ», розглянуті крізь призму людських оцінок, цілей, інтересів. Прикладами філософських питань можуть бути питання про виникнення світу і людини, про сенс людського життя, про пізнавальні здібності людини, про специфіку ставлення людини до природи, про свободу й відповідальність, тощо. Мова йде не про отримання знання про все на світі та в деталях, мова йде про пізнання загальних закономірностей і осмислення всезагальних питань. Внутрішній світ людини, місце людини в світі – теж предмет філософської рефлексії. Тут можна вгледіти внутрішню суперечність самого предмету філософії. Загальні, універсальні питання і проблеми припускають можливість загальних, універсальних відповідей. Але людина не може задовольнятися загальними абстракціями, вона шукає відповідь не тільки для всіх (або більшості), але й для себе. Вона хоче знати не тільки про те, в чому сенс людського життя взагалі, але й про те, в чому сенс саме її життя, на які цінності вона повинна орієнтуватися, тощо.

Прикладом філософського питання є питання про співвідношення матеріального і духовного. З погляду Фрідріха Енгельса (німецького філософа XIX ст., одного з основоположників марксизму) основним питанням філософії є питання про відношення духу до природи, мислення до буття, свідомості до матерії, духовного до матеріального взагалі. У цього питання Енгельс виділив дві сторони:

1) що є первинним (у сенсі, що було раніше, або, що породило що);

2) чи є світ пізнаваним?

Чому Енгельс назвав це питання основним? Він вважав, що залежно від того, як людина відповідає на це питання, вона відповідатиме і на інші світоглядні питання. Наприклад, якщо людина вважає, що світ є створеним Богом, то саме Бога вона бачитиме основним началом всіх позитивних здібностей і можливостей людини, а також тією силою, яка спрямовує історію. Якщо ж людина пояснює виникнення світу природним чином, тоді, швидше за все, вона так само природним чином пояснюватиме як історію людства, так і здібності людини. (До речі, кожному філософу є притаманним власне уявлення про те, які питання філософії є основними.)

Якщо філософ у якості першооснови світу обирає матерію , то його самого можна вважати за матеріаліста , а його вчення називати матеріалізмом . Під матерією матеріалісти розуміють філософську категорію для позначення об’єктивної реальності , яка може відображатися людською свідомістю , існуючи незалежно від неї . Це може бути як макротіло, так і мікрооб’єкт, як речовина, так і поле. Матеріалістичним є такий погляд на еволюцію: колись була туманність із пилу та газу (така форма матерії, яка існувала об’єктивно, не від Бога, а сама по собі, і з’явилася внаслідок Великого вибуху або якого-небудь іншого природного процесу), потім утворилися планети, принаймні на одній із них з’явилася вода, у воді зародилося життя, з’явилися мікроорганізми, рослини, тварини, нарешті, людиноподібна мавпа перетворилася на людину, якій є притаманною свідомість і здатність творити світ духовного, ідеального. Тобто, матерія була первинною і на певному етапі свого розвитку породила свідомість , тобто ідеальне , духовне.

Якщо у якості першооснови світу філософ обирає свідомість, мислення, ідею, духовне, то він – ідеаліст, а його учення – це ідеалізм (від грецьк. «ідея»). Існує така точка зору, яка називається об’єктивним ідеалізмом: за начало світу обирається вища духовна реальність , наприклад , Бог, який створив матерію. Можливою є інша точка зору, коли світ вважається таким, яким він уявляється людині, яким вона його сприймає, і в цьому сенсі свідомість людини творить цей світ. Це позиція суб’єктивного ідеалізму , коли в якості начала світу обирається свідомість людини ( суб’єкта ), від якої все залежить , у відношенні до якої все розглядається. Як приклад можна навести погляди англійського філософа Джорджа Берклі (XVII – XVIII ст.), який ототожнював властивості речей із нашими відчуттями цих властивостей. Речі – комбінації, комплекси відчуттів. Існувати – означає бути таким, що сприймається. У цьому сенсі наше пізнання має справу не з речами, що існують незалежно від свідомості, а з сукупністю наших відчуттів. Граничною формою суб’єктивного ідеалізму є соліпсизм (від лат. «один», «єдиний» і «сам»), в якому безперечною реальністю визнається тільки мислячий суб’єкт, а все інше проголошується таким, що існує лише в його свідомості.

Історичні витоки ідеалізму багато вчених убачають у властивому мисленню стародавніх людей антропоморфізмі. Гносеологічні корені (або теоретико-пізнавальні корені) ідеалізму слід шукати у поступовому розвитку в первісної людини здатності мислення до абстрагування, до створення загальних понять. Узагальнюючи свій трудовий і взагалі житейський досвід, людина вчилася створювати загальні поняття: «тверде», «м’яке», «сухе», «вологе», «вода», «дерево», «людина» тощо. Так от, приписування самостійного реального існування цим загальним поняттям (у відриві від їхніх матеріальних носіїв або коріння) могло сприяти появі ідеалізму. Певним чином міг посприяти і розподіл праці на фізичний і розумовий. Проте питання про походження ідеалізму та його різновидів є набагато складнішим, ніж ми зараз схематично намітили.

Можна виокремити такі основні історичні різновиди матеріалізму:

1) матеріалізм стародавніх греків і римлян;

2) «механістичний» матеріалізм XVII-XVIII ст., який основну властивість матерії вбачав в її протяжності;

3) діалектичний матеріалізм (який почав свій розвиток із виникненням філософії марксизму).

Можна ще виділити так званий «вульгарний» матеріалізм, який майже ототожнює розумові процеси із їхньою фізіологічною основою.

Філософів, які визнають існування двох самостійних першооснов (матеріальної і духовної), називають дуалістами (від лат. «подвійний»). Коли обирають тільки одну першооснову – це монізм (від грецьк. «один, одиниця»). Коли обирають багато (принаймні, більше двох) першооснов – це плюралізм (від лат. «множинний»). До цих понять ми ще повернемося в інших темах дисципліни.

Філософію зі спеціальними науками (наприклад, із фізикою, хімією, біологією, технічними науками і т. п.) зближує прагнення теоретично обґрунтувати свої положення. Проте є також відмінності. На відміну від філософії, спеціальні (конкретні) науки вивчають певні види (галузі, сфери) буття; їхній предмет – відповідний фрагмент дійсності. Крім того, основною характеристикою наукового знання є його об’єктивність. Вона є властивою також і філософії, проте, філософія є як об’єктивною, так і суб’єктивною, філософський текст розкриває особливості світогляду свого автора, його цінності, настрої, сумніви, особливості віри.

Філософія має свій специфічний категоріальний апарат, що спирається на весь сукупний досвід розвитку людства і формується історично. Категорії філософії – це універсальні поняття, найбільш загальні зв’язки, що відображають відношення речей, процесів різної природи. Знання про світ, про людину розвиваються, разом із цим змінюється і зміст категорій – вони теж розвиваються. Так, в античності були свої уявлення про матерію, рух, простір, час, сутність людини тощо, у середньовіччі – свої, в Новий час – свої і так далі.

Основні області філософії:

1) онтологія (від грецьк. «суще» і «учення») – учення про буття як таке, про його сутність, форми, основоположні принципи. Буття – філософська категорія для позначення існування чогось та пояснення особливостей цього існування. Можна говорити про буття природи, суспільства, людини. Буття не обмежується буттям матеріально-наочним, є ще буття духовного світу – ідеальне буття: загальнозначущі етичні, естетичні, релігійні, пізнавальні принципи і цінності, наприклад. Крім того, є індивідуалізоване духовне буття – свідомість індивіда,

2) гносеологія (від грецьк. «пізнання», «знання» і «учення») – теорія пізнання, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми пізнання: його можливості, умови, джерела, методи, форми тощо,

3) натурфілософія (від лат. «природа») – філософія природи, умоглядне тлумачення природи в цілому,

4) антропологія (від грецьк. «людина» і «учення») – філософське вчення про людину,

5) етика (від грецьк. «місце загального перебування», «звичаї певного співтовариства») – філософська наука про мораль,

6) естетика (від грецьк. «чуттєвий», «такий, що відчуває») – філософська наука про виховання почуттів, про творчість за законами краси, про природу художньої творчості,

7) аксіологія (від грецьк. «цінність» і «учення») – вчення про цінності, про духовні утворення, що мають для людини першорядне значення,

8) логіка (від грецьк. «побудований на міркуванні», «слово», «сенс», «поняття», «міркування», «розум») – наука про форми і закони правильного мислення.

9) соціальна філософія – вчення про суспільство і його історію.

Оскільки філософія вивчає принципи взаємозв’язку людини і світу в їхній цілісності, багато філософів намагалися створити цілісні філософські системи, в яких світ дійсно б представав як цілісність у своїх найбільш загальних закономірностях. Тому в таких системах онтологія є пов’язаною з гносеологією, аксіологією, етикою.