Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
З розвитком машинного виробництва в усьому світі (у тому числі й у Росії) участилися нещасні випадки на виробництві, що призвело до збільшення числа інвалідів.
У Німеччині з’являються Закони Бісмарка. За Німеччиною пішли інші країни Європи, у тому числі і царська Росія.
Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування з’явилося прийняття 23 червня 1912 р. цілого ряду законів: "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про затвердження Ради по справах страхування робітників", "Про затвердження присутствій по справах страхування робітників".
Відразу ж після Жовтневої революції 1917 р. уряд приступив до виконання основних положень страхової програми, затвердженої на Празькій конференції РСДРП(б). З 1917 р. по 1922 р. було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ по охороні материнства і дитинства.
Соціальне забезпечення селян у Росії, у 1918 р., не ввійшло в державну систему і здійснювалося за рахунок організацій селянської взаємодопомоги.
Пізніше, у 1933 р., соціальне страхування було передане в керування профспілкам. Основні витрати по фінансуванню системи лягли на державний бюджет, що фактично поєднувався з бюджетом соціального страхування. Таким чином, соціальне страхування “втратило страховий і придбало дотаційний (держбюджетний) характер”.
Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система “соціального забезпечення радянського типу”, що охоплювала всіх трудящих (робітників, службовців, інтелігенцію і членів їх сімей) у всіх випадках утрати ними заробітку. Однак повного відшкодування заробітку досягти не удалося, розміри виплат залишалися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися працюючим безкоштовно за рахунок коштів, державного бюджету.
У період Великої Вітчизняної війни держава приймала нормативні акти, спрямовані на поліпшення пенсійного забезпечення військовослужбовців.
Після Великої Вітчизняної війни проводилася робота з удосконалювання законодавства в області соціального забезпечення. Були підвищені пенсії за вислугу років учителям, лікарям і іншим медичним працівникам.
У 1969 р. був утворений централізований фонд соціального страхування колгоспників.
До кінця 60-х років у СРСР завершилося формування наступних організаційно-правових форм соціального забезпечення: державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб; соціальне страхування колгоспників; соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників; соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету; забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художнього, літературного, музичного фондів і фонду Союзу кінематографістів).
У 1969 р. прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я, а в 1970 р. - Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, кодекси законів про працю союзних республік, у яких містилися глави про соціальне страхування. 3 серпня 1972 р. РМ СРСР затвердила нове Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій з урахуванням досвіду реалізації Закону 1956 р.
Конституція СРСР 1977 р. визначила, що в країні створені державні системи охорони здоров’я і соціального забезпечення, що є самостійними і вирішують тісно пов’язані між собою задачі. У Конституції говорилося про соціальне забезпечення в різних формах, рівності прав чоловіків і жінок (ст. 35), праві громадян СРСР на охорону здоров’я (ст. 42), і матеріальне забезпечення (ст. 43), турботу держави про сім’ю (ст. 53).
У ХХ ст. у науці сформувалися дві основні концепції змісту поняття “соціальне забезпечення” - економічна й правова.
Тільки у 70-і роки ХХ сторіччя право соціального забезпечення як галузь права одержала своє визнання в юридичній науці і придбала статус самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах.
У період утворення СРСР (1922 р.) і пізніше (у 30-х рр.) соціальне забезпечення вважалося складовою частиною права соціальної культури і входило в галузь адміністративного права.
У 50-60 х рр. з появою нового пенсійного законодавства (зокрема, було прийнято закони СРСР “Про державні пенсії” від 14 липня 1956 р., “Про пенсії й допомоги членам колгоспів” від 15 липня 1964 р.) соціальне забезпечення робітників та службовців стало розглядатися в рамках предмета трудового права, а соціальне забезпечення колгоспників - у рамках предмета колгоспного права.
Уперше питання про самостійність права соціального забезпечення був піднятий і обговорений на міжнародному симпозіумі в Празі в 1966 р.
Основоположником радянського права соціального забезпечення як самостійної галузі права став заслужений діяч науки професор B.С. Андрєєв.
До середини 90-х років ХХ століття в пенсійному забезпеченні СРСР, у тому числі й УРСР, узяли гору зрівняльні тенденції, відбулося зниження розмірів пенсій стосовно минулої заробітної плати, реальні розміри пенсій також скорочувалися внаслідок інфляції та відсутності механізму індексації.
До прийняття пенсійних законів України діяв Закон СРСР “Про пенсійне забезпечення громадян СРСР” від 15 травня 1990 р.
На 1996 рік в Україні налічувалося 550 категорій пільговиків, 100 видів різноманітних пільг та понад 200 нормативних актів, які регулювали ці питання.
За роки незалежності України, починаючи з 1991 року, було прийнято цілу низку законодавчих актів, як поточних, так і програмного характеру, з питань пенсійного забезпечення та виплати допомоги окремим категоріям громадян.
Процес реформування національної системи соціального забезпечення в Україні, започаткований прийняттям Концепції соціального забезпечення населення України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., триває й сьогодні.
Окрему увагу слід звернути на діяльність міжнародних, регіональних організацій у сфері соціального забезпечення. Зокрема, 28 червня 1919 р., у результаті підписання мирного Версальського договору, була створена Міжнародна організація праці (МОП).
Велику роль у координації законодавства про соціальне забезпечення на європейському континенті відіграє у цей період часу Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
Процес формування сучасної національної системи соціального забезпечення відбувається на основі врахування основних положень міжнародних норм.
Соціальне забезпечення як категорія, що має загальнолюдську цінність, незалежно від конкретних історичних умов (економічного і політичного ладу), у яких воно організується - це форма розподілу матеріальних благ не в обмін на витрачену працю з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) пристарілих, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, усіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створюваних у суспільстві, у випадках і на умовах, встановлених у соціальних, у тім числі правових, нормах.
Серед категоріального апарату, який використовується у сучасній галузевій науці, поняття “соціальне забезпечення”, як справедливо зазначається у літературі, відноситься, до ряду “найменше розвинутих категорій”. Це є неприпустимим, враховуючи те, що галузева правова наука покликана доводити нерозривний зв’язок всіх елементів предмету регулювання даної галузі права. А зміст предмету правового регулювання, що є загальновизнаним у сучасній доктрині, “виходить” із поняття соціального забезпечення, хоча повністю й не збігається з ним. Отже, з’ясування системи ознак, концепцій (напрямів) тлумачення змісту поняття соціального забезпечення, його значень є необхідним підґрунтям успішного вирішення завдань правотворчої та правозастосовчої діяльності у сфері суспільних соціально-забезпечувальних відносин.
У правовій та економічній науках воно використовується в різних значеннях, а звідси й різні тлумачення, трактування. Зміст поняття соціального забезпечення, його критерії, ознаки формувалися поступово в міру розвитку самої системи соціального забезпечення і дотепер не є загальноприйнятими.
Зважаючи на висновки, що зроблені цими дослідниками, можна дійти висновку, що зміст поняття “соціальне забезпечення” на сучасному етапі зазнав значної диверсифікації (розширення), а тому видається за закономірне та необхідне розглядати цей термін не тільки й не стільки у традиційних – правовому та економічному сенсах (концепціях), а більш ширше – в якості полісемічного поняття, а саме:
ü по-перше, як суспільне історичний тип матеріального забезпечення пристарілих, недієздатних та інших категорій осіб;
ü по-друге, - як особливу систему відносин, які з’являються, реалізуються й припиняються у процесі розподілу засобів (коштів) державних і корпоративних (недержавних) суспільних фондів споживання;
ü по-третє, - як одну з приоритетних функцій сучасної соціальної держави, її внутрішньої політики;
ü по-четверте, - як дієву форму опосередкованого стимулювання активної суспільно-корисної участі громадян у соціально-економічному житті держави, громадянського суспільства у цілому;
ü по-п’яте, - як механізм (сукупність певних форм, способів) реалізації одного з найважливіших соціально-економічних прав людини і конституційного права (ст. 46 Конституції України) громадян на соціальний захист;
ü по-шосте, - як систему відповідних організаційно-правових форм матеріального забезпечення осіб, які згідно з чинним законодавством володіють правами на певні види такого забезпечення;
ü по-сьоме, - як систему правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціально-забезпечувальних (матеріальних) та тісно пов’язаних з ними процедурних та процесуальних відносин (самостійна галузь сучасного національного права);
ü по-восьме, - як систему знань (теорій, концепцій, вчень, доктрин і т.ін.) про становлення, сучасний стан та перспективи розвитку й вірогідні напрями удосконалення норм чинного законодавства у сфері соціального забезпечення (галузева юридична наука);
ü по-девяте, - як сукупність певного матеріалу, класифікованого у відповідності до існуючих державних стандартів у сфері освіти, навчальних планів, відповідних робочих навчальних програм та інших нормативних документів за певними частинами, розділами, підрозділами, темами й питаннями (навчальний курс (дисципліна));
ü по-десяте, - як один із вирішальних чинників політичної стабільності сучасного громадянського суспільства в будь-якій країні, необхідну передумову суспільної безпеки.
Наведений перелік значень загального поняття “соціальне забезпечення” не є сталим за змістом, а тому не може вважатися вичерпним, “абсолютним”, оскільки соціальне забезпечення з кожним днем набуває все нових і нових форм, а звідси - нових утілень у життя та нових значень. Так, зокрема, в Україні з кінця 90-х рр. минулого століття триває розробка та обговорення науковцями концептуальних засад нового Соціального кодексу. Цей процес проходить у контексті світового процесу кодифікації: у ФРН ще початку 70-х рр. минулого століття було прийнято Соціальний кодекс, у Франції – тривалий час існує Кодекс із соціального захисту, в Ірландії – діє Акт соціального добробуту, у Португалії є Основний акт із соціального захисту. Крім цього в науці існує думка, що на сьогодні відбувається формування нового правового явища – “соціального права”, структура якого дискутується вченими: одні автори вважають, що до соціального права входять трудове право й право соціального забезпечення (соціального захисту), інші виокремлюють трудове право з права соціального. Зокрема, професор Тихомиров Ю.О. виділяє поряд із публічним й приватним правом соціальне право, яке, на його думку, складається з галузей, призначених для реалізації і захисту не тільки індивідуальних прав громадян, а й їх сукупної охорони. До галузей соціального права цей учений відносить трудове, екологічне, земельне, підприємницьке, банківське та інші, які або містять своєрідний баланс приватних і публічних засад, або ж відображують навіть пріоритет “публічних” засад як ефективного способу забезпечення особистих інтересів.
Викладене переконливо свідчить про необхідність продовження подальшої комплексної розробки зазначеної системи ознак (рис) та аспектів тлумачення змісту загального поняття соціального забезпечення, що дозволить: виявити сутність, структуру та функції сучасного соціального забезпечення, в тому числі й галузі права соціального забезпечення, соціального права; з’ясувати систему й зміст їх галузевих функцій; проаналізувати особливості галузевих методів; обґрунтувати напрями удосконалення структури галузі, можливі форми кодифікації соціального законодавства і в решті-решт, - уніфікувати, гармонізувати науковий понятійний апарат.
У сфері науки та права соціального забезпечення застосовується декілька ключових, “визначальних” термінів, а саме: “соціальний захист”, “соціальна та правова захищеність”, “соціально-правовий захист”, “соціальне забезпечення”, “соціальне страхування”, “соціальна допомога” з приводу доцільності застосування яких, тлумачення змісту, характеру співвідношення між собою відсутня єдність думок вчених, точаться дискусії між науковцями і практиками.
Проте, проаналізувавши існуючу наукову доктрину, слід зробити такі висновки: по-перше, - при визначенні характеру співвідношення таких основних галузевих категорій як “соціальний захист” та “соціальне забезпечення” необхідно виходити з того, що останні співвідносяться відповідно як “частина” та “ціле”; по-друге, - спеціальні засоби соціального та правового захисту окремих категорій осіб – уявляють собою окрему групу суспільних відносин по соціальному обслуговуванню, наданню соціальних послуг і, разом з іншими групами відносин, входять до предмету права соціального забезпечення; по-третє, - використання у нормативній та доктринальній лексиці замість поняття “соціальний захист” терміну “соціальне забезпечення” гармонізує термінологію у доктрині та правотворчій і правозастосовчій практиці, а також є фактично передумовою, ознакою втілення у життя принципу, проголошеного у Конституції України, - рівень відповідних соціальних виплат та послуг, в тому числі й соціально-побутових (пільг), повинен бути таким, щоб реально забезпечував конкретні життєві потреби відповідної категорії осіб, принаймні, у обсязі встановленого законом прожиткового мінімуму; по-четверте, - зважаючи на існуючу в країні ситуацію було б доцільно внести й відповідні зміни до окремих статей Конституції України та поточних законів, зокрема Закону “Про міліцію”.
Викладене також свідчить про нагальну необхідність продовження подальшої комплексної розробки проблеми гармонізації галузевої доктринальної термінології, оскільки її вирішення – це підґрунтя ефективного правового регулювання у сфері соціально-забезпечувальних відносин.
Питання про предмет права соціального забезпечення є дискусійним.
Очевидно, що визначення предмета названої галузі права нерозривно зв’язане з поняттям соціального забезпечення.
Відношення, які складають предмет права соціального забезпечення в основній масі - матеріальні відношення соціального розподілу.
В рамках задоволення власних матеріальних потреб громадян із громадських фондів споживання в індивідуальній формі складаються чотири основні групи суспільних відносин: по утворенню громадських фондів споживання, призначених для соціального забезпечення, і їх розподіл між різними органами управління; по утворенню суспільних фондів споживання, призначених для соціального забезпечення, і їх розподіл між різними органами управління; по управлінню соціальним забезпеченням; по наданню громадянам окремих видів забезпечення.
По своїй природі і змісту вони далеко не однорідні. Так відносини, які склалися в процесі розподілу коштів входять в предмет фінансового права, відношення ж по управлінню соціальним забезпеченням володіють всіма ознаками адміністративних відношень і включені в предмет адміністративного права.
Для визначення предмета права соціального забезпечення важливо вирішити питання про ступінь інтеграції суспільних відносин, які регулюються даною галуззю.
Досить важливе питання про характер взаємозв’язку суспільних відносин, які складають ядро предмету права соціального забезпечення і трудових, адміністративних, а також інших відносин.
Ядро предмету права соціального забезпечення складають майнові відношення по наданню пенсій і матеріальної допомоги, що складаються між громадянами і органами, що здійснюють забезпечення при розподілі централізованих суспільних фондів споживання через індивідуальну форму.
У предмет права соціального забезпечення входять і інші відношення по соціальному обслуговуванню.
Таким чином, предмет права соціального забезпечення структурно складається, на сьогоднішній день, з кількох груп суспільних відносин:
1) відносини по соціальному забезпеченню громадян у грошовій формі (пенсії, допомоги, стипендії, компенсаційні виплати);
2) відносини по наданню різних соціальних послуг (соціальне обслуговування літніх, інвалідів, дітей, родин з дітьми, біженців і вимушених переселенців, медичне обслуговування, пільги для окремих категорій громадян).
Перші дві групи відносин предмета галузі можна об’єднати в єдину групу – “матеріальні відносини”, тобто відносини по виплаті призначених пенсій, допомог, соціальних компенсацій, наданню пільг і соціальних послуг діями у натуральному вигляді.
На думку деяких вчених (наприклад, Бурак В.Я., Синчук С.М.) ці групи відносин слід називати – “соціально-забезпечувальні відносини”, які, на думку цих авторів, уявляють собою відносини з приводу матеріального забезпечення громадян (членів їх сімей) чи надання соціальних послуг у разі настання обставин, які суспільством та державою визнані соціальне значимими (“соціальні ризики”). Ці автори поділяють соціально-забезпечувальні відносини на дві групи: відносини щодо матеріального забезпечення (з приводу надання пенсій і т.ін.); відносини щодо надання соціальних послуг (соціальне обслуговування інвалідів тощо).
3) процедурні і процесуальні відносини (“нематеріальні” відносини), пов’язані з встановленням юридичних фактів, а також реалізацією і захистом права на той чи інший вид соціального забезпечення. Зазначені відносини, як правило, передують (процедурні), супроводжують (процедурні і процесуальні) або випливають (процесуальні) з відносин, що входять до перших двох груп.
Відносини по соціальному забезпеченню громадян у грошовій формі (надання матеріального забезпечення) і по наданню різних соціальних послуг складають “ядро” предмету права соціального забезпечення. Нематеріальні (процедурні і процесуальні) відносини є похідними від них і самостійно існувати не можуть.
Кожний із “елементів” структури предмета права соціального забезпечення, в свою чергу, складається із ряду взаємозв’язаних компонентів і має власну структуру.
Зокрема, до системи пенсійних відносин у даний час входять наступні види пенсій: за віком, по інвалідності, у випадку втрати годувальника, за вислугу років та ін.
До системи відносин по забезпеченню допомогами відносяться, зокрема, допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності і пологам, при народженні дитини; по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, по безробіттю, на поховання та ін.
Система відносин по забезпеченню компенсаційними виплатами включає компенсаційні виплати, наприклад, передбачені Законом України від 28.02.1991 р. “Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи”.
До системи відносин, пов’язаних з наданням громадянам різних соціальних послуг (відносини по соціальному обслуговуванню), входять, зокрема, відносини по соціальному обслуговуванню: літніх людей і інвалідів у будинках-інтернатах для літніх людей і інвалідів, самотніх пенсіонерів, що проживають у будинках-інтернатах (пансіонатах), обслуговування їх удома, соціально-консультативна допомога, реабілітаційні послуги для інвалідів, надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги; відносини, пов’язані з транспортним забезпеченням інвалідів; відносини по соціальному обслуговуванню родин, що мають дітей і т.ін.
До відносин по наданню соціальних послуг варто віднести і систему пільг, передбачених для різних категорій громадян (Герої України, Радянського Союзу, повні кавалери орденів Слави, особи, які попали під вплив радіації, жертви політичних репресій, неповнолітні в’язні концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання, створених фашистами. Герої соцпраці, повні кавалери ордена Трудової Слави, ветерани різних категорій, багатодітні сім’ї).
Самостійною підгрупою відносин по соціальному обслуговуванню є медико-санітарна допомога як комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, попередження захворювань і інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими та хронічними захворюваннями, реабілітацію хворих та інвалідів.
Відносини по санаторно-курортному обслуговуванню і лікуванню є самостійною підгрупою відносин по соціальному обслуговуванню. Вони передбачають забезпечення громадян путівками для санаторно-курортного лікування безкоштовно або на пільгових підставах (зі знижкою).
Нарешті, у систему відносин по соціальному обслуговуванню включається також лікарська допомога і забезпечення протезними засобами, що надаються безкоштовно або зі знижкою для окремих категорій громадян.
Процедурні відносини включають дві самостійні підгрупи:
1) відносини щодо встановлення юридичних фактів, наявність яких необхідна для виникнення матеріальних відносин (у грошовій формі або по наданню послуг). До таких відносяться: факт інвалідності, факт визнання громадянина безвісно відсутнім, факт участі у ліквідації аварії на Чорнобильської АЕС і т.д.;
2) відносини, пов’язані з представленням громадянина до якого-небудь виду соціального забезпечення або з прийняттям компетентним органом рішення про застосування правової норми (наприклад, про надання протезно-ортопедичних виробів, призначенні пенсії, допомоги, направлення особи до психо-неврологічного установи для соціального захисту чи спеціального навчання).
Процесуальні відносини виникають у зв’язку з захистом громадянином свого права на той чи інший вид соціального забезпечення (наприклад, у випадку відмови у призначенні пенсії, допомоги або надання соціальної послуги).
Треба мати на увазі динамізм суспільних відносин, які складають предмет соціального забезпечення. Він проявляється, насамперед, у виникненні нових груп відносин викликаних потребами життя.
Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять як в загальній теорії права, так і в галузевих науках. Традиційно
Основоположником радянського права соціального забезпечення як самостійної галузі права став заслужений діяч науки професор B. Андрєєв. Він вперше в 1966 р. розробив вчення про предмет і метод цієї правової галузі, обґрунтував систему її норм, сформулював принципи соціального забезпечення, дослідив теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних правовідносин, здійснив обґрунтування особливостей цих відносин: (1) аліментарний характер; (2) специфічний суб’єктний склад (громадяни та державні органи); (3) фінансове джерело - суспільні фонди; (4) підстава виникнення - особа не працює внаслідок непрацездатності (особа вже або ще не може працювати) або звільнення державою її від цього обов’язку.
Великий внесок у розвиток науки права соціального забезпечення внесли Є. Астрахан, В. Ачаркан, О. Азарова, К. Батигін, І. Гущин, О. Зайкін, М. Захаров, Р. Іванова, П. Маргієв, В. Тарасова, Є. Тучкова, Я. Фогель, В. Шайхатдінов і ін.
Згодом у галузевій правовій літературі з’явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних правовідносин, що дозволяли виділити їх в окрему галузь права. Найбільш поширеними є чотири: концепція непрацездатності; соціальної аліментарності; індивідуальної форми розподілу, соціального ризику.
Найбільш обґрунтованою вбачається позиція тих вчених (зокрема, Бурак Болотіна Н.Б., В.Я., Синчук С.М.), які стверджують, що систему соціально-забезпечуальних відносин доцільно визначати за допомогою теорії соціального ризику.
Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н.Б. Болотіна, О.Є. Мачульська, В.Д. Роїк) правовою підставою виникнення в особи права на соціальне забезпечення називають саме соціальний ризик – подію, коли особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї обставини.
Проблема ризиків у ринкових відносинах є досить актуальною й на сьогодні.
У широкому розумінні усі ризики, які спіткають людину під час її життя є соціальними адже вони зумовлені нашим суспільним буттям.
Проте серед них виділяється група ризиків, які є соціальними у власному розумінні цього слова і світова юридична практика розуміє під ними цілком конкретні обставини.
Соціальні ризики як підстава для набуття людиною права на соціальне забезпечення було встановлено у міжнародних актах
Згідно з міжнародними соціальними стандартами Конституція та законодавство України до соціальних ризиків відносять: тимчасову непрацездатність, вагітність і пологи, необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, престарілим членом сім’ї, хворобу, інвалідність, старість (досягнення пенсійного віку), смерть годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, смерть та деякі інші.
Ця група ризиків суттєво відрізняється від інших ризиків, на які людина наражається протягом свого життя – ризик підприємництва, непереборної сили втрати майна тощо.
Соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства вони зумовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою Соціальні ризики наперед відомі передбачувані мають загальний характер, неодмінно або, як правило, трапляються у людей в певний час і за певних обставин.
Отже, йдеться не про моральну неспроможність заробляти собі на життя, що має конкретно суб’єктивну залежність, а про об’єктивні обставини які мають всезагальний характер, котрі особа фізично подолати на даний час не в змозі і суспільство (держава) має її матеріально забезпечити. Саме соціальні ризики є наріжним каменем соціального забезпечення.
Підсумовуючи, зазначимо, що право соціального забезпечення здійснює правову регламентацію відносин, які виникають на підставі соціальних ризиків як об’єктивних обставин звернення особи за допомогою до суспільства і держави.
Соціальне забезпечення складає ту частину відносин по розподілу продукту на індивідуальні потреби, яка складається на базі суспільних фондів споживання. Вирішальним фактором, що визначає стан і розвиток відносин соціального забезпечення, як економічних, виступає суспільний устрій і його основа - спосіб виробництва матеріальних благ.
Питання соціального забезпечення постійно знаходиться в центрі уваги. Будучи політичними по характеру, відносини по соціальному забезпеченню знаходяться в тісній взаємодії з економічними і соціальними відносинами як елементами структури соціального забезпечення. Економічні відносини являються в даній структурі основними, через механізм інтересів вказують на політичні відносини, визначають вплив. Також суттєвим показником є сполучення юридично-нормативного методу з іншими методами і перш за все з соціологічним.
Необхідно відрізняти правові відношення, й ті суспільні взаємозв’язки, які лежать в їх основі і на закріплення яких вони направлені.
В структурі соціального забезпечення, як системи суспільних відносин, правові відносини представляють собою лише „верхній поверх”, ідучи за економічними, соціальними і політичними відносинами і взаємодіють з ними як елементами спільної структури.
Отже, соціальне забезпечення, захист є своєрідним результатом практичної діяльності, за допомогою якої держава здійснює свою соціальну політику, а під галуззю права соціального забезпечення необхідно розуміти сукупність правових норм, що регулюють специфічним методом комплекс суспільних відносин, що виникають: у зв’язку з грошовою формою забезпечення громадян (пенсіями, допомогами, компенсаційними виплатами) та наданням громадянам різного роду соціальних послуг (відносини з приводу соціального обслуговування літніх людей громадян, непрацездатних, родин з дітьми, безробітних) (група матеріальних відносин, “соціально-забезпечувальних”) і з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації і захисту права на той чи інший вид соціального забезпечення (“нематеріальні” відносини або відносини процедурного і процесуального характеру).
Під методом правового регулювання розуміється сукупність прийомів і способів, використовуваних законодавцем для найбільш ефективного регулювання визначеного (за предметом) комплексу суспільних відносин.
Особливості методу права соціального забезпечення знаходять своє відображення у: загальному юридичному положенні учасників цих відносин (їхнього правового статусу, правосуб’єктності); юридичних фактах, на підставі яких виникають, змінюються та припиняються правовідносини по соціальному забезпеченню; порядку формування прав і обов’язків суб’єктів правових відносин; способах охорони прав і забезпечення виконання обов’язків.
Ціль і завдання галузей права - статичні категорії, їх реалізація проходить через галузеві функції: функція являється формою виразу завдань. А звідси з допомогою функцій правових галузей здійснюються задачі галузі, досягаються цілі правового регулювання.
Проблема функції соціального забезпечення є однією із важливих проблем науки. Функції соціального забезпечення повинні розглядатися як прояв його ролі в суспільстві, як направлення його взаємодії на суспільство в цілому на окремі його компоненти.
Аналіз функцій соціального забезпечення та їх класифікацію потрібно здійснювати шляхом вивчення прямих і зворотних зв’язків соціального забезпечення з тими елементами суспільної системи, які визначають його стан і розвиток.
В юридичній літературі розрізняють функції права та функції державної системи.
Функціональна політична будова права як цілісної системи обумовлена його функціями: загальними і спеціально (інколи - соціально) -юридичними.
В залежності від об’єкту впливу - підсистеми суспільства (економічної, політичної, духовно-ідеологічної і сімейно-побутової), загальні функції поділяються на: економічну, соціальну, духовно-ідеологічну, демографічну, політичну.
За допомогою ж спеціально-юридичних функцій, право впливає на поведінку людей в загальних відносинах. В залежності від того, чи бажана чи небажана для держави поведінка, функції можна розділити на: регулюючу і охоронну.
Усі функції здійснюються правом в цілому і кожна його галузь відокремлено в залежності від галузевого предмету, конкретних завдань галузі і її ролі в регулюванні загальних відношень. В головній функції галузі завжди виражається зміст основних функцій права в цілому.
Наступний елемент системи правових функцій - специфічні функції правових галузей. Ці функції, які притаманні окремим галузям права, виражають своєрідність кожної галузі і є однією з її відмінних прикмет.
Структура функціонування правової системи схоплює взаємозв’язки між її елементами (функціями галузей і загальноправовими функціями). Основою даної структури є зв’язки між загально-правовими функціями і іншими елементами системи функцій права. Загальні і спеціально-юридичні функції виконуються правом в цілому, його галузями, підгалузями. Кожна конкретна галузь виступає як сторона, елемент, частина цих функцій, звідси зв’язок між загально-правовими і галузевими функціями носить безпосередній характер - кожна з загальноправових функцій одночасно є функцією окремих галузей.
Однак не можна сказати, що всі функції здійснюються галузями права однаково. Кожна із правових галузей забезпечує виконання загальноправових функцій з притаманними їй юридичними засобами і засобами згідно загальноправової функції, предмету регулювання, ролі і завдань тієї чи іншої галузі.
Право соціального забезпечення, як частина соціального права перш за все виконує загальноправові суспільні функції: економічну, соціальну, духовно-ідеологічну, демографічну, політичну, а також соціально (спеціально)- юридичні функції: регулюючу і охоронну.
У процесі здійснення названих функцій з їх структур викристалізовуються й галузеві функції: розподільча, забезпечувальна, виробнича функції права соціального забезпечення.
Попри цього, право соціального забезпечення впливає на соціальну сферу суспільства за допомогою трьох відносно самостійних функцій: елітарної, реабілітаційної, компенсаційної.
В складі духовно-ідеологічної функції соціального забезпечення можна умовно виділити дві підфункції: ідеологічну; моральну; соціально-психологічну.
Сімейно-побутова сфера суспільства охоплюється демографічною функцією права соціального забезпечення.
У політичну функцію входять зв’язки між соціальним забезпеченням і політикою, перш за все соціальною політикою.
Юридичні особливості права соціального забезпечення знаходять втілення у змісті його соціально-юридичних функцій: регулятивної і охоронної.
Специфічне наповнення в праві соціального забезпечення отримала і охоронна функція соціального права. До її складу входить декілька підфункцій: перспективна, контролююча, підфункція правової відповідальності і реабілітаційна підфункція.
Переважна більшість вчених сходяться на тому, що система права характеризується визначеною узгодженістю норм між собою, де існує залежність норм права від економічного і політичного устрою, а також і поділ норм права на окремі елементи.
Система, властива праву, складає його об’єктивно-якісну особливість, невід’ємну закономірність.
Сучасною наукою системність розглядається в якості однієї із фундаментальних властивостей об’єктивного світу. Як метод наукового пізнання системний підхід містить у собі ряд взаємозалежних аспектів вивчення об’єкта: компонентний, структурний, функціональний.
Стосовно до права системний аналіз вимагає: історичного підходу до юридичної форми; виявлення зв’язків права з іншими соціальними системами; розгляду взаємодії системи “право-суспільні відносини”; вивчення компонентів права.
Як компоненти системи права виступають: галузі, інститути, норми права й інші утворення, що займають проміжне положення (підгалузі, підінститути).
Не усі автори однозначно розуміють дану правову категорію. Поняття системи окремих галузей права опосередковано випливає з поняття системи всього права, але і має свої специфічні риси, які відображають особливості предмету і методу правового регулювання тієї чи іншої групи норм права.
Серед представників права соціального забезпечення не має єдиної думки також і про поняття “система права соціального забезпечення”.
Системі права соціального забезпечення, як самостійній галузі права, властиві характерні тільки для неї риси: науково-обумовленість внутрішньої структури системи, диференціація норм права.
Для визначення системи права соціального забезпечення необхідно детально розглянути її внутрішню будову (структуру).
До загальної частини відносяться норми, які регулюють правила поведінки загального характеру, так як вони характеризують зміст та форму всієї галузі права, а саме: предмет, метод, форми і види соціального забезпечення, система правовідносин, систему галузі, джерела галузі, принципи права.
Таким чином, пропонується наступна структура Загальної частини права соціального забезпечення: предмет, метод правового регулювання, форми і види соціального забезпечення, система соціально-забезпечувальних правовідносин, система галузі права, джерела (форма) галузі права, принципи права.
Особлива частина галузі, у свою чергу, складається з інститутів, що мають самостійний об’єкт регулювання. До них відносяться наступні інститути: трудовий стаж, пенсії, допомоги, компенсаційні виплати, соціальне обслуговування, медична допомога й лікування, пільги за системою соціального забезпечення.
Отже, у цілому система права соціального забезпечення являє собою сукупність норм права соціального забезпечення, які видавались державою або по її згоді громадськими організаціями, взаємозв’язані між собою, структурно розташовані в науково-обгрунтованому визначеному порядку, при чому ці норми диференційовані по їх цілеспрямованості, та по правових інститутах і групах.
Система галузі права соціального забезпечення відрізняється від системи (структури) законодавства даної галузі.
Систему галузі права, систему законодавства даної галузі слід відрізняти від системи навчального курсу “Право соціального забезпечення”. Остання, крім традиційних уже “загальної” і “особливої” частин, включає й “спеціальну” частину.
Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вона вивчає. Складовими предмета науки права соціального забезпечення виступають: чинні норми галузі права соціального забезпечення як сукупність юридичних норм; суспільні відносини у сфері соціального забезпечення; соціально-забезпечувальні правовідносини, що виступають юридичною формою суспільних відносин, що утворюють предмет права соціального забезпечення; практика роботи органів соціального захисту населення (у широкому розумінні) у сфері застосування норм права соціального забезпечення; генезис, історія виникнення і перспективи розвитку права соціального забезпечення як галузі права і науки; міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення; право соціального забезпечення зарубіжних країн.
Предметом галузі права є певний комплекс суспільних відносин, а предметом науки галузі права соціального забезпечення виступають: норми даної галузі права, право соціального забезпечення як сукупність юридичних норм; суспільні відносини в сфері соціального забезпечення; соціально-забезпечувальні правовідносини; практика роботи органів соціального захисту населення в сфері застосування норм права соціального забезпечення; генезис, історія виникнення права і перспективи розвитку соціального забезпечення як галузі права і науки; міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення і право соціального забезпечення зарубіжних країн.
У зв’язку з цим система науки, хоча і відображає структуру галузі права, але з нею не збігається, предмет регулювання і предмет вивчення різні. Система науки більш широка, змістовніша, ніж система галузі.
Методи науки права соціального забезпечення – це правила, прийоми, способи, підходи, інші можливі засоби, що використовуються даною галуззю науки для пізнання соціально-забезпечувальних юридичних норм і правовідносин, правових інститутів, історії розвитку галузі права і науки, практичної роботи органів соціального захисту населення, відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних наукових результатів.
Наука права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему загальнонаукових, спеціальних та окремих методів пізнання, що використовуються у всіх чи у певній групі юридичних наук. До числа основних відносяться: спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний, формально-догматичний, логіко-структурний, формально-догматичний, догматичний) метод дослідження; порівняльно-правовий метод; історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний метод); метод конкретного соціально-правового дослідження; системний (системно-структурний, структурно-функціональний) метод та ін.
У відповідності до предмета науки права соціального забезпечення визначаються й її задачі. Основними з них є: дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета і методів правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин, принципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з іншими галузями права і юридичних наук; науковий аналіз норм зазначеної галузі права; вивчення історії права соціального забезпечення; узагальнення практики застосування органами соціального захисту населення норм даної галузі права; вивчення загальних закономірностей і тенденцій становлення, розвитку систем соціального забезпечення в зарубіжних країнах; з’ясування причин порушення законодавства в сфері соціального захисту населення; розробка основ (методик) викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах; обґрунтування пропозицій щодо подальшого удосконалення правового регулювання суспільних відносин у цій сфері правового регулювання.
Суть, роль і призначення науки права соціального забезпечення розкриваються в її функціях. Дана наука виконує три основних функції: пізнавальну; прогностичну та практичну.
Під системою науки права соціального забезпечення розуміють сукупність (систему) знань (концепцій, теорій, поглядів, суджень і т.п.) про правові засоби соціального захисту населення.
Науково обґрунтовані способи об’єднання (синтезу) таких знань про правові засоби соціального захисту населення у відносно самостійні і взаємозалежні групи і розміщення останніх у певній послідовності формують уже структуру системи науки права соціального забезпечення.
Проблематика системи науки права соціального забезпечення тільки почала розроблятися. Існують різні “авторські” підходи з питання щодо структури системи науки права соціального забезпечення.
У теорії права прийнято диференціювати принципи за сферою дії на наступні види: загальноправові, міжгалузеві, галузеві, та внутрішньогалузеві. У регулюванні суспільних відносин по соціальному забезпеченню знаходять прояв усі згадані групи правових принципів.
Принципи права соціального забезпечення - це основні ідеї, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково обґрунтовані напрямки розвитку галузі. Це: закріплені в нормах даної галузі права керівні начала, які виражають суть і зміст галузевих норм, які регулюють суспільні відносини щодо надання громадянам матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання в індивідуальній формі; керівні засади, які, з одного боку, характеризують внутрішню єдність даної системи права, а з іншого, - вказують основні напрямки подальшого розвитку; об’єктивно зумовлені нормативні керівні положення, які визначають найбільш характерні ознаки змісту права соціального забезпечення та вказують на загальну спрямованість в майбутньому та правозастосовчу діяльність в сфері законодавства про соціальне забезпечення в широкому розумінні даного поняття.
Значення принципів права соціального забезпечення полягає у тому, що: вони об’єднують різні елементи системи права в єдину структурну організацію; обумовлюють значимість, законність і соціальну цінність суспільних відносин в сфері соціального забезпечення; віддзеркалюють сутність, характер та основні риси цієї галузі; впливають на нормотворчу діяльність: зміни у законодавстві не повинні суперечити його принципам та ін.
Принципи права як вихідні положення права є тим підґрунтям, на якому утворюються норми права, саме вони визначають, якими мають бути норми, щоб забезпечити належне регулювання суспільних відносин.
Використовуючи загальнотеоретичні підходи, слід визначити основні ознаки принципів права соціального забезпечення. Ними є: є найбільш загальними, вихідними положеннями, ідеями, які мають фундаментальне значення при регулюванні соціально-забезпечувальних правовідносин; визначають спрямованість, зміст інститутів права соціального забезпечення; виражають переважаючі в даній державі правові ідеї, які складають завдання інституту соціального забезпечення; вони поширюються на всі правовідносини, що складають предмет відповідної галузі права; прямо або опосередковано відображені в нормах права.
Учені, які займались дослідженнями в сфері соціального забезпечення не однаково визначають систему принципів цього права. Уперше система принципів права соціального забезпечення була запропонована та обґрунтована В.С. Андрєєвим.
У національному законодавстві існує й легальний перелік галузевих принципів - так, у Концепції соціального забезпечення населення України від 21.12.1993 р. закріплені наступні принципи регулювання соціального забезпечення: соціальне забезпечення на умовах обов’язкового страхування всіх працюючих громадян; різноманіття форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників; диференціація умов і норм соціального забезпечення в залежності від характеру і тривалості трудової діяльності і розміру страхових внесків працівників; забезпечення пенсіями і допомогами на рівні прожиткового мінімуму; здійснення страхових фондів; здійснення соціального забезпечення органами державного управління; охорона і захист права і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.
Враховуючи досягнення науки права соціального забезпечення та сучасної теорії права, спробуємо обґрунтувати поняття та систему принципів права соціального забезпечення, які відповідали б вимогам сьогодення. Найбільш прийнятною для цього видається “теорія розмежування принципів права (як загально соціального явища) та правових принципів (як юридичного феномена)”, запропонована П.Д. Пилипенком.
Крім принципів права соціального забезпечення, що лежать в основі існування цієї галузі як системи норм, можна виділити і низку правових принципів (як загально-соціального явища), які містяться в надрах загально соціального права, існують незалежно від права як юридичного феномена та визначають сутність та закономірність розвитку цієї галузі.
Систему правових принципів права соціального забезпечення України складають: державні гарантії реалізації права на соціальне забезпечення; диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні; солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення; адресне соціальне забезпечення.
У свою чергу, до системи принципів права соціального забезпечення (як юридичного феномена), які визначають його сутність та закономірності розвитку, доцільно віднести наступні положення: всезагальність права на соціальне забезпечення як основного права людини; визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком; гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі; переважаюча (домінуюча) роль централізованого (імперативного) правового регулювання.
Аналізуючи законодавство про соціальне забезпечення, можна виділити ще ряд положень, які так чи інакше можна віднести до принципів права соціального забезпечення. Однак, видається, що до уваги слід приймати лише найбільш важливі положення, які характеризують сукупність всіх норм системи права соціального забезпечення.
Таким чином, принципи права (як загально-соціального явища), виступаючи базою системи юридичного права (як юридичного феномену), основою, на якій воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і одночасно з існуванням самої системи права. Система юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин, і їх, зрештою, потрібно буде відміняти або вдосконалювати. За допомогою власне правових принципів можна виявити колізії чи не узгодженості правових норм, обґрунтувати доцільність відміни застарілих норм і понять.
Термін “джерело права” взагалі, й права соціального забезпечення зокрема, є полісемічним: перше - розкриває фактичні життєві обставини, фактори об’єктивної реальності, що детермінують необхідність розробки і прийняття компетентним органом відповідного джерела права, тобто іншими словами мова йде про причину створення права (у матеріальному змісті); друге значення поняття “джерело права” характеризує його юридичну природу. У цьому змісті (формально-юридичному) воно визначає результати правотворчої діяльності та третє значення, що раніше виводилося з класової теорії побудови суспільства – джерело права є проявом, утіленням волі законодавця, політично пануючих шарів, класів, груп і т.п. (у державно-політичному змісті, ідеологічному).
Проте, виходячи з цивілізаційного підходу, право (джерела права в державно-політичному змісті) як явище цивілізації і культури покликано бути носієм вищих засад, основних цінностей цивілізації.
Джерела права соціального забезпечення - це система нормативно-правових актів або зовнішні способи (форми) вираження, результати правотворчої діяльності компетентних органів міжнародно-правового регулювання, ратифіковані у встановленому порядку Україною, держави, а також спільної нормотворчості працівників і роботодавців (їхніх представників), за допомогою яких здійснюється правова регламентація комплексу суспільних відносин, що складають предмет даної галузі права.
Джерела права соціального забезпечення можна класифікувати за різними підставами: за ступенем їх важливості і субординацією, тобто за юридичною силою; за дією у часі; за дією у просторі; за колом осіб; за органом, що прийняв нормативний акт (органом правотворчості, характеру прийняття); за формою (видом) акта; за колом регульованих відносин, правовими інститутам; за ступенем узагальнення нормативного матеріалу в джерелі.
Серед перерахованих вище критеріїв (підстав) класифікації джерел найбільше практичне значення має класифікація джерел права соціального забезпечення за їх юридичною силою. Як правило, у літературних джерелах, за цією ознакою, усі нормативні акти (джерела) поділяються більш узагальнено – на наступні групи: міжнародні акти правового регулювання (акти міжнародно-правового регулювання), ратифіковані у встановленому порядку (“пріоритетне законодавство”); закони (“первинне законодавство”) та підзаконні акти (“вторинне законодавство”).
Узагальнюючи, можна відзначити й наявність системи особливостей системи джерел права соціального забезпечення, що вирізняють їх з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права.
Особливе й визначальне місце у характеристиці сучасної системи галузевих джерел права, їх змісту займають “державні соціальні стандарти й гарантії”, “соціальні норми і нормативи”, “прожитковий мінімум”.
Державні соціальні стандарти – це встановлені на кожний визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживання та призначені для встановлення обов’язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів підприємств) на такі цілі.
Державні соціальні гаранти – це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Під соціальними нормами і нормативами розуміють показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюють з метою:
1) визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
2) визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
3) визначення та обґрунтування розмірів видатків державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються за такими принципами:
1) забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
2) законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
3) диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
4) наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;
5) соціального партнерства;
6) гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
7) урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.
Відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (ст. 6) базовим державним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.
Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом.
Традиційно міжнародно-правові акти, як джерела права, класифікують, за сферою їхньої дії, на: акти світового співтовариства, універсальні (ООН, МОП); акти регіонального співтовариства, регіональні (зокрема, об’єднання країн Європи) та дво- чи багатосторонні міждержавні договори, угоди.
Усі зазначені види джерел є й в Україні.
Контрольні питання:
1. Історико-теоретична характеристика соціального забезпечення. Становлення системи соціального захисту в Україні.
2. Загальне поняття “соціальне забезпечення”: його зміст, критерії (ознаки).
3. Предмет права соціального забезпечення: його поняття та структура.
4. Предмет науки права соціального забезпечення: його поняття, зміст та співвідношення з предметом галузі.
5. Характеристика співвідношення права соціального забезпечення із суміжними галузями національного права (трудовим, адміністративним, фінансовим та ін.).
6. Метод права соціального забезпечення: поняття й характеристика його особливостей (ознак).
7. Функції права соціального забезпечення: поняття, їх системна характеристика.
8. Система галузі права соціального забезпечення: поняття; характеристика її структури; співвідношення із суміжними категоріями (“система науки”, “система законодавства”, “система курсу”).
9. Особлива частина права соціального забезпечення: поняття та структурна характеристика.
10.Загальна та спеціальна частини права соціального забезпечення: поняття та їх структурна характеристика.
11.Наука права соціального забезпечення: її поняття, предмет і головні задачі.
12.Методи й функції науки права соціального забезпечення: їх характеристика та класифікація.
13.Система науки права соціального забезпечення: поняття та структура.
14.Принципи права соціального забезпечення: їх поняття, ознаки та значення.
15.Система принципів права соціального забезпечення: історія та сучасні юридичні концепції.
16.Сучасна теорія розмежування принципів права: її суть та значення при класифікації принципів у праві соціального забезпечення.
17.Система правових принципів права соціального забезпечення: її змістовна характеристика.
18.Система принципів права соціального забезпечення: її змістовна характеристика. Співвідношення правових принципів та принципів права соціального забезпечення.
19.Джерела (форми) права соціального забезпечення: поняття, класифікація.
20.Характеристика системи джерел права соціального забезпечення за їх юридичною силою.
21.Конституція України, конституційні (органічні), кодифіковані, комплексні та поточні (звичайні) закони: їх поняття, характеристика та значення у системі джерел права соціального забезпечення.
22.Особливості сучасної системи джерел права соціального забезпечення; їх розгорнута характеристика.
23.Основні міжнародно-правові стандарти у сфері соціального захисту, їх характеристика. Акти ООН та МОП: їх значення та класифікація.
[1] “Соціальність” – від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов’язки цивільного побуту. “Соціальність” від латинської (“socialis” – спільний, громадський) – це назва усього міжлюдського, тобто пов’язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.
* Водночас, слід зазначити, що на думку іншого дослідника І.М. Сироти, за рубежем зустрічаються суміжні “соціальному забезпеченню” категорії: “Наприклад, у США, де, як відомо, з’явився термін “соціальна захищеність” чи “соціальна безпека” і поступово отримав розповсюдження у всіх західних країнах для позначення системи заходів, що захищають будь-якого громадянина і навіть будь-якого жителя країни від економічної і соціальної деградації унаслідок безробіття, втрати чи різкого зниження доходу, хвороби, народження дитини, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, утрати годувальника”. Термін “соціальна захищеність”, хоча й не знайшов значного поширення у юридичній науці, проте використовується окремими вченими (Бандурка О.М., Венедиктов В.С., Іншин М.І. та ін.).
* Ще на початку ХХ ст. проф. Забєлін Л.В. вважав, що соціальне забезпечення “...є родовим поняттям стосовно соціального страхування. Тому всі особливості соціального забезпечення в однаковій мірі характерні і для соціального страхування”. Аналогічну точку зору висловлює й сучасна дослідниця цієї проблематики Болотіна Н.Б. та ін..
Дата: 2019-02-02, просмотров: 219.