Термін “джерело права” зазвичай має, принаймні, потрійне значення, тобто є полісемічним.

Перше - розкриває фактичні життєві обставини, фактори об’єктивної реальності, що детермінують необхідність розробки і прийняття компетентним органом відповідного джерела права, тобто іншими словами мова йде про причину створення права (у матеріальному змісті). Держава виступає в основному правотворчою силою, яка закріплює в праві волю та інтереси народу.

Друге значення поняття “джерело права” характеризує його юридичну природу. У цьому змісті (формально-юридичному) воно визначає результати правотворчої діяльності.

Третє значення, що раніше виводилося з класової теорії побудови суспільства – джерело права є проявом, утіленням волі законодавця, політично пануючих шарів, класів, груп і т.п. (у державно-політичному змісті, ідеологічному).

Варто помітити, що в даний час характеристика джерела права в ідеологічному змісті піддана ревізії в теорії права. Так, сучасними теоретиками стверджується, що право - атрибут державно організованого суспільства і його зміст неминуче виражає державну волю. Державна воля - політична категорія, політичний інструмент, що може служити інтересам навіть меншості населення країни на шкоду інтересам більшості. У зв’язку з чим, на прикладі минулого століття, указуючи на норми права, закріплені в законодавстві сформулювалося розуміння сутності права свого часу і попередніх епох (рабовласницької, феодальної) як зведеної в закон волі економічно і політично пануючого класу, спрямованої на формування в суспільстві порядку, вигідного і бажаного, насамперед, цьому класу. При цьому підкреслювалося “усього лише волі”, “однієї лише волі”, “саме волі”, тим самим робилося застереження, що в цілому характеристика сутності права припускає і щось інше (цивілізаційних засад).

Існування цивілізаційних і політичних засад обумовило і два підходи у визначенні сутності права, джерел права.

Так, з погляду класового підходу сутність права розглядалася, виходячи з висловлення К. Маркса і Ф. Енгельса з «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що право є лише зведена в закон воля пануючого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя класу, тобто сутність визначається за допомогою закріплення в юридичних нормах волі економічно пануючого класу в соціально-неоднорідному суспільстві.

Виходячи з цивілізаційного підходу, право (джерела права в державно-політичному змісті) як явище цивілізації і культури покликано бути носієм вищих засад, основних цінностей цивілізації.

Отже, джерела права повинні розглядатися на сьогодні більш широко (а не тільки як відображення державної волі, волі політично пануючого класу і т.п.) – як відображення, формальна визначеність певних завоювань, інститутів людської цивілізації і культури в рамках громадянського суспільства конкретної держави, як документальний спосіб зовнішнього вираження і закріплення «загального масштабу волі і справедливості», загальнообов’язкової міри поведінки людей у суспільстві.

Дуже примітним, хоча мова і йде про іншу суміжну галузь права, є судження професора В. Прокопенка про те, що трудове право, що регулює суспільні відносини, може бути розділене на «власне трудове чи позитивне» і «соціальне чи негативне». Трудове (позитивне) право, - щодня реалізується суб’єктами права. Соціальне (негативне) право – це сукупність правил соціального захисту людей, що визначаються матеріальними умовами життя даного суспільства, та яке складається з трудових відносин і відносин, тісно зв’язаних з трудовими. Вузьке розуміння права фактично зводить право до законодавства.

Виходячи з цього, дійсно можна погодиться з доводами автора про необхідність включення в традиційне визначення джерела трудового права вказівки на те, що такі норми права призначені для регулювання не тільки трудових відносин, але і «соціального захисту людей праці». Що, у відомій мірі, і є проявом «цивілізаційного підходу» у трактуванні сутності права і його джерел.

У загальній теорії права під джерелами права розуміються зовнішні способи (форми) вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов’язкової для виконання.

Іноді трактування поняття звучить у такий спосіб - джерела (форми) права – це вихідні від держави або визнані нею офіційно документальні способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що надають їм загальнообов’язкове, юридичне значення.

Таким чином, з урахуванням викладеного вище, джерела права соціального забезпечення - це система нормативно-правових актів або зовнішні способи (форми) вираження, результати правотворчої діяльності компетентних органів міжнародно-правового регулювання, ратифіковані у встановленому порядку Україною, держави, а також спільної нормотворчості працівників і роботодавців (їхніх представників), за допомогою яких здійснюється правова регламентація комплексу суспільних відносин, що складають предмет даної галузі права.

Джерела права соціального забезпечення можна класифікувати за різними підставами:

q за ступенем їх важливості і системною субординацією, тобто за юридичною силою;

q за дією у часі;

q за дією у просторі;

q за колом осіб;

q за органом, що прийняв нормативний акт (органом правотворчості, характеру прийняття);

q за формою (видом) акта;

q за колом регульованих відносин, правовими інститутам;

q за ступенем узагальнення нормативного матеріалу в джерелі.

На думку одних авторів, - виходячи з такої підстави як “за ступенем узагальнення нормативного матеріалу в джерелі”, - у класифікаційну групу джерел необхідно включати: базові (конститутивні, програмні), кодифіковані, комплексні джерела. Інші дослідники, чия позиція бачиться більш аргументованою і логічною, - включають у дану групу – кодифіковані, консолідовані і поточні (звичайні) джерела.

Базові джерела (конститутивні, програмні), про які згадувалося вище, – це нормативні акти (закони або постанови Верховної Ради України), що містять норми загального, програмного характеру і що мають як галузеве, так і міжгалузеве значення, що підлягають подальшій обов’язковій деталізації у рамках галузевих законів і підзаконних актів. До числа нормативних актів цієї класифікаційної групи, зокрема, можна віднести Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що була схвалена Законом України від 21 листопада 2002 р. №228-IV; Основи державної політики України в області прав людини, затв. Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. №757-XIV, де в якості принципів державної політики, проголошено: визнання прав і основних свобод людини і громадянина такими, котрі дані людині від народження і є невід’ємними; забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою; забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом; визнання верховенства права, відповідно до якого проголошення і реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновані тільки на законі; недопущення звуження змісту й обсягу проголошених Конституцією України прав і основних свобод людини і громадянина; визнання презумпції особистої свободи людини згідно принципу: дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом; визнання обмеженості свободи держави, її органів і посадових осіб згідно принципу: дозволене лише те, що прямо передбачається законом.

До цієї ж класифікаційної групи відноситься і Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21.12.1993 р. №3758–XII. У Концепції визначені основні принципи реорганізації системи соціального забезпечення України, форми соціального забезпечення населення, етапи реформи й інші концептуальні, програмні моменти.

За змістом нормативного матеріалу до цієї ж групи джерел, можна віднести і Концепцію державної сімейної політики, схвалену Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. №1063-XIV.

Відзначимо, що кодификація законодавства – найвищий вид систематизації законодавства, що полягає в корінній переробці діючих раніше нормативно-правових актів у процесі здійснення правотворчої діяльності, усунення протиріч, перекручувань правової форми опосередкування суспільних відносин і правового регулювання, а також ліквідація прогалин, створення на цій основі нового акта - кодексу, що заміняє усі акти з цього питання, що діяли раніше.

Інкорпорація – вид систематизації законодавства, що полягає у об’єднанні в збірники різноманітних діючих нормативних актів за предметним, хронологічним, алфавітним і іншими підставами, критеріями. У цьому випадку відбувається лише зовнішня обробка нормативних актів при незмінності їхнього змісту. Найбільш складним видом інкорпорації є консолідація законодавства, у процесі здійснення якої різнопорядкові нормативні акти поєднуються в єдиному новому акті – “консолідованому” і затверджуються відповідним правотворчим органом.

Іноді в літературі пропонуються і цілком “екзотичні” підстави класифікації джерел права. Наприклад, - “традиційні” і “нетрадиційні” джерела. Перші – мають місце в тих випадках, коли вже тільки за їх назвою можна визначити приналежність останніх до джерел права соціального забезпечення. Здається, що в даному випадку мова йде про «поточні» і «комплексні» нормативні акти, а якщо вже й застосовувати такий критерій класифікації, то, швидше за все, мова повинна йти про розподіл джерел на: нормативно-правові акти, правові звичаї, нормативно-правові договори, правові прецеденти, міжнародно-правові акти з наступним визначенням субординації таких джерел у практиці правового регулювання. До найбільш важливих юридичних джерел національного права, у тому числі і права соціального забезпечення, відноситься нормативно-правовий акт як письмовий документ, що виходить від компетентного державного органа й містить юридичні норми. Нормативно-правовий акт є найбільш розповсюдженою й основною формою (джерелом) права для багатьох правових систем сучасності.

Від інших офіційних письмових документів нормативні акти відрізняються наявністю ряду ознак:

q завжди містять правила поведінки загального характеру - юридичні норми, що є як би моделлю правила поведінки людей у типових ситуаціях;

q неперсоніфіковані і не вичерпують себе одноразовим застосуванням. Це значить, що на відміну від актів застосування права та інших індивідуальних актів, розрахованих на однократну дію (рішення суду й ін.) і «прив’язаних» до конкретних осіб, обставинами місця і часу, офіційний письмовий документ розрахований на регулювання заздалегідь необмеженого числа випадків, діє безупинно і відноситься до персонально невизначеного кола осіб (правосуб’єктні громадяни країни, громадяни визначеної статті, віку, професії, юридичні особи і т.п.).

Серед перерахованих вище критеріїв (підстав) класифікації джерел найбільше практичне значення має класифікація джерел права соціального забезпечення за їх юридичною силою. Юридична сила джерела залежить від того, який орган прийняв (видав) даний нормативно-правовий акт, від місця цього органа у механізмі держави і його компетенції.

Ряд авторів (наприклад, Г. Чанишева, Н. Болотіна), за цим критерієм, класифікують джерела права на: Конституцію; акти міжнародного регулювання, ратифіковані Україною; закони, підзаконні нормативно-правові акти; акти соціального партнерства; акти органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

Разом з тим, як правило, у літературних джерелах, за цією ознакою, усі нормативні акти (джерела) поділяються більш узагальнено – на наступні групи:

1) міжнародні акти правового регулювання (акти міжнародно-правового регулювання), ратифіковані у встановленому порядку («пріоритетне законодавство»);

2) закони («первинне законодавство»);