Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Систему законодавства - можна визначити як сукупність нормативних актів про соціальне забезпечення, що характеризується внутрішньою єдністю і взаємозв’язком, який відображає структуру галузі права або - як склад, співвідношення і внутрішню побудову нормативних актів, що утворять систему джерел даної галузі права.
Систему галузі права соціального забезпечення та систему законодавства про соціальне забезпечення можна умовно співвіднести як “зміст” і “форму.”
Остання повинна оформляти, закріплювати й відображати структуру галузі як сформовану в правовій системі закономірність.
З цього погляду цілком виправдано прийняття таких законодавчих актів, що закріплюють надання окремих видів забезпечення (пенсій, допомог) певним категоріям громадян. Проте загальновідомо, що найбільш послідовне вираження структура галузі одержує в єдиному, консолідованому нормативному акті типу кодексу. На жаль, такого нормативного акта у царині соціального забезпечення дотепер не існує. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. є кодифікованим законом, але вони містять норми, що відносяться до різних галузей права і торкаються широкого кола питань, а не тільки умов надання медичної допомоги.
Таке положення істотно ускладнює систему законодавства про соціальне забезпечення, породжує розбіжності в регулюванні відносин, приводить до дублювання норм. У правовому полі зустрічається чимало випадків, коли якийсь вид соціального забезпечення регулюється правовими нормами одного інституту, хоча вони можуть міститися в різних актах (наприклад, у Законі України «Про пенсійне забезпечення» і Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального захисту»).
Розробка і прийняття Кодексу (наприклад, Соціального кодексу України або Кодексу соціального захисту населення України) дозволило б істотно обновити, упорядкувати, систематизувати та удосконалити усі без винятку інститути і норми права соціального забезпечення.
Систему галузі права, систему законодавства даної галузі слід відрізняти від системи навчального курсу “Право соціального забезпечення”. Остання, крім традиційних уже “загальної” і “особливої” частин, включає й “спеціальну” частину.
Зокрема, у рамках загальної частини навчального курсу, розглядається історія розвитку права соціального забезпечення. Адже, насамперед, необхідно ознайомитися з історією розглянутого питання, а тільки після цього приступити до його вивчення, так як без знання історії питання неможливо зрозуміти сучасне і тим більше передбачити розвиток в майбутньому.
Історію розвитку права соціального забезпечення необхідно розглянути раніше інших тем (розділів) навчального курсу і тому, що, наприклад, питання щодо змісту правових принципів відображають у своєму внутрішньому змісті не тільки дійсність, але і направленість розвитку галузі права.
Спеціальна частина системи навчального курсу - містить положення, що торкаються питань співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, шляхів вирішення відповідних проблем на сучасному етапі розвитку права соціального забезпечення.
Сюди ж слід віднести, зокрема, питання про: міжнародно-правове регулювання соціального забезпечення, його поняття, сутність; основні напрямки впливу міжнародних норм про соціальне забезпечення на внутрішнє (національне) законодавство; джерела міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення; класифікація міжнародних норм про соціальне забезпечення; характеристику міжнародно-правового регулювання на регіональному рівні: нормотворча діяльність Ради Європи і Європейського Союзу. Європейська соціальна хартія (1961 р.) і Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.); характеристика основних моделей соціального захисту Європейського Союзу.
Від галузі права соціального забезпечення і її системи варто відрізняти науку права соціального забезпечення як галузеву юридичну науку – науку права соціального забезпечення.
Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вона вивчає. Складовими предмета науки права соціального забезпечення виступають:
q чинні норми галузі права соціального забезпечення як сукупність юридичних норм: вивчаються за структурою, виділяються їхні особливі ознаки і критерії класифікації на окремі види; логічно аналізується: співвідношення між окремими нормами права і змістом нормативних актів, системою права соціального забезпечення і системою відповідного законодавства; здійснюється об’єднання норм у правові інститути і підгалузі. Окрема увага приділяється тлумаченню норм, підготовці коментарів до діючого в Україні нормативним актам у сфері соціального захисту населення;
q суспільні відносини у сфері соціального забезпечення, до яких належать ті з них, що виникають: у зв’язку з матеріальним забезпеченням по існуючій в Україні системі соціального страхування; державного забезпечення; державної соціальної допомоги, а також із приводу встановлення юридичних фактів, реалізації права на певний вид забезпечення, захисту порушеного права. Визначається коло осіб, що вимагають соціальної підтримки, органи, що можуть її надати, факти, що повинні при цьому враховуватися, джерела фінансування витрат, порядок матеріального забезпечення;
q соціально-забезпечувальні правовідносини, що виступають юридичною формою суспільних відносин, що утворюють предмет права соціального забезпечення. Аналізуються такі елементи правовідносин у сфері соціального забезпечення як - суб’єкти, об’єкти, зміст; здійснюється їх науково обґрунтована структурно-видова класифікація, досліджується зміст (елементний склад) правосуб’єктності суб’єктів права соціального забезпечення, аналізуються підстави виникнення, зміни та припинення цих правовідносин;
q практика роботи органів соціального захисту населення (у широкому розумінні) у сфері застосування норм права соціального забезпечення. При цьому право вивчається, умовно говорячи, у дії, динаміці, що забезпечує можливість виявити прогалини в механізмі реалізації окремих його норм, недоліки чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення практики роботи зазначених органів дає можливість розробити рекомендації щодо внесення змін до діючих правових актів, їхнього скасування, розробки проектів нових актів, роз’яснення окремих положень і т.п.;
q генезис, історія виникнення і перспективи розвиткуправа соціального забезпечення як галузі права і науки. Нормативні акти цієї галузі права інтенсивно почали прийматися з кінця XIX ст., а відповідна галузь склалася уже наприкінці XX ст. У цей же період зародилася і наука права соціального забезпечення. Розвиток останньої неможливий без скрупульозного вивчення його історії, нормативних пам’ятників, розроблених у різний час концепцій, наукових дискусій, що велися з тих чи інших проблем. Тут же аналізуються можливі напрямки розвитку, перспективи законодавства у сфері соціального захисту населення;
q міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення. Міжнародно-правові стандарти структурно розміщаються в численних міжнародним багато- і двосторонніх договорах, угодах, а також в актах рекомендаційного характеру. Вони встановлюють міжнародні стандарти у сфері соціального захисту з метою гармонізації і координації національних законодавств з питань соціального забезпечення осіб при переїзді з однієї країни в іншу, установлення мінімальних норм забезпечення і т.п. Науковий аналіз таких угод сприяє формулюванню пропозицій щодо напрямів, умов інтеграції національного законодавства про соціальний захист до законодавства Ради Європи та інших держав чи регіональних організацій;
q право соціального забезпечення зарубіжних країн. Українська наука права соціального забезпечення, безумовно, може повноцінно розвиватися лише за умови засвоєння досвіду і досягнень відповідних наук зарубіжних країн. Тут вивчаються нормативні акти, наукові розробки, історія розвитку галузі і науки, практика роботи органів соціального захисту населення іноземних держав. Виявляються і детально аналізуються загальні і відмінні риси діючих систем соціального забезпечення, закономірності і тенденції їхнього розвитку.
Таким чином, предметом галузі права є певний комплекс суспільних відносин, а предметом науки галузі права соціального забезпечення виступають: норми даної галузі права, право соціального забезпечення як сукупність юридичних норм; суспільні відносини в сфері соціального забезпечення; соціально-забезпечувальні правовідносини; практика роботи органів соціального захисту населення в сфері застосування норм права соціального забезпечення; генезис, історія виникнення права і перспективи розвитку соціального забезпечення як галузі права і науки; міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення і право соціального забезпечення зарубіжних країн.
У зв’язку з цим система науки, хоча і відображає структуру галузі права, але з нею не збігається, предмет регулювання і предмет вивчення різні. Система науки більш широка, змістовніша, ніж система галузі.
Юридична наука може виконати поставлені перед нею задачі лише за умови об’єктивного пізнання суспільних явищ, що є предметом її дослідження. Якщо предмет науки дозволяє зрозуміти, що вивчає дана наука, то її методи - дають відповідь на питання: за допомогою яких правил і прийомів відбувається пізнання конкретних явищ, тобто яким методологічним інструментарієм користається наука.
Методи науки права соціального забезпечення – це правила, прийоми, способи, підходи, інші можливі засоби, що використовуються даною галуззю науки для пізнання соціально-забезпечувальних юридичних норм і правовідносин, правових інститутів, історії розвитку галузі права і науки, практичної роботи органів соціального захисту населення, відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних наукових результатів. Наука використовує не один, а цілу сукупність методів пізнання.
У юридичних науках застосовуються ті самі методи пізнання, але з урахуванням специфіки предмета пізнання. Тому наука права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему загальнонаукових, спеціальних та окремих методів пізнання, що використовуються у всіх чи у певній групі юридичних наук. До числа основних відносяться:
q спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний, формально-догматичний, логіко-структурний, формально-догматичний, догматичний) метод дослідження. Завдяки йому здійснюється зовнішня юридична обробка правового матеріалу (догми права). Використовується насамперед під час аналізу норм права соціального забезпечення, розкриття їхнього змісту. Основне його покликання – коментування соціального законодавства. За допомогою філологічного (граматичного, текстового, мовного), системних, історико-політичних, логічного, спеціально-юридичного способів тлумачення здійснюється дослідження нормативно правових актів. Цей метод, разом з тим включає такі логічні прийоми як опис і аналіз соціально-забезпечувальних норм права і правовідносин. При класифікації за допомогою угруповання правових явищ і понять у сфері соціального забезпечення відбувається зіставлення останніх, що допомагає сформувати більш повне уявлення про кожне з них окремо і про досліджуваний предмет у цілому. Шляхом систематизації розрізнені знання приводяться в порядок і створюється певна цілісність. Наведений метод ефективний при дослідженні різних проблем застосування правових актів органами соціального захисту населення, встановленні, доказуванні юридичних фактів, що мають значення для одержання конкретного виду забезпечення, перевірці законності й обґрунтованості прийнятих компетентними органами рішень;
q порівняльно-правовий метод. Сьогодні функціонує понад дві сотні національних галузей права соціального забезпечення з їхніми специфічними особливостями. Задачею науки даного права є виявлення загального й особливого в розвитку зазначених систем шляхом порівняльного зіставлення норм різних країн. Вивчення правових систем держав розширює світогляд вчених, запобігає однобічним судженням, дозволяє знайти найбільш оптимальні варіанти правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення населення. При підготовці й обговоренні законопроектів пропонується запозичити найбільш цінний досвід, акцентується увага на недоліках і недостатній ефективності дії певних норм в окремих країнах, що дозволяє уникнути подібних помилок у нашій державі.
Порівняльне правознавство, на думку Ю. Тихомирова, є теорією або науковою дисципліною в ряді галузей юридичної науки. Її ціль – вивчати і зіставляти різні правові масиви і системи між собою та з нормами міжнародного права, виявляти подібність і розходження, визначати тенденції загальносвітового розвитку.
Порівняльно-правовий метод був розроблений у ХХ ст. ученими-фахівцями в цій області правознавства (компаративістиці). Були розкриті сутність, задачі, функції, об’єкти, методологія порівняльного правознавства, розглянуті правові системи світу і закладені відправні теоретичні позиції для галузевих досліджень. Число їх за останні роки зросло, особливо у праві соціального забезпечення. Останнє зумовлене як об’єктивними факторами, і насамперед активним розвитком за останні десятиліття "міжнародного виміру" права соціального забезпечення, так і суб’єктивними: інтересом юристів-трудовиків багатьох країн до проблематики порівняльного і міжнародного трудового права і права соціального забезпечення, прагненням таких авторитетних міжнародних організацій, як Міжнародна асоціація трудового права і соціального забезпечення, Міжнародна асоціація по промисловим відносинам, організовувати і заохочувати в національному і міжнародному масштабах різного роду дослідження порівняльно-правового характеру.
Розробки вітчизняних і зарубіжних учених (зокрема, І. Кисельова, С. Іванова, Р. Бланпена, О. Кан-Фройнда, Б. Хепля, І. Шрегле, Б. Венеціані, Ж. Сьорве) дозволяють виявити деякі загальні теоретичні засади застосування порівняльного методу в праві соціального забезпечення: предмет, ціль порівнянь, їхню методологію, практичну значимість.
Насамперед визначено, що порівняння у праві соціального забезпечення можуть здійснюватися в двох напрямках:
1) горизонтальному - порівняння різних національних систем права соціального забезпечення;
2) вертикальному - зіставлення міжнародних стандартів у сфері соціально-забезпечувальних відносин і норм національного права соціального забезпечення.
Інтегративне порівняльно-правове дослідження включає як горизонтальне, так і вертикальне порівняння. При цьому міжнародні стандарти в області праці і соціально-забезпечувальних відносин використовуються часом як масштаб і мірило при оцінці національного законодавства про соціальний захист населення, як міжнародне визнаний мінімум соціальних прав і гарантій.
Об’єкти порівнянь у праві соціального забезпечення – це норми, інститути, процеси, юридичні процедури, ідеї – словом, будь-які правові явища, аби вони не виходили за рамки проблематики права соціального забезпечення і порівняння їх не суперечило здоровому глузду. Можливо, наприклад, порівняння систем права соціального забезпечення двох чи більш держав, різних інститутів (субінститутів) права, юридичних конструкцій, будь-якого внутрішньо єдиного комплексу норм різних країн, а також правових ідей і практичних підходів. Порівнювати можна також різні типи, види (сім’ї) права в глобальному масштабі. Можливе порівняння законодавства про право соціального забезпечення різних суб’єктів якої-небудь федеративної держави, якщо в цьому законодавстві маються розходження.
У процесі зіставлення і порівняльного аналізу об’єктів дослідження виявляються їхня подібність і розходження, з’ясовуються причини цього, і далі на основі проведеного компаративного аналізу визначаються сутнісні характеристики, тенденції розвитку правових явищ, що зіставляються, робляться висновки, узагальнення, прогнози. Зрозуміло, вони не можуть бути вільними від оціночних суджень, не позбавлених суб’єктивізму, що пояснюється інколи прихильністю фахівця до своїх національних моделей, звичним для нього уявленням і підходам.
Порівняльне правознавство не може зводитися до так званого юридичного позитивізму, тобто виключно формального, фотографічного зіставлення законів різних країн. Порівнянню повинні підлягати не тільки закони, але і підзаконні акти, судова практика, колективні договори, звичаї і, що особливо важливо, практика застосування законодавства. Таким чином, порівняння законів на папері не менш важливо, чим у дії «живого права». І тут для поглиблення юридичних зіставлень виникає необхідність у застосуванні тією чи іншою мірою мета-юридичного, міждисциплінарного підходу, тобто глобального аналізу в широкому контексті систем соціально-забезпечувальних відносин різних країн із залученням даних економіки, соціології, психології, історії і навіть художньої літератури.
Порівняльно-правові дослідження відкривають по суті справи шлях у світову лабораторію правового експерименту. Вивчення закордонного досвіду – свого роду сурогат експерименту, що у праві в чистому виді неможливий, це дозволяє виділити аспекти, що можуть бути адаптовані у процесі національної правотворчості.
Можна стверджувати, що міжнародні трудові стандарти – продукт зіставлення законодавства і досвіду різних країн. Саме на основі застосування порівняльно-правового методу з усього різноманіття юридичних норм, що діють у сфері праці в різних країнах, виокремлюються ті, котрі можуть за логікою речей і здоровим глуздом претендувати на універсальність.
У літературі з порівняльного правознавства, у тому числі і сфері соціального забезпечення, застосовуються два методи порівняльно-правового аналізу:
q інституційно-описовий;
q функціонально-модельний.
Перший метод досить примітивний і не створює великих труднощів для дослідника. Суть його полягає у тім, що у певній послідовності одна за другою розглядаються національні системи права соціального забезпечення різних країн або їхні інститути (підінститути), і сам «споживач» повинен робити відповідні висновки й узагальнення. Найчастіше дослідники, що використовують цей метод, дають формальні описи однойменних правових або інститутів процедур і ігнорують ту обставину, що в різних країнах однойменні інститути, установи, процедури виконують іноді різні функції. Такий метод іронічно іменують "туристичним", "топографічним" чи "методом зоосаду". Метод цей, як визнано, має чимало недоліків, але спочатку в дослідженнях з порівняльного права він застосовувався дуже широко. На його основі у нас в країні і за рубежем видано чимало цінних наукових праць. Їх зазвичай готує міжнародний колектив авторів. Кожен автор розглядає право тієї країни, що він представляє.
Удосконаленим варіантом цього методу є написання одним з авторів, як правило, керівником авторського колективу, передмови або заключної частини, у якій формулюються відповідні узагальнення (висновки).
Ще одна можливість перебороти недоліки інституційно-описового методу – така організація роботи міжнародного авторського колективу, при якій кожен автор з відповідної країни згідно спільно розробленому плану готує матеріал, що відноситься до даної країни, а потім учасники розподіляють між собою глави, і кожний з них використовує як свій матеріал, так і матеріали інших авторів.
Більш високий рівень порівняльно-правових досліджень – функціональний підхід і використання теоретичних моделей. Цей метод припускає, що порівнюються не формальні ознаки (характеристики) того чи іншого інституту в різних країнах, а його функції. При цьому враховується, що однойменні інститути й установи різних країн можуть виконувати різні функції. Таким чином, головне в порівняльному аналізі не найменування відповідних установ, інститутів (підінститутів) різних країн, а виконувані ними функції. Порівняння функцій припускає розгляд того, якими шляхами і методами та чи інша з них реалізується в різних країнах.
Теорія порівняльного правознавства найбільшою мірою зв’язана з практикою законотворчої діяльності у тій частині, у якій вона визначає можливість, доцільність і межі трансплантації юридичних норм з однієї країни в іншу й “вживляння” їх у правову матерію (тканину) країни-акцептора.
За прийнятою у нас термінологією, це проблема використання закордонного досвіду. З огляду на “здоганяльний характер” історичного розвитку нашої країни, проблеми застосування досвіду країн, що випередили Україну, завжди були дуже актуальними. У радянські часи це було навіть сформульоване В.В. Маяковським у віршованій формі: «Дивіться на життя без окулярів і шор, очима жадібними хапайте усе те, що у вашої землі добре і що добре на Заході».
Важливо відзначити, що запозичення закордонного досвіду вимагає серйозного, зваженого відношення. У цій області є неприпустимими дилетантизм, крайності, однобічний, поверхневий підхід.
Висновки компаративістики застерігають проти бездумної й автоматичної трансплантації юридичних норм як свого роду універсальних відмичок для рішення проблем країни прийому.
Ознайомлення з теорією порівняльного правознавства, з порівняльним і міжнародним стандартами у сфері соціального забезпечення, у яких у концентрованому виді представлений світовий досвід в області правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин, дозволяє уникнути помилок при удосконалюванні національного законодавства про соціальне забезпечення, розробці і прийнятті нормативних актів у сфері найманої праці.
У теоретичних дослідженнях з даного питання сформульоване поняття “ступінь приживлюваності трудових норм, перенесених з одного національного ґрунту в інший” і деякі правила, що стосуються приживлюваності таких норм.
Найвищий ступінь приживлюваності спостерігається у відношенні інститутів права соціального забезпечення, особливо якщо країна-донор і країни-прийому мають рівний рівень економічного розвитку.
Найбільш низький ступінь приживлюваності демонструють інститути, що нерозривно пов’язані з розподілом влади в даній конкретній країні, з балансом сил організованих груп, центрів впливу в області соціально-забезпечувальних відносин.
Не можна, зрозуміло, ігнорувати і ту обставину, що запозичення “іноземних” норм про соціальне забезпечення – це аж ніяк не чисто технічна операція. Звертання до зарубіжного досвіду і його використання завжди предмет протиріч, полеміки, конфліктів різних соціальних і політичних сил, а нерідко й об’єкт політичних спекуляцій.
Ігнорування або неповне врахування висновків і рекомендацій компаративістики негативно позначалися і позначаються на якості вітчизняного законодавства в сфері соціального забезпечення. Сьогодні надзвичайно важливою є обов’язкова порівняльно-правова експертиза (горизонтальна і вертикальна) усіх розроблювальних проектів законів у сфері соціального страхування і забезпечення. Така експертиза буде сприяти найбільш повному і доцільному використанню для блага нашої країни найбагатшого зарубіжного досвіду в області правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин, підвищенню ефективності прийнятих законів, загальному удосконалюванню вітчизняного права соціального забезпечення.
q історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний метод). Вимагає зіставлення національних правових систем права соціального забезпечення не тільки в статиці, тобто на даний момент, а й в історичній динаміці, з погляду їхнього виникнення і розвитку.
q метод конкретного соціально-правового дослідження - передбачає вивчення правових норм і правовідносин у сфері соціального забезпечення в реальному житті. Включаючи такі прийоми як: узагальнення результатів діяльності відповідних органів, соціальний моніторинг, опитування, анкетування, співбесіди, аналіз статистичних даних, правовий експеримент, вивчення особистих справ одержувачів допомог і пенсій і т.п. Приведені прийоми цінні тим, що забезпечують одержання необхідної інформації про факти безпосередньо з життя. Так, фахівці права соціального забезпечення в дослідженнях широко використовують дані моніторингу застосування державних соціальних стандартів і нормативів (ст. 24 Закону від 05.10.2000 р. «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»), моніторингу прожиткового мінімуму (ст. 5 Закону від 15.07.1999 р. «Про прожитковий мінімум»).
Специфіка галузі зумовлена необхідністю значних матеріальних витрат і вимагає великої обережності при проведенні реформи соціального забезпечення. Наприклад, перш, ніж повністю у всіх регіонах у 2002 р. передати призначення пенсій органам Пенсійного фонду України, було передбачене проведення в 1999 р. відповідного правового експерименту у Львівській області; Законом України від 6 лютого 2003 року №492-IV «Про внесення змін у Закон України "Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування" з метою вивчення можливостей введення в дію ст.ст. 24-26 Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" було запропоновано провести в Луганській і Чернівецькій областях експеримент з надання застрахованим особам протягом періоду, визначеного Кабінетом Міністрів України, допомоги по частковому безробіттю, а Кабінету Міністрів України в тримісячний термін з дня вступу в силу даного Закону було запропоновано визначити період проведення експерименту по наданню застрахованим особам допомоги по частковому безробіттю в Луганській і Чернівецькій областях, затвердити порядок проведення експерименту, здійснювати контроль за його проведенням і за результатами експерименту внести на розгляд Верховної Ради України, одночасно з представленням про встановлення розміру страхових внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування, відповідні пропозиції.
q системний (системно-структурний, структурно-функціональний) метод. Дослідження соціального забезпечення за допомогою цього методу передбачає виокремлення його із суспільного середовища, потім розгляд його як єдиного цілого, проведення його компонентного, структурного і функціонального аналізу. Він розглядає дане право як систему взаємозалежних складових, як єдине ціле і як елемент національного права.
Наука права соціального забезпечення використовує й інші методи пізнання, у тому числі методи філософії, психології та соціології.
У відповідності до предмета науки права соціального забезпечення визначаються й її задачі.
Основними з них є:
ü дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета і методів правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин, принципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з іншими галузями права і юридичних наук;
ü науковий аналіз норм зазначеної галузі права;
ü вивчення історії права соціального забезпечення;
ü узагальнення практики застосування органами соціального захисту населення норм даної галузі права;
ü вивчення загальних закономірностей і тенденцій становлення, розвитку систем соціального забезпечення в зарубіжних країнах;
ü з’ясування причин порушення законодавства в сфері соціального захисту населення;
ü розробка основ (методик) викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах;
ü обґрунтування пропозицій щодо подальшого удосконалення правового регулювання суспільних відносин у цій сфері правового регулювання.
Суть, роль і призначення науки права соціального забезпечення розкриваються в її функціях.
Дана наука виконує три основних функції:
ü пізнавальну;
ü прогностичну;
ü практичну.
Спираючи на теорію держави і права, галузеві юридичні науки, право соціального забезпечення розробляє власний інструментарій пізнання, поняття і категорії, тобто свою професійну мову. За допомогою останньої відбувається пізнання таких понять, як: «трудовий стаж», «страховий стаж», «пенсія», «допомога», «матеріальне забезпечення» і «соціальна послуга» і т.п. Зазначена функція спрямована на роз’яснення, з правової точки зору, суті суспільних явищ, що виникають у соціальному забезпеченні фізичних осіб, застосуванні наукових методів пізнання при їхньому дослідженні, конструюванні принципів, на яких базується система матеріальної підтримки людей, формування відповідної соціальної політики держави, розробка ідеології соціального захисту громадян протягом життя, розробка гарантій надання людині різних видів соціального забезпечення.
Друга функція – прогностична: на базі отриманих знань фахівці права соціального забезпечення висловлюють бачення подальшого розвитку законодавства і пропонують фундаментальні рішення назрілих проблем. Успішне проведення соціальної реформи, органічної складовою яких є пенсійна, неможливе без попереднього і всебічного обговорення шляхів її проведення, прогнозування можливих результатів її втілення. Фахівці беруть участь в експертизі проектів нормативних актів, залучаються до їхньої підготовки.
Крім цього, акцентуємо, що наука права соціального забезпечення істотно впливає на практику, виступає її теоретичною базою. Вона узагальнює роботу органів соціального захисту населення, застосування останніми відповідного законодавства, дає наукове тлумачення соціально-забезпечувальних норм, розробляє методику викладання права в закладах освіти, фахівці беруть участь у навчанні працівників соціальної сфери, видають коментарі до діючого в Україні законодавства, проводять серед населення пропаганду соціального законодавства, роз’ясняють механізм реалізації громадянами суб’єктивних прав на відповідні види забезпечення. Наука права соціального забезпечення розробляє і позиції щодо удосконалення діючого законодавства, дозволяє сформулювати офіційні роз’яснення змісту окремих положень конкретних правових актів.
Наступним компонентом науки права соціального забезпечення, крім предмета, методів, цілей і функцій, є її система.
Великі, хаотично розкидані знання потрібно якимсь чином систематизувати і зробити придатними до вивчення, використання на практиці.
Тому під системою науки права соціального забезпечення розуміють сукупність (систему) знань (концепцій, теорій, поглядів, суджень і т.п.) про правові засоби соціального захисту населення.
Науково обґрунтовані способи об’єднання (синтезу) таких знань про правові засоби соціального захисту населення у відносно самостійні і взаємозалежні групи і розміщення останніх у певній послідовності формують уже структуру системи науки права соціального забезпечення. Помітимо, що часто ці поняття у літературі розглядаються як тотожні.
Проблематика системи науки права соціального забезпечення тільки почала розроблятися. Існують різні «авторські» (М. Захаров, Є. Тучкова, Б. Сташків і ін.) підходи з питань про систему науки права соціального забезпечення.
Наприклад, на думку М. Буянової, - у цілому, загальну частину науки складають такі інститути, як поняття, предмет, метод, система, правовідносини, принципи, джерела прав соціального забезпечення, а також історія і перспективи розвитку цієї галузі; особлива частина науки в основному збігається з особливою частиною цієї галузі права, тому складається з тих же інститутів і субінститутів.
Так, на думку Є. Тучкової, Є. Чупрової, система науки права соціального забезпечення в цілому відповідає системі галузі, але не збігається з нею, оскільки коло досліджуваних нею суспільних явищ значно ширше кола суспільних відносин, регульованих даною галуззю. Система науки на думку дослідників також складається з Загальної й Особливої частин. У Загальній частині науки права соціального забезпечення наводиться поняття соціального забезпечення як багатоаспектного суспільного явища і як галузі права; розкривається предмет, метод, система галузі, формулюються її принципи; міститься вчення про правовідносини, про джерела галузі, історію і перспективи її розвитку. В Особливій частині науки містяться знання про окремі інститути Особливої частини галузі.
Професор М. Сирота вважає у свою чергу, що предмет науки ширше діючого законодавства, тому що наука вивчає історію соціального законодавства, визначає його концепцію, прогнозує розвиток на перспективу, а також у звісному сенсі вивчає зарубіжне законодавство. У зв’язку з цим структура науки хоча і відображає структуру галузі права, але з нею не збігається.
У той же час, на думку Б. Сташківа, структура системи сучасної науки права соціального забезпечення виглядає більш розгорнуто:
1. Поняття соціального забезпечення і його економіко-правовий зміст. Функції і форми даного забезпечення. Соціальна держава і її соціальна функція. Право людини на соціальне забезпечення. Формування системи соціального забезпечення в Україні і її сучасний стан. Фінансування цього забезпечення. Управління соціальним забезпеченням. Ці питання досліджуються економічними й іншими юридичними науками, але, з огляду на їх значення для права соціального забезпечення, вивчаються під відповідним кутом також фахівцями даної області права.
2. Поняття науки права соціального забезпечення, її задачі, предмет, методи і система. Соціальні функції науки, співвідношення її з іншими юридичними науками. Галузева бібліографія. Джерела науки. Історія науки.
3. Право соціального забезпечення як галузь права: поняття, предмет, методи правового регулювання, функції, система, принципи, джерела. Норми права соціального забезпечення. Матеріальні і процедурні правовідносини в сфері соціального забезпечення та їх елементи. Соціальні ризики та інші юридичні факти. Відповідальність у праві соціального забезпечення. Місце даного права в системі вітчизняного права. Історія національного законодавства про соціальне забезпечення. Перспективи подальшого розвитку зазначеного права.
4. Інститути Особливої частини права соціального забезпечення: пенсійне забезпечення, грошові допомоги і компенсаційні виплати, соціальне обслуговування, медична допомога і лікування, пільги за системою соціального забезпечення.
5. Практика роботи органів соціального захисту населення. Аналіз статистичних даних у сфері соціального захисту.
6. Зарубіжне право соціального забезпечення як галузь права і науки. Порівняльне право соціального забезпечення.
Таким чином, очевидно, що дана система науки права соціального забезпечення будується з урахуванням таких основних критеріїв, як: “види соціального забезпечення” і “правові інститути”.
У цілому з таким підходом можна погодиться. Однак, представляється, що ця концепція може і повинна бути доповнена, виходячи з тези принципового характеру про тотожність особливої частини науки права соціального забезпечення з особливою частиною галузі і з урахуванням, запропонованої вище, розгорнутої структури спеціальної частини навчального курсу права соціального забезпечення.
Тобто, вважаємо, що питання щодо вивчення положень зарубіжного права соціального забезпечення як галузі права і науки та порівняльне право соціального забезпечення слід виокремити у окрему частину – “спеціальну”.
Спеціальна частина науки права соціального забезпечення містить вчення, судження, концепції, що торкаються питань про: співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, шляхів вирішення відповідних проблем на сучасному етапі розвитку права соціального забезпечення; міжнародно-правове регулювання соціального забезпечення, його поняття, сутність; основні напрямки впливу міжнародних норм про соціальне забезпечення на внутрішнє (національне) законодавство; складові механізму гармонізації міжнародно-правового регулювання; координацію внутрішнього законодавства різних країн у царині соціального забезпечення, її напрямки; поняття імплементації міжнародних стандартів у сфері соціального забезпечення, її зміст; специфіку трансформації міжнародних норм; джерела міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення; класифікацію міжнародних норм про соціальне забезпечення; нормотворчу діяльність ООН та її спеціальних підрозділів у міжнародному регулюванні відносин у сфері соціального забезпечення; правотворчу практику Міжнародної Організації Праці (МОП), її місце серед суб’єктів міжнародно-правового регулювання у сфері соціального забезпечення; проблема правової природи нормативних актів МОП; характеристику міжнародно-правового регулювання на регіональному рівні: нормотворча діяльність Ради Європи і Європейського Союзу. Європейська соціальна хартія (1961 р.) і Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.); характеристику основних моделей соціального захисту Європейського Союзу; проблем нормотворчої діяльності Співдружності Незалежних Держав як суб’єкта міжнародно-правового регулювання відносин у сфері соціального захисту населення; міждержавних програм допомоги населенню районів, що постраждали в ході збройних конфліктів, переселенцям і біженцям; мінімальні міжнародні норми (стандарти) соціального забезпечення; характеристику права соціального забезпечення країн Східної Європи; характеристику основних форм і видів соціального забезпечення цих та інших країн та інших питань, що пов’язані з міжнародно-правовим регулюванням відносин у сфері соціального захисту.
Висновок із питання
Переважна більшість вчених сходяться на тому, що система права характеризується визначеною узгодженістю норм між собою, де існує залежність норм права від економічного і політичного устрою, а також і поділ норм права на окремі елементи.
Система, властива праву, складає його об’єктивно-якісну особливість, невід’ємну закономірність.
Сучасною наукою системність розглядається в якості однієї із фундаментальних властивостей об’єктивного світу. Як метод наукового пізнання системний підхід містить у собі ряд взаємозалежних аспектів вивчення об’єкта: компонентний, структурний, функціональний.
Стосовно до права системний аналіз вимагає: історичного підходу до юридичної форми; виявлення зв’язків права з іншими соціальними системами; розгляду взаємодії системи “право-суспільні відносини”; вивчення компонентів права.
Як компоненти системи права виступають: галузі, інститути, норми права й інші утворення, що займають проміжне положення (підгалузі, підінститути).
Не усі автори однозначно розуміють дану правову категорію.
Поняття системи окремих галузей права опосередковано випливає з поняття системи всього права, але і має свої специфічні риси, які відображають особливості предмету і методу правового регулювання тієї чи іншої групи норм права.
Серед представників права соціального забезпечення не має єдиної думки також і про поняття “система права соціального забезпечення”.
Системі права соціального забезпечення, як самостійній галузі права, властиві характерні тільки для неї риси: науково-обумовленість внутрішньої структури системи, диференціація норм права.
Для визначення системи права соціального забезпечення необхідно детально розглянути її внутрішню будову (структуру).
До загальної частини відносяться норми, які регулюють правила поведінки загального характеру, так як вони характеризують зміст та форму всієї галузі права, а саме: предмет, метод, форми і види соціального забезпечення, система правовідносин, систему галузі, джерела галузі, принципи права.
Таким чином, пропонується наступна структура Загальної частини права соціального забезпечення: предмет, метод правового регулювання, форми і види соціального забезпечення, система соціально-забезпечувальних правовідносин, система галузі права, джерела (форма) галузі права, принципи права.
Особлива частина галузі, у свою чергу, складається з інститутів, що мають самостійний об’єкт регулювання. До них відносяться наступні інститути: трудовий стаж, пенсії, допомоги, компенсаційні виплати, соціальне обслуговування, медична допомога й лікування, пільги за системою соціального забезпечення.
Отже, у цілому система права соціального забезпечення являє собою сукупність норм права соціального забезпечення, які видавались державою або по її згоді громадськими організаціями, взаємозв’язані між собою, структурно розташовані в науково обґрунтованому визначеному порядку, при чому ці норми диференційовані по їх цілеспрямованості, та по правових інститутах і групах.
Система галузі права соціального забезпечення відрізняється від системи (структури) законодавства даної галузі.
Систему галузі права, систему законодавства даної галузі слід відрізняти від системи навчального курсу “Право соціального забезпечення”. Остання, крім традиційних уже “загальної” і “особливої” частин, включає й “спеціальну” частину.
Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вона вивчає. Складовими предмета науки права соціального забезпечення виступають: чинні норми галузі права соціального забезпечення як сукупність юридичних норм; суспільні відносини у сфері соціального забезпечення; соціально-забезпечувальні правовідносини, що виступають юридичною формою суспільних відносин, що утворюють предмет права соціального забезпечення; практика роботи органів соціального захисту населення (у широкому розумінні) у сфері застосування норм права соціального забезпечення; генезис, історія виникнення і перспективи розвитку права соціального забезпечення як галузі права і науки; міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення; право соціального забезпечення зарубіжних країн.
Предметом галузі права є певний комплекс суспільних відносин, а предметом науки галузі права соціального забезпечення виступають: норми даної галузі права, право соціального забезпечення як сукупність юридичних норм; суспільні відносини в сфері соціального забезпечення; соціально-забезпечувальні правовідносини; практика роботи органів соціального захисту населення в сфері застосування норм права соціального забезпечення; генезис, історія виникнення права і перспективи розвитку соціального забезпечення як галузі права і науки; міжнародно-правові акти (стандарти) з питань права соціального забезпечення і право соціального забезпечення зарубіжних країн.
У зв’язку з цим система науки, хоча і відображає структуру галузі права, але з нею не збігається, предмет регулювання і предмет вивчення різні. Система науки більш широка, ємніша, ніж система галузі.
Методи науки права соціального забезпечення – це правила, прийоми, способи, підходи, інші можливі засоби, що використовуються даною галуззю науки для пізнання соціально-забезпечувальних юридичних норм і правовідносин, правових інститутів, історії розвитку галузі права і науки, практичної роботи органів соціального захисту населення, відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних наукових результатів.
Наука права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему загальнонаукових, спеціальних та окремих методів пізнання, що використовуються у всіх чи у певній групі юридичних наук. До числа основних відносяться: спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний, формально-догматичний, логіко-структурний, формально-догматичний, догматичний) метод дослідження; порівняльно-правовий метод; історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний метод); метод конкретного соціально-правового дослідження; системний (системно-структурний, структурно-функціональний) метод та ін.
У відповідності до предмета науки права соціального забезпечення визначаються й її задачі. Основними з них є: дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета і методів правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин, принципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з іншими галузями права і юридичних наук; науковий аналіз норм зазначеної галузі права; вивчення історії права соціального забезпечення; узагальнення практики застосування органами соціального захисту населення норм даної галузі права; вивчення загальних закономірностей і тенденцій становлення, розвитку систем соціального забезпечення в зарубіжних країнах; з’ясування причин порушення законодавства в сфері соціального захисту населення; розробка основ (методик) викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах; обґрунтування пропозицій щодо подальшого удосконалення правового регулювання суспільних відносин у цій сфері правового регулювання.
Суть, роль і призначення науки права соціального забезпечення розкриваються в її функціях. Дана наука виконує три основних функції: пізнавальну; прогностичну та практичну.
Під системою науки права соціального забезпечення розуміють сукупність (систему) знань (концепцій, теорій, поглядів, суджень і т.п.) про правові засоби соціального захисту населення.
Науково обґрунтовані способи об’єднання (синтезу) таких знань про правові засоби соціального захисту населення у відносно самостійні і взаємозалежні групи і розміщення останніх у певній послідовності формують уже структуру системи науки права соціального забезпечення.
Проблематика системи науки права соціального забезпечення тільки почала розроблятися. Існують різні “авторські” підходи з питання щодо структури системи науки права соціального забезпечення.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 275.