Розглянемо детальніше зміст окремих правових принципів складають:

1. державні гарантії права на соціальне забезпечення - зміст соціальної функції держави щодо реалізації конституційного права на соціальне забезпечення повинен визначатись , залежно від організаційно-правових форм здійснення цього права: соціального страхування чи соціальної допомоги.

Визначаючи роль держави в системі соціального страхування доцільно законодавче закріпити ступінь та межі матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну особі кожним соціальним ризиком. Актуальним є розмежування обсягу відповідальності за ці ризики між державою в особі її органів, роботодавцями та самими фізичними особами, на користь яких здійснюється соціальне страхування. Безперечним є той факт, що при цьому в умовах ринкових відносин роль держави підвищується за рахунок правотворчості та створення організаційних структур для реалізації права на соціальне забезпечення.

Базовою гарантією в системі соціальної допомоги повинно бути: надання всім громадянам гарантованого рівня матеріального забезпечення та соціального обслуговування, що визначається на підставі соціальних нормативів за рахунок бюджетних коштів.;

2. диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні - принцип диференціації умов та обсягу соціального забезпечення полягає у законодавчому закріпленні різноманітних підстав, змісту та способів соціального забезпечення фізичних осіб, зважаючи на їх специфічні особливості як суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення громадян в Україні дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт споживання окремими особами коштів соціальних страхових фондів з врахуванням об’єктивних та суб’єктивних чинників, а також сприяє забезпеченню справедливого характеру державної системи соціального забезпечення України.

3. солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення - сутність солідарної відповідальності в системі загальнодержавного обов’язкового соціального страхування можна визначити через наступні елементи: солідарна відповідальність працездатних громадян щодо тих, у кого виник соціальний ризик: перерозподіл соціальних коштів від працездатних непрацездатним; від здорових - хворим; від працюючих безробітним і т.д.; солідарна відповідальність соціальних партнерів: розподіл соціального ризику між роботодавцями, найманими працівниками та іншими суб’єктами загальнообов’язкового соціального страхування; міжгалузева солідарна відповідальність: перерозподіл соціальних коштів всіх застрахованих і страховиків, які працюють в різних регіонах, галузях та на різних підприємствах.

Принцип солідарної відповідальності суб’єктів права на соціальне забезпечення має важливе політичне, соціальне, міжнародне, правове значення.

Політичний аспект доцільності реалізації принципу солідарної відповідальності полягає в тому, що саме усвідомлення солідарної відповідальності за індивідуальні соціальні ризики створює умови для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

Соціальний аспект доцільності реалізації принципу солідарної відповідальності полягає в тому, що природні та соціальні інтереси суспільства зумовлюють велике значення соціального забезпечення як засобу збереження життєдіяльності у випадку настання випадкових, непередбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних і таких, яких не можна уникнути, обставин (соціальних ризиків) з метою перерозподілу понесеної громадянами індивідуальної шкоди між всіма іншими членами суспільства.

Економічний аспект доцільності реалізації принципу солідарної відповідальності полягає в тому, що: кошти соціальних страхових фондів є хорошим активом для розвитку економіки держави.

Міжнародний аспект доцільності реалізації принципу солідарної відповідальності полягає в тому, що: в сучасному цивілізованому світі кожна держава використовує принцип солідарної відповідальності учасників державних систем соціального забезпечення (щоправда, обсяг цієї відповідальності кожна держава визначає самостійно).

Правовий аспект доцільності реалізації принципу солідарної відповідальності полягає в тому, що саме солідарна відповідальність застрахованих в системі загальнодержавного соціального страхування істотно відрізняє соціальне страхування за правом соціального забезпечення від цивільно-правового інституту страхування.

Необхідність обов’язкової солідарної відповідальності в системі соціального забезпечення зумовлена соціальними ризиками. Соціальна держава зобов’язана надати певну підтримку нужденній особі. Кардинальною перевагою систем соціального забезпечення, заснованих на принципі солідарної відповідальності є те, що саме ці системи найбільше відповідають функції соціального забезпечення. Принцип солідарної відповідальності забезпечує реалізацію соціально-етичного зобов’язання суспільства захистити особу у складній життєвій ситуації, яку вона об’єктивно не може уникнути.

Не потрібно заперечувати також доцільність запровадження принципу індивідуальної відповідальності суб’єктів права на соціальне забезпечення в умовах ринкових відносин. Принцип індивідуальної відповідальності може бути основою соціального забезпечення в системі додаткового соціального забезпечення понад встановлений в державі прожитковий мінімум в рамках недержавних програм як через інститути права соціального забезпечення (наприклад недержавні пенсійні фонди), так і через цивільно-правові інститути (наприклад, страхові організації);

4. адресність соціального забезпечення в Україні - зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає у диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп населення та перерозподіл соціальних витрат держави на користь найбільш вразливих груп. Запровадження принципу адресного соціального забезпечення громадян в Україні мало б призвести до підвищення ефективності соціальної системи, зниження соціальної напруги в суспільстві та уникнути невідповідності фінансових можливостей держави обсягу законодавче визначених зобов’язань; недостатньої міжвідомчої координації органів, що приймають участь у формуванні та реалізації соціальної політики; перехресної реалізації соціальних програм, що зумовлюють дублювання соціальних допомог; недосконалої системи оцінки ефективності витрат на соціальну сферу.

Проблему запровадження адресної соціальної допомоги необхідно вирішувати з врахуванням кількох аспектів: економічного (в умовах дефіциту бюджету доцільно виділяти кошти лише для соціального забезпечення реально потребуючих осіб чи сімей; соціального (соціальна підтримка лише тих, хто потребує, але більш ефективно); соціальної бюрократії (співвідношення доцільності проведення соціального моніторингу з адміністративними витратами); психологічного (усвідомлення громадянами, що держава піклується саме про тих, хто потребує її допомоги).

Критерії диференціації умов реалізації права на соціальне забезпечення: 1) за віком та страховим стажем (для пенсійного забезпечення за віком); 2) за страховим стажем (для пенсії в разі інвалідності внаслідок загального захворювання, в разі втрати годувальника від загального захворювання, за вислугу років, допомоги в разі тимчасової непрацездатності, допомоги на випадок вагітності та пологів, допомоги на випадок безробіття); 3) за віком і рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для соціальних пенсій за віком, соціальних допомог на дітей); 4) за рівнем середнього сукупного доходу та майнового стану (для соціальних пенсій в разі інвалідності та внаслідок втрати годувальника, соціальних послуг).

Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (в грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути: страховий стаж і розмір страхових накопичень (для трудових пенсій: за віком, в разі інвалідності внаслідок загального захворювання, за вислугу років, допомог на випадок безробіття та в разі тимчасової втрати працездатності); група інвалідності (для усіх видів пенсійного забезпечення в разі інвалідності); кількість утриманців (для усіх видів надбавок до пенсій); середній сукупний дохід для призначення субсидій, допомог дітям-інвалідам, інвалідам з дитинства, малозабезпеченим сім’ям.

У свою чергу, до системи принципів права соціального забезпечення (як юридичного феномена), які визначають його сутність та закономірності розвитку, доцільно віднести наступні положення:

q всезагальність права на соціальне забезпечення як основного права людини;

q визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком;

q гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі;

q переважаюча (домінуюча) роль централізованого (імперативного) правового регулювання.

Розглянемо їх зміст:

1) всезагальність права на соціальне забезпечення як основного права людини - принцип всезагальності визначає сферу дії норм права соціального забезпечення щодо кола суб’єктів. Сучасне розуміння змісту цього принципу соціального забезпечення потрібно розглядати у двох аспектах: визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення з огляду на приналежність їх до громадянства України; визначення суб’єктів права на соціальне забезпечення у залежності від виду та форми здійснення ними суспільне корисної діяльності.

Всезагальність права на соціальне забезпечення не означає безумовність реалізації цього права. Законодавство не передбачає обмежень на отримання тих чи інших видів соціального забезпечення, однак, визначає умови, за наявності яких вони надаються. Передумови реалізації суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення залежать від системи, в якій здійснюється соціальне забезпечення: соціального страхування чи державної допомоги.

Всезагальний характер соціального забезпечення у системі державного соціального страхування полягає у тому, що кожна особа, яка займається суспільне корисною діяльністю при настанні об’єктивних соціальне значимих обставин має можливість отримати будь-який законодавче закріплений вид соціального забезпечення, незалежно від форми оплати праці, форми власності та господарювання. Всезагальність системи державної соціальної допомоги в Україні передбачає матеріальне забезпечення чи надання соціального обслуговування особам, які з огляду на об’єктивні та суб’єктивні чинники не займались суспільна корисною діяльністю, однак, потребують допомоги суспільства у випадку настання соціального ризику.

2) визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком – категорія соціального ризику слугує тим універсальним критерієм, який дозволяє віднести суспільні відносини до сфери права соціального забезпечення та відмежувати їх від інших груп суспільних відносин, дещо подібних з ними за зовнішніми ознаками. Ознаками, які характеризують соціальний ризик як інститут права соціального забезпечення, є: соціальні ризики є закономірними, наперед відомими, передбачуваними об’єктивними обставинами (подіями, складними життєвими ситуаціями); вони мають загальний характер, неодмінно або, як правило, трапляються або можуть траплятись у людей в певний час і за певних обставин; вони зумовлюють соціальну незахищеність особи внаслідок втрати працездатності та (або) недостатності засобів до існування, що порушує її життєдіяльність; соціальні ризики визнані суспільством та державою соціальне значущими юридичними фактами для участі в розподілі суспільних або державних коштів; вони закріплені національним законодавством як підстава виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення; соціальні ризики не можуть бути усунені особою самостійно внаслідок об’єктивних фізичних (але не суб’єктивних психологічних) факторів.

Соціальний ризик – це визнана суспільством чи державою непередбачувана або передбачувана, бажана або не бажана подія в житті людини, яка призводить до втрати працездатності (постійної або тимчасової), чи матеріальної незабезпеченості особи та не може бути усунена особою самостійно внаслідок об’єктивних причин. Соціальний ризик визначає зміст суб’єктивного права на певний вид соціального забезпечення. Можна виділити наступні групи соціальних ризиків: демографічного походження (наприклад, вагітність та пологи; наявність малолітніх дітей і т. ін.); економічного походження (малозабезпеченість, безробіття з незалежних від особи обставин і т. ін,); фізіологічного походження (повна, часткова, тимчасова втрата працездатності);

3) гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі - в Україні існує два державні соціальні стандарти: прожитковий мінімум (соціальний стандарт, вартісна величина якого повинна визначати рівень забезпечення громадян в державі) та межа малозабезпеченості (реальний соціальний стандарт перехідного періоду, який слугує критерієм для визначення особи нужденною). Реалізація принципу здійснення забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі не означає його абсолютизації для кожного виду соціального забезпечення. Указаний рівень забезпечення досягається сукупністю всіх видів соціального забезпечення, що складають зміст суб’єктивного права на соціальне забезпечення. Забезпечення на рівні прожиткового мінімуму за кожним видом не є об’єктивно необхідним і соціальне виправданим;

4) переважаюча (домінуюча) роль централізованого (імперативного) правового регулювання - зміст цього принципу переважаючої ролі централізованого регулювання полягає в тому, що основні гарантії соціального забезпечення фізичних осіб в Україні встановлюються законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Ринкові зміни економічних відносин дають підстави для розвитку у недалекому майбутньому також локальної нормотворчості у сфері соціального забезпечення. При цьому, видається, що предмет локальної нормотворчості чи договірного регулювання тут повинен бути визначений на централізованому рівні. Переважаюча роль централізованого імперативного регулювання та реалізації права на соціальне забезпечення зумовлена публічним характером правовідносин соціального забезпечення та особливостями джерел такого забезпечення в державі.

Звичайно, аналізуючи законодавство про соціальне забезпечення, можна виділити ще ряд положень, які так чи інакше можна віднести до принципів права соціального забезпечення (наприклад, імперативний характер участі громадян в державній системі соціального забезпечення, чи перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, роботодавцями та працівниками, чи цільового використання фондів соціального забезпечення і т.п.). Однак, видається, що до уваги слід приймати лише найбільш важливі положення, які характеризують сукупність всіх норм системи права соціального забезпечення. Недоцільно відносити в систему права соціального забезпечення інші, хоча й важливі принципи ще хоча б тому, що вони характеризують або окремі інститути права соціального забезпечення (так, наприклад, принцип цільового використання фондів соціального забезпечення є основним в системі державного соціального страхування), або є елементом вже названого нами, більш важливого положення (так, імперативна участь громадян в державній системі соціального забезпечення є ознакою і принципу всезагальності соціального забезпечення, і принципу переважаючої ролі централізованого регулювання).

Усі ці правові принципи тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють та доповнюють один одного. Чітке дотримання принципів права соціального забезпечення є неодмінною умовою ефективності правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин, а реалізація правових принципів може привести до виконання завдань соціального забезпечення.

Таким чином, принципи права (як загально-соціального явища), виступаючи базою системи юридичного права (як юридичного феномену), основою, на якій воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і одночасно з існуванням самої системи права. Система юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин, і їх, зрештою, потрібно буде відміняти або вдосконалювати. За допомогою власне правових принципів можна виявити колізії чи не узгодженості правових норм, обґрунтувати доцільність відміни застарілих норм і понять.

Висновок із питання

У теорії права прийнято диференціювати принципи за сферою дії на наступні види: загальноправові, міжгалузеві, галузеві, та внутрішньогалузеві. У регулюванні суспільних відносин по соціальному забезпеченню знаходять прояв усі згадані групи правових принципів.

Принципи права соціального забезпечення - це основні ідеї, що виражають об’єктивні закономірності та визначають науково обґрунтовані напрямки розвитку галузі. Це: закріплені в нормах даної галузі права керівні начала, які виражають суть і зміст галузевих норм, які регулюють суспільні відносини щодо надання громадянам матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання в індивідуальній формі; керівні засади, які з одного боку характеризують внутрішню єдність даної системи права, а з іншого - вказують основні напрямки подальшого розвитку; об’єктивно зумовлені нормативні керівні положення, які визначають найбільш характерні ознаки змісту права соціального забезпечення та вказують на загальну спрямованість в майбутньому та правозастосовчу діяльність в сфері законодавства про соціальне забезпечення в широкому розумінні даного поняття.

Значення принципів права соціального забезпечення полягає у тому, що: вони об’єднують різні елементи системи права в єдину структурну організацію; обумовлюють значимість, законність і соціальну цінність суспільних відносин в сфері соціального забезпечення; віддзеркалюють сутність, характер та основні риси цієї галузі; впливають на нормотворчу діяльність: зміни у законодавстві не повинні суперечити його принципам та ін.

Принципи права як вихідні положення права є тим підґрунтям, на якому утворюються норми права, саме вони визначають, якими мають бути норми, щоб забезпечити належне регулювання суспільних відносин.

Використовуючи загальнотеоретичні підходи, слід визначити основні ознаки принципів права соціального забезпечення. Ними є: є найбільш загальними, вихідними положеннями, ідеями, які мають фундаментальне значення при регулюванні соціально-забезпечувальних правовідносин; визначають спрямованість, зміст інститутів права соціального забезпечення; виражають переважаючі в даній державі правові ідеї, які складають завдання інституту соціального забезпечення; вони поширюються на всі правовідносини, що складають предмет відповідної галузі права; прямо або опосередковано відображені в нормах права.

Вчені, які займались дослідженнями в сфері соціального забезпечення не однаково визначають систему принципів цього права. Вперше система принципів права соціального забезпечення була запропонована та обґрунтована В.С. Андрєєвим.

У національному законодавстві існує й легальний перелік галузевих принципів - так, у Концепції соціального забезпечення населення України від 21.12.1993 р. закріплені наступні принципи регулювання соціального забезпечення: соціальне забезпечення на умовах обов’язкового страхування всіх працюючих громадян; різноманіття форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників; диференціація умов і норм соціального забезпечення в залежності від характеру і тривалості трудової діяльності і розміру страхових внесків працівників; забезпечення пенсіями і допомогами на рівні прожиткового мінімуму; здійснення страхових фондів; здійснення соціального забезпечення органами державного управління; охорона і захист права і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.

Враховуючи досягнення науки права соціального забезпечення та сучасної теорії права, спробуємо обґрунтувати поняття та систему принципів права соціального забезпечення, які відповідали б вимогам сьогодення. Найбільш прийнятною для цього видається “теорія розмежування принципів права (як загально-соціального явища) та правових принципів (як юридичного феномена)”, запропонована П.Д. Пилипенком.

Крім принципів права соціального забезпечення, що лежать в основі існування цієї галузі як системи норм, можна виділити і низку правових принципів (як загально-соціального явища), які містяться в надрах загальносоціального права, існують незалежно від права як юридичного феномену та визначають сутність та закономірність розвитку цієї галузі.

Систему правових принципів права соціального забезпечення України складають: державні гарантії реалізації права на соціальне забезпечення; диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні; солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення; адресне соціальне забезпечення.

У свою чергу, до системи принципів права соціального забезпечення (як юридичного феномену), які визначають його сутність та закономірності розвитку, доцільно віднести наступні положення: всезагальність права на соціальне забезпечення як основного права людини; визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком; гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі; переважаюча (домінуюча) роль централізованого (імперативного) правового регулювання.

Аналізуючи законодавство про соціальне забезпечення, можна виділити ще ряд положень, які так чи інакше можна віднести до принципів права соціального забезпечення. Однак, видається, що до уваги слід приймати лише найбільш важливі положення, які характеризують сукупність всіх норм системи права соціального забезпечення.

Таким чином, принципи права (як загально-соціального явища), виступаючи базою системи юридичного права (як юридичного феномену), основою, на якій воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і одночасно з існуванням самої системи права. Система юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин, і їх, зрештою, потрібно буде відміняти або вдосконалювати. За допомогою власне правових принципів можна виявити колізії чи не узгодженості правових норм, обґрунтувати доцільність відміни застарілих норм і понять.