Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Міжнародні акти правового регулювання (акти міжнародно-правового регулювання), ратифіковані у встановленому порядку («пріоритетне законодавство») (1) – невід’ємна частина національного законодавства про право соціального забезпечення. Необхідно відзначити, що традиційно міжнародно-правові акти, як джерела права, класифікують, за сферою їхньої дії, на:
q акти світового співтовариства, універсальні (ООН, МОП);
q акти регіонального співтовариства, регіональні (зокрема, об’єднання країн Європи);
q дво- чи багатосторонні міждержавні договори, угоди.
У відповідності до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До числа джерел даної класифікаційної групи, зокрема, відносяться: акти Організації Об’єднаних Націй, її спецустанов, у тому числі - конвенції і рекомендації Міжнародної Організації Праці.
Можливість участі ООН у міжнародному регулюванні праці та соціального захисту ґрунтується на положеннях ст.ст. 1, 55 Статуту ООН, де визначено задачі міжнародного співробітництва по забезпеченню поваги до прав людини й основних свобод.
Конкретизація цих приписів здійснена у Загальній декларації прав людини, схваленою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у формі резолюції. Вона містить ряд положень, що стосуються трудових відносин і відносин у сфері соціального захисту. Так, ст. 22 Декларації проголошує право кожної людини на соціальне забезпечення, ст. 23 – право на працю і захист від безробіття, рівну оплату, гідну винагороду, створення профспілок і входження в них, ст. 24 – право на відпочинок, включаючи обмеження робочого дня й надання оплачуваної відпустки.
Загальна декларація прав людини, прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН у 1948 р., не має зобов’язуючого характеру. Це у більшій мірі програмний, політичний акт. Трудові норми, які містяться в її статтях, в цьому сенсі не відрізняються від норм рекомендацій МОП і, подібно їм, можуть вважатися “допоміжними” джерелами міжнародного права. Більш того, оскільки у Декларації не передбачена навіть необхідність її представлення компетентній владі й одержання від них звітів про застосування Декларації, як у відношенні рекомендацій МОП і ЮНЕСКО, остільки формальні можливості її застосування ще менші, ніж у рекомендацій. Однак моральний авторитет Декларації дозволив їй уплинути не тільки на національне право, але й на ряд міжнародно-правових документів договірного характеру, присвячених питанням праці.
Наприклад, помітні сліди впливу Декларації носять такі багатосторонні угоди, що містять міжнародні норми про працю, як прийняті Генеральною Асамблеєю: Пакти про права людини і Міжнародна конвенція про заборону усіх форм расової дискримінації; прийняті МОП конвенції: про свободу асоціації і захисту права на організацію (1948 р.), про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 р.), про рівну винагороду за працю рівної цінності (1951 р.), про дискримінацію в області праці і занять (1958 р.), про політику в області зайнятості (1964 р.).
Ряд міжнародних норм про працю містить Декларація соціального прогресу і розвитку, прийнята на XXIII–XXIV сесіях Генеральної Асамблеї ООН у 1968–1969 р. Ця Декларація також не ставить за обов’язок державам до застосування її норм і не передбачає яких-небудь мір контролю за їхнім застосуванням. Однак у силу важливості цих норм можна припустити, що вони здійснюють настільки ж помітний вплив на національне і міжнародне трудове право, як і норми Загальної декларації прав людини.
Пакти і конвенції ООН містять міжнародні норми про працю і соціальний захист. Так, наприклад, у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права людини, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р., питанням охорони трудових прав присвячене повністю ст.ст. 6-9 (право на працю, право на справедливі і сприятливі умови праці, право на асоціацію і право на соціальне забезпечення), а також положення п. 3 ст. 10 (охорона праці дітей і підлітків) і п. 2 ст. 13 (професійно-технічна освіта).
Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, теж прийнятий Генеральною Асамблеєю в 1966 р., містить, серед інших, норми міжнародного трудового права щодо заборони примусової праці (ст. 8) і вільного здійснення права на асоціацію (ст. 22). Окремі норми, пов’язані з відносинами у сфері соціального захисту громадян, є й у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1965 р. Міжнародній конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Пунктом “е” ст. 5 Конвенція забороняє расову дискримінацію при використанні права на працю і пов’язаних з ним прав (на вільний вибір роботи, захисту від безробіття, рівня оплати за рівну працю й ін.), а також права на створення профспілок і вступ у них.
Міжнародна конвенція ООН про ліквідацію дискримінації у відношенні жінок (1979 р.) - забороняє дискримінацію жінок, зокрема, у сфері праці і трудових відносин. У 1990 р. ООН прийнята Міжнародна конвенція про захист прав трудящих мігрантів і членів їхніх сімей, у якій істотне місце відводиться гарантіям трудових прав і соціальному захисту мігрантів.
Відповідно до Статуту Міжнародної Організації Праці (МОП) один з головних напрямків діяльності цієї організації є нормотворчість, тобто створення міжнародних трудових стандартів. Нормотворча діяльність МОП полягає головним чином у прийнятті конвенцій і рекомендацій. Число їх на 1999 р. досягла 369 (181 конвенція і 188 рекомендацій).
На кінець 1994 р. у світі, щодо ратифікованих Конвенцій МОП, склалася неоднозначна ситуація. Так, наприклад, Іспанія ратифікувала 124 конвенції МОП (це один з найвищих показників ратифікації конвенцій), Франція - 115, Італія - 102, Великобританія - 80, ФРН - 75, Греція - 66, Ізраїль - 44, Японія - 41, США - 11 конвенцій МОП; Росією ратифіковано 50 конвенцій, з них діють 43 (7 конвенцій були з різних причин денонсовані).
За станом на 2002 р. Україна ратифікувала 54 Конвенцій МОП (з урахуванням ратифікованих у той час, коли Україна входила до складу СРСР) і 76 Рекомендацій до них із загальної кількості 177 конвенцій і 184 рекомендації, прийнятих МОП у період з 1919 р. Зокрема, до числа ратифікованих Україною відносяться:
q Конвенція №16 «Про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків, зайнятих на борті судів» (1921 р.);
q Конвенція №52 «Про щорічні оплачувані відпустки» (1936 р.);
q Конвенція №77 «Про медичний огляд дітей і підлітків з метою з’ясування їхньої придатності до праці в промисловості» (1946 р.);
q Конвенція №78 «Про медичний огляд дітей і підлітків з метою з’ясування їхньої придатності до праці на непромислових роботах» (1946 р.);
q Конвенція №98 «Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів» (1949 р.);
q Конвенція №103 «Про охорону материнства» (1952 р.) (усі перераховані вище конвенцій ратифіковані Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 серпня 1956 р.);
q Конвенція №111 «Про дискримінацію в області праці і занять» (1958 р.);
q Конвенція №115 «Про захист трудящих від іонізуючої радіації» (1960 р.);
q Конвенція №120 «Про гігієну праці в торгівлі й установах» (1964 р.);
q Конвенція №122 «Про політику в області зайнятості» (1964 р.) (перераховані чотири конвенції ратифіковані Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 травня 1968 р.);
q Конвенція №32 «Про захист від нещасних випадків трудящих, зайнятих на навантаженні чи розвантаженні судів» (1932 р.);
q Конвенція №116 «Про частковий перегляд конвенцій, прийнятих Генеральною Конференцією МОП на своїх перших 32 сесіях, з метою уніфікації положень про підготовку Адміністративною Радою, Міжнародним Бюро Праці доповідей про застосувань конвенцій» (1961 р.);
q Конвенція №124 «Про медичний огляд молодих людей з метою визначення їхньої придатності до праці на підземних роботах у штатах і рудниках» (1965 р.);
q Конвенція №138 «Про мінімальний вік прийому на роботу» (1973 р.);
q Конвенція №142 «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку в сфері розвитку людських ресурсів» (1975 р.);
q Конвенція №149 «Про зайнятість і умови праці і життя сестринського персоналу» (1977 р.) (перераховані три конвенції ратифіковані Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 березня 1979 р.);
q Конвенція №144 «Про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми)» (1976 р.), ратифікована Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.;
q Конвенція №2 «Про безробіття» (1919 р.);
q Конвенція №154 «Про сприяння колективним переговорам» (1981 р.);
q Конвенція №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця» (1982 р.) (перераховані три конвенції ратифіковані Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.).
Конвенції і рекомендації МОП розробляються і приймаються Міжнародною конференцією праці з використанням однакової процедури. Їхньому прийняттю передує обговорення на двох послідовних Міжнародних конференціях (сесіях МОП). МБТ готує попередні доповіді, у яких узагальнюються законодавство і практика у різних країнах. Кожна конвенція (рекомендація) обговорюється спеціальною комісією, сформованою Конференцією, і повинна бути схвалена більшістю в 2/3 присутніх делегатів. Хоча процедура прийняття конвенції і рекомендації однакова, їхня юридична сила і порядок застосування різні.
Конвенція після її ратифікації звичайно двома державами – членами МОП стає багатосторонньою міжнародною угодою і накладає зобов’язання як на держави, що ратифікували, так і на держави, що не ратифікували її (конвенції МОП містять правила про порядок їхньої денонсації). Усі ратифіковані конвенції реєструються в МБТ і там же зберігаються. У випадку ратифікації конвенції держава зобов’язана прийняти законодавчі чи інші акти для проведення, утілення її в життя і регулярно представляти в МОП доповіді щодо вжитих заходів по ефективному застосуванню ратифікованої конвенції (такі доповіді надаються один раз у 2-4 року в залежності від важливості конвенції). Якщо конвенція не ратифікована, держава все-таки несе зобов’язання інформувати за запитами Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики у відношенні нератифікованої конвенції і про міри, що передбачається прийняти для надання їй сили.
Статут МОП передбачає прийняття рекомендацій в області міжнародно-правового регулювання праці і соціального захисту. Рекомендації виробляються МОП у тих випадках, коли питання не вважається досить розробленим для прийняття твердих, конвенційних зобов’язань чи коли потрібно деталізувати, доповнити положення прийнятої конвенції, а також коли прийнятті норми піддаються частим змінам.
Рекомендація МОП - не є міжнародним договором і не вимагає ратифікації. Разом з тим було б невірним недооцінювати її значення і певну юридичну силу. Вона являє собою звернене до держав побажання, пропозицію (пораду) увести (імплементувати) відповідні норми в національне законодавство. Рекомендація містить матеріал для “орієнтування” у світовому досвіді, необхідний для удосконалювання національного законодавства. Іншими словами, рекомендація – джерело інформації і модель для удосконалення національного законодавства.
Рекомендація (як і конвенція) повинна бути представлена урядом держави – члена МОП на розгляд компетентної влади для надання рекомендації сили шляхом прийняття закону або іншим шляхом. При цьому МОП повинна бути поінформована про результати такого розгляду. Надалі держави повинні надавати до МОП таку ж інформацію щодо реалізації рекомендацій, як і нератифікованих конвенцій (див. вище).
Класифікація актів МОП:
q за формою вираження міжнародних норм про соціальний захист (видом акта): на конвенції та рекомендації;
q за способом звертання до регулювання трудових відносин і відносин у сфері соціального забезпечення - тобто, цей критерій класифікації дозволяє відповісти на питання: скільки і яких із загального числа конвенцій і рекомендацій МОП присвячено регулюванню загальних питань; скільки і які конвенції і рекомендацій містять, поряд із загальними міжнародними нормами, спеціальні, адресовані регулюванню відносин у сфері праці і соціального забезпечення окремих категорій трудящих або окремим аспектам регламентації таких відносин. Конвенції і рекомендації про працю другого виду складаються цілком зі спеціальних норм: норм-пільг, норм-доповнень, норм-переваг, норм-привілеїв і норм-вилучень. Природа цих норм така, що дозволяє забезпечити урахування інтересів і потреб різних контингентів трудящих (молоді, жінок, інвалідів і т.д.) у сфері правового регулювання і сприяє більш високому рівню їхньої соціальної захищеності;
q за контингентом (колом осіб) трудящих, на яких вони розраховані - за цією ознакою варто розрізняти конвенції і рекомендації, що мають універсальну сферу застосування, тобто, які поширюються на усіх працівників незалежно від сфери застосування праці. Прикладом конвенцій загальної дії є наступні конвенції: №122 «Про політику в області зайнятості» 1964 р.; №115 «Про захист від радіації» 1960 р.; №127 «Про максимальний вантаж» 1967 р.; №44 «Про безробіття» 1934 р.; №88 «Про організацію служби зайнятості» 1948 р.; рекомендації №128 «Про максимальний вантаж» 1967 р.; №150 «Про розвиток людських ресурсів» 1975 р.; №136 «Про бензол» 1971 р., №155 «Про безпеку і гігієну праці» 1948 р.
Конвенції вузької специфічної сфери: Конвенція №113 «Про медичний огляд рибалок» 1959 р.; Конвенція №13 «Про свинцеві білила у малярській справі» 1921 р.; Конвенція №62 «Про техніку безпеки у будівництві» 1937 р.).
Теоретична значимість і практична цінність універсальних конвенцій і рекомендацій полягає в тому, що вони забезпечують усім працівникам однакові міжнародні стандарти праці і соціального захисту і тим самим сприяють уніфікації національних законодавств без зайвої диференціації, що може привести лише до вихідних нерівних можливостей. Дані конвенції і рекомендації, у цьому сенсі можуть бути оцінені, як ті, що містять міжнародні норми про працю, націлені на створення базових рівних можливостей усім трудящим;
q за об’єктом регулювання (характером, групою суспільних відносин) - за цим критерієм можуть бути виділені наступні групи названих міжнародно-правових документів: акти, що регулюють питання соціального захисту різних категорій трудящих, громадян; акти, що регулюють питання: працевлаштування і реалізації права на працю; працю при відхиленнях від нормальних умов праці; акти, питання зайнятості, професійної орієнтації і підготовки; робочий час і час відпочинку; питання оплати праці, охорону праці, підвищення кваліфікації.
Іноді, у літературі (О. Зайкін і ін.), як критерій, у даному випадку, називають “зміст міжнародно-правових актів” і класифікують акти МОП у такий спосіб: акти, що здійснюють захист основних прав і свобод людини в області праці; акти, що відносяться до забезпечення зайнятості, захисту від безробіття; акти, що регулюють умови праці; акти по техніці безпеки і виробничій санітарії; акти, що регулюють: працю працівників, що потребують підвищеного правового захисту; працю окремих категорій працівників; співробітництво організацій працівників, роботодавців, держави, мирні способи вирішення трудових конфліктів.
Прийнято вважати, що у своїй сукупності конвенції і рекомендації МОП створюють Міжнародний кодекс праці у формі систематизованого, але позбавленого обов’язкової сили збірника міжнародних норм, прийнятих Генеральною конференцією МОП. Кодекс є основою цілої галузі права – міжнародного трудового права. Міжнародний кодекс праці видавався у 1939, 1941 і 1951 рр. В міру появи нового нормативного матеріалу Міжнародний трудовий кодекс доповнюється і перевидається. Виданий у 1951 р. том 1 Міжнародного кодексу праці розділений на 12 книг за тематичним принципом. Книги, у свою чергу, розділені на глави і розділи, кожний з який складається з двох частин:
а) зобов’язання країн, що ратифікували дану конвенцію;
б) рекомендації країнам, що розміщені у нормах МОП.
При цьому відзначається, з якої конвенції чи рекомендації МОП узятий та чи інша норма.
Міжнародний кодекс праці охоплює такі питання, як: тривалість робочого часу, охорона материнства, соціальне забезпечення, нічна праця жінок, охорона праці підлітків, міграція в пошуках роботи, інспекція праці, ліквідація примусової праці, право працівників створювати свої професійні організації, рівна оплата жіночої праці, взаємини між трудящими й адміністрацією, охорона праці моряків, охорона праці рибалок. Кодекс регулює також питання оплачуваних відпусток, безробіття, мінімальних ставок заробітної плати, виробничого травматизму і професійних захворювань.
На регіональному рівні джерелами міжнародно-правового регулювання відносин у сфері соціального забезпечення є акти, прийняті, зокрема, європейськими регіональними об’єднаннями держав.
Так, у рамках Ради Європи (РЄ), - однієї з регіональних європейських організацій, що об’єднує близько 40 держав, - прийнято більше 140 європейських конвенцій, більшість яких були відкриті для приєднання будь-яких європейських держав. Кілька конвенцій (близько 10) є закритими у тому розумінні, що їх учасниками можуть бути винятково члени Ради (у їхньому числі Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод від 1950 р. і Європейська соціальна хартія (переглянута в 1996 р.)).
Серед прийнятих РЄ конвенцій - Європейська соціальна хартія (1961 р.), що з деякими змінами, які враховують регіональну специфіку, відтворює універсальні права людини в соціальній і економічній областях, що закріплені в актах ООН і МОП. У Європейській Конвенції про захист прав людини й основних свобод (1950 р.) - заборонені примусова праця і закріплена свобода асоціації, включаючи право утворювати профспілки і вступати до них.
Україна як член Ради Європи Законом від 17 липня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Перший протокол і протоколи №№2, 4 і 11 до цієї Конвенції, ряд положень яких стосуються регулювання трудових відносин, відносин у сфері соціального захисту населення.
Європейська хартія регіональних мов та мов меншостей, підписана від імені України 2 травня 1996 р. у м. Страсбурзі була ратифікована Законом України від 15 травня 2003 р. «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов меншостей». Положення Хартії застосовуються до мов наступних національних меншостей України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримсько-татарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської. При застосуванні положень Хартії міри, спрямовані на утвердження української мови в якості державної, її розвиток і функціонування у всіх сферах громадського життя на всій території України, не вважаються такими, котрі перешкоджають або створюють погрозу збереженню або розвитку мов, на які у відповідності зі ст. 2 цього Закону поширюються положення Хартії.
В даний час у Верховній Раді України готується до ратифікації Європейська соціальна хартія 1961 р. і додатковий Протокол до неї 1988 р.
Найважливіший акт Європейського Союзу (ЄС), регіональної організації 15 держав (у найближчі роки планується прийняття до складу ЄС ще 10 європейських країн), у якому проголошені соціальні й економічні права, – Хартія основних прав працівників 1989 р.
Важливе місце в області захисту, зміцнення і розвитку соціального страхування і забезпечення займає і Міжнародна асоціація соціального забезпечення - автономна організація, яка співробітничає з Міжнародним бюро праці.
Суб’єктами міжнародно-правового регулювання праці є і регіональні об’єднання держав – колишніх республік СРСР. Наприклад, у даний час окремими повноваженнями по такому регулюванню володіють члени Співдружності Незалежних Держав (СНД). На сьогодні Співдружність об’єднує 12 держав (не беруть участь у СНД тільки держави Балтії - Литовська, Латвійська й Естонська Республіки). Як правову базу міждержавних відносин розглядають багатосторонні і двосторонні угоди. Слід відзначити такі акти, як Договір про колективну безпеку від 15 травня 1992 р., Договір про створення Економічного союзу від 24 вересня 1993 р., Конвенцію про правову допомогу таі правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. і ін.
У 1994 р. між країнами СНД, за участю України, була підписана Угода про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, що пов’язане з виконанням ними трудових обов’язків. У цьому ж році в Москві за участю України була підписана Угода про співробітництво в області трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів, що укладена в рамках СНД.
Нормотворчий досвід країн СНД, їхні пошуки і знахідки варто особливо ретельно вивчати і використовувати у процесі подальшого реформування і національного трудового законодавства і законодавства про соціальний захист громадян. Адже до Співдружності Незалежних Держав входить більшість колишніх республік СРСР, що поставили мету домогтися гармонізації соціальних стандартів, у тому числі й у сфері праці і соціального забезпечення, зокрема, шляхом прийняття модельних кодексів - рекомендацій для держав - учасників СНД. Це один з найважливіших способів подальшої активізації інтеграційних процесів у науці і нормотворчій практиці на пострадянському просторі. Як ілюстрацію до викладеного можна назвати проект Модельного трудового кодексу для СНД, що був розроблений на першій сесії в м. Бремені (з 9-го лютого по 13-і лютого 1998 р.) учасниками-представниками від країн СНД. Сесія була організована Центром по Міжнародному Правовому Співробітництву (Нідерланди) і Суспільством по Технічному Співробітництву (Німеччина), у співробітництві з Інститутом Східноєвропейського Права і Росієведення (Лейден, Нідерланди), Університетом Бремена (Німеччина), з фінансовою підтримкою німецького Суспільства по Технічному Співробітництву і голландським Міністерством Юстиції та Міністерства Соціального Забезпечення. Як представники від України в роботі сесії брав безпосередню участь видний учений - директор Інституту економіки і права Харківського державного педагогічного університету - професор О. Процевський.
Джерелом права соціального забезпечення міжнародного походження є також двосторонні і багатосторонні договори, що мають на меті регулювання певних питань в області трудового права і права соціального забезпечення у рамках міждержавних відносин. До їхнього числа можна віднести, зокрема: Угоду між урядом України й урядом Республіки Грузія про співробітництво в області пенсійного забезпечення від 9 січня 1995 р.; 8 квітня 1996 р. у м. Ханої підписана Угода між Урядом України й Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян. Аналогічна угода підписана між Урядом України й Урядом Словацької Республіки 7 березня 1997 р. в Ужгороді.
2) Закони («первинне законодавство») - це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається в особливому порядку та регулює найбільш важливі суспільні відносини. Ознаки закону як акта вищої юридичної сили: верховенство - приймається вищими представницькими органами державної влади (Верховна Рада України) або в порядку референдуму, безпосередньо народом. Має вищу юридичну силу стосовно усіх інших нормативних актів; особлива процедура прийняття, зміни і скасування - останній приймається з дотриманням визначеної законодавчої процедури (законодавчого процесу); незаперечність - інші нормативно-правові акти не повинні суперечити закону, змінювати його зміст у порядку так званої «конкретизації». Закони, у свою чергу, приймаються на підставі і в ім’я виконання Конституції; генеральність - регулює найбільш важливі суспільні відносини.
Так, у відповідності зі ст. 92 Конституції України, винятково законами України, зокрема, визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців і осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншостей; порядок застосування мов; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; основи регулювання праці і зайнятості, шлюбу, родини, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, утворення, культури й охорони здоров’я; екологічної безпеки; правовий режим власності; основи регулювання демографічних і міграційних процесів; основи створення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; правовий режим військового і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації; засади цивільно-правової відповідальності; діяння, що є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них. Винятково законами України, зокрема, установлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподатковування, податки і збори; основи створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного й інвестиційного ринків; порядок створення і функціонування вільних і інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.
Як відзначалося вище, основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. У п. 6 ст. 92 Конституції України, ст. 5 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 р. і ін. законодавчих актах передбачено, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються винятково законами України, тобто тут знайшов своє нормативне втілення принцип законодавчого визначення умов і порядку здійснення соціального забезпечення.
Показовим, у цьому аспекті, є і зміст ст. 19 Закону України від 05.10.2000 р. «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», де встановлено, що «основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
До числа основних державних соціальних гарантій відносяться:
q мінімальний розмір заробітної плати;
q мінімальний розмір пенсії за віком;
q не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян;
q розміри державної соціальної допомоги й інших соціальних виплат.
Основні державні соціальні гарантії, що є основним джерелом існування, не можуть бути нижче прожиткового мінімуму, установленого законом.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому й окремих категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо:
q рівня життя населення, що постраждало в результаті аварії на Чорнобильської АЕС;
q рівня оплати праці працівників різної кваліфікації в установах і організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів;
q стипендій учням професійно-технічних і студентам вищих державних навчальних закладів;
q індексації доходів населення з метою підтримки достатнього життєвого рівня громадян і купівельної спроможності їхніх грошових доходів в умовах росту цін;
q надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування й обслуговування в сфері освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, торгівлі і громадського харчування;
q забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, що потребують соціальної підтримки.
Порядок визначення і застосування державних соціальних гарантій у реалізації державної соціально-економічної політики передбачає, що винятково законами України визначаються:
q мінімальний розмір заробітної плати;
q мінімальний розмір пенсії за віком;
q не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян;
q величина порога індексації грошових доходів громадян;
q пільги з оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку і підстави їх надання.
Отже, зміст цього принципу ще раз свідчить про пріоритетну роль і значення законодавчих актів у процесі правового регулювання відносин у сфері соціального захисту населення в Україні.
Закони, за значенням і місцем у системі законодавства про соціальне забезпечення, умовно можна класифікувати на наступні:
q Конституція України;
q конституційні (органічні);
q кодифіковані;
q комплексні;
q поточні (звичайні).
Конституція України – Основний Закон України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 липня 1996 р. Іноді в літературі Конституцію відносять до числа «конституційних» законів. Такий підхід бачиться не зовсім коректним, оскільки Конституція, на відміну від інших законодавчих актів: має основний характер; є ядром системи права; уявляє собою базу для поточного законодавства права соціального забезпечення, визначає його характер; установлює сам процес правотворчості: юридичну силу, порядок і процедуру прийняття законів; має вищу юридичну силу і верховенство. Верховенство Конституції, на відміну від вищої юридичної сили, зумовлює підпорядкування діяльності всіх державних, громадських організацій, громадян принципам і нормам Конституції.
Конституція, на відміну від поточного законодавства, характеризується стабільністю. Це властивість Конституції визначається тим, що вона закріплює основи суспільного і державного ладу. Стабільність Конституції (стійкість, незмінність її розпоряджень протягом тривалого часу) забезпечується особливим, ускладненим порядком її перегляду і внесення виправлень.
Отже, Конституція України – це єдиний правовий акт, що володіє особливими юридичними властивостями, за допомогою якої народ засновує основні принципи побудови держави і суспільства, закріплює права, що охороняються державою, свободи й обов’язки людини і громадянина.
Конституція встановлює, зокрема, що Україна - соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Конституція має вищу юридичну силу. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення в суд для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. За Конституцією, - громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, утрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних і інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних установ для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомог, що є основним джерелом існування, повинні забезпечувати рівень життя не нижче прожиткового мінімуму, установленого законом.
Відповідно до Конституції можуть видаватися інші конституційні (органічні) закони, що також закріплюють правові засади держави і суспільства. Конституційні закони: а) безпосередньо спрямовані на зміну діючої Конституції (розділ XIII Конституції); б) спрямовані на подальший розвиток конституційних норм як у рамках Конституції, так і самостійно (наприклад, Закон України від 05.10.2000 р. «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»; Закон України від 15.07.1999 р. «Про прожитковий мінімум» і ін.).
Кодифікованими актами (видова кодификація) в області соціального забезпечення є Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 р. Ці Основи відповідно до Конституції України визначають принципи і загальні правові, фінансові й організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні.
До цієї класифікаційної групи можна віднести і: Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р., якими визначені правові, організаційні, економічні і соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюються суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонічного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життю громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їхнє здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, поліпшення спадковості; Основи законодавства України про культуру від 14.02.1992 р., що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні основи розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження і використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвитку культури української нації і культур національних меншостей, що проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-художніх процесів, професійної і самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.
Комплексні закони, тобто такі нормативні акти вищої юридичної чинності, що виступають джерелами декількох галузей права і можуть розглядатися як джерела права соціального забезпечення тільки у тій частині, де вони містять норми, що регулюють відносини в сфері соціального забезпечення.
Наприклад, сюди можна віднести Закон України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців», що регламентує відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб – підприємців. Чинність цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності і підпорядкування, у тому числі професійні союзи, благодійні організації, фінансові установи, а також фізичних осіб – підприємців.
Разом з тим, ст. 51 Закону, зокрема, регулюється порядок надання звітів органам Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про реєстрацію припинення фізичної особи – підприємця.
До цієї ж групи відносяться і:
q Закон України від 28.02.1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи»;
q Закон України від 14.10.1992 р. «Про охорону праці»;
q Закон України від 16.12.1993 р. «Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»;
q Закон України від 23.12.1993 р. “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”;
q Закон України від 24.02.1994 р. “Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення”;
q Закон України від 16.09.1997 р. “Про добродійність і благодійні організації”;
q Закон України від 01.12.1998 р. “Про наукову і науково-технічну діяльність”;
q Закон України від 15.07.1999 р. “Про прожитковий мінімум”;
q Закон України від 23.03.2000 р. “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”;
q Закон України від 08.06.2000 р. “Про захист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру”;
q Закон України від 14.09.2000 р. “Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху і спорту вищих досягнень в Україні”;
q Закон України від 05.10.2000 р. “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”;
q Закон України від 30.11.2000 р. “Про звільнення від оподатковування коштів, що направляються на проведення новорічно-різдвяних свят для дітей і на придбання дитячих святкових подарунків”;
q Закон України від 22.02.2001 р. “Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричини втрату працездатності”;
q Закон України від 21.06.2001 р. “Про біженців”;
q Закон України від 15.11.2001 р. “Про попередження насильства в сім’ї”.
Поточні (звичайні) закони містять норми, що входять в окремий інститут або групу правових інститутів права соціального забезпечення, тобто за допомогою таких норм здійснюється правове регулювання відповідних груп однорідних відносин у рамках даної галузі права. До числа останніх відноситься, наприклад:
q Закон України від 05.11.1991 р. “Про пенсійне забезпечення”;
q Закон України від 21.11.1992 р. “Про державну допомогу родинам з дітьми”;
q Закон України від 23.09.1999 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»;
q Закон України від 02.03.2000 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”;
q Закон України від 01.06.2000 р. “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною”;
q Закон України від 01.06.2000 р. “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”;
q Закон України від 16.11.2000 р. “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам”;
q Закон України від 18.01.2001 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”.
У перспективі зазначена класифікація законів у сфері соціального забезпечення буде доповняться й уточнюватися. Так, на думку учасників парламентських слухань, викладених у Рекомендаціях парламентських слухань "Про виконання законодавства про розвиток загальної середньої освіти в Україні", затв. Постановою Верховної Ради України від 24 жовтня 2002 р. №210-IV, - «…прийняті просвітницькі закони є фактично модельними законами для країн Центральної і Східної Європи». Зазначимо, що в даному випадку під «модельними» законами маються на увазі закони України: від 23.05.1991 р. «Про освіту»; від 11.07.2001 р. «Про дошкільну освіту»; від 22.06.2000 р. «Про позашкільну освіту»; від 10.02.1998 р. «Про професійно-технічну освіту» і від 17.01.2002 р. «Про вищу освіту», що традиційно розглядаються в літературі в якості «комплексних», «поточних» законодавчих актів.
Підзаконні нормативні акти як різновид правових актів видаються відповідно до законів, на основі законів, на виконання їх, для конкретизації законодавчих приписів чи їхнього тлумачення. Підзаконні акти є своєрідним засобом забезпечення виконання законів, але іноді мають і програмний характер, у тому числі і на рівні адміністративно-територіальних одиниць (регіонів). Наприклад, до числа таких можна віднести: Постанову Верховної Ради України від 15.05.2003 р. №782-IV «Про стан і перспективи депресивних регіонів, міст і селищ України»; Основні напрямки реформування пенсійного забезпечення в Україні, затв. Указом Президента України від 13.04.1998 р. №291/98; Стратегія заміни системи пільг на адресну грошову допомогу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2002 р. №253; Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, затв. Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. №1313/2000; Міжгалузеву комплексну програму "Здоров’я нації", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №14; Концепцію ранньої соціальної реабілітації дітей – інвалідів, схвалену постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. №1545; Стратегію подолання бідності, затв. Указом Президента України від 15.08.2001 р. №637/2001; Комплексну програму забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 р. №1712; Основні напрямки соціальної політики на період до 2004 року, схвалені Указом Президента України від 24.05.2000 р. №717/2000; Програму запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру на 2000-2005 роки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2000 р. №1313; Цільову комплексну програму генетичного моніторингу в Україні на 1999-2003 року, схвалену Указом Президента України від 04.02.1999 р. №118/99; Цільову комплексну програму «Фізичне виховання - здоров’я нації», схвалену Указом Президента України 01.09.1998 р. №963/98; Міжгалузеву комплексну програму "Здоров’я нації" на 2002-2011 роки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №14; Заходи щодо виконання Міжгалузевої комплексної програми "Здоров’я нації" на 2002-2011 роки, затв. наказом Міністерства охорони здоров’я й Академії медичних наук України від 15.05.2002 р. №179/34; Комплексну програму пошуку і упорядкування поховань жертв війни і політичних репресій, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2000 р. №1867; Програму адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їхньої культури та освіти, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. №29; Програму розселення і облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися до АР Крим на постійне місце проживання, на період до 2005 р., затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2002 р. №618 і, як регіональні (за сферою дії) нормативно-правові акти, - Міська комплексна медична програма "Здоров’я киян" на 1999 - 2003 роки, затв. розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31.12.1998 р. №2548; Програму "Сімейна медицина" по м. Комсомольську на 1998-2002 р., затв. рішенням IV-й сесії міської ради XXIII-го скликання від 16.08.1998 р.
Нормативно-правові акти, що регулюють соціальне забезпечення, можна класифікувати за їх дією в часі та просторі.
Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом вступу його в силу і моментом припинення його дії. Звичайно нормативно-правовий акт набирає сили з моменту, який встановлено у ньому. Якщо в акті час не встановлено, то він набирає сили у встановленому для відповідних актів порядку.
Закони Верховної Ради України загальнонормативного характеру набирають сили через десять днів з дня їхнього офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими законами, але не раніше дня їх опублікування (ст. 94 Конституції України), а укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів – з моменту їх прийняття, якщо інше не встановлено законом.
За загальним правилом, нормативно-правові акти зворотної сили не мають і, отже, регулюють відносини, що виникають після введення їх у дію. Але, як виняток з загальних правил, законодавець може надавати актам зворотну силу. Указівка про це міститься в самому акті. У таких випадках дія акту поширюється на усі регульовані ним відносини, у тому числі і на ті, що виникли до введення його в дію.
Специфіка нормативно-правових актів, що регулюють соціальне забезпечення, полягає у тім, що багатьом з них надано зворотної сили (зокрема, законам України “Про пенсійне забезпечення”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”). Дія нормативного акту припиняється або при його скасуванні компетентним на те органом, або після закінчення терміну його дії, якщо акт видано на певний строк. Акти, що регулюють соціальне забезпечення, видаються, як правило, на тривалий термін і втрачають силу в зв’язку з заміною їх новими.
За дією в просторі нормативні акти галузі права поділяються на загальнодержавні, регіональні (місцеві) і локальні. Нормативні акти, що визначають умови і норми забезпечення громадян пенсіями і більшістю допомог, відносяться до загальнодержавного законодавства. Це зумовлено необхідністю централізованої регламентації матеріального забезпечення непрацездатних громадян. Централізований характер правового регулювання забезпечує для всіх громадян України однакові можливості здійснення права на пенсію за віком, інвалідністю, у випадку втрати годувальника, за вислугу років і ін.
Нормативні акти місцевих органів самоврядування діють на визначеній території області, міста, району. Зазвичай в актах місцевого значення деталізуються загальнодержавні норми щодо соціального обслуговування і працевлаштування літніх людей і інвалідів, надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, регламентуються інші соціальні питання на регіональному рівні.
Варто звернути увагу на те, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 26.09.2002 р. №168-IV “Про заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації Стратегії подолання бідності в Україні”, з метою підвищення ефективності роботи зі зменшення глибини і масштабів бідності і підвищенню рівня життя населення, Верховною Радою рекомендовано Кабміну забезпечити безумовне виконання, зокрема, заходів щодо: фінансування державних програм соціального захисту уразливих верств населення, особливо ветеранів війни; розробці і впровадженню регіональних довгострокових програм "Турбота" з питань розвитку форм і методів комплексного надання соціальних послуг найбільш уразливим верств населення.
Локальні норми - обмежені рамками певного підприємства, установи, організації і включаються у колективні договори або угоди, у статути організацій.
Різновидом класифікації за сферою дії є коло осіб, на яких поширюються окремі норми законодавства про соціальне забезпечення. Тут варто мати на увазі, що диференціацію в праві соціального забезпечення можна проводити в залежності від об’єктивних виробничих факторів, природно-кліматичних умов, або з урахуванням суб’єктивних чинників (наприклад, жінки, інваліди, діти, похилі люди).
За загальним правилом, нормативно-правові акти, які регулюють соціальне забезпечення, поширюються на усіх громадян, що знаходяться на території країни. Дія акту за особами як би збігається з його дією в просторі. Такі акти називають загальними. При цьому до кола осіб включаються як громадяни України, так і громадяни інших держав, а також особи без громадянства. Тут виявляється специфіка нормативних актів права соціального забезпечення у порівнянні з актами інших галузей, дія яких часто поширюється лише на громадян України.
Однак, у ряді випадків, дія акту за цим критерієм класифікації не збігається зі сферою його дії в просторі. Якщо суб’єктами відносин, регульованих нормативно-правовим актом, є не всі, а лише певні, нормативно визначені категорії громадян, то такий акт іменується спеціальним. Прикладами останніх можуть слугувати закони України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей” від 20 грудня 1991 р., “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” від 16 грудня 1993 р.
За формою акту джерела права соціального забезпечення поділяються на закони, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови, роз’яснення Міністерства праці і соціальної політики України й ін.
Узагальнюючи, можна відзначити наступні особливості системи джерел права соціального забезпечення, що вирізняють їх з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права.
По-перше, в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би врегулював весь комплекс суспільних відносин, які становлять предмет права соціального забезпечення. Це зумовлено об’єктивними причинами. Система законодавства у сфері соціального забезпечення перебуває у стадії реформування. На сьогодні чинне законодавство характеризується великою нестабільністю, безсистемністю, суперечливістю та дублюванням положень; у різних законах одне і те ж поняття тлумачиться по різному.
Необхідність кодифікації визнають багато вчених, але питання про форму кодифікаційного акту вирішується ними по-різному. Одні рахують оптимальною формою подібного акту – кодекс (Смолярчук В.І.), інші ж автори - основи законодавства (Андрєєв В.С.).
В українському законодавстві про соціальне забезпечення між актами різної форми історично склався такий „розподіл пращ", при якому, на наш погляд, прийняття основ не раціональне. Основи законодавства приймаються в тих випадках, коли мова йде про відношення, регулювання яких проводиться тільки загальносоюзне, або основи законодавства створюють юридичну базу для федеральних законів і кодексів. В останніх вказуються загальні положення основ, конкретизуються їх окремі норми, показуючи специфіку адміністративних одиниць, їх компетенцію.
Недостатньо обґрунтованою є пропозиція про прийняття одночасно основ законодавства про соціальне забезпечення і пенсійного кодексу (т.з. Максимовської В.І.). При такому вирішенні проблеми буде прийнято два акти однакової юридичної сили, що роздвоїть дану галузь.
Найбільш вдалим вбачається усе ж таки розробка саме кодифікованого акту. І робота у цьому напрямі триває: так, Основами державної політики України в області прав людини, затв. Постановою Верховної Ради України від 17.06.1999 р. №757-XIV і Основними напрямкам соціальної політики на період до 2004 року, схваленим Указом Президента України від 24.05.2000 р. №717/2000, передбачається забезпечення кодификації законодавства про соціальний захист шляхом прийняття Соціального кодексу України. Для порівняння – Соціальний кодекс ФРН існує ще з 11 грудня 1975 року, держави – члени Ради Європи 16 квітня 1964 р. підписали в м. Страсбурзі Європейський кодекс соціального забезпечення. Цей Кодекс, відповідно до пп. 4.6 Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України і всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2002-2003 роки від 16.01.2002 р., найближчим часом планується подати на розгляд Національній раді соціального партнерства.
Крім цього, у Генеральній угоді, передбачається і ратифікація Європейської соціальної хартії (Турін, 18 жовтня 1961 р.), у якій також нормативно відображенні питання соціального захисту, у тому числі соціального забезпечення, громадян країн-учасниць Ради Європи, до яких відноситься й Україна.
Водночас, слід зазначити, що у науці не усі автори поділяють такий підхід – необхідність розробки й прийняття кодифікованого акту у сфері соціального забезпечення (тобто - кодексу). Так. наприклад, на думку Герасиміва Т.З., “...єдиним, основним актом про соціальне забезпечення повинен бути загальний закон про соціальне забезпечення, тому що така форма повністю відповідає специфіці аналізуючих відношень. Акти типу законів регулюють відносини правового статусу громадян, відносини по використанні громадянами основних своїх прав і свобод”.
По-друге, зростає роль актів органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування приймають нормативно-правові акти, якими регулюють окремі питання соціального забезпечення громадян (надання субсидій на житлово-комунальні послуги, надання соціальних пільг окремим категоріям населення і т.д.) Зростання ролі актів органів місцевого самоврядування серед джерел права соціального забезпечення зумовлено двома причинами:
– розширенням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері регулювання відносин соціального забезпечення;
– збільшенням кількості виплат соціального забезпечення, що здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.
По-третє, особливе місце серед джерел права соціального забезпечення належить актам Міністерства праці та соціальної політики України. Це зумовлено тим, що серед основних завдань цього міністерства є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати праці, пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населення. Нормативно-правові акти міністерства сприяють правильному та однаковому застосуванню законодавства про соціальне забезпечення.
По-четверте, для джерел права соціального забезпечення характерні акти органів соціального страхування. Це акти, які приймаються керівними органами соціальних страхових фондів.
По-п’яте, для джерел права соціального забезпечення характерна галузева спрямованість. Це зумовлено відсутністю єдиного кодифікованого акта на зразок основ законодавства чи кодексу. Основна маса джерел права соціального забезпечення регулює лише певну групу відносин якогось виду соціального забезпечення.
По-шосте, особлива роль серед джерел права соціального забезпечення належить законам про державний бюджет на поточний рік.
По-сьоме, джерела права соціального забезпечення характеризуються значним ступенем диференціації у правовому регулюванні окремих видів соціального забезпечення залежно від попередньої діяльності, від суб’єктів, які потребують окремих видів соціального забезпечення.
По-восьме, - більшість нормативних актів є загальнодержавними актами, прийнятими відповідними державними органами і майже усі вони носять правовстановлюючий характер.
По-дев’яте, - чільне місце у системі галузевих джерел посідають міжнародні договори у сфері соціального забезпечення. Так, у відповідності до ст. 9 Конституції України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дане Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Застосування міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.
Джерелами права соціального забезпечення є міжнародні договори (угоди), що Україна уклала з рядом зарубіжних країн або приєдналася до них у порядку правонаступництва або підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами колишнього СРСР про співробітництво в області соціального забезпечення і на які надана згода Верховної Ради України.
До міжнародних договорів відносяться, зокрема, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права людини і громадянина, що був ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 р. Важливе місце слід відвести Загальній декларації прав людини 1948 р.
До цієї групи джерел також відносяться Конвенції МОП. Наприклад, Конвенція №117 "Про основні цілі і норми соціальної політики" (1962 р.), де закріплюється важливе положення, відповідно до якого підвищення життєвого рівня розглядається як основна мета при плануванні економічного розвитку; Конвенція №118 "Про рівноправність у соціальному забезпеченні" (1962 р.).
Важливе значення, крім конвенцій, в області права соціального забезпечення відіграють рекомендації МОП, наприклад, Рекомендація №167 "Про збереження прав в області соціального забезпечення" (1983 р.) і ін.
Україна також підписала і ратифікувала ряд міждержавних угод, зокрема такі як: Угода «Про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності Незалежних Держав (СНД) в області пенсійного забезпечення» від 13 березня 1992 р.; Угода між державами-учасниками Співдружності Незалежних Держав «Про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, родин загиблих військовослужбовців» від 15 квітня 1994 р., ратифікована Законом №144/96-ВР від 26.04.1996 р.; Угода про порядок пенсійного забезпечення і державного страхування співробітників органів внутрішніх справ держав-учасників співдружності незалежних держав від 24 грудня 1993 р.; Угода про надання медичної допомоги громадянам держав-учасників Співдружності Незалежних Держав 27 березня 1997 р., ратифікована Законом України від 01.06.2000 р.; Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що випускаються на території держав - учасників Співдружності Незалежних Держав, ратифікована Законом України від 26.04.1996 р.; Рішення Ради глав урядів Співдружності Незалежних Держав від 9 грудня 1994 р. про створення Корпуса сил Співдружності Незалежних Держав по ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру і затвердження Положення про Корпус сил Співдружності Незалежних Держав по ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру; Міждержавна цільова програма розвитку Корпусу сил Співдружності Незалежних Держав по ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру на період до 2010 року, затв. Рішенням Ради глав урядів Співдружності Незалежних Держава 25 листопада 1998 року; Угода країн-учасників СНД про взаємодію в області попередження і ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру від 22 січня 1993 року (Україна підписала 09.12.1994 р.); Угоду між Кабінетом Міністрів України й Урядом Республіки Казахстан про співробітництво у сфері попередження надзвичайних ситуацій і ліквідації їхніх наслідків від 17 вересня 1999 р., ратифікована Законом від 29.05.2001 р. №2485-ІІІ; Угода про державну соціальну допомогу членам родин військовослужбовців, що загинули в Афганістані та інших державах, у яких велися бойові дії від 24.09.1993 р.
Окремі питання пенсійного забезпечення регулюються і двосторонніми угодами України і Російської Федерації. Наприклад, Тимчасовою угодою між урядами України і Російської Федерації від 15 січня 1993 р. «Про гарантії прав громадян, що працювали в районах Крайньої Півночі і місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі». Аналогічні угоди про співробітництво в області соціального захисту і пенсійного забезпечення громадян у 1995 році укладені між Україною і Республікою Вірменію, Азербайджанською республікою, Молдовою, Латвійською республікою і ратифіковані Верховною Радою України.
Особливе й визначальне місце у характеристиці сучасної системи галузевих джерел права, їх змісту займають “державні соціальні стандарти й гарантії”, “соціальні норми і нормативи”, “прожитковий мінімум”.
Державні соціальні стандарти – це встановлені на кожний визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживання та призначені для встановлення обов’язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів підприємств) на такі цілі.
Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” подає таке визначення державного соціального стандарту - встановлена законами, іншими нормативно-правовими актами, соціальна норма і норматив або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій (ст. 1).
Державні соціальні гаранти – це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Під соціальними нормами і нормативами розуміють показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюють з метою:
1) визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
2) визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
3) визначення та обґрунтування розмірів видатків державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються за такими принципами:
1) забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
2) законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
3) диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
4) наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;
5) соціального партнерства;
6) гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
7) урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.
Відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (ст. 6) базовим державним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.
Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом з розрахунку на місяць на одну особу. Визначальним принципом обчислення прожиткового мінімуму є диференціація його вартісної величини залежно від вікового критерію або від соціальної та демографічної групи особи: для дітей віком до 6 років; для дітей віком від 6 до 18 років; для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність. Такий поділ зумовлений особливостями людського організму, його потреб залежно від віку, стану, активності.
Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України визначається відповідно до Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення (затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства економіки України, Державного комітету статистики України від 17 травня 2000 p.); щорічно затверджується Верховною Радою України до початку розгляду державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників державного бюджету України та публікується в офіційних виданнях.
Висновок із питання
Термін “джерело права” взагалі, й права соціального забезпечення зокрема, є полісемічним: перше - розкриває фактичні життєві обставини, фактори об’єктивної реальності, що детермінують необхідність розробки і прийняття компетентним органом відповідного джерела права, тобто іншими словами мова йде про причину створення права (у матеріальному змісті); друге значення поняття “джерело права” характеризує його юридичну природу. У цьому змісті (формально-юридичному) воно визначає результати правотворчої діяльності та третє значення, що раніше виводилося з класової теорії побудови суспільства – джерело права є проявом, утіленням волі законодавця, політично пануючих шарів, класів, груп і т.п. (у державно-політичному змісті, ідеологічному).
Проте, виходячи з цивілізаційного підходу, право (джерела права в державно-політичному змісті) як явище цивілізації і культури покликано бути носієм вищих засад, основних цінностей цивілізації.
Джерела права соціального забезпечення - це система нормативно-правових актів або зовнішні способи (форми) вираження, результати правотворчої діяльності компетентних органів міжнародно-правового регулювання, ратифіковані у встановленому порядку Україною, держави, а також спільної нормотворчості працівників і роботодавців (їхніх представників), за допомогою яких здійснюється правова регламентація комплексу суспільних відносин, що складають предмет даної галузі права.
Джерела права соціального забезпечення можна класифікувати за різними підставами: за ступенем їх важливості і субординацією, тобто за юридичною силою; за дією у часі; за дією у просторі; за колом осіб; за органом, що прийняв нормативний акт (органом правотворчості, характеру прийняття); за формою (видом) акта; за колом регульованих відносин, правовими інститутам; за ступенем узагальнення нормативного матеріалу в джерелі.
Серед перерахованих вище критеріїв (підстав) класифікації джерел найбільше практичне значення має класифікація джерел права соціального забезпечення за їх юридичною силою. Як правило, у літературних джерелах, за цією ознакою, усі нормативні акти (джерела) поділяються більш узагальнено – на наступні групи: міжнародні акти правового регулювання (акти міжнародно-правового регулювання), ратифіковані у встановленому порядку (“пріоритетне законодавство”); закони (“первинне законодавство”) та підзаконні акти (“вторинне законодавство”).
Традиційно міжнародно-правові акти, як джерела права, класифікують, за сферою їхньої дії, на: акти світового співтовариства, універсальні (ООН, МОП); акти регіонального співтовариства, регіональні (зокрема, об’єднання країн Європи) та дво- чи багатосторонні міждержавні договори, угоди.
Усі зазначені види джерел є й в Україні.
Узагальнюючи, можна відзначити й наявність системи особливостей системи джерел права соціального забезпечення, що вирізняють їх з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права.
Особливе й визначальне місце у характеристиці сучасної системи галузевих джерел права, їх змісту займають “державні соціальні стандарти й гарантії”, “соціальні норми і нормативи”, “прожитковий мінімум”.
Державні соціальні стандарти – це встановлені на кожний визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживання та призначені для встановлення обов’язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів підприємств) на такі цілі.
Державні соціальні гаранти – це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Під соціальними нормами і нормативами розуміють показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюють з метою:
1) визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
2) визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
3) визначення та обґрунтування розмірів видатків державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються за такими принципами:
1) забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
2) законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
3) диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
4) наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;
5) соціального партнерства;
6) гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
7) урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.
Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.
Відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (ст. 6) базовим державним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.
Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом.
Висновок із теми
На сьогодні, у період переходу до ринкових відносин в Україні, з появою економічної нестабільності, інфляції, зубожіння, посиленням розшарування суспільства, ростом числа безробітних, біженців, вимушених переселенців, осіб без визначеного місця проживання актуалізувалася проблема соціальної захищеності громадян.
Вирішити її в рамках однієї галузі - права соціального забезпечення - неможливо, оскільки вона виходить одночасно на кілька галузей. Проте, пріоритетним тут є визначення соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням громадян у старості і при непрацездатності, з турботою про материнство і дітей, медичним обслуговуванням та лікуванням як найважливішими засобами оздоровлення, профілактики і відновлення працездатності та ін.
Усі ці питання і вивчаються в рамках окремої галузі національного права – права соціального забезпечення. з'ясувати. А - це базис для вивчення інших тем за цим навчальним курсом.
При рабовласницькому і феодальному засобах виробництва існувало 10 основних форм матеріального забезпечення пристарілих, вдів, дітей-сиріт і непрацездатних: утримання як правопривілегія, що надавалось майновим верствам населення і окремим категоріям воїнів, приватна благодійність, опіка і піклування, цивільно-правове забезпечення в рамках сімейних відносин по особливих видах угод або безпосередньо урегульоване законом, державна зневага до найбідніших верств населення, збір милості, цехове страхування і інші форми колективної взаємодопомоги, хазяйська влада рабовласника, феодала по відношенню до рабів, кріпаків і наймитів у вигляді подачки, доброчинства.
Не дивлячись на деякі розбіжності, що існували між перерахованими формами матеріального забезпечення (крім цехового страхування і інших форм самодопомоги), соціально-правова суть одна – доброчинство, благодійництво, створене на пожертвування приватних осіб, господаря-рабовласника або феодала, родинних зв’язків або на допомогу держави. Навіть матеріальне забезпечення, що виступало як право-привілей майнових верств населення, було не обов’язком держави, а милістю того чи іншого правителя, царя, імператора.
Ні рабовласницькому, ні феодальному засобам виробництва не присутня державна функція матеріального забезпечення пристарілих, вдів, сиріт і непрацездатних. Правові шляхи регулювання цих відносин невід’ємні від відносин власності і її прерогатив державної влади. Із аналізу джерел рабовласницького і феодального права видно, що ці відносини регулювались, як правило, в рамках спадкоємницького права, або ж в якості додатку до регулювання відносин власності.
Поступово, вже в ХХ ст., форми і види такого забезпечення ставали дедалі різноманітними.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 262.