Серед категоріального апарату, який використовується у сучасній галузевій науці, поняття “соціальне забезпечення”, як справедливо зазначається у літературі, відноситься, до ряду “найменше розвинутих категорій”. Це є неприпустимим, враховуючи те, що галузева правова наука покликана доводити нерозривний зв’язок всіх елементів предмету регулювання даної галузі права. А зміст предмета правового регулювання, що є загальновизнаним у сучасній доктрині, “виходить” із поняття соціального забезпечення, хоча повністю й не збігається з ним. Отже, з’ясування системи ознак, концепцій (напрямів) тлумачення змісту поняття соціального забезпечення, його значень є необхідним підґрунтям успішного вирішення завдань правотворчої та правозастосовчої діяльності у сфері суспільних соціально-забезпечувальних відносин.

У правовій та економічній науках воно використовується в різних значеннях, а звідси й різні тлумачення, трактування. Зміст поняття соціального забезпечення, його критерії, ознаки формувалися поступово в міру розвитку самої системи соціального забезпечення і дотепер не є загальноприйнятими.

У семантичному розумінні (у найбільш широкому змісті) соціальне забезпечення означає надання достатніх матеріальних коштів для життя кому-небудь з боку суспільства. Іншими словами, система форм допомоги суспільства своїм членам у цьому визначенні трактуються як соціальне забезпечення.

Проте відомо, що форми й види такої допомоги можуть бути найрізноманітнішими. Виходячи з цього, у ХХ ст. у науці сформувалися дві основні концепції змісту поняття “соціальне забезпечення” - економічна й правова. У перші роки радянської влади сформувалася й “теорія соціальних ризиків”, відповідно до якої соціальне забезпечення - це надання благ при перерозподілі колективного продукту членам суспільства, що знаходиться у важкій життєвій ситуації, визнаної суспільством поважною. Апологетами цієї теорії були Догадов В.М., Вигдорчик М.А., Семашко М.А.

У свою чергу, Забєлін Л.В. вважав соціальне забезпечення родовим поняттям стосовно соціального страхування. Тому, на його погляд, усі особливості соціального забезпечення в однаковій мірі характерні й для соціального страхування.

Дурденєвський В. розглядав соціальне забезпечення як діяльність публічної адміністрації, спрямовану на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю й рівню існування різних верств населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги. А соціальне страхування - як систему ослаблення ризику за допомогою розкладання його на учасників суспільного процесу виробництва, складову частину трудового права. Цей учений запропонував обмежити межі соціального забезпечення виключно цільовою спрямованістю - допомога суспільства в “розвитку й охороні людини”. Уведення цим ученим функціонального (цільового) критерію, на додаток до “економічного” й “суб’єктного”, стало надалі основним фактором у формуванні наукової думки з питання про поняття соціального забезпечення.

Розвиваючи позицію В. Дурденевського, патріарх радянського права соціального забезпечення професор Андрєєв B.С. указував, що соціальне забезпечення уявляє сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням громадян у старості і при непрацездатності, з турботою про матір і дітей, з медичним обслуговуванням й лікуванням як найважливішими засобами оздоровлення, профілактики і відновлення працездатності. Однак позиція B.С. Андрєєва не була однозначно сприйнята вченими, що займалися проблемами права соціального забезпечення. Їхні думки розділилися: з’явилися представники “широкої” і “вузької” сфер дії соціального забезпечення. Більше того, між представниками кожної із зазначених сфер теж не було єдності у поглядах.

Так, одна група прихильників “широкої” сфери дій права соцзабезпечення пропонували включити в поняття соціального забезпечення відносини по “медичному обслуговуванню й лікуванню” (Андрєєв B.С.), але не включати відносини по санаторно-курортному лікуванню й обслуговуванню. Інші - представники “широкої” сфери (Батигін К.С. і ін.), навпроти, - вважали, що медична допомога не повинна включатися в соціальне забезпечення, а санаторно-курортне забезпечення може й повинне входити у зміст цього поняття. Не було одноголосності і з приводу безкоштовної освіти (середньої, середньо-спеціальної та вищої). Андрєєв B.С., Іванова Р.І. та Тарасова В.А. вважали, що вона повинна включатися у соціальне забезпечення. У свою чергу, наприклад, Кузьміна Т.М. - відносила до соціального забезпечення не власне надання освіти, а лише виплату стипендій у навчальних закладах. Представники “вузької” сфери дії соціального забезпечення (зокрема, Шайхатдінов В.Ш.) - пропонували обмежити сферу соціального забезпечення тільки виплатою пенсій, допомог і соціальним обслуговуванням.

Крім цього - у праві соціального забезпечення деякими вченими під “вузькою” сферою соціального забезпечення розумілося також надання соціального забезпечення за рахунок прямих асигнувань із державного бюджету.

Радянська дуалістична концепція тлумачення поняття соціального забезпечення, на думку Гущина І.В., Абрамчика Л.Я., Агієвця С.В., із якою слід погодитися, повністю не відображала реальну ситуацію у цій сфері правового регулювання, оскільки “...у теоретичних розробках поняття соціального забезпечення в колишньому СРСР практично не відбився розвиток законодавства про охорону здоров’я”.

Історія свідчить, що “найважливішим досягненням” наукових досліджень за часів СРСР було “...обгрунтування визначення поняття “право соціального забезпечення” як галузі права”. Уперше це було зроблено у доповіді вченого-юриста В.С. Андрєєва 1966 р. у м. Прага на міжнародному симпозіумі з проблем соціального забезпечення.

Слід зазначити, що й на сьогодні, питання щодо тлумачення змісту поняття “соціальне забезпечення” залишається актуальним й знаходиться на вістрі досліджень вчених як у національній, так і зарубіжній галузевій науці. Так, сучасний український дослідник проблем соціального забезпечення Сирота І.М. констатує, що “обсяг” поняття соціального забезпечення визначається по-різному: одні вчені - включають у нього всі соціально-економічні заходи, спрямовані на відшкодування втраченого заробітку та безеквівалентне забезпечення тих потреб громадян, котрі задовольняються з державних і громадських джерел поза прямим зв’язком із результатом їхньої трудової діяльності; інші – лише ті, що пов’язані з забезпеченням непрацездатних, хворих та сімей; що мають дітей; останнім часом, вважає автор, - переважає думка, що “...до предмета права соціального забезпечення повинні належати ті суспільні відносини, які безпосередньо пов’язані з соціальним забезпеченням лише непрацездатних громадян”. Це підтверджується, на його думку, і офіційними документами органів державної влади - у Концепції соціального забезпечення населення України, прийнятій Верховною Радою України 21 грудня 1993 p., підкреслюється, що “соціальне забезпечення має поширюватися лише на громадян, які працюють по найму, членів їхніх сімей та непрацездатних осіб... Для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування за рахунок соціального страхування та виплат із державного та місцевих бюджетів. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, у тому числі підприємців, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, повинні поширюватися лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь”. З цього, на думку дослідника, випливає, що “...нормами права може бути позначене не лише коло осіб, які підлягають соціальному забезпеченню, але й визначено фінансові джерела забезпечення непрацездатності. Звідси зв’язок двох аспектів соціального забезпечення – економічного й правового”. Під кутом зору економіки, - соціальне забезпечення уявляє собою “організаційні заходи держави зі створення соціальних фондів і використання їх за цільовим призначенням”. З погляду права – “відносини із соціального забезпечення є об’єктом впливу правових норм. Причому правовому регулюванню підлягає весь комплекс суспільних відносин, які складають предмет права соціального забезпечення”, робить висновок І.М. Сирота .

Прояв принципу рецепції у галузевій науці: збереження дуалістичного підходу (економічний й правовий аспекти поняття), можна виявити і в дослідженнях сучасних зарубіжних вчених. Так, на думку білоруських учених Гущина І.В., Абрамчика Л.Я., Агієвця С.В., сутність “…соціального забезпечення як економічної категорії полягає в тім, що воно являє собою частину економічних розподільних відносин, що входять у сукупність виробничих відносин і складових економічного базису держави... На сучасному етапі економічного розвитку, продовжують вчені, коли вже не діє принцип “від кожного по здібностях - кожному по праці”, існує об’єктивна необхідність правового регулювання суспільних відносин по створенню фондів споживання за рахунок коштів держави й громадян, підприємств і колгоспів для цілей соціального забезпечення і їхнього розподілу. Тому соціальне забезпечення як правова категорія може бути визначена як одна зі сторін діяльності держави… по правовому регулюванню суспільних відносин у сфері створення фондів для цілей соціального забезпечення й у сфері їхнього розподілу в різних правових формах і видах серед пристарілих, хворих, повністю чи частково втратившими працездатність громадян і особами, що втратили годувальника, а також серед багатодітних, малозабезпечених і інших сімей громадян. Діяльність держави включає також розробку й прийняття нових нормативно-правових актів про соціальне забезпечення, розробку перспективних заходів і проведення їх у життя, здійснення діяльності по управлінню соціальним забезпеченням і по підготовці кадрів для системи органів соціального забезпечення, а також правоохоронну діяльність. Сукупність усіх видів зазначеної діяльності держави, - узагальнюють автори, - дозволяє розкрити правовий аспект поняття соціального забезпечення.

Аналогічно думку висловлює й сучасна російська дослідниця Тучкова Е.Г., яка вказує, що “...розкриваючи поняття соціального забезпечення, варто виходити з того, що це явище багатоаспектне. Це не тільки комплекс соціально-економічних заходів, що гарантують соціальний захист громадян, але й комплексне правове утворення, що поєднує групи норм, що відносяться, за видом регульованих суспільних відносин, до різних галузей права (фінансового, конституційного, адміністративного, права соціального забезпечення)”.

З тезою цієї дослідниці про “багатовекторність” у правовому регулюванні розподільчих відносин важко не погодитися. Адже, якщо проаналізувати тільки “правову складову” згаданого поняття, то вочевидь, що у період переходу до ринкових відносин у нашій країні, із появою економічної нестабільності, інфляції, зубожіння, посиленням розшарування суспільства, ростом числа безробітних, біженців, вимушених переселенців, осіб без визначеного місця проживання дуже гостро й болюче постала проблема соціальної захищеності громадян. Вирішити її у рамках однієї галузі - права соціального забезпечення - неможливо, оскільки ця комплексна проблема виходить одночасно на рівень багатьох галузей”. Трудове право - це проблеми безробіття, зайнятості й працевлаштування різних шарів населення, стабільності трудових відносин, підвищення соціальних гарантій в області оплати праці (визначений рівень заробітної плати, включаючи встановлення мінімального розміру оплати праці, гарантії дотримання встановлених у законі принципів винагороди за працю, виплати районних коефіцієнтів, оплати праці при виконанні роботи, при відхиленнях від тарифу і т.д.); проблеми відтворення робочої сили, у тому числі питання тривалості робочого часу й часу відпочинку, охорони праці, гарантій для осіб, що поєднують роботу з навчанням, гарантії працівникам при розгляді трудових спорів (індивідуальних і колективних). Цивільне право - державна підтримка, охорона й захист приватної власності, підтримка індивідуального приватного підприємництва і т.д. Житлове право - питання, пов’язані із забезпеченням житлом, поліпшенням житлових умов. Сімейне право - це питання державної підтримки інституту шлюбу й сім’ї, встановлення у законодавчому порядку прав і обов’язків батьків, дітей і чоловіків і т.д. Екологічне право - це проблеми, пов’язані зі створенням сприятливого екологічного середовища для нормальної життєдіяльності членів суспільства і т.д. Разом із тим, основні питання соціального захисту громадян відносяться саме до предмета права соціального забезпечення.

Звертає на себе увагу й спроба окремих учених фактично поєднати “біполярну” структуру соціального забезпечення: економічний та правовий аспекти поняття, й вивести єдине поняття цієї категорії як “категорії, що має загальнолюдську цінність”, є “універсальним і відбиває сутність соціального забезпечення незалежно від конкретних історичних умов (економічного й політичного ладу), у яких воно організується”. На думку Іванової Р., Мачульскої Є., соціальне забезпечення, у цьому сенсі, уявляє собою “форму розподілу матеріальних благ не в обмін на витрачену працю з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) пристарілих, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, усіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створюваних у суспільстві, у випадках і на умовах, встановлених у соціальних, у тім числі правових, нормах”. Ці вчені вважають, що у “основі” цього універсального поняття соціального забезпечення лежать наступні “...стійкі ознаки: об’єктивні підстави, що викликають потребу в особливому механізмі соціального захисту, спрямованого на підтримку або надання встановленого рівня життєзабезпечення; особливі фонди, джерела соціального забезпечення; особливі способи надання засобів до існування; закріплення правил надання соціального забезпечення в соціальних, у тому числі правових, нормах”.

Проте, видається, що, по-перше, у цьому переліку указано не усі ознаки цього поняття, а, по-друге, - наведена авторами система ознак є доречною власне при історико-теоретичному аналізі поняття соціального забезпечення. Скоріше за усе, саме це й малося на увазі, коли автори назвали ці ознаки - “стійкими”, певно, враховуючи їх “наскрізний”, сталий характер на різних історичних віхах становлення й розвитку ідеї соціального забезпечення.

Наразі ж, мова йде про сучасний етап у розвитку соціального забезпечення в Україні. Отже, до числа ознак (рис) загального поняття соціального забезпечення доцільно віднести наступні:

1) соціальний[1] характер такого забезпечення, який виявляється у тому, що: а) здійснюючи конституційне право на соціальне забезпечення, кожен має можливість отримати від держави певну допомогу і тим самим забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім’ї; б) держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у цій сфері, які мають бути дотримані будь-яким суб’єктом і не можуть бути знижені; в) у законі закріплено обов’язок певних суб’єктів своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні найманого працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо - тобто роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соціальне забезпечення цих працівників; г) соціальність цієї категорії також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення “соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві – найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак – забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров’я, соціальної допомоги непрацездатним тощо”;

2) наявність спеціально створеної системи джерел фінансування: соціальне забезпечення повинне надаватися за рахунок спеціальних фондів, утворених, як правило, державою. Суспільні відносини по соціальному забезпеченню громадян за своїм характером є розподільними, у зв’язку з чим їхнє нормальне функціонування повинне бути гарантовано відповідними фінансовими джерелами;

3) законодавче встановлене коло осіб, що підлягають забезпеченню: із юридичної позиції є загальноприйнятим - забезпечення за рахунок суспільства повинне здійснюватися не для всіх громадян, а лише для категорій, встановлених у законі. На сьогоднішній день такими є: непрацездатні (по старості, інвалідності, вислузі років); особи, що втратили годувальника; вагітні жінки; діти; родини, що мають дітей; безробітні; особи, що мають статус біженців і вимушених переселенців; ветерани війни й праці; особи, що постраждали від впливу радіації; колишні в’язні концтаборів, гетто; репресовані і згодом реабілітовані особи та ін. Коло цих осіб установлюється стосовно до конкретних видів забезпечення й постійно розширюється;

4) законодавче визначені порядок та умови надання окремих видів забезпечення: право на той чи інший вид забезпечення встановлюється для певних груп із числа перерахованих вище категорій громадян тільки при настанні відповідних обставин (“соціальних ризиків”), передбачених у законі. До таких, переважно, відносяться події (досягнення визначеного віку, інвалідність, смерть, народження громадянина і т.д.);

5) специфічна мета надання окремих видів такого забезпечення: надаючи громадянам той чи інший вид забезпечення, держава переслідує певні цілі. Їх можна умовно класифікувати на: найближчі, проміжні й кінцеві. Так, при забезпеченні жінки допомогою по вагітності та пологам найближчою метою є матеріальна підтримка жінки в той період, коли вона звільняється від роботи перед чи після пологів; проміжною метою - є турбота про здоров’я матері й дитини, а кінцевою - виховання здорового покоління й забезпечення росту народонаселення країни.

Однак, варто наголосити, що, узагальнено, основною метою кожного виду забезпечення є саме вирівнювання соціального стану окремих категорій громадян у порівнянні з іншими членами суспільства. Адже, дійсно, життєві ситуації, у яких виявляється громадянин, жадають від нього, як правило, підвищених матеріальних витрат або додаткових фізичних, психічних, моральних зусиль у порівнянні з іншими членами суспільства;

6) тісний зв’язок існуючих, на даному етапі розвитку держави, економічного потенціалу й соціальної політики та змісту (форм, видів, обсягів й т.д.) соціального забезпечення: зміна соціальних пріоритетів неминуче спричиняє і зміни у змісті поняття соціального забезпечення. Соціальна політика сучасної Української держави повинна бути спрямована на соціальне забезпечення такого рівня, що закріплений у міжнародних актах: Загальній декларації прав та свобод людини і громадянина 1948 р., а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права людини і громадянина 1973 р. та ін. Так, як правильно відзначає Сирота І.М.: “Що ж до обсягу видів соціального забезпечення, контингенту забезпечуваних, рівня забезпечення, то це залежить від економічного потенціалу держави, участі громадян у фінансуванні соціального забезпечення і розвиткові законодавства про соціальне забезпечення”. Аналізуючи проблеми соціально-правового захисту працівників органів внутрішніх справ, професор Венедиктов В.С. та Іншин М.І., справедливо наголошують, що соціально-правовий захист “...не можна розглядати у відриві від процесів, котрі відбуваються в державі й суспільстві. Проблема поєднання стабільності, цілісності й розвитку економічних реформ, створення нових державних інститутів і реформування старих є однією з найскладніших і довгострокових проблем у нашій державі”. Проте, що принципово важливо, беручи під захист громадян, треба мати на увазі, що будь-яка “соціальна акція повинна керуватися інтересами не тільки державотворення, як цього вимагає сучасний політичний момент, а інтересами людини, як цього вимагає здоровий глузд”;

7) обов’язковий (імперативний, інколи в літературі – “державний”) характер основних (домінуючих) сучасних організаційно-правових форм соціального забезпечення. Обов’язковий характер державного соціального страхування виражається, принаймні, у трьох моментах: по-перше, - в обов’язковості страхових платежів, які сплачуються страхувальниками; по-друге, - в існуванні спеціального механізму державного контролю й нагляду за правильністю і своєчасністю надходжень страхових платежів до спеціалізованих страхових фондів; по-третє, - у забезпеченні осіб певними видами соціального забезпечення в рамках окремих видів загальнообов’язкового державного страхування на умовах і по нормах, установленим централізованим законодавством.

Поступово, еволюціонувавши за формами та суттю, тлумачення поняття “соціальне забезпечення” набуло ще більш змістовної деталізації й розширення як у вітчизняній, так і зарубіжній науці. Цікавими з цього приводу є думки російських учених Буянової М., Мачульскої Є. та вітчизняних дослідників Синчука С., Бурак В., Герасиміва Т. та ін.

Зважаючи на висновки, що зроблені цими дослідниками, можна дійти висновку, що зміст поняття “соціальне забезпечення” на сучасному етапі зазнав значної диверсифікації (розширення), а тому видається за закономірне та необхідне розглядати цей термін не тільки й не стільки у традиційних – правовому та економічному сенсах (концепціях), а більш ширше – в якості полісемічного поняття, а саме:

ü по-перше, як суспільне історичний тип матеріального забезпечення пристарілих, недієздатних та інших категорій осіб;

ü по-друге, - як особливу систему відносин, які з’являються, реалізуються й припиняються у процесі розподілу засобів (коштів) державних і корпоративних (недержавних) суспільних фондів споживання;

ü по-третє, - як одну з приоритетних функцій сучасної соціальної держави, її внутрішньої політики;

ü по-четверте, - як дієву форму опосередкованого стимулювання активної суспільно-корисної участі громадян у соціально-економічному житті держави, громадянського суспільства у цілому;

ü по-п’яте, - як механізм (сукупність певних форм, способів) реалізації одного з найважливіших соціально-економічних прав людини і конституційного права (ст. 46 Конституції України) громадян на соціальний захист;

ü по-шосте, - як систему відповідних організаційно-правових форм матеріального забезпечення осіб, які згідно з чинним законодавством володіють правами на певні види такого забезпечення;

ü по-сьоме, - як систему правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціально-забезпечувальних (матеріальних) та тісно пов’язаних з ними процедурних та процесуальних відносин (самостійна галузь сучасного національного права);

ü по-восьме, - як систему знань (теорій, концепцій, вчень, доктрин і т.ін.) про становлення, сучасний стан та перспективи розвитку й вірогідні напрями удосконалення норм чинного законодавства у сфері соціального забезпечення (галузева юридична наука);

ü по-девяте, - як сукупність певного матеріалу, класифікованого у відповідності до існуючих державних стандартів у сфері освіти, навчальних планів, відповідних робочих навчальних програм та інших нормативних документів за певними частинами, розділами, підрозділами, темами й питаннями (навчальний курс (дисципліна));

ü по-десяте, - як один із вирішальних чинників політичної стабільності сучасного громадянського суспільства в будь-якій країні, необхідну передумову суспільної безпеки.

Наведений перелік значень загального поняття “соціальне забезпечення” не є сталим за змістом, а тому не може вважатися вичерпним, “абсолютним”, оскільки соціальне забезпечення з кожним днем набуває все нових і нових форм, а звідси - нових утілень у життя та нових значень. Так, зокрема, в Україні з кінця 90-х рр. минулого століття триває розробка та обговорення науковцями концептуальних засад нового Соціального кодексу. Цей процес проходить у контексті світового процесу кодифікації: у ФРН ще початку 70-х рр. минулого століття було прийнято Соціальний кодекс, у Франції – тривалий час існує Кодекс із соціального захисту, в Ірландії – діє Акт соціального добробуту, у Португалії є Основний акт із соціального захисту. Крім цього в науці існує думка, що на сьогодні відбувається формування нового правового явища – “соціального права”, структура якого дискутується вченими: одні автори вважають, що до соціального права входять трудове право й право соціального забезпечення (соціального захисту), інші виокремлюють трудове право з права соціального. Зокрема, професор Тихомиров Ю.О. виділяє поряд із публічним й приватним правом соціальне право, яке, на його думку, складається з галузей, призначених для реалізації і захисту не тільки індивідуальних прав громадян, а й їх сукупної охорони. До галузей соціального права цей учений відносить трудове, екологічне, земельне, підприємницьке, банківське та інші, які або містять своєрідний баланс приватних і публічних засад, або ж відображують навіть пріоритет “публічних” засад як ефективного способу забезпечення особистих інтересів.

Викладене переконливо свідчить про необхідність продовження подальшої комплексної розробки зазначеної системи ознак (рис) та аспектів тлумачення змісту загального поняття соціального забезпечення, що дозволить: виявити сутність, структуру та функції сучасного соціального забезпечення, в тому числі й галузі права соціального забезпечення, соціального права; з’ясувати систему й зміст їх галузевих функцій; проаналізувати особливості галузевих методів; обґрунтувати напрями удосконалення структури галузі, можливі форми кодифікації соціального законодавства і в решті-решт, - уніфікувати, гармонізувати науковий понятійний апарат.

У сфері науки та права соціального забезпечення застосовується декілька ключових, “визначальних” термінів, а саме: “соціальний захист”, “соціальна та правова захищеність”, “соціально-правовий захист”, “соціальне забезпечення”, “соціальне страхування”, “соціальна допомога” з приводу доцільності застосування яких, тлумачення змісту, характеру співвідношення між собою відсутня єдність думок вчених, точаться дискусії між науковцями і практиками.

Проте, як досить влучно зазначає професор Тучкова Є.Г., - розгляд питання про поняття права соціального забезпечення як галузі права вимагає, насамперед, чіткого “відмежування даного поняття від таких, що близько стикаються з ним, тобто такі як “соціальне забезпечення”, “соціальний захист населення””. З цим висновуванням дослідниці слід повністю погодитися і вважати його основною детермінантою, що зумовлює необхідність остаточного з’ясування й вирішення вказаних питань на сучасному етапі розвитку науки права соціального забезпечення. Адже з’ясування категоріального апарату галузевої юридичної науки призведе до упорядкування як законотворчої діяльності, так і празастосовчої, в тому числі й у сфері службово-трудових відносин працівників органів внутрішніх справ та інших категорій державних службовців.

Передусім, слід зазначити, що аналіз існуючих точок зору різних дослідників, дає підстави зробити висновок: ряд із вказаних вище термінів, а саме: “соціальна, правова захищеність”, “соціально-правовий захист” - є фактично тотожними за значеннями й використовуються окремими дослідниками для відображення відомчої специфіки суспільних відносин, пов’язаних із соціальним забезпеченням працівників “напівмілітаризованої” праці, зокрема, працівників органів внутрішніх справ.

Проте, щодо співвідношення змісту таких понять як “соціальне забезпечення” та “соціальний захист” – одностайності думок вчених у науці немає. Так, наприклад, Сирота І.М. пише про те, що: “Термін “соціальне забезпечення” застосовується в Концепції соціального забезпечення громадян України, хоч у Конституції України (ст. 46) вживається інший термін – “соціальний захист””. Але це, на його думку, “...не применшує значення терміну “соціальне забезпечення”. За змістом ст. 46 Конституції, соціальний захист включає і термін “соціальне забезпечення”, тобто соціальний захист – ширше поняття і містить елементи, що не входять до поняття “соціальне забезпечення”. У правничій науці, зокрема, у праві соціального забезпечення, поняття “соціальний захист” як правова категорія поки що не визначене”. І далі автор продовжує – “...на наш погляд, термін “соціальний захист” належить до функції держави, яка піклується про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян”.

Професор Венедиктов В.С. та ряд інших авторів вважають, що під соціальним захистом у широкому розумінні слід розглядати “діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, що впливають на особистість, створення умов для її самовизначення і ствердження в житті”. Відповідно, - підсумовують дослідники, - соціальний захист у вузькому розумінні – це “...сукупність економічних і правових гарантій, що забезпечують дотримання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально-прийнятного рівня життя конкретної особи”.

У свою чергу, Мачульська О.Є., констатуючи відсутність єдиної думки серед науковців щодо поняття “соціальний захист”, також посилається на загальновизнане його тлумачення у двох аспектах (“широкому” та “вузькому”) і наголошує, що “...соціальне забезпечення виступає складовою частиною соціального захисту... Разом із тим, соціальний захист включає також ...гарантії щодо охорони праці, здоров’я, оточуючого природного середовища, мінімальної оплати праці та інші заходи, які є необхідними для нормальної життєдіяльності людини і функціонування держави”. Схожу точку зору висловлюють і інші вчені. Зокрема, привертає увагу, доволі “широкий” діапазон тлумачення змісту поняття “соціальний захист” авторитетними вітчизняними дослідниками Венедиктовим В.С. та Іншиним М.І., які пишуть: “Соціальний захист кадрового персоналу органів внутрішніх справ полягає у наступному: відповідно до діючого законодавства працівники ОВС користуються пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів, влаштуванні дітей у дошкільні заклади, вирішенні інших питань соціально-побутового забезпечення у порядку, передбаченому законодавством України; жила площа працівникам ОВС в тому числі працюючим на транспорті, повинна надаватися місцевими радами, відповідними міністерствами та відомствами у першочерговому порядку; особам рядового і начальницького складу та членам їх сімей надається 50-процентна знижка по оплаті жилої площі, комунальних послуг, а також палива; працівники ОВС, які живуть і працюють у сільський місцевості та в селищах міського типу і члени їх сімей, які проживають з ними, забезпечуються безплатно житлом з опаленням, освітленням за встановленими нормами, а також користуються іншими пільгами, передбаченими законодавством; за працівниками органів системи МВС, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігаються право на пільги відповідно до Закону України “Про міліцію”; працівники ОВС мають право на одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розстрочку на 20 років з погашенням 50 відсотків наданої позики за рахунок відповідних фондів МВС України і місцевих бюджетів. Місцеві ради... можуть продавати їм на пільгових умовах житло; шкода, заподіяна особі рядового і начальницького складу внаслідок пошкодження здоров’я під час виконання службових обов’язків відшкодовується у повному обсязі незалежно від розміру пенсії, призначеної на даній підставі, за рахунок коштів відповідного бюджету або коштів міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій, які уклали договори з органами внутрішніх справ; за працівниками ОВС, звільненими в запас або відставку за віком, через хворобу, скороченням штатів або обмеженим станом здоров’я, які мають вислугу 20 років і більше (в пільговому обчислені) та членами їх сімей зберігається право на медичне обслуговування та санітарно-курортне лікування в медичних закладах, санаторіях і будинках відпочинку системи МВС України; працівники органів, структур та підрозділів внутрішніх справ для охорони своїх професійних, службово-трудових, соціально-економічних прав та інтересів можуть об’єднуватися в громадські організації, діяльність яких здійснюється згідно з законодавством; працівники ОВС підлягають обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою, яку він займає, за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також коштів, що надходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій; у разі загибелі особи рядового чи начальницького складу при виконанні службових обов’язків по охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю сім’ям загиблого або його утриманцями виплачується одноразова допомога у розмірі десятирічного грошового утримання загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника в розмірі місячного посадового окладу; у разі каліцтва, заподіяного працівникові ОВС при виконанні службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце у період проходження служби, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п’ятирічного грошового утримання (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія по інвалідності; працівникам органів внутрішніх справ, які навчаються в навчальних закладах за заочною чи вечірньою формою навчання, надаються пільги, встановленні діючим законодавством”.

Соціально-правовий захист, зазначається у літературі, уявляє собою “комплексну систему заходів, які застосовуються для забезпечення вільної та належної реалізації суб’єктивних прав і виконання функціональних обов’язків. Соціально-правовий захист включає: забезпечення громадянських прав і свобод; матеріальне забезпечення працівників... і членів їх сімей; реальний правовий захист від загроз життю і здоров’ю; медичне та санаторно-курортне оздоровлення; пенсійне забезпечення та державне страхування; юридичні гарантії порядку розгляду службово-трудових спорів”.

Тучкова Є.Г. вважає, що система соціального забезпечення є “елементом (частиною) ...системи більш високого порядку – соціального захисту населення, що передбачає заходи не тільки по соціальній підтримці пристарілих, непрацездатних, інвалідів, сімей з дітьми, безробітних і інших осіб, що опинилися з незалежних від них причин у скрутному матеріальному стані, але й заходи щодо охорони природного середовища, пом’якшенню негативних результатів економічної реформи (шляхом індексації доходів громадян, установлення соціальних стандартів з оплати праці, мінімальної тривалості щорічної відпустки, максимальної тривалості робочого часу, із забезпечення громадян житлом і т.ін.). Соціальний захист, узагальнює ця російська вчена, є як би результатом практичної діяльності, за допомогою якої держава здійснює свою соціальну політику”. Подібну точку зору висловлюють й білоруські дослідники Гущин І.В., Абрамчик Л.Я., Агієвиць С.В.. Близьку позицію відстоює й вітчизняна дослідниця Князькова Л.М., коли у процесі дослідження правових питань забезпечення пенсіями за вислугу років працівників органів внутрішніх справ України робить висновок: “Соціальний захист, складовою якого є пенсійне забезпечення, повинен не тільки компенсувати умови праці, але й відшкодувати наявні правообмеження (це стосується, наприклад, заборони займатися підприємницькою діяльністю, працювати за сумісництвом тощо)”.

Отже, усі із вказаних вище авторів розглядають поняття соціального забезпечення в якості елемента (складової) системи “більш високого порядку” – соціального захисту населення, тобто вважають, що соціальний захист включає і термін “соціальне забезпечення”, і навпаки - соціальний захист – ширше поняття й містить елементи, що не входять до поняття “соціальне забезпечення”. Іншими словами – зміст понять “соціальний захист” та “соціальне забезпечення” - співвідносяться як філософські категорії “рід” та “вид”, “загальне” та “одиничне”.

Врахувавши це, легко дійти, принаймні, двох висновків: відносини, які регулюються іншими галузями права, зокрема, трудовим, екологічним, адміністративним, фінансовим тощо, знаходяться за межами змісту поняття “соціальне забезпечення”, але у рамках категорії “соціальний захист” та, що термін “соціальний захист” застосовується як у нормативній, так і доктринальній лексиці стосовно захисту усіх соціальних прав людини, одним із яких – невід’ємним, нормативно закріпленим, - є саме право людини на соціальне забезпечення.

Попри наведених, існують й інші точки зору. Так, на думку І.М. Сироти, яку він висловив дещо пізніше (порівняно з вказаною вище), - “ці терміни – є синонімами”. Змістовно близьку до цієї точки зору позицію обстоює й інший український дослідник Герасимів Т.З., коли фактично вкладає у зміст поняття “соціальне забезпечення” традиційні (з огляду на точки зору вказаних вище дослідників) “сегменти (складові)”: “Соціальне забезпечення населення України в період входження у ринкові відносини – це утвердження соціальної справедливості, боротьба з мафіозними структурами, з потуранням, „прихватизацією”, з руйнацією і забрудненням природного довкілля, сприяння талантам для самореалізації здібностей, підтримка господарської, наукової та іншої ініціативи, спрямованої на зміцнення, розбудову і підвищення авторитету української держави, нарешті, це боротьба з розкраданням національного багатства, з аморальністю, з усім тим, що перешкоджає інтегруванню України у Європейське співтовариство і світову цивілізацію. Таким чином, соціальне забезпечення в сучасній Україні має широкі завдання економічного, соціального і правового захисту населення з позицій національних інтересів і цивілізованих вимог”, - узагальнює Герасимів Т.З.

Водночас, в науці існують й діаметрально протилежні точки зору: “соціальний захист”, як один із напрямів захисту прав людини, на думку окремих дослідників, охоплює “...лише діяльність щодо скоєних правопорушень і є вужчим за своїм змістом ніж “забезпечення””. Близьку позицію відстоює також й професор Кузнєцов М.І., який взагалі не використовує поняття “соціальний захист”, а обмежується вживанням терміну “соціальне забезпечення” при характеристиці державної системи матеріального забезпечення й обслуговування осіб, які проходять військову службу та членів їх сімей.

Таким чином, зважаючи на існування у галузевій науці трьох основних підходів (концепцій) щодо характеристики характеру співвідношення основних, “титульних” термінів - “соціальний захист” та “соціальне забезпечення”, спробуємо більш детально проаналізувати співвідношення змісту вказаних категорій, з урахуванням, по-перше, - міжнародно-правових стандартів у сфері соціального забезпечення (перш за усе, положень Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про економічні соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейської соціальної хартії (Рада Європи, Турин, 1961 р.), Переглянутої європейської соціальної хартії (Рада Європи, Страсбург, 1996 р.), Конвенції МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення) та системного аналізу приписів національних законодавчих актів, наукової доктрини; по-друге, сучасних досліджень у загальній теорії права й галузевій юридичній науці; по-третє, - змін, що сталися у суспільстві.

Так, у міжнародній практиці загальновизнаним вважається термін “соціальне забезпечення” (“social security”)*. Зокрема, такий підхід можна виявити у монографічних дослідженнях з проблем права соціального забезпечення та працях, у котрих аналізується законодавство і практика його застосування у сфері соціального забезпечення окремих зарубіжних країн. Причому різні автори – авторитетні фахівці у цій сфері, такі як професори: Денні Пітерс (Льовен, Бельгія), Джос Бергман (Тілбург), Ван Ландендонк (Льовен), Ріхард Паррі (Едінбург), Бернд Шульт (Мюнхен), Ганкарло Пероне (Рим) та інші дотримуються тут єдиної думки. Термін же “protection” (захист) застосовується щодо захисту права на соціальне забезпечення лише окремої особи (“protection in individual”) і навіть щодо захисту самого соціального забезпечення (“of social security protection”). Такий само термін застосовується і у Доповіді МОП “Розвиток соціального забезпечення у 21-му сторіччі ” (“Into the 21-st Century The Development of Social Security”).

Саме таке розуміння соціального забезпечення ґрунтується на нормах міжнародного права одним із визначальних джерел якого вважається Конвенція МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення. Згідно з цією Конвенцією до сфери соціального забезпечення належить: медична допомога, допомоги в разі хвороби, безробіття, старості, трудового каліцтва або професійного захворювання, інвалідності, втрати годувальника, по вагітності і пологах, сімейні допомоги.

Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, підписана у Страсбурзі в 1989 р. державами членами Європейського Союзу, у ст. 10 містить перелік прав у галузі соціального забезпечення, які поділено на дві групи: громадяни що працюють, мають право на адекватний соціальний захист і соціальне забезпечення у разі втрати заробітку в зв’язку із настанням соціального ризику, а непрацюючі громадяни, котрі не мають засобів до існування, - мають право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.

Переглянута Європейська соціальна хартія, що підписана Україною 7 травня 1999 р. і згодом має бути ратифікована, передбачає у ст. 12 право на соціальне забезпечення, а у ст. 13 – право на соціальну та медичну допомогу. Аналіз останньої статті свідчить, що в даному разі йдеться про соціальний захист малозабезпеченої особи неспроможної отримати достатніх коштів власними зусиллями - їй має надаватися належна допомога, що включає матеріальну технічну допомогу та інші заходи, спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування: доступ до транспорту, житла, культурної діяльності й відпочинку.

У ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 р., який згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, встановлено, що держави, які взяли участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування. З даної норми випливає, що право на соціальне забезпечення не охоплюється лише соціальним страхуванням (не збігається з ним)*, а є ширшим за змістом правом, яке у своєму складі поряд із цією основною його формою містить й інші форми соціального забезпечення.

У Конституції Російської Федерації також передбачено право кожної людини на соціальне забезпечення (ст. 39), яке визнається одним з основних невід’ємних прав людини, що належить їй від народження. Кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, в разі хвороби інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та в інших випадках, встановлених законом.

Конституція Республіки Білорусь (ст. 47) фактично аналогічно закріплює право на соціальне забезпечення в разі старості, хвороби, інвалідності, втрати працездатності, втрати годувальника та в інших випадках, встановлених законом.

Тобто, у міжнародно-правових стандартах, конституціях багатьох країн узагалі не використовується термін “соціальний захист”. У науковій же доктрині західних країн цей термін (“protection” (захист)) уживається у досить вузькому змістовному спектрі, а саме щодо захисту права на соціальне забезпечення лише окремої особи (“protection in individual”) чи захисту самого соціального забезпечення (“of social security protection”).

Детальний аналіз змісту ст. 46 Конституції України, де закріплене право на соціальний захист, свідчить, що її норми встановлюють саме таке право, яке традиційно у міжнародній та й вітчизняній юридичній практиці позначається спеціальним терміном – “право на соціальне забезпечення”, яке переважно складається з пенсійного права, права на соціальну допомогу, права на соціальний догляд, обслуговування. 3 огляду на міжнародні стандарти воно також включає й права на медичну допомогу, медичне страхування, на державну підтримку сім’ї, материнства і дитинства, на утримання та виховання за державні кошти дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі права передбачені чинною Конституцією України, проте систематизація (класифікація) цих прав, критерії об’єднання їх в одній статті Основного закону, як справедливо зазначається у літературі, відсутні або, принаймні, логічно не узгодженні. Адже, наприклад, право на медичну допомогу і медичне страхування – права, які за своїм спрямуванням і змістом належать до права соціального забезпечення як більш системного, узагальненого поняття, оскільки згідно з Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, медичне страхування вважається одним із видів обов’язкового соціального страхування. Що ж стосується права на охорону здоров’я – воно теж системне, комплексне (інтегроване), оскільки при забезпеченні останнього на практиці мають застосовуватися засоби різних галузей права.

У період переходу до ринкової економіки Росія, Україна, Угорщина та інші постсоціалістичні країни почали активно використовувати термін “соціальний захист”, що стало свідченням намагання створити систему спеціальних організаційно-правових заходів соціального характеру з метою нейтралізації, мінімізації наслідків руйнівних процесів в економіці та інших сферах. Проте ці заходи ніколи не обмежувалися системою забезпечення пенсійними та іншими соціальними виплатами, а були значно ширші. Згодом намітився відхід від цієї концепції, міністерства праці та міністерства соціального захисту були реструктуризовані й перейменовані на єдині органи - Міністерство праці та соціального розвитку (Російська Федерація), праці та соціальної політики (Україна), а термін “захист” став “все більше набувати свого природного змісту і з успіхом застосовується щодо захисту будь-якого права людини, а не лише права на соціальне забезпечення”.

Поняттям “соціальний захист”, яке використане законодавцем у редакції ст. 46 Конституції України, охоплюються крім права на соціальне забезпечення й інші соціальні права, зокрема, право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла безоплатно або за доступну для них плату (ч. 2 ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), право на освіту (ст. 53) та ін. Отже, термін “соціальний захист” стосується фактично усієї соціальної сфери в сучасній державі Україна й виходить за межі змісту ст. 46 Конституції України, а тому не може розглядатися виключно в рамках диспозиції цієї статті Основного закону.

Саме такий висновок повністю відповідає й сучасним дослідженням у сфері як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. Передусім слід зазначити, що у теорії права терміни “забезпечення” і “захист” традиційно пов’язуються абсолютною більшістю дослідників із правами людини. Проте знак рівності між цими категоріями ставити не можна. Так, за висновком проф. Рабіновича П.М. - авторитетного фахівця з проблем прав людини, - “...забезпечення прав і свобод людини” включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини: 1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій), 2) охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод), 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності). Вочевидь, можна дійти принципового висновку: поняття “захист прав людини” охоплює лише діяльність щодо скоєних правопорушень, має “деліктний” характер, природу і є вужчим за своїм змістовним наповненням ніж термін “забезпечення”.

Схожий підхід обстоюють у своїх працях й інші вітчизняні вчені: Ануфрієв М.І., Бандурка О.М., Венедиктов В.С., Іншин М.І. та інші автори, що досліджують питання соціального захисту працівників органів внутрішніх справ України. По-перше, ці дослідники, вже в рамках окремих галузей сучасної юридичної науки, чітко розмежовують ці суміжні поняття -“соціальне забезпечення” та “соціальний захист”, а, по-друге, - переконливо доводять саме “деліктний” характер терміну “захист”.

Зокрема, проф. Бандурка О.М. зазначає у своєму монографічному дослідженні “Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення”, що соціальне забезпечення - це передбачена “...законодавством система матерiального забезпечення та обслуговування громадян у старостi, на випадок хвороби, повної чи часткової втрати працездатностi, втрати годувальника, а також сiмей, в яких є малолiтнi й неповнолiтнi дiти. Основними видами соціального забезпечення в органах внутрішніх справ є: державне обов’язкове соціальне страхування, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, державна фінансова й матеріальна допомога... Правовий захист, - справедливо далі узагальнює автор, - “...передбачає надання можливостi працiвнику вiдновлення стану, в якому вiн перебував до порушення його прав; припинення дiй, якi порушують його права чи створюють загрозу їх порушення; визнання недiйсними актiв державного органу, органу мiсцевого самоврядування, iнших органiзацiй, установ вiдносно працiвника органiв внутрiшнiх справ, якщо вони прийнятi з порушенням чинного законодавства; самозахисту своїх прав у передбачених законом випадках; вiдшкодування збиткiв, компенсацiї моральної шкоди, завданої працiвниковi протиправно... Правовою основою захисту працівників органів внутрішніх справ є Конституція України, закони України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про державний захист працівників суду i правоохоронних органів”, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, ряд інших законів України... Особливою формою захисту працівника органів внутрішніх справ є, як крайній захід, його право застосовувати вогнепальну зброю для відбиття збройного нападу на працiвника особисто або членiв його сiм’ї чи iншого нападу, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека (ст. 15-1 Закону України “Про міліцію”)... Правовий захист працівників міліції передбачає також ст. 21 Закону України “Про міліцію”. Вiдповiдно до цiєї норми працiвник мiлiцiї перебуває пiд захистом закону. Законом гарантується захист життя, здоров’я, честi, гiдностi, майна працiвникiв мiлiцiї та членiв їх сiмей вiд злочинних посягань та iнших протиправних дiй”. Саме такий підхід до тлумачення терміну “правовий захист”, “соціальний захист” послідовно обстоюється цим ученим і у подальших його працях.

Аналіз норм, що закріплені у законах України: “Про міліцію” від 20.12.1990 р., “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” від 23.12.1993 р., “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. та інших, в тому числі й зарубіжних, позицій окремих вчених дає підстави дійти висновку, що законодавча практика незалежної України й інших пострадянських країн склалася таким чином що термін “соціальний захист” зазвичай застосовується щодо окремих категорій громадян – працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців, ветеранів, інвалідів війни, громадян, котрі постраждали від Чорнобильської катастрофи, від політичних репресій тощо.

Вітчизняний та зарубіжний законодавець, застосувавши цей термін, вклав у конкретні норми цих законів “захисний” напрям, “вектор” - передбачив різного роду службово-трудові, житлові, медичні, транспортні пільги, надбавки до пенсій тощо. Тобто у цих законах йдеться фактично не про право на пенсійне забезпечення, соціальні послуги, які поширюються на всі категорії громадян за загальними правилами, а про субсидіарне (додаткове) забезпечення, забезпечення понад загальновстановлений рівень за те, що такі категорії осіб потерпіли соціальні ризики особливого характеру, роду, мають певні правообмеження (наприклад, на роботу за сумісництвом), що передбачені спеціальним законодавством про порядок та умови проходження військової (мілітаризованої), напівмілітаризованої, цивільної державної служби тощо. Таких “особливих ризиків”, правообмежень у звичайних умовах праці та інших видах людської діяльності “пересічна” людина не зазнає.

Можна сказати, що, у цих випадках, мова йде саме про застосування так званих “норм-доповнення” – особливого різновиду спеціальних норм, прояв “позитивної диференціації” за суб’єктною ознакою у правовому регулюванні статусу окремої категорії осіб.

Що ще важливо – фінансовими джерелами забезпечення таких специфічних соціальних ризиків виступають не існуючі в Україні централізовані фонди соціального страхування, а, як правило, кошти державного чи місцевих бюджетів.

Крім цього, вказана система спеціальних засобів “соціального захисту” – це виплати, що мають природу соціальних послуг (обслуговування), пільг, державної соціальної допомоги. Адже, зокрема, на думку Антипова В.І., Клименка В.А. – авторів-укладачів першого систематизованого зібрання пільг, що надаються в Україні громадянам та юридичним особам: “Пільги - це надані певному колу суб’єктів, по-перше, переваги перед іншими громадянами (юридичним особами) в отриманні майнових, фінансових, правових та інших благ, чи, по-друге, переваги перед іншими громадянами (юридичними особами) щодо звільнення від обтяжливих майнових, фінансових, правових та інших обов’язків... Переваги можуть бути віднесені до пільг, якщо вони стосуються тільки тих майнових, фінансових та інших благ, які не пов’язані жорстко зі статусом осіб, які мають ці переваги. ...Окремо слід розглядати ті права громадян, а також підприємств, організацій та установ, які (права) належать виключно до кола повноважень відповідних суб’єктів. Критерієм в таких випадках є привабливість чи не привабливість відповідних повноважень для інших суб’єктів. Так, право працівників міліції складати протоколи про правопорушення не відноситься до пільг. У той же час право працівників міліції на безплатний проїзд усіма видами міського транспорту є пільгою”. Далі, виходячи з наведеного тлумачення поняття “пільги”, у цьому Збірнику, у розділі, наприклад, “Працівники міліції” на численних сторінках (більше семи) видання авторами наведено систему пільг для цієї категорії службовців, де в тому числі згадуються й ті, що наведено у ст. 21 “Правовий захист працівників міліції та громадян, які сприяють міліції в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю” та ст. 22 “Соціальний захист працівників міліції” Закону України “Про міліцію”.

Аналогічну ситуацію спостерігаємо й щодо інших категорій, зокрема: “в’язні концтаборів”, “вдови військовослужбовців”, “учасники Великої Вітчизняної війни”, “ветерани війни”, “ветерани Збройних Сил”, “військовослужбовці”, “військовослужбовці автомобільних батальйонів”, “військовослужбовці внутрішніх військ”, “військовослужбовці Збройних Сил України, які брали участь в операціях Миротворчих Сил ООН”, “військовослужбовці надстрокової служби”, “військовослужбовці строкової служби”, “військовослужбовці строкової служби, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію”, “військовослужбовці, направлені для підтримання миру на території Анголи”, “військовослужбовці, які несуть службу на територіях радіоактивного забруднення”, “військовослужбовці, які стали інвалідами під час виконання обов’язків військової служби у складі Миротворчих Сил ООН”, “генерали”, “Герої Радянського Союзу, “Герої Соціалістичної Праці”, “громадяни, необґрунтовано притягнуті до кримінальної відповідальності”, “громадяни похилого віку” та інші. Для прикладу можна зазначити, що тільки щодо категорії “військовослужбовці” (шоста група за наведеним переліком) перелік пільг наведено авторами на більше чим півсотні сторінках цього видання.

Інколи, в літературі, дослідники фактично ототожнюють поняття “соціальний захист” та “пільги”.

Таким чином, “спеціальні” засоби соціального та правового захисту окремих категорій осіб - це не що інше, як звичайні “пільги”, що уявляють собою окрему групу (субсистему) суспільних відносин по соціальному обслуговуванню, наданню соціальних послуг і які, разом з іншими групами відносин, складають предмет сучасного права соціального забезпечення. І сумнівів щодо галузевої належності цих відносин в науці не існує.

І ще один, попри вказаних, аргумент на користь використання у нормативній та доктринальній лексиці замість категорії “соціальний захист” терміна “соціальне забезпечення”: застосування законодавцем саме терміну “соціальне забезпечення”, котрий традиційно відображає певну загальновизнану науковцями сферу суспільних соціальне забезпечувальних відносин, гармонізує термінологію у доктрині та правотворчій і правозастосовчій практиці, а також закономірно призводить до іншого принципово важливого висновку - рівень відповідних соціальних виплат та послуг, в тому числі й соціально-побутових – пільг, має бути таким, щоб б реально забезпечував конкретні життєві потреби, принаймні, хоча б мінімально необхідні, відповідної категорії осіб, в тому числі й непрацездатних.

Саме такий висновок, на сьогодні, узгоджується з нормотворчою практикою на протязі останніх років: так, наприклад, у ч. 3 ст. 46 чинної Конституції України зазначається, що “...пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”.

У редакції ч. 2 ст. 59 Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” від 26.12.2002 р. законодавцем, по-перше, було вжито саме термін “забезпечення”, коли йшлося про безоплатне або пільгове надання окремим категоріям працівників (військовослужбовців) бюджетних установ (військових формувань): форменого одягу, речового майна, службового обмундирування; безоплатної медичної допомоги, санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення, жилого приміщення або виплату грошової компенсації за піднайом (найом) жилого приміщення, знижки плати за користування житлом (квартирної плати), паливом, телефоном та плати за комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична та теплова енергія), кредитів на індивідуальне та кооперативне житлове будівництво або придбання індивідуального жилого будинку, безоплатний проїзд і перевезення багажу, а, по-друге, - ч. 3 цієї ж статті Закону було передбачено, що “...пільги, компенсації і гарантії, на які згідно з законами України мають право окремі працівники (військовослужбовці) бюджетних установ (військових формувань)... надаються у разі, якщо грошові доходи цих працівників (військовослужбовців) менше величини прожиткового мінімуму, встановленої для працездатних осіб. Розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із грошовими доходами зазначених працівників (військовослужбовців) не повинен перевищувати величини прожиткового мінімуму, встановленої для працездатних осіб”. А, як відомо, згідно ст.ст. 1, 6 Закону “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” прожитковий мінімум, є в Україні “базовим державним соціальним стандартом” та уявляє собою “вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості”, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.

Проте слід визнати відверто, що на сьогодні проблема ще далека від остаточного вирішення: зважаючи на економічні труднощі у державі, зокрема, за Законом “Про Державний бюджет України на 2004 рік” від 27.11.2003 р. (ст. 66 та ін.) йдеться про “рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум)” для призначення допомоги відповідно до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та визначення її розмірів. Отже, фактично термін “рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум)” замінив поняття “прожитковий мінімум”, що вважається за законодавством базовим, вихідним державним соціальним стандартом й нівелював його правове значення на сучасному етапі.

Тут гостро постає проблема забезпечення (на виконання конституційних положень) на практиці соціальних стандартів, й перш за усе, - базового - прожиткового мінімуму, та подальшої адаптації національних соціальних стандартів до міжнародних, насамперед, до стандартів держав-членів Європейського Союзу. І вона повинна бути вирішена у найближчий час, а лейтмотивом дій держави у цьому напрямі мають бути положення ст. 22, ч. 3 ст. 46 Конституції України, ст.ст. 1, 6 Закону “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”.

Крім цього, зважаючи на характер співвідношення термінів “соціальний захист” та “соціальне забезпечення” та неможливість держави на сьогодні забезпечити виконання конституційних положень (ч. 3 ст. 46 Конституції України) у повному обсязі слід було б внести відповідні зміни до ст. 46 Конституції України та викласти її першу та третю частини відповідно у такій редакції: “Громадяни мають право на соціальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом” та “Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування особи, мають забезпечувати рівень її життя, не нижчий від встановленого законом рівня забезпечення прожиткового мінімуму (гарантованого мінімуму)”.

А редакцію ч. 3 ст. 22 Конституції України викласти наступним чином: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, за винятком випадків, коли це передбачено законом про державний бюджет”.

Відповідні зміни слід внести й у інші законодавчі акти, в тому числі до Закону України “Про міліцію”. Так, було б доцільно назву розділу Y цього Закону викласти у наступній редакції: “Гарантії діяльності та соціальне забезпечення працівників міліції. Відповідальність працівників міліції”, а назву ст. 22 Закону - “Гарантії діяльності та соціальне забезпечення працівників міліції”. Частину першу цієї статті було б доцільно викласти у такій редакції: “Держава гарантує працівникам міліції підвищений рівень соціального забезпечення...”.

Висновок із питання

Серед категоріального апарату, який використовується у сучасній галузевій науці, поняття “соціальне забезпечення”, як справедливо зазначається у літературі, відноситься, до ряду “найменше розвинутих категорій”. Це є неприпустимим, враховуючи те, що галузева правова наука покликана доводити нерозривний зв’язок всіх елементів предмету регулювання даної галузі права. А зміст предмету правового регулювання, що є загальновизнаним у сучасній доктрині, “виходить” із поняття соціального забезпечення, хоча повністю й не збігається з ним. Отже, з’ясування системи ознак, концепцій (напрямів) тлумачення змісту поняття соціального забезпечення, його значень є необхідним підґрунтям успішного вирішення завдань правотворчої та правозастосовчої діяльності у сфері суспільних соціально-забезпечувальних відносин.

У правовій та економічній науках воно використовується в різних значеннях, а звідси й різні тлумачення, трактування. Зміст поняття соціального забезпечення, його критерії, ознаки формувалися поступово в міру розвитку самої системи соціального забезпечення і дотепер не є загальноприйнятими.

Зважаючи на висновки, що зроблені цими дослідниками, можна дійти висновку, що зміст поняття “соціальне забезпечення” на сучасному етапі зазнав значної диверсифікації (розширення), а тому видається за закономірне та необхідне розглядати цей термін не тільки й не стільки у традиційних – правовому та економічному сенсах (концепціях), а більш ширше – в якості полісемічного поняття, а саме:

ü по-перше, як суспільне історичний тип матеріального забезпечення пристарілих, недієздатних та інших категорій осіб;

ü по-друге, - як особливу систему відносин, які з’являються, реалізуються й припиняються у процесі розподілу засобів (коштів) державних і корпоративних (недержавних) суспільних фондів споживання;

ü по-третє, - як одну з приоритетних функцій сучасної соціальної держави, її внутрішньої політики;

ü по-четверте, - як дієву форму опосередкованого стимулювання активної суспільно-корисної участі громадян у соціально-економічному житті держави, громадянського суспільства у цілому;

ü по-п’яте, - як механізм (сукупність певних форм, способів) реалізації одного з найважливіших соціально-економічних прав людини і конституційного права (ст. 46 Конституції України) громадян на соціальний захист;

ü по-шосте, - як систему відповідних організаційно-правових форм матеріального забезпечення осіб, які згідно з чинним законодавством володіють правами на певні види такого забезпечення;

ü по-сьоме, - як систему правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціально-забезпечувальних (матеріальних) та тісно пов’язаних з ними процедурних та процесуальних відносин (самостійна галузь сучасного національного права);

ü по-восьме, - як систему знань (теорій, концепцій, вчень, доктрин і т.ін.) про становлення, сучасний стан та перспективи розвитку й вірогідні напрями удосконалення норм чинного законодавства у сфері соціального забезпечення (галузева юридична наука);

ü по-девяте, - як сукупність певного матеріалу, класифікованого у відповідності до існуючих державних стандартів у сфері освіти, навчальних планів, відповідних робочих навчальних програм та інших нормативних документів за певними частинами, розділами, підрозділами, темами й питаннями (навчальний курс (дисципліна));

ü по-десяте, - як один із вирішальних чинників політичної стабільності сучасного громадянського суспільства в будь-якій країні, необхідну передумову суспільної безпеки.

Наведений перелік значень загального поняття “соціальне забезпечення” не є сталим за змістом, а тому не може вважатися вичерпним, “абсолютним”, оскільки соціальне забезпечення з кожним днем набуває все нових і нових форм, а звідси - нових утілень у життя та нових значень. Так, зокрема, в Україні з кінця 90-х рр. минулого століття триває розробка та обговорення науковцями концептуальних засад нового Соціального кодексу. Цей процес проходить у контексті світового процесу кодифікації: у ФРН ще початку 70-х рр. минулого століття було прийнято Соціальний кодекс, у Франції – тривалий час існує Кодекс із соціального захисту, в Ірландії – діє Акт соціального добробуту, у Португалії є Основний акт із соціального захисту. Крім цього в науці існує думка, що на сьогодні відбувається формування нового правового явища – “соціального права”, структура якого дискутується вченими: одні автори вважають, що до соціального права входять трудове право й право соціального забезпечення (соціального захисту), інші виокремлюють трудове право з права соціального. Зокрема, професор Тихомиров Ю.О. виділяє поряд із публічним й приватним правом соціальне право, яке, на його думку, складається з галузей, призначених для реалізації і захисту не тільки індивідуальних прав громадян, а й їх сукупної охорони. До галузей соціального права цей учений відносить трудове, екологічне, земельне, підприємницьке, банківське та інші, які або містять своєрідний баланс приватних і публічних засад, або ж відображують навіть пріоритет “публічних” засад як ефективного способу забезпечення особистих інтересів.

Викладене переконливо свідчить про необхідність продовження подальшої комплексної розробки зазначеної системи ознак (рис) та аспектів тлумачення змісту загального поняття соціального забезпечення, що дозволить: виявити сутність, структуру та функції сучасного соціального забезпечення, в тому числі й галузі права соціального забезпечення, соціального права; з’ясувати систему й зміст їх галузевих функцій; проаналізувати особливості галузевих методів; обґрунтувати напрями удосконалення структури галузі, можливі форми кодифікації соціального законодавства і в решті-решт, - уніфікувати, гармонізувати науковий понятійний апарат.

У сфері науки та права соціального забезпечення застосовується декілька ключових, “визначальних” термінів, а саме: “соціальний захист”, “соціальна та правова захищеність”, “соціально-правовий захист”, “соціальне забезпечення”, “соціальне страхування”, “соціальна допомога” з приводу доцільності застосування яких, тлумачення змісту, характеру співвідношення між собою відсутня єдність думок вчених, точаться дискусії між науковцями і практиками.

Проте, проаналізувавши існуючу наукову доктрину, слід зробити такі висновки: по-перше, - при визначенні характеру співвідношення таких основних галузевих категорій як “соціальний захист” та “соціальне забезпечення” необхідно виходити з того, що останні співвідносяться відповідно як “частина” та “ціле”; по-друге, - спеціальні засоби соціального та правового захисту окремих категорій осіб – уявляють собою окрему групу суспільних відносин по соціальному обслуговуванню, наданню соціальних послуг і, разом з іншими групами відносин, входять до предмету права соціального забезпечення; по-третє, - використання у нормативній та доктринальній лексиці замість поняття “соціальний захист” терміну “соціальне забезпечення” гармонізує термінологію у доктрині та правотворчій і правозастосовчій практиці, а також є фактично передумовою, ознакою втілення у життя принципу, проголошеного у Конституції України, - рівень відповідних соціальних виплат та послуг, в тому числі й соціально-побутових (пільг), повинен бути таким, щоб реально забезпечував конкретні життєві потреби відповідної категорії осіб, принаймні, у обсязі встановленого законом прожиткового мінімуму; по-четверте, - зважаючи на існуючу в країні ситуацію було б доцільно внести й відповідні зміни до окремих статей Конституції України та поточних законів, зокрема Закону “Про міліцію”.

Викладене також свідчить про нагальну необхідність продовження подальшої комплексної розробки проблеми гармонізації галузевої доктринальної термінології, оскільки її вирішення – це підґрунтя ефективного правового регулювання у сфері соціально-забезпечувальних відносин.