Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Як свідчать дослідження істориків, правознавців, з давніх-давен у кожної людини відношення до працездатних було і буде різним. На це існує ряд об’єктивних і суб’єктивних причин.
На зорі зародження людства ставлення до хворих, пристарілих у різних народів та на різних етапах було неоднакове, а звідси принципи їх утримання були різнобічними.
Під час зародження первіснообщинного ладу людина в силу об’єктивних обставин забезпечувала собі мізерне існування. В силу слабкого розвитку виробничих сил, суспільство цього періоду не могло забезпечити належне утримання непрацездатних членів родини. Фактично хвора людина чи людина похилого віку була приречена, так як не могла сама себе забезпечити всім необхідним, адже існував принцип самозбереження. І ще одне: своє брали закони природи, і такий закон як „виживає сильніший”, наприклад, як пише В. Ефрімсон: що нас не повинно дивувати як в незвичайних умовах у дикунів виникали звичаї знущання з безпорадних пристарілих, як з таких, що обтяжують общину, непотрібних споживачів засобів існування.
Але можна стверджувати категорично, що при первіснообщинному ладі не було шанобливого ставлення до непрацездатних. Прикладом може бути общинне утримання, яке на зорі людства розповсюджувалося на вагітних жінок, матерів, а також тих, котрі зайняті доглядом за дітьми. У зв’язку з цим можна погодитись з такими авторами як Р.І. Іванова та В.А. Тарасова, які дійшли до висновку, що тимчасова непрацездатність викликана народженням дітей, необхідністю догляду за малюками і відсутністю певного рівня працездатності у дітей, були першими соціальними умовами для існування особливого механізму розподілу їжі не в обмін на затрачену працю.
Проте в даний період часу таке утримання не було проявом сьогоднішнього соціального забезпечення, а визначалось тільки біологічним законом виживання та примноження. Тобто в основі лежало не милосердя, не повага, не обов’язок совісті, а, як пишуть Р.І. Іванова та В.А. Тарасова, рефлекторні почуття. Дане положення підтверджується і тим, що від пристарілих та хворих працездатні члени роду, племені звільнялися з безпощадною жорстокістю або під виглядом жертвоприношення залишали на стоянках і тим самим приречували їх на голодну смерть.
Гальвецій К.А. так описував звичаї цієї епохи: “Наприкінці зими, коли нестаток харчів змушує дикунів залишати хатини, і голод гонить їх на полювання за новими припасами, деякі племена перед відправленням збирають і примушують пристарілих підніматися на дерева, які вони потім трясуть, більшість пристарілих падають з дерев і їх негайно вбивають”.
Але час іде вперед, людство вдосконалюється, отже, змінюється відношення до непрацездатних. Людина винайшла вогонь, його потрібно було підтримувати, а тому старі та менш працездатні люди знаходять собі притулок біля вогнища, жінки по догляду за вогнем.
А звідси з’явилась користь від цих людей. Не можна забувати і про досвід. Народна мудрість каже: „Стара людина - мудра людина”. І тому наші найдавніші предки могли використовувати їх як передавачів життєвого досвіду. Пристарілі у багатьох племен почали займати ведуче місце у керівництві. Отже, поряд з утриманням жінок, первісні люди стали утримувати пристарілих. Почали з’являтися норми життя, поряд яких і норми по соціальному утриманню, такі як: ділитися всім з членами племені, дотримуватися усіх умов щодо їжі - не їсти того, що належить віддавати пристарілим та іншим.
Виходячи із принципів соціального забезпечення – це був перший тип соціального утримання, побудований на засадах турботи про непрацездатних, але без врахування праці для роду або племені.
Тогочасне соціальне утримання надавалось особливому колу осіб і дітям, вагітним жінкам, що доглядали за дітьми, хворими та пристарілими. І що найосновніше, вже тоді був вироблений принцип, який навіть і на сьогодні є чи не найактуальнішим: це утримання у необхідному об’ємі. Хоча, пристосовуючи його до тогочасних умов, цей принцип дотримувався, як необхідний об’єм, достатній для збереження життєвої діяльності.
Звичайно ж, відповідно до рівня розвитку тогочасних виробничих відносин. Усе це зводилось до найпримітивнішого: виділення продуктів харчування та надання житла. Але вже тоді, а зараз це неможливо не відмітити, були вироблені принципи, що підкреслювало не хаотичність та випадковість, а систему та закономірність. Цими принципами були: цільова направленість; чітке визначення кола забезпечуваних осіб; необхідний життєвий об’єм; відсутність еквівалентності затраченої праці, і реальність, і колективізм, і обов’язковість.
Поступово відмирає матріархат, розвивається патріархальна сім’я. А отже, втрачає свою силу общинне утримання і швидко набирає обертів сімейне забезпечення, яке поступово переростає в так званий „патронат батька”, а пізніше власника, у поєднанні в наступному з приватною благодійністю, а пізніше і державним притулком, і нарешті - соціальне забезпечення проявляється у формі колективної взаємодопомоги. Але це пізніше.
А поки що розвиток виробничих сил, поява приватної власності, розпад суспільства на різного роду верстви населення, а звідси можливість присвоєння результатів чужої праці привело до змін принципів, форм та методів догляду за непрацездатними членами суспільства. І ще одне, на чому потрібно зробити наголос: з’явилися правові засоби захисту вищеназваних індивідів. Але все ж таки і про це не можна не згадати, в основі лежало не милосердя, хоча і воно також було характерне, а все ж таки, щось інше. А що саме, зараз ми спробуємо розібратися. У світі тогочасного ладу раб відносився до речей, які характеризувалися такою властивістю, як здатність до дармової праці. Він представляв певну цінність для свого власника лише, будучи працездатним. Коли ж раб ставав безпомічним, подальше його існування повністю залежало від його господаря. Фактично раб був приречений. Тобто про такі принципи соціального забезпечення, щодо раба не може бути й мови.
В іншому становищі знаходилися вільні люди. Хоча і про їх соціальний захист нам мало що говорять історичні джерела.
У стародавньому індійському історичному джерелі „Законах Ману” тільки декілька статей присвячено утриманню непрацездатних. Так в главі 4 ст. 84 зазначено: „Діти, пристарілі, бідні та хворі повинні рахуватися володарями атмосфери...” У главі 8 ст. 28 вказується, що „Необхідно встановити опіку для жінок, бездітних, тих що залишилися без сім’ї, для дружин та вдів, які вірні чоловікам, а також для хворих”.
Поряд з державним утриманням тогочасний лад знав і таку форму як приватне забезпечення, побудоване на принципах взаємовиручки, взаємодопомоги і утримання за рахунок внесків членів певних організацій для підтримки життєдіяльності хворих, пристарілих і покалічених. Прикладом може бути Спілка будівників храму Соломона в Іудеї, яка існувала ще в XI ст. до н.е., або Колегія взаємодопомоги для середніх та бідних верств вільного населення Риму в першому столітті до н.е.
Видається за необхідне виділити такий принцип соціальної політики рабовласницької держави, як принцип звільнення від повинностей, податків та мит сімей, годувальники яких загинули у військових подіях. У Вавілоні були встановлені, поряд із цим, пайки вдовам та сиротам.
Рівень забезпечення, який у великій мірі і так залежав від імператора, був дуже низьким і не забезпечував прожиткового мінімуму. Більше того, при рабовласницькому ладі наявними є повернення до ранніх звичаїв первіснообщинного суспільства, але на більш людській основі.
Підводячи риску під тільки поверхневим оглядом соціального утримання до нашої ери, можна виділити наступні принципи соціального забезпечення: це соціальне утримання за рахунок державних та недержавних фондів; обов’язкове утримання сиріт, жінок з дітьми та сімей, годувальники яких загинули під час військових дій; принцип взаємовиручки та взаємодопомоги; принцип звільнення від окремих повинностей податків та мит окремих суб’єктів утримання; принцип безеквівалентності затраченій праці; принцип утримання в необхідному об’ємі; принцип цивільної поправимості, принцип чіткого визначення кола забезпечуваних осіб, принцип реальності, принцип договірної основи та інші принципи, котрі і є зараз актуальними.
В юстиніанових пандектах утримується два положення, які відносяться в якійсь мірі до даної проблеми. Так, в ст. 1.25, 4 говориться: „Тілесне і душевне здоров’я може мати вплив на правоздатність. Унаслідок цього, крім видозмін правових відносин, деякі особи, фізичні органи яких недостатні або паралізовані, повинні бути захищені представниками або опікунами”.
Проте по змісту попередніх пандектів ця норма направлена на захист приватної власності, яку особи, що страждають вказаними недоліками, не можуть оберігати належним чином. Така опіка здійснювалась в інтересах тільки майнових верств населення, а не людей праці.
Виходить, як в Афінах і в Древньому Римі, так і в Індії, існував інститут опіки і піклування для майнових верств населення.
Тепер щодо нашої ери. В рабовласницькому суспільстві здійснювались забезпечення поранених воїнів, що залишили військову службу. Частіше всього таке утримання було в виділенні земельних ділянок. Так і в І - ІІІ ст. воїни-ветерани при виході в „почесну відставку” отримували диплом про привілеї. Серед них був привілей, який полягав у тому, що вони і члени їх сімей звільнялися від усіх державних податків і торгівельного мита, а також повинностей. У Вавілоні були встановлені військові пайки вдовам і сиротам. Існування деяких державних форм матеріального забезпечення воїнів-інвалідів і воїнів-ветеранів було обумовлене тим, що однією з головних функцій рабовласницької держави була військова. Безперервні війни з метою захоплення територій і грабунку інших народів вимагали утримання великої армії. Для її численного поновлення необхідні були і деякі стимулюючі міри по відношенню до старших і понівечених воїнів. Слід підкреслити, безумовного права на утримання воїни, вдови і сироти не мали. Його реалізація цілком залежала від волі імператора. Зміна імператора частково приводила до утримання названими категоріями осіб, так як новий імператор не рахував себе зобов’язаним виконувати розпорядження попередника. По своїй суті ці виплати виступали у вигляді права привілегії, яке носило неврівноважений характер і не було обов’язком держави.
При рабовласницькому способі виробництва для основної частини трудового народу не існувало безеквівалентного забезпечення як обов’язку держави. Більше того, при рабовласницькому ладі видно повернення до ранніх звичаїв первісних дикунів, але більш на нелюдській основі. Якщо при становленні первіснообщинного ладу ці звичаї були об’єктивністю через нерозвинені виробничі сили, то в рабовласницьку епоху непрацюючі члени суспільства були по суті залишені засобів на існування в зв’язку зі скупченням засобів виробництва і засобів існування в руках одного класу - класу рабовласників.
Чи з’явились які-небудь форми матеріального забезпечення пристарілих і непрацездатних при феодалізмі? Звернемося до основних правових джерел цієї епохи.
„Руська правда” – одне з перших найбільш повних узаконень російської феодальної держави, не містить ні однієї норми, що має відношення до проблеми матеріального забезпечення пристарілих, сиріт, непрацездатних.
У „Судебнику 1589 р.” міститься лише одна стаття, що відноситься до нашої теми - матеріального забезпечення пристарілих, сиріт, непрацездатних. В ній визначалося майнове положення бездітної вдови, яка залишалася без годувальника-чоловіка в результаті його смерті, бездітна вдова, що лишилася без годувальника, мала право на отримання назад приданого, і, крім того, їй виплачувалося так зване „політне" по дві гривні на рік.
На думку Копанева А.І. „політне” - це не пенсія в зв’язку з втратою годувальника, а плата вдові за роки, проведеш в шлюбі. З таким трактуванням можна не погодитися. За своїм характером „політне” – це особлива різновидність утримання бездітної вдови, яка, не дивлячись на оригінальність методу підрахунку, все-таки ближче до правової природи пенсій на випадок втрати годувальника, а не до компенсаційної виплати за роки заміжжя.
Дальший розвиток феодальних відносин в Росії середини XVII ст. було відображено в Соборному Укладенні 1649 року, в якому тільки закріпленню панівних форм феодальної власності, правам феодалів на вотчини і помістя і зв’язані з цими привілегіями присвячено 175 статей. Серед правових нововведень Укладення 1649 р. слід відмітити появу такого інституту права спадкоємства, як прожиток, тобто частина помістя, що виділяється після смерті його власника на утримання вдови, пристарілих батьків і неповнолітніх дітей. Прожитку в Укладенні 1649 року присвячено 17 статей.
Поява цього правового інституту була обумовлена двома основними причинами, необхідністю дальшого закріплення класових прав дворян на помістя і згладжування тим самим різниці між правовим положенням вотчини і помістя, необхідністю забезпечення вдів і дітей-сиріт дворян, які загинули на війні, земельними наділами як джерелами існування, оскільки помістя видавалось дворянам за службу і жінки не могли їх наслідувати.
Право на отримання прожитку мали вдови, залишені як з малолітніми дітьми, так і бездітні. Розмір прожитку (садиба і земля до неї) залежали від величини окладу і причин смерті голови сім’ї. В 16 ст. на стор. 31-32 Укладення 1649 р. сказано, що якщо голова сім’ї був вбитий в битві, то з 100 четвертин складу належало 20 четвертин жінкам, 10 - дочкам. Якщо годувальник помер в полку на державній службі, то жінкам належало 15, а дочкам 7 четвертин зі 100 четвертин складу. Якщо ж дворянин помер удома, поза службою - жінкам виділялось 10 четвертин, а дочкам - 5.
В Укладенні 1649 року міститься норма про другу різновидність прожитку. Так в 16 ст. на с. 8 закріплялось право дворян на отримання помістя в об’ємі повного складу у випадку відставки від служби по старості або поранення і при відсутності прямих спадкоємців.
У цей же період отримав розвиток такий вид договірної угоди, як здавання помістя в „пожити”, тобто в користування родичам, які приймали на себе зобов’язання пожиттєво утримувати хазяїна помістя. Така угода оформлялась “складочним записом”, реєструвалась в Помісткому наказі і тільки з цього часу набувала юридичну силу.
Аналіз наведених норм Укладення 1649 р. дозволяє зробити висновок, що інтереси дворян, бояр, думних дяків, стряпчих і т.д., верств майнових і служилих станів були достатньо захищені при виході у відставку з державної служби по старості, внаслідок поганого стану здоров’я, так як і інтереси членів їх сімей у випадку смерті годувальника.
Проте Соборне Укладення 1649 р. не містить ні однієї норми матеріального забезпечення по старості, при втраті працездатності і втраті годувальника селян і наймитів - цих двох найбільших верств населення феодального суспільства. Як відомо, із прийняттям Укладення 1649 р. відбувся процес перетворення селян і наймитів в органічність феодала на селянина, на відміну від власності рабовласника на раба, свобода якого ніколи не була повною, його правове положення наближалось до положення раба.
Селянин представляв інтереси для феодала тільки як робоча сила. Ставши хворим чи немічним в старості, він повністю залежав від милостині, благодійництва господаря. Інтереси сім’ї селянина не приймались до уваги. Матеріальне забезпечення пристарілих і інвалідів, дітей-сиріт з числа бідніших верств населення (общинних посадських людей, обкладених податками і повинностями) здійснювалось або в рамках родинних, сімейних відносин, або шляхом збору милості, або шляхом благодійництва купців і багатих ремісників на утримання сирітських притулків і будинків або поділень.
Служилі люди, які знаходились на державній службі (городові козаки, стрільці, пушкарі, солдати, ямщики, псарі і т.п.), отримуючи хлібну і грошову платню після залишення служби по старості або по хворобі, отримували із державної казни мізерну грошову, а найчастіше хлібну платню. Його отримання обумовлювалось відсутністю земельних наділів і родичів, зобов’язаних перерахованим особам.
У період царювання Єлізавети в Росії був прийнятий Указ, згідно якого опіка над дітьми-сиротами, старицями і інвалідами лягла на приходи. Така опіка здійснювалась на кошти, отримані за рахунок особливого податку на користь бідних.
При Генріху XV в 1530 р. появилася така форма, як державна зневага, яка зумовлена не тільки на наданні допомоги біднякам, але й на системі каральних мір. Приклад покарання різками пояснювався панівними класами тим, що бідність приходить по вині впавшого в бідність. Через те варто не тільки допомагати, скільки карати впавшого в бідність за його вину.
Розвиток ремесляного виробництва в епоху феодалізму і функціонування цехового господарства. Таке страхування регламентувалося цеховими статутами і розповсюджувалось на членів цеху. Як правило, до страхових випадків відносились хвороби, інвалідність, старість, виробнича травма, смерть годувальника. Страхові фонди ремісничих цехів утворювались за рахунок внесків членів цеху, тобто самих ремісників.
Цехове страхування хоча і виступало в роль визначеної гарантії існування трудівників-ремісників на випадок утрати заробітку, але по суті було формою взаємного самозабезпечення.
Поступово, вже в ХХ ст., форми і види такого забезпечення ставали дедалі різноманітними.
У Росії, як і в інших закордонних країнах, виникнення державного соціального забезпечення з’явилося результатом розвитку капіталізму. У докапіталістичний період основними соціально-правовими формами матеріального забезпечення пристарілих і непрацездатних виступали утримання як привілею, що надавалася державним чиновникам і військовим при виході у відставку за віком чи в зв’язку з каліцтвом, отриманим на війні, добродійність, опіка і піклування, цивільно-правове забезпечення в рамках сімейних відносин, державне піклування для найбідніших шарів населення; колективна взаємодопомога усередині селянської громади і деякі інші.
Однак розподільні відносини, що існували в рамках зазначених форм, не були структурно відособлені від відносин власності. Їхнє виділення в особливу групу розподільних відносин відбувалося поступово в міру становлення капіталізму. Формування капіталістичного способу виробництва привело до виникнення об’єктивної необхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку, що служив для них основним джерелом засобів існування, оскільки недержавні (приватні) системи страхування і форми добродійності, що діяли, вирішити цю задачу не могли.
Найбільш частими причинами втрати заробітку були нещасні випадки на виробництві і професійні захворювання. Тому першими видами виплат по державному соціальному страхуванню стали допомоги в зв’язку з трудовим каліцтвом і хворобою. Так, Законом Російської імперії від 8 березня 1861 р. на гірських казенних заводах стали створюватися гірничозаводські товариства забезпечення (каси взаємодопомоги), з коштів яких здійснювалося забезпечення працівників у випадках отримання каліцтва на виробництві, а також забезпечувались сім’ї загиблих працівників.
З розвитком машинного виробництва в усьому світі (у тому числі й у Росії) участилися нещасні випадки на виробництві, що призвело до збільшення числа інвалідів. У Німеччині з’являються Закони Бісмарка (1871-1884 рр.) “Про відповідальність підприємців” і Закон "Про страхування при нещасних випадках". Відповідно до цих документів робітник, що одержав каліцтво на виробництві, одержував відшкодування на лікування, а також ренту (пенсію) на весь період утрати працездатності. Забезпечення виплачувалося зі спеціальних фондів за рахунок сплати підприємцем внесків, розмір яких обчислювався у відсотках від заробітної плати працівника.
У Німеччині були також прийняті Закон “Про страхування від нещасних випадків на виробництві” 1881 р., Закон “Про обов’язкове державне страхування на випадок хвороби” 1883 р. За Німеччиною пішли інші країни Європи, у тому числі і царська Росія. Так, Звід Законів Російської імперії містив аналогічні норми про відповідальність роботодавця за каліцтво, заподіяне працівнику.
У 1901 році в Росії були затверджені Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірських заводів і рудників, що утратили працездатність. У 1903 році був прийнятий Закон “Про винагороду потерпілих робітників унаслідок нещасних випадків”. Власне кажучи, цей Закон установлював не право робітників на матеріальне забезпечення в зв’язку з нещасним випадком на виробництві, а вводив особливу відповідальність роботодавців, що базувалася на цивільно-правових засадах. Роботодавець звільнявся від відповідальності при наявності наміру або грубої необережності потерпілого. Однак призначувана в зв’язку з трудовим каліцтвом компенсація називалася пенсією.
Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування з’явилося прийняття 23 червня 1912 р. цілого ряду законів: “Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві”, “Про забезпечення робітників на випадок хвороби”, “Про затвердження Ради по справах страхування робітників”, “Про затвердження присутствій по справах страхування робітників”.
Закон “Про страхування робітників від нещасних випадків” багато в чому також будувався на цивільно-правових принципах, але він був уже присвячений власне страхуванню, а не індивідуальній відповідальності роботодавця. Даний закон мав обмежену сферу дії. Він поширювався тільки на територію Європейської частини Росії і Кавказького краю, на підприємства з числом робітників не менш 20 чи 30 чоловік у залежності від застосування парових котлів і інших видів машин. Фактично Закон охоплював приблизно 15% загального числа робітників Росії.
За цим Законом винагорода виплачувалася лише з 14-й тижня після нещасного випадку в розмірі не більш 2/3 річного утримання в залежності від ступеня втрати працездатності. У меншому розмірі винагорода призначалася, якщо нещасний випадок відбувся в результаті грубої необережності самого потерпілого.
На виконання названих законів у Петербурзі при Міністерстві торгівлі і промисловості була створена Рада по справах страхування робітників, а в губерніях і великих містах - Страхові присутності. На підприємствах з числом робітників не менш 200 чоловік засновувалися лікарняні каси і страхові товариства. Дрібні підприємства об’єднувалися з метою організації загальної страхової каси. Керування страховими касами здійснювали робітники і роботодавці на паритетних засадах. У дореволюційній Росії нараховувалося кілька тисяч страхових кас і біля десятка товариств.
Відповідно до названих законів 1912 р. для робітників, що були членами лікарняних кас, вводилися допомоги в зв’язку з хворобою, каліцтвом, смертю і родами за рахунок внесків у ці каси. Якщо робітник не був членом каси, то він одержував допомогу тільки в зв’язку з каліцтвом.
Допомоги виплачувалися в наступних розмірах: через хворобу - від 2/3 до 1/4 денного заробітку; у зв’язку з родами - 1/2 денного заробітку за два тижні до пологів і чотири тижні - після пологів; у зв’язку зі смертю - від 20- до 30-кратного денного заробітку померлого.
Службовцям з нижніх чинів відповідно до “Правил о мерах призрения нижних чинов и их семейств” від 23 червня 1912 р. призначалася пенсія в розмірі 3 карбованців на місяць у випадку звільнення в зв’язку з нездатністю до служби через повну інвалідність при відсутності засобів до існування.
Закон “Про забезпечення робітників на випадок хвороби” від 23 червня 1912 р. установив право робітників на наступні види лікарської допомоги: первинна допомога, амбулаторне лікування, родопоміч, лікарняне лікування не більш чотирьох місяців, що включає утримання хворих, безкоштовну видачу лік і медичних засобів з оплатою через лікарняні каси за рахунок внесків їхніх членів. Тому фактично її могли одержувати лише члени лікарняних кас, тобто тільки одна чверть робітників царської Росії.
На початку 20 століття питання надання робітникам безкоштовної медичної допомоги і виплати пенсій і допомог при захворюваннях і травмах на виробництві постали дуже гостро. При проведенні страйків і мітингів більшовики висували вимоги про створення державної системи соціального страхування робітників.
Законодавство 1912 р. деякою мірою було спрямовано на пом’якшення ситуації. Однак Перша світова війна призупинила його реалізацію.
У січні 1912 р., тобто ще до прийняття зазначених вище законів про страхування, Шоста (Празька) Усеросійська конференція РСДРП виразила критичне відношення до думського законопроекту про державне страхування робітників і прийняла свою страхову програму. Ця програма будувалася на наступних принципах: соціальне страхування повинне забезпечувати робітників у всіх випадках утрати ними працездатності (каліцтво, хвороба, старість, інвалідність; у робітниць, крім того, вагітність і пологи; допомога вдовам і сиротам після смерті годувальника) або у випадку втрати заробітку внаслідок безробіття; охоплювати всіх осіб найманої праці і їхніх сімей; усі застраховані повинні отримувати компенсації за принципом відшкодування повного заробітку, причому усі витрати по страхуванню повинні лягати на підприємців і державу; усіма видами страхування повинні відати єдині страхові організації, побудовані по територіальному типу і на засадах повного самоврядування застрахованих.
Відразу ж після Жовтневої революції 1917 р. уряд приступив до виконання основних положень страхової програми, затвердженої на Празькій конференції РСДРП(б). З 1917 р. по 1922 р. було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ по охороні материнства і дитинства.
Ці нормативні акти заклали фундамент для організації державної системи соціального забезпечення радянського типу, призначеної для трудящих, що ніколи не експлуатували чужої праці і не мали інших джерел засобів існування, крім винагороди за працю, а також на червоноармійців і членів їхніх сімей.
Положення про соціальне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р. установлювало для них наступні види матеріального забезпечення і послуг: допомоги по тимчасовій непрацездатності, по безробіттю, по вагітності і родам, на народження дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування й інші.
Тут доречно зупинитися на походженні терміна “соціальне забезпечення”. У перших законодавчих актах західних країн він не застосовувався та й тоді ще не було соціального забезпечення у сучасному його розумінні. Справедливість вимагає встановити кому ж належить пріоритет у застосуванні саме даного терміна. Справа в тому що у зарубіжній літературі вважається беззаперечним, що його першим використав у 1934 р. президент США Д. Рузвельт, який одним з розділів своєї програми “New Deal” передбачив Social Security Act (Акт про соціальне забезпечення). Однак це, на думку, зокрема, української дослідниці Болотіної Н.Б., не відповідає дійсності: пріоритет тут належить Росії – 31 жовтня 1918 р. РНК в Росії затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих. І саме цей термін згодом отримав широке застосування в усьому світі.
Аналогічно висловлюється з цього приводу й відомий дослідник проблем соціального забезпечення Сирота І.М. в одному з перших сучасних українських підручників з права соціального забезпечення: “Термін “соціальне забезпечення... появився в юридичній літературі в перші роки радянської влади”.
Соціальне забезпечення селян у Росії, у 1918 р., не ввійшло в державну систему і здійснювалося за рахунок організацій селянської взаємодопомоги. Положення про селянські спілки взаємодопомоги від 28 вересня 1924 р. зобов’язувало їх надавати забезпечення родинам військовослужбовців, інвалідам і всім найбіднішим громадянам села, "сприяти державним органам в устаткуванні, утриманні і постачанні, що знаходяться в районі дії спілки інвалідних установ, лікарень, шкіл, дитячих будинків, ясел, безкоштовних їдалень... і т.п., а при можливості відкривати і утримувати такі власними коштами...”.
Ремісники й інші особи, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю, також не мали права на забезпечення за рахунок державної системи.
У відношенні вихідців із дворянства, буржуазії, духівництва, що були вищими державними чиновниками проводилася політика обмеження прав в області соціального забезпечення в зв’язку з походженням чи минулою діяльністю. Зокрема, декрет РНК від 11 грудня 1917 р. скасував виплату пенсій, що перевищували 300 руб. на місяць.
Пізніше Союзна Рада соціального страхування при НКП СРСР прийняла постанову від 21 лютого 1929 р. “Про позбавлення права на пенсію і допомогу по безробіттю колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контрреволюційних банд і т.п.”.
Названі особи одержали право на відповідні види соціального забезпечення тільки після відновлення їх у виборчих правах, тобто після прийняття Конституції 1936 р.
У 1919 р. було скасоване внесення внесків на соціальне страхування для всіх підприємств і установ (крім приватних роботодавців) і встановлений порядок прямого кошторисного фінансування соціального забезпечення.
Усі страхові фонди, що існували раніше, і каси були об’єднані в єдиний Усеросійський фонд соціального забезпечення. Але така система діяла недовго.
Необхідність відновлення народного господарства після громадянської війни зажадала проведення нової економічної політики. З переходом державних підприємств на господарський розрахунок з’явилася можливість заміни державного соціального забезпечення робітників та службовців соціальним страхуванням за рахунок внесків підприємств, що і було затверджено постановою РНК РСФСР від 15 листопада 1921 р.
Пізніше, у 1933 р., соціальне страхування було передане в керування профспілкам. Основні витрати по фінансуванню системи лягли на державний бюджет, що фактично поєднувався з бюджетом соціального страхування. Таким чином, соціальне страхування “втратило страховий і придбало дотаційний (держбюджетний) характер”.
Що стосується видів забезпечення, то відповідно до проголошених принципів створювана система повинна була охоплювати усі випадки втрати заробітку в зв’язку з непрацездатністю, старістю і безробіттям. Необхідно було також організувати систему соціальних послуг по наданню медичної допомоги, протезуванню, санаторно-курортному лікуванню, утриманню і вихованню дітей у дитячих установах і ін.
Росія була однієї з перших країн світу (після Великобританії), що установила страхування на випадок безробіття (Положення від 11 грудня 1917 р.). Допомога по безробіттю виплачувалися до “повної ліквідації безробіття в країні”, тобто до початку 30-х років.
Декрет “Про страхування на випадок хвороби” від 22 грудня 1917 р. передбачав призначення допомог у випадках хвороби, пологів, смерті працівника, а також надання наступних видів безкоштовної лікарської допомоги: перша допомога, амбулаторне лікування, лікування вдома, родопоміч, ліжкове лікування з повним утримання, санаторне і курортне лікування. 20 листопада 1917 р. РНК видав Декрет про безкоштовну передачу лікарняним касам усіх лікувальних установ підприємств.
7 серпня 1918 р. Декретом РНК було введено пенсійне забезпечення по інвалідності солдатів Робочо-Селянської Червоної Армії, а членів їхніх родин - з нагоди втрати годувальника.
У 1919 р. установлене безкоштовне дитяче харчування у виді пайків на дітей до 14 років незалежно від соціального стану їхніх батьків.
Велика увага приділялася соціальному забезпеченню безпритульних і бездоглядних дітей. Прийом дітей в інтернатні установи (приймальники, дитбудинки, трудкомуни) здійснювався за рішенням спеціальних комісій, створюваних при місцевих відділах народного освіти. У них приймалися діти від 3 до 7 років, від 8 до 14 років і від 13 до 16 років. Згодом дитячі будинки створювалися по контингентах, що обслуговуються.
Формувалася система дошкільного і позашкільного виховання дітей в установах системи Наркомпросвіти. Зокрема, у Сибіру в цей період функціонувало 96 дитсадків, 92 колонії, 363 площадки, 35 дільниці, 348 дитячих будинків, де утримувалося 22450 дітей.
Про розвиток соціального забезпечення в цей період свідчать наступні цифри. У 1920 р. органи Наркомату соціального забезпечення виплачували пенсії і допомоги 500 тис. чоловік, надали одноразову грошову й іншу допомогу у виді продуктів, одягу, палива 8 млн. 651 тис. сімей червоноармійців. До 1 листопада 1920 р. 93780 інвалідів знаходилися в спеціалізованих установах, а в дитячих будинках знаходилося 120600 дітей.
Через відсутність достатніх фінансових засобів і нестачі кадрів була встановлена черговість медичного обслуговування. Так, відповідно до постанови Мосзраввідділу від 30 серпня 1923 р. на амбулаторне лікування приймалися в першу чергу застраховані, у другу - члени сімей застрахованих, у третю - червоноармійці і їхні сім’ї, інваліди, що навчаються і безробітні, у четверту - всі інші громадяни.
Стає популярною організація будинків відпочинку з утриманням у них робітників та службовців безкоштовно за рахунок державного бюджету і коштів соціального страхування. Вже в 1922 р. на території РСФСР у будинках відпочинку нараховувалося 20 тис. місць.
Відповідно до постанови РНК від 24 січня 1922 р. "Про курортне лікування трудящих і про експлуатацію курортів" усі курорти були розділені на категорії загальнодержавного і місцевого значення.
Путівки на курорти загальнодержавного значення надавалися безкоштовно робітникам та службовцям державних підприємств і установ, червоноармійцям, дітям, інвалідам війни і праці. Іншим категоріям працюючих путівки оплачувалися за рахунок коштів соціального страхування, господарських, кооперативних і інших організацій. Частина місць надавалася за плату всім бажаючим.
Розпорядженням Наркомздраву і Наркомпраці РСФСР від 19 квітня 1924 р. “Про порядок постачання застрахованих протезами й ортопедичними апаратами" було встановлене право на безкоштовне протезування і постачання ортопедичними предметами в порядку черговості всіх застрахованих, членів їхніх сімей, інвалідів праці і членів їхніх сімей, що одержують пенсію з фонду соціального страхування.
У період “нової економічної політики” (НЕП) з’явилися також платні соціальні послуги. 12 січня 1922 р. РНК РСФСР дозволив відкрити платні лікувальні заклади (лікарні, амбулаторії, санаторії і ін.) під контролем Наркомату охорони здоров’я, надання платної медичної допомоги при абортах, зубопротезуванні й інших складних видах протезування. На думку Стичинського Б.С., єдина система соціального забезпечення, що склалася у перші роки радянської влади, з переходом до непу, була “втрачена”, оскільки забезпечення “категорій осіб почало здійснюватися у різних правових формах та за рахунок різних коштів”.
Постановою РНК РСФСР від 6 жовтня 1925 р. була встановлена плата за утримання дітей у дитячих установах. Однак її розмір був обмежений. В інструкції Наркомпроса вказувалося, що плата за навчання в школах і виховання в дошкільних установах не повинна перевищувати "для робітників та службовців 6% одержуваної ними зарплати поза всякою залежністю від кількості дітей, що навчаються чи виховуються".
З 1926 року в м. Москва розпочинається видання щомісячного журналу “Социальное обеспечение” (до 1930 р. – “Вопросы социального обеспечения”). Його видання тривало до 90-х років - моменту “розпаду” СРСР. Це було досить популярне видання: його тираж у 1986 р. складав 64 тис. екземплярів.
У 1926-1932 р. вводиться диференціація розмірів допомог по тимчасовій непрацездатності в залежності від членства в профспілці і безперервного стажу. Прийнято Правила виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, спрямованих на запобігання порушень трудової дисципліни. Постанова РНК СРСР від 15 січня 1927 р. "Про заходи боротьби з прогулами" надає право страховим касам не робити або припиняти видачу допомоги у випадках: непрацездатності внаслідок гострого сп’яніння чи дій, викликаних сп’янінням (бійки, поранення і т.п.), якщо непрацездатність тривала не більш трьох днів; використання не за призначенням відпустки, наданої для лікування.
11 лютого 1930 р. Наркомат праці СРСР затвердив Правила забезпечення по старості. Згідно п. 8 Правил пенсійний вік був установлений: для чоловіків - 60 років, для жінок - 55 років, загальний стаж роботи за наймом: для чоловіків - 25 років, для жінок - 20 років.
Правила передбачали також пільгові умови пенсійного забезпечення для працюючих на підземних роботах і водолазів.
У 30-х роках ХХ століття вводиться пенсійне забезпечення за вислугу років для працівників освіти, медичних і наукових працівників, працівників цивільного повітряного флоту.
Поряд з поліпшенням забезпечення пенсіями і допомогами, держава орієнтувало органи соціального страхування на розвиток “натуральних і усуспільнених видів профілактичної, медичної і соціально-побутової допомоги (будинки відпочинку, санаторії, ясла, дитячі сади, молочні кухні, піонерські табори, профілакторії і т.п.)”.
Зокрема, швидка допомога надавалася безкоштовно кожному, хто в ній мав потребу незалежно від його соціального стану, здійснювався обов’язковий медичний огляд багатьох категорій працівників, примусове лікування осіб, що страждають деякими захворюваннями, проводилася диспансеризація школярів у робочих районах і систематичний лікарський огляд школярів в інших районах.
У період колективізації була прийнята постанова “Про надання допомоги особам і господарствам, що постраждали від кулацького насильства” від 16 листопада 1929 р.
Цим особам виплачувалися одноразові допомоги, медична допомога надавалася нарівні з застрахованими робітниками. Їхні діти мали право на першочерговий прийом до дитбудинків, колоній й інших дитячих установ.
У результаті колективізації виникли нові форми соціального забезпечення колгоспного селянства. Колгоспні каси взаємодопомоги організовували дитячі ясла, будинки для пристарілих, надавали допомогу непрацездатним і т.п. Зразковий статут сільськогосподарської артілі передбачав створення в колгоспі фонду допомоги пристарілим і непрацездатним колгоспникам.
У 1930 р. була поставлена задача розширити мережу інвалідних будинків до меж "повного охоплення розміщенням у будинки інвалідів усіх повністю позбавлених працездатності і, у першу чергу, інвалідів громадянської війни і членів сімей загиблих на війні, а також безпритульних самотніх інвалідів, що потребують постійного догляду".
У числі найважливіших прав стаття 120 Конституції СРСР 1936 р. установлювала право на матеріальне забезпечення: "Громадяни СРСР мають право на матеріальне забезпечення в старості, а також у випадку хвороби і втрати працездатності.
Це право забезпечується широким розвитком соціального страхування робітників та службовців за рахунок держави, безкоштовною медичною допомогою працюючим, наданням у користування працюючим широкої мережі курортів".
На основі проголошеного Конституцією рівності прав усіх громадян СРСР пенсії по старості й інвалідності стали призначатися службовцем на тих же умовах, що і робітникам. Були скасовані обмеження в пенсійному забезпеченні для громадян, раніше позбавлених виборчих прав у зв’язку із соціальним чи походженням, минулою діяльністю.
16 липня 1940 р. РНК СРСР затвердив постанову "Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого складу строкової служби і їхніх сімей", а 5 червня 1941 р. - постанова "Про пенсії і допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу надстрокової служби, фахівцям рядового складу надстрокової служби і їх сімей".
Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система “соціального забезпечення радянського типу”, що охоплювала всіх трудящих (робітників, службовців, інтелігенцію і членів їх сімей) у всіх випадках утрати ними заробітку. Однак повного відшкодування заробітку досягти не удалося, розміри виплат залишалися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися працюючим безкоштовно за рахунок коштів, державного бюджету.
У період Великої Вітчизняної війни держава приймала нормативні акти, спрямовані на поліпшення пенсійного забезпечення військовослужбовців. Зокрема, Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ від 26 червня 1941 р. "Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу у воєнний час".
Після Великої Вітчизняної війни проводилася робота з удосконалювання законодавства в області соціального забезпечення. Були підвищені пенсії за вислугу років учителям, лікарям і іншим медичним працівникам. У 1949 р. прийняте Положення про пенсії працівникам науки.
Відновлення народного господарства дозволило провести реформу соціального забезпечення. Основними нормативними актами, що закріпили нові умови надання пенсій і допомоги, стали: Закон СРСР 1956 р. "Про державні пенсії" (редакцію останнього істотно було змінено в 1975 р.); Положення про порядок призначення і виплати допомоги по державному соціальному страхуванню від 5 лютого 1955 р.; постанова ЦК КПРС і РМ СРСР від 14 січня 1960 р. №58 "Про заходи для подальшого поліпшення медичного обслуговування й охорони здоров’я населення СРСР"; постанова РМ СРСР від 25 жовтня 1963 р. №1108 "Про виплату допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби"; Закон СРСР від 15 липня 1964 р. "Про пенсії і допомоги членам колгоспів" і ін.
Відповідно до Закону від 15 липня 1964 р. уперше в масштабах країни була створена єдина система пенсійного забезпечення колгоспників, що фінансувалася за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників. З цього фонду колгоспникам виплачувалися пенсії по старості й інвалідності, а їхнім сім’ям - пенсії у зв’язку з втратою годувальника.
У 1969 р. був утворений централізований фонд соціального страхування колгоспників. За рахунок коштів фонду члени колгоспів стали одержувати допомогу по тимчасовій непрацездатності, путівки в санаторії і будинки відпочинку та інші види соціального страхування.
До кінця 60-х років у СРСР завершилося формування наступних організаційно-правових форм соціального забезпечення:
- державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб;
- соціальне страхування колгоспників;
- соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників;
- соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету;
- забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художнього, літературного, музичного фондів і фонду Союзу кінематографістів).
Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 26 вересня 1967 р. “Про заходи щодо подальшого підвищення добробуту радянського народу” були збільшені розміри пенсій, розширене коло осіб, що мають право на пільгове пенсійне забезпечення, уведено новий вид допомоги - інвалідам з дитинства 1-ї 2-ї груп, які досягли 16-річного віку.
У 1969 р. прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я, а в 1970 р. - Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, кодекси законів про працю союзних республік, у яких містилися глави про соціальне страхування. 3 серпня 1972 р. РМ СРСР затвердила нове Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій з урахуванням досвіду реалізації Закону 1956 р.
Розвиток законодавства про соціальне забезпечення йшло поступово в залежності від проголошуваних політичних цілей і економічних можливостей країни по шляху утворення єдиної системи норм про пенсійне забезпечення, зближення умов призначення і виплати пенсій для різних груп населення, періодичного підвищення розмірів пенсій, упорядкування обчислення безперервного трудового стажу, удосконалювання правил визначення середнього заробітку для призначення пенсій і допомог, поліпшення законодавства про медичне обслуговування і лікування, про державну допомогу сім’ї в утриманні і вихованні дітей.
Конституція СРСР 1977 р. визначила, що в країні створені державні системи охорони здоров’я і соціального забезпечення, що є самостійними і вирішують тісно пов’язані між собою задачі. У Конституції говорилося про соціальне забезпечення в різних формах, рівності прав чоловіків і жінок (ст. 35), праві громадян СРСР на охорону здоров’я (ст. 42), і матеріальне забезпечення (ст. 43), турботу держави про сім’ю (ст. 53).
Враховуючи це, цілком закономірним і зрозумілим є те, що соціальне забезпечення у цей період (80-і роки ХХ ст.) розглядалося як “державна система матеріального забезпечення і обслуговування громадян СРСР в старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, втрати годувальника, а також сімей, що мають дітей. Соціальне забезпечення в СРСР здійснюється повністю за рахунок державних і суспільних коштів, без будь-яких відрахувань із заробітку трудящихся”.
Слід зазначити, що у ХХ ст. у науці сформувалися дві основні концепції змісту поняття “соціальне забезпечення” - економічна й правова.
Від ідеї про нову комплексну галузь права соціального забезпечення до створення системи правових норм у сфері соціального забезпечення і перетворення її в галузь права пройшов тривалий період часу. Тільки у 70-і роки ХХ сторіччя право соціального забезпечення як галузь права одержала своє визнання в юридичній науці і придбала статус самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах. Ця галузь права по діючій у даний час класифікації, затвердженою Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить у єдину систему галузевих дисциплін і за деякими спільними ознаками із трудовим правом має загальний номер спеціальності – 12.00.05.
До цього часу відносини по соціальному забезпеченню розглядалися в рамках адміністративного, цивільного, трудового, а також колгоспного права.
У період утворення СРСР (1922 р.) і пізніше (у 30-х рр.) соціальне забезпечення вважалося складовою частиною права соціальної культури і входило в галузь адміністративного права.
У 50-60 х рр. з появою нового пенсійного законодавства (зокрема, було прийнято закони СРСР “Про державні пенсії” від 14 липня 1956 р., “Про пенсії й допомоги членам колгоспів” від 15 липня 1964 р.) соціальне забезпечення робітників та службовців стало розглядатися в рамках предмета трудового права, а соціальне забезпечення колгоспників - у рамках предмета колгоспного права.
Уперше питання про самостійність права соціального забезпечення був піднятий і обговорений на міжнародному симпозіумі в Празі в 1966 р. Чехословацькі вчені-юристи Я. Клоушек, К. Пінц, І. Томеш і В. Вергайнер у своїй доповіді звернули увагу на специфіку відносин по соціальному забезпеченню, на особливості прийомів і способів їхнього регулювання і прийшли до висновку про самостійність цієї галузі права. Позиція чеських юристів була підтримана B. Андрєєвим, В. Караваєвим і О. Лєвшіним.
Основоположником радянського права соціального забезпечення як самостійної галузі права став заслужений діяч науки професор B.С. Андрєєв. Він вперше в нашій країні розробив вчення про предмет і метод цієї правової галузі, обґрунтував систему її норм, сформулював принципи соціального забезпечення. Великий внесок у розвиток науки права соціального забезпечення внесли Є. Астрахан, В. Ачаркан, О. Азарова, К. Батигін, І. Гущин, О. Зайкін, М. Захаров, Р. Іванова, П. Маргієв, В. Тарасова, Є. Тучкова, Я. Фогель, В. Шайхатдінов та інші.
До середини 90-х років ХХ століття в пенсійному забезпеченні СРСР, у тому числі й УРСР, узяли гору зрівняльні тенденції, відбулося зниження розмірів пенсій стосовно минулої заробітної плати, реальні розміри пенсій також скорочувалися внаслідок інфляції та відсутності механізму індексації.
До прийняття пенсійних законів України діяв Закон СРСР “Про пенсійне забезпечення громадян СРСР” від 15 травня 1990 р.
На 1996 рік в Україні налічувалося 550 категорій пільговиків, 100 видів різноманітних пільг та понад 200 нормативних актів, які регулювали ці питання.
За роки незалежності України, починаючи з 1991 року, було прийнято цілу низку законодавчих актів, як поточних, так і програмного характеру, з питань пенсійного забезпечення та виплати допомог окремим категоріям громадян. Так, до числа останніх, зокрема, слід віднести: Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 p., Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 p., Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 p., Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 p., Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 p., Закон України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 p., Закон України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" від 21 листопада 1992 p., Закон України "Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 p., Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" від 16 грудня 1993 p., Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., Закон України "Про межу малозабезпеченості" від 4 жовтня 1994 p., Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 p., Закон України "Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист" від 24 березня 1998 p., Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 p., Закон України "Про жертви нацистських переслідувань" від 23 березня 2000 p., Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям" від 1 червня 2000 p., Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 p., Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям - інвалідам" від 16 листопада 2000 p., Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 p., Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та втратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 p., Закон України "Про пенсії за особливі заслуги перед Україною" від 1 червня 2000 p., Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 р., Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р., Закон України “Про соціальні послуги” від 15 липня 2003 р.
Процес реформування національної системи соціального забезпечення в Україні, започаткований прийняттям Концепції соціального забезпечення населення України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., триває й сьогодні.
Окрему увагу, хоча зрозуміло, що історично (у часі) ці процеси відбувалися паралельно, слід звернути на діяльність міжнародних, регіональних організацій у сфері соціального забезпечення. Так, 28 червня 1919 р., у результаті підписання мирного Версальського договору, була створена Міжнародна організація праці (МОП). XIII розділ цього Договору став статутом МОП. Цей день і вважається офіційною датою утворення цієї міжнародної організації. Спочатку членами МОП стали 44 держави: 31 член Ліги Націй, тобто країн-переможців у першій світовій війні, що підписали Версальський мирний договір, і 13 держав, що були запрошені приєднатися до статутів Ліги Націй і МОП. У 1954 р. членами МОП стали Радянський Союз, Українська Радянська Соціалістична Республіка і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка.
З тих пір координація національних систем соціального забезпечення складає важливий напрямок діяльності багатьох міжнародних організацій. У 1935 р. МОП виступила ініціатором створення координаційної системи законодавств про пенсії по старості, по інвалідності і у випадку втрати годувальника, щоб гарантувати збереження за мігрантами (див., наприклад, Конвенцію №48 про збереження за мігрантами пенсійних прав, 1935 р.).
Наступним кроком на шляху координації національних законодавств в області соціального забезпечення стала Конвенція №118 про рівноправність в області соціального забезпечення (1962 р.).
Велику роль у координації законодавства про соціальне забезпечення на європейському континенті відіграє у цей період часу Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). У 1958 р. Рада ЄЕС прийняв два регламенти №3 і №4 про соціальне забезпечення трудящих-мігрантів, а в 1961 р. - регламент №16 про соціальне забезпечення сімей мігрантів.
Питання соціального забезпечення, його рівня і видів знайшли закріплення в цілому ряді конвенцій Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, Конвенція №102 “Про мінімальні норми соціального забезпечення” (1952 р.) визначає обов’язкові види, умови і норми забезпечення; Конвенція №117 “Про основні цілі та норми соціальної політики” (1962 р.) закріплює принципове положення: “Підвищення життєвого рівня розглядається як основна мета при плануванні економічного розвитку”; Конвенція №128 “Про допомоги по інвалідності, по старості і у випадку втрати годувальника” (1967 р.) узагальнює багато положень Конвенцій №№35-40 з питань обов’язкового страхування таких пенсійних ризиків, як старість, інвалідність, утрата годувальника (1933 р.), розширюючи сферу дії закріплених у них положень.
Важливе значення у визначенні ролі держави, зобов’язаної гарантувати кожному право на соціальне забезпечення, мають також принципові положення, закріплені в Рекомендаціях МОП. Так, наприклад, у Рекомендації №67 “Про забезпечення доходу” (1944 р.) закріплений наступний принцип: “Системи забезпечення доходу повинні зменшувати потребу й запобігати убогості шляхом відновлення до прийнятних розмірів доходу, утраченого через непрацездатність (включаючи старість) чи в зв’язку з нездатністю одержати оплачувану роботу, чи через смерть годувальника”; Рекомендація №43 “Про загальні принципи страхування по інвалідності, старості і у випадку втрати годувальника” (1933 р.) установлює випадки, коло осіб, охоплюваних системою соціального страхування, розміри допомог і умови виплати страхових внесків.
Відповідно до цих актів кожен член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки його гідності і для вільного розвитку його особистості прав в економічній, соціальній і культурній областях у відповідності зі структурою і ресурсами кожної держави. Кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи предмети першої необхідності, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування), що необхідне для підтримки здоров’я і добробуту його самого та його родини, а також право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, настання старості чи іншої обставини, втрати коштів до існування з незалежних від нього причин.
Певний інтерес представляє й визначення соціального забезпечення, що міститься у Хартії соціального забезпечення, прийнятій 15 лютого 1982 р. на Х Всесвітньому конгресі профспілок у м. Гавані (Куба). Так, у Хартії, соціальне забезпечення визначається як “одне з основних прав трудящих, що тісно пов’язане з їхньою боротьбою і із соціально-економічним розвитком кожної країни. Воно, таким чином, невіддільно від загальної боротьби трудящих за поліпшення умов життя і праці, підвищення їхнього добробуту, за розвиток національної економіки різних країн, що є необхідною складовою частиною нового міжнародного економічного порядку і подальшого розвитку в інтересах працюючих капіталістичних і країн, що розвиваються”.
Процес формування сучасної національної системи соціального забезпечення відбувається на основі врахування зазначених основних положень міжнародних норм, що є, з точки зору науковців, необхідним й закономірним. У розвиток цього Конституція проголосила Україну соціальною державою, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. У зв’язку з цією політикою охороняються праця і здоров’я людей, здійснюється державна підтримка родини, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів і літніх людей громадян, розвивається система соціальних служб, установлюються державні пенсії, допомоги й інші гарантії соціального захисту.
Підсумовуючи, зазначимо, що в літературі зроблена цілком обґрунтована і вдала спроба розробити визначення поняття “соціальне забезпечення” як “категорії, що має загальнолюдську цінність”, є “...універсальним і відбиває сутність соціального забезпечення незалежно від конкретних історичних умов (економічного і політичного ладу), у яких воно організується”. Так, у цьому сенсі, на думку Іванової Р., яка поділяється й Мачульскою Є. й рядом інших вчених, соціальне забезпечення - це “форма розподілу матеріальних благ не в обмін на витрачену працю з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) пристарілих, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, усіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створюваних у суспільстві, у випадках і на умовах, встановлених у соціальних, у тім числі правових, нормах”.
Висновок із питання
Таким чином, при рабовласницькому і феодальному засобах виробництва існувало 10 основних форм матеріального забезпечення пристарілих, вдів, дітей-сиріт і непрацездатних: утримання як правопривілегія, що надавалось майновим верствам населення і окремим категоріям воїнів, приватна благодійність, опіка і піклування, цивільно-правове забезпечення в рамках сімейних відносин по особливих видах угод або безпосередньо урегульоване законом, державна зневага до найбідніших верств населення, збір милості, цехове страхування і інші форми колективної взаємодопомоги, хазяйська влада рабовласника, феодала по відношенню до рабів, кріпаків і наймитів у вигляді подачки, доброчинства.
Не дивлячись на деякі розбіжності, що існували між перерахованими формами матеріального забезпечення (крім цехового страхування і інших форм самодопомоги), соціально-правова суть одна – доброчинство, благодійництво, створене на пожертвування приватних осіб, господаря-рабовласника або феодала, родинних зв’язків або на допомогу держави. Навіть матеріальне забезпечення, що виступало як право-привілей майнових верств населення, було не обов’язком держави, а милістю того чи іншого правителя, царя, імператора.
Ні рабовласницькому, ні феодальному засобам виробництва не присутня державна функція матеріального забезпечення пристарілих, вдів, сиріт і непрацездатних. Правові шляхи регулювання цих відносин невід’ємні від відносин власності і її прерогатив державної влади. Із аналізу джерел рабовласницького і феодального права видно, що ці відносини регулювались, як правило, в рамках спадкоємницького права, або ж в якості додатку до регулювання відносин власності.
Поступово, вже в ХХ ст., форми і види такого забезпечення ставали дедалі різноманітними.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 288.