З розвитком машинного виробництва в усьому світі (у тому числі й у Росії) участилися нещасні випадки на виробництві, що призвело до збільшення числа інвалідів.

У Німеччині з’являються Закони Бісмарка. За Німеччиною пішли інші країни Європи, у тому числі і царська Росія.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування з’явилося прийняття 23 червня 1912 р. цілого ряду законів: "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про затвердження Ради по справах страхування робітників", "Про затвердження присутствій по справах страхування робітників".

Відразу ж після Жовтневої революції 1917 р. уряд приступив до виконання основних положень страхової програми, затвердженої на Празькій конференції РСДРП(б). З 1917 р. по 1922 р. було прийнято біля ста декретів і розпоряджень в області соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ по охороні материнства і дитинства.

Соціальне забезпечення селян у Росії, у 1918 р., не ввійшло в державну систему і здійснювалося за рахунок організацій селянської взаємодопомоги.

Пізніше, у 1933 р., соціальне страхування було передане в керування профспілкам. Основні витрати по фінансуванню системи лягли на державний бюджет, що фактично поєднувався з бюджетом соціального страхування. Таким чином, соціальне страхування “втратило страховий і придбало дотаційний (держбюджетний) характер”.

Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система “соціального забезпечення радянського типу”, що охоплювала всіх трудящих (робітників, службовців, інтелігенцію і членів їх сімей) у всіх випадках утрати ними заробітку. Однак повного відшкодування заробітку досягти не удалося, розміри виплат залишалися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися працюючим безкоштовно за рахунок коштів, державного бюджету.

У період Великої Вітчизняної війни держава приймала нормативні акти, спрямовані на поліпшення пенсійного забезпечення військовослужбовців.

Після Великої Вітчизняної війни проводилася робота з удосконалювання законодавства в області соціального забезпечення. Були підвищені пенсії за вислугу років учителям, лікарям і іншим медичним працівникам.

У 1969 р. був утворений централізований фонд соціального страхування колгоспників.

До кінця 60-х років у СРСР завершилося формування наступних організаційно-правових форм соціального забезпечення: державне соціальне страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб; соціальне страхування колгоспників; соціальне забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників; соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету; забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художнього, літературного, музичного фондів і фонду Союзу кінематографістів).

У 1969 р. прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я, а в 1970 р. - Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, кодекси законів про працю союзних республік, у яких містилися глави про соціальне страхування. 3 серпня 1972 р. РМ СРСР затвердила нове Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій з урахуванням досвіду реалізації Закону 1956 р.

Конституція СРСР 1977 р. визначила, що в країні створені державні системи охорони здоров’я і соціального забезпечення, що є самостійними і вирішують тісно пов’язані між собою задачі. У Конституції говорилося про соціальне забезпечення в різних формах, рівності прав чоловіків і жінок (ст. 35), праві громадян СРСР на охорону здоров’я (ст. 42), і матеріальне забезпечення (ст. 43), турботу держави про сім’ю (ст. 53).

У ХХ ст. у науці сформувалися дві основні концепції змісту поняття “соціальне забезпечення” - економічна й правова.

Тільки у 70-і роки ХХ сторіччя право соціального забезпечення як галузь права одержала своє визнання в юридичній науці і придбала статус самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах.

У період утворення СРСР (1922 р.) і пізніше (у 30-х рр.) соціальне забезпечення вважалося складовою частиною права соціальної культури і входило в галузь адміністративного права.

У 50-60 х рр. з появою нового пенсійного законодавства (зокрема, було прийнято закони СРСР “Про державні пенсії” від 14 липня 1956 р., “Про пенсії й допомоги членам колгоспів” від 15 липня 1964 р.) соціальне забезпечення робітників та службовців стало розглядатися в рамках предмета трудового права, а соціальне забезпечення колгоспників - у рамках предмета колгоспного права.

Уперше питання про самостійність права соціального забезпечення був піднятий і обговорений на міжнародному симпозіумі в Празі в 1966 р.

Основоположником радянського права соціального забезпечення як самостійної галузі права став заслужений діяч науки професор B.С. Андрєєв.

До середини 90-х років ХХ століття в пенсійному забезпеченні СРСР, у тому числі й УРСР, узяли гору зрівняльні тенденції, відбулося зниження розмірів пенсій стосовно минулої заробітної плати, реальні розміри пенсій також скорочувалися внаслідок інфляції та відсутності механізму індексації.

До прийняття пенсійних законів України діяв Закон СРСР “Про пенсійне забезпечення громадян СРСР” від 15 травня 1990 р.

На 1996 рік в Україні налічувалося 550 категорій пільговиків, 100 видів різноманітних пільг та понад 200 нормативних актів, які регулювали ці питання.

За роки незалежності України, починаючи з 1991 року, було прийнято цілу низку законодавчих актів, як поточних, так і програмного характеру, з питань пенсійного забезпечення та виплати допомог окремим категоріям громадян.

Процес реформування національної системи соціального забезпечення в Україні, започаткований прийняттям Концепції соціального забезпечення населення України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., триває й сьогодні.

Окрему увагу слід звернути на діяльність міжнародних, регіональних організацій у сфері соціального забезпечення. Зокрема, 28 червня 1919 р., у результаті підписання мирного Версальського договору, була створена Міжнародна організація праці (МОП).

Велику роль у координації законодавства про соціальне забезпечення на європейському континенті відіграє у цей період часу Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).

Процес формування сучасної національної системи соціального забезпечення відбувається на основі врахування основних положень міжнародних норм.

Соціальне забезпечення як категорія, що має загальнолюдську цінність, незалежно від конкретних історичних умов (економічного і політичного ладу), у яких воно організується - це форма розподілу матеріальних благ не в обмін на витрачену працю з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) пристарілих, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, усіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створюваних у суспільстві, у випадках і на умовах, встановлених у соціальних, у тім числі правових, нормах.