У процесі трудової діяльності люди взаємодіють, між собою що призводить до формування соціальних відносин. Найбільш важливими є відносини людини до людини і відносини людини до праці. Вони є одним з визначних ознак характеру праці. При цьому людина не пасивний носій зазначених відносин. Реалізуючи ці відносини у процесі доцільної діяльності, вона не тільки перетворює і привласнює "речовину природи у формі, придатної для його власного життя", але і змінює соціальні відносини, "змінює свою власну природу", свої фізичні та духовні здібності, свої сутнісні сили. Якщо взаємодія людини з засобами виробництва формує в неї професійні здібності та навички, то відношення до праці, відношення один до одного – визначені соціальні якості.

Професійні здібності, навички в поєднати з фізичними можливостями працівників утворюють головну рушійну силу виробництва. Однак результат трудової діяльності залежить не тільки від рівня розвитку професійної майстерності та фізичних можливостей, але й у першу чергу, від того, як людина відноситься до праці.

Відношення до праці не може бути позитивним, негативним і індиферентним (байдужним, нейтральним). Воно впливає на розвиток продуктивних сил і всю систему виробничих відносин суспільства. Сутність відношення до праці полягає в реалізації того або іншого трудового потенціалу працівника під впливом усвідомлених потреб і зацікавленості, що сформувалася.

Відношення до праці характеризується прагненням (або відсутністю прагнення) людини максимально виявляти свої фізичні та духовні сили, використовувати свій досвід і знання, здібності досягнення визначених кількісних і якісних результатів праці. Воно виявляється в поведінці, мотивації й оцінці праці.

Трудова поведінка - це зовнішній, прояв відношення до праці, а мотивація й оцінка - внутрішній. Трудова поведінка працівника характеризується його соціальною активністю.

Соціальна активність – захід соціальної перетворюючої діяльності працівників, заснований на усвідомленні внутрішньої необхідності дій, цілі яких визначаються суспільними потребами. Вона з'являється в соціальній діяльності, і відповідно до трьох її форм розрізняються три основних види соціальної активності: трудова, суспільно-політична і пізнавально-творча.

Трудова активність – основний, визначальний вид соціальної активності. Вона виражається у залученні працівника до суспільного виробництва з постійним ростом продуктивності праці, ступенем реалізації ним своїх фізичних і розумових можливостей, знань, умінь, здібностей при виконанні конкретного виду трудової діяльності. Рівень трудової активності характеризується досягнутими результатами у виконанні установлених виробничих завдань (норм), у підвищенні якості продукції, суміщенні професій і функцій за власною ініціативою, переході на багатоверстатне обслуговування за галузевими і міжгалузевими нормами, освоєнні інших суміжних професій, поліпшенні використання засобів праці (устаткування, сировини, матеріалів), скороченні термінів освоєння нових видів продукції й устаткування, наданні допомоги товаришам з роботи, дотриманні і зміцненні дисципліни праці й ін.

Суспільно-політична активність виражається в розширенні участі в суспільно політичній діяльності, в управлінні справами виробництва. Це участь в обговоренні загальнодержавних постанов, у виборних органах, у роботі громадських організацій, зборів, виконанні суспільних доручень та ін.

Пізнавально – творча активність виявляється у підвищенні загальноосвітнього і кваліфікаційного рівня, формуванні в особистості допитливого, шукаючого, стверджуючого творчого початку у всіх сферах життя суспільства. Це постійний пошук нових постановок задач, рішень, активне варіювання функцій, оволодіння передовими прийомами і методами праці, внесення в трудовий процес нових, прогресивних елементів, що раніше не використовувалися, участь у раціоналізаторстві та винахідництві, внесення пропозицій щодо удосконалювання виробництва і праці, практична реалізація яких сприяє підвищенню ефективності діяльності всього колективу.

Визначальною у формуванні відносини до праці виступає мотивація. Трудова поведінка - результативний процес, похідна мотивації. Мотивація виражається у трудових мотивах і установках, якими керується працівник в своїй трудовій поведінці.

Оцінка праці - внутрішній стан працівника, визначений його трудовою діяльністю, його задоволеністю навколишньою виробничою обстановкою (умовами, оплатою і нормуванням праці, його змістом). Оцінка трудової діяльності, її результатів залежить від відповідності між мотивами, установками, вимогами, які пред'являють працівники до праці, і власне трудової діяльності, конкретної виробничої обстановки. Мета вивчення відношення до праці - виявлення механізму його формування і управління ним. Найбільш значущими моментами при цьому є вивчення факторів, що формують відношення до праці, і виявлення ступеня його впливу на виробничі показники працівника. На поведінку людини у формуванні її відношення до праці впливає безліч факторів. Вони стимулюють або стримують збільшення трудових зусиль, використання трудящими своїх знань і досвіду, розумових і фізичних здібностей.

Об'єктивні фактори виступають стимулами, зовнішніми побудниками до трудової діяльності, рівнодіючими стосовно будь-яких видів праці та будь-яких типів особистості; суб'єктивні фактори виступають мотивами, внутрішніми побудниками конкретної особистості.

Про відношення до праці у конкретних виробничих умовах можна судити за об'єктивними і суб'єктивними показниками. До об'єктивних, у яких втілюється відношення до праці, відносяться:

• виконання виробничих завдань;
• якість роботи;
• ініціативність;
• самостійність, участь у раціоналізаторстві та винахідництві;
• дисциплінованість.

Слід зазначити, що самі по собі перераховані показники недостатньо відбивають те або інше відношення до праці. Іноді у сумлінних, свідомих працівників спостерігаються низькі виробничі показники у силу слабкого здоров'я, недостатньої кваліфікації та ін. Виробничі показники значною мірою залежать від фізичної витривалості, трудового досвіду працівника, його статі, віку й обдарованості, тобто від факторів, зв'язаних не з його суб'єктивним відношенням до праці, а з виробничо - кваліфікаційними і психологічними потенціями. Тому для більш повної характеристики відносин до праці варто враховувати ціннісні орієнтації особистості, структуру й ієрархію мотивів трудової діяльності, ступінь задоволеності працівника працею, що складає суб'єктивні показники відношення до праці.

Найбільш важливим із суб'єктивних показників є показник задоволеності працею, що відбиває ступінь відповідності праці тим вимогам, які працівник до них пред'являє. Задоволеність працею формується під впливом реально сформованої виробничої ситуації, установок і мотивів діяльності працівника. Якщо працівник задоволений роботою, то його потреби й інтереси значною мірою реалізовані. Чим менш змістовна праця і чим більш розвинені потреби й інтереси працівника, тим менше буде його задоволеність працею. За станом об'єктивних і суб'єктивних показників щодо відношення до праці можна судити про те, наскільки праця стала першою життєвою потребою, цінністю для кожного члена колективу, чи служить вона засобом самовираження, самоствердження або тільки засобом задоволення його матеріальних потреб.