Поширення й поглиблення процесу інтернаціоналізації світового господарства, глобалізація формують ситуацію, за якої регулювання міжнародних відносин тільки на державному рівні, тобто на рівні міжурядових стосунків, стає недостатнім. Частину своїх функцій у керуванні національною економікою, держава вимушена віддавати наднаціональним органам. У сьогоднішніх умовах розвитку світової економіки це необхідно, інакше міжна­родні економічні відносини в певній мірі набули 6 хаотичного характеру, а темпи розвитку світової економіки були 6 значно нижчими. Такими наднаціональними структурами є міжнародні економічні організації, органи міжнародних інтеграційних об’єднань (наприклад, в ЕС це – Ради Європейського Союзу, Європейська Комісія, Європейський парламент та ін.), транснаціональні корпорації, транснаціональні банки. Вони, разом з відповідними державними органами країни, є суб’єктами регулювання міжнародних економічних відносин.

3 другої половики ХХ ст. все більш вагомою стає частка міжнародних економічних організацій в регулюванні світових економічних процесів. Їх вплив на формування міжнародних стратегій розвитку дедалі зростає. Слід розглянути особливості становлення й розвитку системи міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину ХІХ ст. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

І етап (середина ХІХ – середина 40-х років ХХ ст.) – становлення системи міжнародних організацій;

II етап (середина 40-х – кінець 50-х років ХХ ст.) – формування системи Об’єднаних Націй;

III етап (кінець 50-х м кінець 80-х років) – активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

ІV етап (з початку 90-х років) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Ця схема дещо умовна, оскільки чіткі межі між етапами накреслити неможливо. Так, регіональні організації виникали ще в 40-х роках (наприклад, РЕВ). Проте кожний з етапів характеризується найтиповішим аспектом розвитку системи, тому її виокремлення цілком виправдане.

Простежимо основні віхи на шляху утворення міжнародних організацій.

1. Становлення системи міжнародних організацій (середина ХІХ–середина 40-х років ХХ ст.). Важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова революція, яка завершилась у більшості європейських країн, США та Японії до 70-х років ХІХ ст. Європа та Північна Амери­ка вкрились густою мережею залізниць, парове судноплавство з’єднало континенти регулярними рейсами, з’явилось телеграфне сполучення. Світ став «тісним», поштові зв'язки між людьми різних країн та регіонів ставали дедалі більш поширеним явищем. Але існування в кожній країні своїх норм, тарифів, методів управління, зрештою, звичаїв у сфері транспорту й зв'язку гальмувало процес утворення світової системи сполучення. Виникла потреба в міжнародних організаціях, які упорядкували 6 національні норми в єдину функціональну систему. І такі організації з'явились.

У 1865 р. було утворено Світовий телеграфний союз, а в 1875 р. – Світовий поштовий союз. Ці дві організації, що існують і досі, до певної міри стали взірцем для створення пізніше вузько галузевих організацій глобального характеру, зокрема в морському й авіаційному транспорті.

Процес упорядкування розпочався й у сфері міжнародних валютних відносин. У 1867 р. відбулася Паризька конференція, яка визначила основні правила валютної системи, основаної на золотомонетному стандарті. До них належать: встановлення золотого змісту валют; забезпечення конвертованості валюти в золото; вільний продаж золота на міжнародних ринках; забезпечення стабільності валюти органами валютного контролю країни; формування вільно плаваючих валют у межах «золотих точок» та ін. В результаті роботи Паризької конференції не було утворено постійних міжнародних органів, але вона забезпечила умови, завдяки яким система золотомонетного стандарту діяла досить ефективно аж до Першої світової війни.

Після війни система золотомонетного стандарту розладилась. Розмежування держав воєнними діями сильно утруднило міжнародні валютні потоки. Післявоєнна економіка була зруйнована, і це спричинило ослаблення національних валют. Необхідно було встановити нові правила в міжнародних валютних відносинах, котрі відповідали б новому етапові розвитку світової валютної системи.

Це завдання мала вирішити Генуезька міжнародна економічна конференція (1922), яка проголосила встановлення золотодевізного стандарту. Іноземна валюта провідних країн стала використовуватись у міжнародних розрахунках нарівні із золотом. Як резервну валюту найчастіше вживали долар США та фунт стерлінгів. Золоті паритети були збережені, відтворено режим вільного коливання валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось активною валютною політикою урядів, рішенням міжнародних конференцій та нарад. Генуезька валютна система виявила відносну ефективність до 1929 р., але світова економічна криза (1929-1933), що супроводжувалась і валютною кризою, по суті спростувала її.

На тлі валютно-кредитних криз, що частішали, все більше відчувалась відсутність наднаціональних постійно діючих організацій, які координували б політику національних банків і фінансових інститутів різних країн. Такою організацією став Банк міжнародних розрахунків (БМР), утворений у 1930 р. в м. Базелі (Швейцарія) на основі міжнародної угоди шести держав (Бельгія, Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Японія), до яких згодом приєднались ще декілька країн. За головну функцію БМР ставив сприяння співробітництву між центральними банками країн, полегшення умов міжнародних фінансових операцій, міжнародне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Хоча БМР до кінця Другої світової війни не зміг повністю досягнути поставленої мети, все ж він був першим закладом такого типу у валютно-кредитній сфері.

Процес інтернаціоналізації економічної діяльності, що поступово набирав сили, обумовив появу міжнародних регуляторів у сфері промисловості й торгівлі. В 1833 р. було прийнято Паризьку конвенцію з охорони промислової власності. В 1919 р. утворено Міжнародну торговельну палату (МТП) – неурядову організацію, яка об’єднала приватних підприємців, компанії різних країн світу. МТП ставить за мету сприяння розвитку підприємництва шляхом заохочення торгівлі, інвестицій, вільного руху капіталів, тобто її діяльність виходить за суть торговельні рамки.

У тому ж 1919 р. було засновано Міжнародну організацію праці (МОП), яка мала статус міжнародної комісії для розробки конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов праці.

На першому етапі розвитку системи міжнародник організацій з’явились утворення переважно моно функціонального, вузькоспеціалізованого характеру. Регіональних організацій практично не було, якщо не зважати на нетривалі воєнні союзи (Антанта, наприклад). Щодо глобальних організацій загального, багатофункціонального типу, то спробою такого утворення була Ліга Націй, яка з'явилася в 1920 р. (офіційно заснована в 1919 р.) як політична реакція на наслідки Першої світової війни. Її метою був розвиток співробітництва між народами і гарантія миру та безпеки. Але інтереси європейських держав у цей час були настільки протилежні, що співробітництво налагодити не вдалось. Після виходу з Ліги двох найсильніших у Європі держав – Німеччини (1934) і CPCP (1939) – стало ясно, що організація неспроможна досягти поставлених цілей. Ліга Націй була офіційно розпущена в 1946 р., але фактично вона припинила функціонування вже напередодні Другої світової війни.

2. Формування системи Об’єднаних Націй (середина 40-х років – кінець 50-х років ХХ ст.). Другий етап формування системи міжнародних організацій був недовгим, але насиченим важливими подіями. Найголовніша з них – поява Організації Об’єднаних Націй (ООН) – унікального міжнародного утворення, яке являє собою світовий форум народів, є органом, що регулює практично всі сфери міжнародної діяльності. ООН – не просто організація; це складна, розгалужена, багатофункціональна система, що об’єднує десятки організацій різного рівня, комісій, інститутів тощо. 3 появою ООН у народів світу з'явилася надія на припинення урегулювання міжнародних проблем. Хоча ці надії виправдалися далеко не повною мірою, досягнення ООН у справі зміцнення довіри і порозуміння між народами безперечні.

ООН була утворена в 1945 р. як прояв рішучості лідерів антигітлерівської коаліції держав назавжди покінчити з фашизмом і світовими війнами. Враховуючи сумний досвід Ліги Націй, засновники нової організації вважали за доцільне побудувати її на принципово нових засадах, передбачаючи відповідальність найсильніших держав за мир і безпеку в усьому світі. Ідея солідарності народів світу була виражена в самій назві організації – Об’єднані Нації. Вважається, що цей вислів (United Nations) сформулював президент США Ф. Рузвельт.

Головною метою ООН при iї заснуванні вважалось збереження миру і демократизація міжнародних відносин. Вона й зараз посідає чільне місце в діяльності організації. Але вже дуже швидко сфера діяльності почала поширюватись, і ООН перетворилася на багатофункціональний міжнародний організм. Крім головних органів, що складають структуру ООН (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та ін.), їй підпорядковано багато організацій, найавторитетніших у світі, таких як Світовий банк або Міжнародний валютний фонд. ООН увібрала в себе навіть деякі організації, що утворились задовго до її появи (Міжнародна організація праці, Міжнародний союз електрозв'язку – колишній Світовий телеграфний союз та ін.). Компетенція ООН поширюється на економіку, гуманітарну сферу, екологію, політику.

Утворення ООН – дійсно визначальна подія другого етапу розвитку системи міжнародних організацій. Але розпочався він трохи раніше, в 1944 р., з відкриття Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції. Серед важливих її рішень – введення золото-девізного стандарту, основаного на золоті й двох резервних валютах (долар і фунт стерлінгів), при рівняння долара до золота, введення фіксованих валютних паритетів. Але найголовнішим рішенням було заснування міжнародних валютних організацій – Міжнародного валютного фонду й Міжнародного банку реконструкції й розвитку, які розпочали діяльність у 1945 р. Вони входять в систему ООН як спеціалізовані заклади.

3 інших впливових спеціалізованих закладів ООН, що утворились на цьому етапі, слід назвати Продовольчу і сільськогосподарську організацію (ФАО), Організацію з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО).

Важливою подією було утворення в 1948 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) – організації, що спричинила вплив на міжнародні відносини, який не можна оцінити однозначно. Панування в цій організації розвинутих країн, насамперед «Великої сімки», стало підставою для звинувачення її з боку соціалістичних країн і деяких країн, що розвиваються, в дискримінаційній політиці. Незважаючи на це, ГАТТ, яка трансформувалася в Світову організацію торгівлі (СОТ), і зараз є найвпливовішою й найавторитетнішою організацією в сфері світової торгівлі.

На кінець 40-х – початок 50-х років припадає становлення системи регіональних організацій. Спочатку вони мали переважно характер політичних союзів (Ліга арабських держав, Організація американських держав, Рада Європи), воєнно-політичних (Західноєвропейський союз) та воєнних (НАТО, згодом – Варшавський договір). Та поступово все більше утворюється організацій, в яких економічна функція стає домінуючою. Це – організація європейського економічного співробітництва (1948), що стала попередницею ОЕСР; Рада економічної допомоги (РЕВ, 1949); «План Коломбо» (1951); Європейське об’єднання з вугілля й сталі (1951). Але все ж таки найвищого піднесення процес регіональної інтеграції набуває на наступному етапі.

3. Активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій (кінець 50-х–кінець 80-х років). Початком цього етапу можна вважати його найважливішу подію – формування Європейського економічного співтовариства (ЕЕС), яке згодом перетворилось на економічний союз. У 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі сполучення трьох об’єднань – Європейського об’єднання вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співтовариства – організації, яка одержала офіційну назву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну «Спільний ринок». ЕЕС розпочало функціонувати з 1958 р. Його засновниками були шість західноєвропейських держав – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Вже досить швидко співтовариство продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої торгівлі між членами організації значна випереджали світовий показник; зміцнювались кооперативні виробничі зв’язки; поширювався інвестиційний процес всередині ЕЕС.

Зростання економічної могутності «шістки», її впливу на ринках Західної Європи викликали занепокоєння інших країн регіону, насамперед, Великої Британії. Як противагу ЕЕС, у 1960 р. було утворено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЕАВТ), до якої увійшли сім держав: Велика Британія, Данія, Норвегія, Австрія, Швеція та Швейцарія. Трохи пізніше до «сімки» приєдналися Фінляндія, Ісландія та Ліхтенштейн. Проте ЕАВТ неспроможна була стати гідним конкурентом Європейському Співробітництву. Її внутрішній ринок виявився значна вужчим, оскільки тільки Велика Британія мала економічний потенціал, порівнянний з потенціалом ФРН, Франції чи Італії. Країни «Великої сімки» відставали в темпах інтеграції від країн ЕЕС і поступово перетворювались на аутсайдерів на західноєвропейському просторі. На початку 70-х років ЕАВТ зазнала відчутного «розколу»: Велика Британія, що була економічним лідером і фактичним засновником цієї організації, вийшла з неї і приєдналася до ЕЕС у 1973 р.; разом з нею до такої ж дії вдалася і Данія, а згодом (1985) і Португалія. Це дуже послабило ЕАВТ, і вона так і не змогла в інтеграційному розвитку піднятися вище ступеню зони вільної торгівлі.

Європейське Економічне Співтовариство дедалі міцнішало й поширювалось географічно. До кінця 80-х років до нього увійшли також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стала дванадцятеро. Співтовариство упорядкувало організаційну структуру, впровадило основні положення спільної економічної політики. В 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЕВС), що істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введена спільна розрахункова грошова одиниця – екю. В 1958 р. засновано Європейський інвестиційний банк (ЕІБ) і Європейський фонд розвитку, в 1973 р. – Європейський фонд валютного співробітництва (ЕФВС). Поступово ліквідувались всі перешкоди на шляху внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили, технології. Шенгенською угодою (1985) скасовано прикордонний контроль над пересуванням громадян у межах ЕЕС.

ЕЕС все більше набуває рис політичного союзу, виходить за межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європейський Парламент. У 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, який, по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня – економічного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і політичне співробітництво були сполучені в єдиний процес.

На ці роки припадає розгортання діяльності Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка об’єднала майже всі соціалістичні країни: СРСР, НДР, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Монголію, В’єтнам та Кубу. В 1971 р. була прийнята Комплексна програма соціалістичної інтеграції країн РЕВ, яка мала за мету перетворити організацію в суцільний економічний простір з високим рівнем співробітництва, в єдиний народногосподарський організм. Органами РЕВ стали: Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), утворений у 1963 р. для полегшення міждержавних розрахунків, і Міжнародний інвестиційний банк (МІБ), який засновано в 1970 р. для кредитування великомасштабних проектів у країнах-членах. Проте РЕВ, по суті, не перетворився на справжнє інтеграційне угруповання; в неринкових умовах коопераційні й інші економічні зв'язки налагоджувались штучно, вольовими методами і не могли скласти органічно цілісної системи. Вже наприкінці 80-х років неефективність РЕВ стала очевидною.

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій характеризується винятковою інтенсивністю процесу регіональної інтеграції. Не в останню чергу під впливом успіху ЕЕС в різних регіонах світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економічну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з'явилася саме тоді. Найвідоміші з них:

• в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967); Організація Ісламська конференція (1971); Рада із співробітництва арабських країн Перської затоки (1981); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АПЕК, 1989);

• в Африці: Організація африканської єдності (ОАЕ, 1963); Центральноафриканський митний і економічний союз (1966); Економічне співтовариство західно африканських держав (ЕКО­ВАС, 1976);

• у Латинській Америці і Карибському басейні: Антська група (1969); Карибський спільний ринок (1973); Латиноамериканська економічна система (1975); Латиноамериканське інтеграційне об’єднання (1982); Міжамериканське інвестиційне співробітництво (1989).

Економічним стимулом процесу регіональної інтеграції мали стати регіональні банки розвитку. Спочатку міркувалося, що ці банки будуть складатися тільки з представників регіональних організацій; але вже невдовзі виявилося, що більшість із них не може існувати на власні кошти, отже, за невеликим винятком (наприклад, Ісламський банк), до їх складу входять і деякі розвинуті країни.

Система регіональних банків розвитку утворилася саме на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959); Центральноамериканський банк економічної інтеграції (1960); Африканський банк розвитку (АфБР, 1966); Азіатський банк розвитку (АзБР, 1966) Карибський банк розвитку (1970); Західноафриканський банк розвитку (1973); Арабський банк економічного розвитку в Африці (1973); Банк розвитку держав Центральної Африки (1975); Східноафриканський банк розвитку (1976).

Крім того, було утворено різні регіональні фонди і програми допомоги країнам, що розвиваються (Арабський фонд економічного і соціального розвитку, Африканський фонд розвитку, Арабський валютний фонд та ін.). Ці фонди звичайно засновувались регіональними організаціями або регіональними банками розвитку.

Процес регіоналізації міжнародних відносин знайшов відбиток у завершенні побудови структури регіональних органів ООН, комісій з розвитку регіонів. Ще на попередньому етапі були утворені Економічна комісія для Європи (ЕКС), Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) та Економічна комісія для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). До них тепер додались Економічна комісія для Африки (ЕКА) та Економічна і соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

На третій етап припадає активізація процесу розвитку інституціональної структури міжнародного валютно-кредитного ринку. Складається група Світового банку на чолі з МБРР: у 1956 р. утворюється Міжнародна фінансова корпорація (МФК), в 1860 р. – Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в 1966 р. – Міжнародний центр з регулювання інвестиційних спорів, в 1988 р. – Багатостороннє агентство з гарантії інвестицій (БАГІ).

Третій етап характеризується піднесенням процесу утворення й функціонування міждержавних організацій з експорту товарів; вони, по суті, являють собою своєрідні міжнародні синдикати. Серед них найбільш впливовою є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка заснована в 1960 р. групою нафтовидобувних країн, що розвиваються. На початку 70-х років ОПЕК вдалося запровадити вигідні для себе світові ціни на нафту, що навіть спричинило неабияку енергетичну кризу.

Триває удосконалення й розгалуження системи ООН. Під її патронатом утворюються організації, що обіймають якусь вузьку сферу економіки. Це – Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ, 1957), Міжнародна морська організація (ІМО, 1958), міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР 1977); особливий статус щодо ООН має Світова туристська організація (СТО, 1975).

3 метою координації економічних відносин у сфері світової торгівлі, поліпшення умов торгівлі, особливо з урахуванням інтересів країн, що розвиваються, утворено важливий орган ООН – Конференцію з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД, 1964). На відміну від ГАТТ, ця організація відкрита для будь-якої країни. Якоюсь мірою вона мала стати альтернативою жорстокому курсові ГАТТ; втім, вона її не замінила. Відбулося певне розгалуження функцій ГАТТ і ЮНКТАД, а для координації їх дій було утворено спільний Міжнародний торговельний центр (МТЦ, 1964). Регулювання міжнародних відносин у промисловій сфері, сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, було покладено на Організацію Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Третій етап розвитку системи міжнародних організацій виявився дуже плідним. Відбувався процес галузевої диверсифікації (залучення до системи все нових сфер міжнародної економіки); водночас система розвивалася вшир, охоплюючи все нові країни й регіони. Паралельно йшов розвиток регіоналізації системи та її глобалізації. Останнє стверджується не тільки зміцненням взаємодії організацій всередині системи, а й перетворенням деяких регіональних організацій у світові. Так, у 1961 р. з'явилася Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), яка «виросла» з регіональної Організації європейського економічного співробітництва. Глобалізація в розвитку системи міжнародних організацій проявляється також у тому, що вже багато країн беруть участь у декількох організаціях водночас, тобто відбувається безперервне, багатостороннє співробітництво майже всіх країн світу в єдиній системі міжнародник організацій.

4. Відновлення єдиної системи міжнародних економічних відносин (з 90-х років ХХ ст.). Об’єктивний хід розвитку міжнародної економіки, поглиблення глобалізації міжнародник відносин все більше виявляли неприродність розколу світового господарства на дві системи – ринкову і неринкову, соціалістичну. Все яснішою ставала нагальна необхідність економічних і соціально-політичних перетворень у соціалістичних країнах.

Знаменною віхою в процесі зближення двох систем став Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який було підписано в Гельсінкі ще в 1975 р. В ньому передбачались заходи щодо зміцнення довіри між країнами. В 1990 р. учасники Наради прийняли Паризьку хартію для нової Європи, декларуючи кінець ери конфронтації і початок ери демократії, миру і єдності. В 1995 р. Нарада набула нової назви – Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЕ). Нині в ОБСЕ беруть участь майже всі європейські держави, азіатські країни СНД, а також США і Канада.

Головної метою ОБСЕ проголошується мир між європейськими країнами, що сприятиме миру і безпеці в усьому світі. Вона сформулювала відомі «десять принципів», на яких мають будуватись відносини між державами.

Для підтримки переходу країн Центральної та Східної Європи до ринкової економіки в 1990 р. було утворено Європейський банк реконструкції і розвитку (ЕБРР), який надалі виділяв значні кошти на здійснення реформ в колишніх соціалістичних країнах. До речі, Україна посідає друге місці серед країн-позичальників за обсягом одержаних кредитів від ЕБРР.

Гельсінський акт можна з повною підставою вважати провозвісником нової ери економічних і політичних зносин між країнами не тільки в Європі, а й в усьому світі. 90-ті роки стали епохою розпаду соціалістичної системи в цілому, а також зникнення найбільшої соціалістичної держави – СРСР. Утворилась принципово нова світова ситуація, яка не могла не вплинути істотно і на стан системи міжнародних організацій.

Ліквідуються такі великі блоки, як Організація Варшавського договору та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Натомість утворюються регіональні організації, які сполучають як нові незалежні держави, так і колишні соціалістичні країни Європи. Значною мірою цей процес має характер «заповнення вакууму»: на теренах постсоціалістичного простору просто-таки мали з'явитися організації, які не дали б згаснути інтеграційному руху. Так утворилася Співдружність Незалежних держав (СНД, 1991). Колишні балтійські республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), а також Росія і Польща об’єдналися з іншими країнами Балтії в Раду держав Балтійського моря (1992). Казахстан, Азербайджан і колишні радянські республіки Середньої Азії стали членами Організації економічного співробітництва, яке було сформоване ще в 1985 р. з ініціативи Ірану, Пакистану й Туреччини.

Утворена колишніми радянськими республіками Співдружність Незалежних держав виявила недостатність стимулювання інтеграційного процесу через низку причин. Тому глибина й обсяг економічного співробітництва всередині СНД поки що не відповідає тим цілям, заради яких ця організація була заснована, – перетворення пострадянського простору у гармонійну економічну системуна принципах державної незалежності й органічної господарської взаємодопомоги.

Щоб подолати неефективність системи в межах СНД, відбуваються спроби активізувати інтеграційні процеси на локальному рівні. Так, була утворена організація ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) для зміцнення економічних відносин на південній «окраїні» СНД; зокрема, передбачалося побудувати надійний газонафтовий коридор, відновити «шовковий шлях».

Найтісніші взаємовідносини в межах СНД склалися між Росією й Білоруссю, які фактично мають форму митного союзу, а в недалекому майбутньому можуть перетворитися на економічний та валютний союз.

У 2004 р. було затверджено угоду про формування на принципах зони вільної торгівлі Єдиного економічного простору (СЕП) за участі України, Росії, Білорусі й Казахстану.

Другою за значенням подією на цьому етапі розвитку системи міжнародних організацій було переростання Європейського економічного співтовариства в Європейський Союз, що було підтверджено Маастрихтською угодою 1992 р. (увійшла в дію 1993). Суть трансформації полягає в тому, що економічний союз, який вже до цього часу сформувався, доповнився валютним і політичним союзом. Суттєвої реконструкції зазнала валютна система CC.

Замість ЕФВС було утворено Європейський валютний інститут (1994), який здійснив валютну реформу. Сучасні валютні відносини країн CC базуються на Європейській системі центральних банків на чолі з Європейським центральним банком (СЦБ, 1999). Впроваджено спільну валюту – євро.

Авторитет ЕС, його вплив на міжнародну економіку дедалі зростає. Він стає взірцем економічного порядку для багатьох країн, насамперед, для європейських, які прагнуть вступити до нього, або хоча б встановити з ним особливі партнерські стосунки. В 1995 р. кількість членів CC становила 15.

У 2004 р. до складу CC увійшли ще 10 європейських країн (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія й Литва). Європейський Союз територіально впритул наблизився до України, якій надано статус «сусідства».

Процеси регіоналізації поширюються. В 1994 р. укладено Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), що об’єднала США, Канаду та Мексику. Тоді ж утворюються Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), який трансформувався із зони преференційної торгівлі, Західноафриканський економічний і валютний союз (УЕМОА), а в 1995 р. – Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).

Важливою подією стало перетворення в 1995 р. ГАТТ на Світову організацію торгівлі (СОТ) із істотним розширенням функцій.

Найсуттєвіший вплив на формування міжнародних стратегій розвитку мають економічні структури ООН, Міжнародний валютний фонд, Група Світового банку й Світова організація торгівлі, Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР).