Ціна - грошове вираження вартості товару, грошова сума, яка стягується за конкретний товар. Ціна являє собою економічну категорію, що означає суму грошей, за якою продавець хоче продати, а покупець готовий купити товар.
Ціноутворення - це процес формування цін на товари і послуги. Більшість авторів, безумовно, пов’язують визначення ціни з вартістю товару, яка, в свою чергу, повинна виражати собою і необхідність товару, його доступність, цінність, а також враховувати витрати на його виробництво.
Існують дві основні системи ціноутворення: ринкове, яке функціонує на базі взаємодії попиту і пропозиції, і централізоване державне формування цін державними органами.
Для першої системи характерна досконала конкуренція, що виникає на ринку, коли існує достатня кількість фірм (підприємств), або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не в змозі вплинути на ціну будь-якого товару. Істотним відхиленням від досконалої конкуренції є недосконала конкуренція або елементи монополії. Тоді в політику ціноутворення втручається держава.
Існує прямий і непрямий вплив держави на ціни. Прямий вплив здійснюється шляхом встановлення певного порядку ціноутворення, непрямий спрямований на зміни кон'юнктури ринку, створення певного положення в сфері фінансів, валютних, податкових операцій, оплати праці.
При переході до ринкових відносин в Україні також використовують фіксовані й регульовані ціни, в основному на продукцію і послуги виробничо-технічного призначення (електроенергія, послуги транспорту, зв'язку), а також на життєво важливі товари і послуги для населення (хліб, комунальні послуги тощо). Існують такі методи регулювання цін:
Ø встановлення фіксованих цін;
Ø встановлення граничних рівнів цін;
Ø встановлення граничних рівнів торгових надбавок;
Ø застосування граничних рівнів рентабельності;
Ø введення обов'язкового декларування зміни ціни.
Для більш точного розуміння важливості ціни та ціноутворення розглянемо також функції ціни.
Ціна виконує різні економічні функції:
ü облікову;
ü розподільчу;
ü стимулюючу;
ü регулюючу.
Облікова функція забезпечує еквівалентність обміну, тобто виторг від реалізації продукції (робіт, послуг) за інших рівних умов забезпечує відшкодування витрат на виробництво і реалізацію, а також утворення прибутку в розмірі, що дозволяє удосконалювати і розвивати виробництво, підвищувати життєвий рівень працівників. Цю функцію ціни виконують завжди. Знаючи, у що обходиться та чи інша продукція, можна за допомогою цін порівнювати різні її види, а також виражати в грошовому вимірі будь-яку кількість продукції і послуг.
Розподільча (чи перерозподільна) функція складається в розподілі доходу між виробниками і споживачами. Якщо ціна товару вище його вартості, то виробник відшкодовує свої витрати і дістає прибуток. Якщо ж ціна нижче вартості, то виробник працює собі в збиток. Споживач, використовуючи продукцію, також має різну економічну вигоду.
Отже, розподільча функція ціни виражає напрямок розподілу - на користь виробника чи споживача. Іншими словами, у результаті відхилення цін від вартості національний доход перерозподіляється між накопиченням і споживанням. Задачі перерозподілу національного доходу у визначених економічних, соціальних чи політичних цілях може успішно вирішувати податкова система. Тому необхідно поступово звільняти ціни від цієї функції і передавати її виконання податковій системі.
Стимулююча функція полягає в тому, що підвищені ціни стимулюють підприємства до випуску прогресивних і дефіцитних видів продукції, а знижені - до зняття з виробництва застарілої продукції.
Регулююча функція виражається в балансуванні попиту та пропозиції. Якщо немає можливості досягти відповідності попиту та пропозиції зміною обсягу виробництва чи це недоцільно, використовується інструмент ціни. У машинобудуванні він застосовується як стосовно засобів виробництва (наприклад, знижені ціни на сільськогосподарську техніку), так і стосовно споживчих товарів тривалого користування (наприклад, підвищені ціни на легкові автомобілі).
Світовою практикою накопичений досить великий досвід розробки і використання ринкового механізму ціноутворення, на котрий впливають такі умови:
- кількість суб'єктів ринку (продавців і покупців): чим їх більше, тим у меншому ступені змінюється ціна;
- незалежність суб'єктів ринку: чим їх менше, тим більше можливостей як у продавців, так і в покупців впливати на рівень ціни, і навпаки;
- ступінь індивідуалізації продукції (робіт, послуг): чим різноманітніше їхній асортимент, тим більше ймовірність того, що окремі їхні види зможуть витримати загальний напружений стан ринку;
- зовнішні обмеження: на рівень цін на ринку впливають такі фактори, як попит, пропозиція, державне регулювання цін та ін.
Процес вироблення промислової стратегії в області встановлення цін на продукцію складається з ряду послідовних етапів: 1) встановлення цілей ціноутворення; 2)оцінка попиту; 3) вивчення цін на продукти конкурентів; 4) вибір методу ціноутворення; 5) облік факторів, що впливають на встановлення ціни; 6) остаточне встановлення ціни.
Встановлення цілей ціноутворення. Для розробки відповідної цінової стратегії підприємство (фірма) повинне насамперед визначити цілі, що багато в чому видні вже із самого позиціонування на ринку продукції (робіт, послуг) і повинні бути спрямовані на досягнення підприємством стратегічних задач, що стоять перед ним у конкретному ринковому сегменті.
Оцінка попиту. У загальному випадку ціна і попит знаходяться в обернено пропорційній залежності, тобто зі збільшенням ціни попит падає, і навпаки. Однак характер цього зв'язку не однаковий для різних видів продукції, оскільки підвищення цін на деякі з них може сприйматися як значне поліпшення їхньої якості і приводити до підвищення попиту. Але таке підвищення попиту можливо тільки до визначеної межі, після чого знову починається спад.
Вивчення цін на продукти конкурентів. Ціни, установлювані конкурентами, багато в чому визначають цінову стратегію підприємства, тому їх необхідно ретельно аналізувати. Ціни на промислову продукцію і її якість повинні знаходитися у прямій залежності, тому споживачі, вибираючи підприємство для обслуговування, прагнуть зіставити насамперед ці показники. Перевага віддається підприємству, у якого ціни в більшій мірі відповідають рівню якості. Для аналізу продукції конкурентів підприємства звичайно використовують метод експертних оцінок показників якості.
Вибір методу ціноутворення. Розробляючи цінову стратегію, підприємство може вибрати одну з альтернативних концепцій ціноутворення:
§ ціноутворення, орієнтоване на витрати (метод повних витрат, метод прямих витрат, метод аналізу беззбитковості);
§ ціноутворення орієнтоване на споживачів (метод цінових ліній, метод цінового лідерства, метод пакетного ціноутворення, метод не округлених цін, метод аукціону);
§ ціноутворення, орієнтоване на конкурентів.
Облік факторів, що впливають на встановлення ціни. Обраний метод ціноутворення багато в чому визначає цінову стратегію підприємства, для успішного здійснення якої необхідно враховувати ряд факторів, що впливають на встановлення цін. Це такі фактори:
ü імідж підприємства. Ним багато в чому визначається встановлення цін. Підприємство, пропонуючи свою продукцію споживачам, повинне насамперед піклуватися про те, як воно буде виглядати на фоні інших підприємств, як буде сприйматися споживачами його продукція. Імідж підприємства формується під впливом безлічі факторів, таких як відносини зі споживачами, якість продукції і ціна на неї. Розробляючи цінову стратегію, підприємство повинне враховувати імідж, що склався у споживачів, оскільки чим більший його авторитет, тим більшою довірою і популярністю користається його продукція;
ü географія. Багато підприємств мають розгалужену мережу філій і представляють свою продукцію по усьому світі. Тому виникає необхідність орієнтації цінової стратегії на особливості грошових ринків у різних країнах (регіонах). Застосування єдиної цінової стратегії без обліку географічного фактора може привести до істотних втрат, що так чи інакше змусить підприємство переглянути свої підходи до ціноутворення;
ü цінові знижки. Багато підприємств активно використовують у своїх цінових стратегіях різні цінові знижки, покликані стимулювати придбання промислової продукції у великих обсягах. Звичайно подібні цінові знижки застосовуються у відношенні великих споживачів продукції. Однак установлення знижок і надбавок потребує від підприємств точного аналізу своїх витрат, щоб збільшення обсягів продажу сприяло не скороченню, а збільшенню прибутку.
Остаточне встановлення ціни. Метод ціноутворення багато в чому визначає майбутню ціну на промислову продукцію, однак остаточно встановлена ціна може істотно відрізняються від пропонованої заздалегідь. Це пояснюється наявністю приведених вище факторів, що впливають на встановлення цін. Однак облік цих факторів знов-таки не дає ще остаточної ціни, оскільки необхідний також аналіз деяких психологічних показників. Встановлюючи остаточну ціну, варто подбати про те, щоб вона була доступна споживачам і в той же час підкреслювала якість продукції.
Основні принципи встановлення і застосування цін на товари і тарифи на послуги, а також організації контролю за їхнім дотриманням на території України визначаються Законом України "Про ціни і ціноутворення" і іншими законодавчими і нормативними документами. Дія цього Закону поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності і підпорядкованості. Відповідно до цього закону в народному господарстві України застосовуються вільні, державні фіксовані і державні регульовані ціни і тарифи, а також контрактні (зовнішньоторговельні) ціни. Державне регулювання в сфері ціноутворення і застосування цін здійснюється різними методами, серед яких можна виділити:
• визначення переліку продукції і послуг, що підлягають державному регулюванню, у тому числі монопольної продукції;
• установлення граничних рівнів цін і тарифів, а також торгових надбавок (знижок);
• нормування рентабельності;
• заморожування цін.
У першу чергу, державному регулюванню підлягають ціни на продукцію і послуги підприємств державної власності. До них відносяться тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послуги і квартирну плату, послуги зв'язку й ін.
Системи цін класифікують за певними ознаками:
1) за характером обігу, що обслуговується:
· оптові (гуртові) ціни, за якими підприємство реалізує виготовлену продукцію іншим підприємствам та збутовим організаціям;
· закупівельні ціни, за якими реалізується сільськогосподарська продукція виробниками державним та комерційним організаціям для подальшої переробки;
· роздрібні, за якими товари реалізуються в роздрібній торговій мережі населенню;
· ціни та тарифи на послуги населенню;
· надбавки у сфері обігу (оптово-збутові, торгівельні);
· тарифи на вантажні й пасажирські перевезення - плата, що стягується транспортними організаціями за перевезення з відправників вантажів або пасажирів.
2) за ступенем залежності від втручання держави при її встановленні:
· вільні ціни, що формуються на ринку на базі взаємодії попиту і пропозиції;
· регульовані, формуються під впливом попиту та пропозиції, але держава втручається, впливаючи безпосередньо на їх зростання чи зниження, або шляхом регламентації рентабельності, та ін.
· фіксовані, встановлюються державними органами на обмежений круг товарів.
3) за способом фіксації:
· контрактні, встановлюються за згодою сторін і реєструються в контракті;
· трансфертні, застосовуються при реалізації продукції між філіями і підрозділами одного підприємства або асоціації;
· біржові, використовують для продажу товарів через біржі;
· ціни торгів, застосовуються коли декілька підрядників, які конкурують між собою, пропонують замовнику свої проекти на виконання певних робіт, з яких він на конкурсній основі вибирає найбільш ефективний.
4) за ступенем обґрунтованості:
· базисні, застосовуються як вихідна база при встановленні ціни на аналогічні вироби;
· довідкові, публікують в каталогах, прейскурантах, газетах, довідниках та економічних оглядах. Вони використовуються фахівцями як орієнтовна інформація при встановленні цін на аналогічну продукцію або при аналізі рівнів та співвідношення цін;
· прейскурантні, являють собою вид довідкової ціни, публікуються в прейскурантах фірм - виробників або продавців;
· фактична ціна угоди враховує застосування різних надбавок або знижок до базисної ціни;
· ціна споживання, визначає всі витрати покупця, пов'язані з купівлею товару, його доставкою та витратами з експлуатації.
5) за часом дії цін:
· постійні, ті, що не змінюються протягом всього терміну постачання продукції за даним контрактом або договором;
· поточні, за якими здійснюється постачання продукції в даний період часу. Вони можуть змінюватися на протязі виконання одного контракту залежно від кон'юнктури ринка;
· сезонні, діють протягом певного періоду часу;
· ступінчасті, являють собою низку цін, що послідовно знижуються згідно з попередньо прийнятою шкалою.
Ціни на комунальні послуги (оплата житла, збирання сміття, прибирання території та ін.) називають тарифами.
Комунальними тарифами називають систему ставок, за якими підприємства житлово-комунального господарства реалізують свою продукцію (послуги) споживачам. За своїм економічним змістом комунальні тарифи є різновидом роздрібних цін.
Під послугою слід розуміти будь-яку корисну діяльність чи роботу, що надається підприємствам, організаціям чи приватним особам. Характерним для послуги є те, що вона не існує самостійно від людини чи речі, яким вона надається.
У цілому послуги мають риси, що відрізняють їх від товарів: нематеріальний характер; невіддільність від осіб, які споживають послуги (індивідуальний характер споживання); нездатність до збереження (неможливо накопичувати і перевозити); нерозривність виробництва і споживання послуги і нестабільності якості, при оцінці якої треба враховувати не тільки результат, але і процес надання послуги.
В основу формування комунальних тарифів закладено вимоги так званого «витратного механізму ціноутворення». Основою комунального тарифу є собівартість, тобто витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг). Величина тарифу, як і роздрібної ціни повинна бути достатньою для відшкодування витрат на виробництво і реалізацію продукції (послуг) і, крім того, включати певну частку прибутку.
Розробка комунальних тарифів базується на індивідуальній (а не середньо-галузевій) нормативній собівартості, що відображує об'єктивні природні, демографічні, містобудівельні, економічні умови кожного населеного пункту. Комунальний тариф включає: повну собівартість, прибуток, ПДВ.
Затверджуються комунальні тарифи виконкомами місцевих Рад народних депутатів. Підприємства житлово-комунального господарства використовують єдині й диференційовані тарифи.
Для єдиних тарифів характерним є те, що величина ставки не змінюється залежно від якості продукції (послуги) або інших факторів. Єдиний тариф використовують підприємства пасажирського електротранспорту. Його величина не змінюється залежно від відстані перевезення.
Диференційовані тарифи застосовують двох видів:
1) коли величина ставки залежить від якості наданої послуги;
2) коли величина ставки залежить від категорії споживачів.
У першому випадку диференціація ставок обґрунтована, оскільки для надання послуги більш високої якості необхідні й більші витрати. У другому випадку диференціація ставок економічно не обґрунтована, тому що всім категоріям споживачів продається продукція (послуги) однакової якості, маючи, отже, однакову собівартість.
Диференційовані тарифи за ознакою якості послуг застосовують у лазнях, пральнях, готелях. У водопровідному, каналізаційному, тепловому господарстві використовують тарифи, диференційовані за категоріями споживачів.
Більш детально комунальні тарифи можна розглянути, проаналізувавши особливості ціноутворення на підприємствах електричного транспорту. Термін тариф має в практиці підприємств міського електричного транспорту, принаймні, три значення:
ü установлена муніципальними органами плата за одну поїздку в трамваї або тролейбусі, тобто роздрібна ціна послуги, що транспорт надає пасажиру;
ü фактично сформована в даному господарстві за звітний період дохідна ставка або середня ціна поїздки одного пасажира, тобто частка від розподілу суми виручки на звітну кількість перевезених пасажирів;
ü ціна одиниця обсягу транспортної роботи (розрахунковий тариф).
Загальноприйнятий метод розрахунку тарифу - середньої ціни поїздки - не зовсім точний. Вірніше середній тариф, що склався або складається, на пасажира розраховувати як середньозважену величину тарифів на перевезення по різних видах проїзних документів. Для цього планову кількість платних пасажирів на розрахунковий рік варто визначати на основі детального аналізу реалізації кожного з діючих у господарстві видів проїзних документів, у тому числі контрольних і інших разових квитків, абонементних талонів і усіх видів квитків багаторазової дії. Визначивши в плані кількість квитків кожного виду, що підлягають реалізації, знаючи вартість цих квитків і відповідне їм звітне число поїздок, можна розрахувати середній тариф для кожного виду проїзних документів:
Т n = 
= 
, (6.1)
де Nn - число проїзних документів даного виду;
Sn - вартість одного проїзного документа;
Pn - відповідне йому звітне число поїздок.
Далі одержуємо середньозважений тариф:
Тср = 
, (6.2)
де Δ - частка загального обсягу перевезень, що відповідає кожному виду проїзних документів.
Тарифи на послуги МЕТ відповідно до його галузевої специфіки характеризуються деякими особливостями. Так, плата за проїзд установлюється не залежно від наявності попиту на перевезення. Одиниця тарифікації збігається з обсягом одноразової реалізації послуг, інакше кажучи, не можна одночасно здійснити дві поїздки або провезти у вагоні половину пасажира. Ціна квитка на міському електротранспорті не залежить від якості, дальності або комфортабельності поїздки. Нарешті, рівень тарифів, що зберігається, задовольняє потреби населення в транспортному обслуговуванні незалежно від його збитковості, що покривається за рахунок бюджетних дотацій. Таким чином, пасажир, що придбає квитки, тільки лише частково покриває транспортні витрати підприємства.
В даний час діють єдині тарифи, тобто тарифи, що передбачають визначену оплату поїздки незалежно від її довжини і тривалості. Квиток, оплачений по такому тарифу, не дає права пересадження в інший вагон (машину): перервана поїздка при її поновленні або при пересадженні вимагає нової оплати. Тарифи на трамвайні і тролейбусні перевезення, як правило, одноставкові, однакові для усіх внутрішніх міських маршрутів у межах одного міста.
Діючі тарифи значно нижче фактичної собівартості перевезень. Різниця між доходами, що визначаються тарифами і рівнем збору виручки, і собівартістю всього обсягу перевезень визначає величину збитку, що відшкодовується підприємству в більшості випадків у порядку прямої дотації за рахунок місцевого бюджету.
Право пасажира на оплачену поїздку підтверджують видані кондуктором трамвайні і тролейбусні відривні квитки, контрольні квитки (при без кондукторній роботі), а також абонементні квитки, що підлягають компостуванню, які при переході на без касове обслуговування стають єдиною формою разової оплати проїзду. Усі ці види квитків здобуваються пасажиром по ціні, що збігається з тарифом.
В переважній більшості тарифи на проїзд у трамваї і тролейбусі фіксовані, єдині для визначеного виду транспорту і категорії маршруту на території міста. При цьому договірні тарифи встановлюються за згодою з замовниками, виходячи з рівня фактичних витрат і необхідної чи встановленої рентабельності. Вільні ж транспортники встановлюють тарифи самі за узгодженням з муніципальними органами з урахуванням балансу попиту та пропозиції (наприклад, комерційні рейси). Величина фіксованого тарифу затверджується з урахуванням соціальних факторів і загальної ситуації в місті.
Тарифи на транспортну послугу, власне кажучи, є ціною транспортної продукції, і тому для них характерні усі функції ціни: облікова, розподільча, регулююча і стимулююча. Однак специфіка транспортних тарифів така, що вони не виконують ні однієї з них. МЕТ надає “монопослугу”, облік якої йде звичайно в натуральних фізичних показниках. Технологічний монополізм транспортного підприємства виключає саму можливість виміру індивідуальних витрат праці в порівнянні із суспільно необхідними. У системах МЕТ свідомо відомі кількісні і якісні (структурні) характеристики можливих споживачів і діапазон коливань їхніх потреб у послузі.
Тарифи, проїзна плата встановлюються і діють на транспортних підприємствах практично незалежно від споживчих властивостей послуги. Виключення - підвищений тариф за проїзд в автобусах-експресах. Має місце іноді навіть зворотне: збільшення плати за проїзд при одночасному зниженні рівня обслуговування. Вагони, машини, режими руху відрізняються один від одного витратами пасажирського часу, комфортністю поїздки тощо. Однак на тарифах це ніяк не відбивається.
Дуже своєрідна і цінова еластичність попиту на послуги міського транспорту, тобто вплив змін тарифу на зміну попиту. Сам попит досить специфічний. Насамперед, він визначається потребою - потенційною рухливістю населення. На другому місці перебувають умови, що надає транспорт (час підходу до зупинки, очікування на зупинці, тривалість самої поїздки, її комфортність). Лише в третю чергу діє фактор вартості проїзду. Однак у міру абсолютного росту останнього фактора роль його зростає, що виявляється досить своєрідно: немає підстав говорити про серйозне зниження попиту, але число пасажирів, що намагаються ухилитися від оплати проїзду, стрімко росте.
Враховуючи спеціальну значущість МЕТ, місцеві органи влади встановлюють тарифи, значно нижчі за собівартість перевезення пасажира. Для покриття збитків місцевою радою народних депутатів з міського бюджету виділяються відповідні дотації. Діюча система не створює зацікавленості підприємств в пошуку резервів зниження витрат, тому в умовах ринкових відносин одним з напрямів створення необхідних умов для стимулювання ресурсозбереження в роботі підприємств МЕТ є впровадження планово - розрахункових тарифів.
Планово-розрахункові тарифи встановлюються з огляду на те, що підприємству треба надати можливість одержувати доход, достатній для 
покриття витрат на обслуговування населення, і забезпечити можливість отримання прибутку, необхідного для розвитку підприємства. Визначається за формулою
Тпл.р = (Сн + ПР) / Пвмпр, коп./ маш.км, (6.3)
де Сн - нормативна (планова) собівартість перевезення пасажирів, тис. грн.;
ПР- прибуток, який встановлений згідно з галузевим рівнем рентабельності, тис. грн.;
Пвмпр - пробіг рухомого складу, приведений по місткості, маш-км.
Планово-розрахунковий тариф розраховують окремо для трамвайного і тролейбусного господарств. Планово-розрахунковий тариф встановлюють на підставі договору між підприємством МЕТ і місцевими органами влади, він є незмінним протягом року.
Величину фінансової допомоги визначають за формулою
ФП = Тпл.р * Пвмпр - Д, тис.грн., (6.4)
де Тпл.р - планово-розрахунковий тариф, коп./ маш-км
Пвмпр - пробіг рухомого складу, приведений по місткості, маш-км.
Д - доходи від перевезення пасажирів (за фактичними тарифами), тис. грн.
Крім тарифів на послуги міського транспорту трамвайно-тролейбусні підприємства розробляють і затверджують на основі відповідних кошторисів і калькуляцій ціни на ремонт рухомого складу і інших технічних засобів транспорту, виготовлення і ремонт агрегатів, запасних частин, деталей та іншу продукцію ремонтних заводів, майстерень і (в окремих випадках) - ремонтно-експлуатаційних депо. Усередині підприємств дані ціни діють як фіксовані, а при зовнішній взаємодії - як договірні.
Доходи підприємств МЕТ
Доход є основним джерелом покриття здійснених підприємством витрат і формування прибутку, одним з основних показників, що відбивають фінансовий стан підприємства.
Доход - сума грошових коштів, що надходять на підприємство, від реалізації продукції, надання послуг тощо. Виручка від реалізації визначається як добуток обсягу реалізованої продукції і ціни за одиницю продукції.
Підприємство отримує дохід при здійсненні не тільки операційної, а й фінансово-інвестиційної діяльності. При цьому формування доходу від кожного виду діяльності має певні особливості.
Під операційною діяльністю підприємства розуміється основна його діяльність (виробництво або реалізація продукції, товарів, надання послуг, виконання робіт), яка є головною метою його створення, а також всі інші види діяльності, які не належать до фінансової або інвестиційної діяльності.
До фінансової належить діяльність, що спричиняє зміну розміру та складу власного і залученого підприємством капіталу (випуск підприємством корпоративних та боргових цінних паперів, отримання та погашення кредитів, викуп власних акцій, погашення випущених підприємством облігацій тощо).
Інвестиційна діяльність підприємства передбачає придбання та продаж необоротних активів, а також фінансових інвестицій.
Дохід підприємства від операційної діяльності складається з доходу від його основної діяльності та інших операційних доходів. Основна діяльність підприємства пов`язана виробництвом та збутом продукції ( надання послуг, виконанням робіт) і повинна забезпечувати отримання доходів, достатніх для відшкодування витрат виробництва й обігу, а також отримання певного прибутку. Дохід підприємства від операційної діяльності визначається двома методами:
· касовим;
· нарахувань.
При касовому методі доходом, або виручкою, підприємства вважаються грошові кошти, що надійшли від покупців протягом певного періоду на розрахунковий період або в касу підприємства за фактично відвантажену продукцію (надані послуги, виконані роботи).
При методі нарахувань доходом, або виручкою, підприємства за певний період є вартість відвантаженої в цей період покупцям продукції (наданих послуг, виконаних робіт) незалежно від того, чи оплачена вона покупцями протягом цього періоду. В Україні для визначення виручки підприємства застосовується метод нарахувань.
Крім доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємство в результаті операційної діяльності отримує також інші операційні доходи. До них належать отримана від орендаторів орендне плата за тимчасово надане їм у користування майно; дооцінка запасів матеріальних цінностей на складі підприємства тощо.
В інший спосіб формуються доходи від фінансово-інвестиційної діяльності підприємства. Їх поділяють на дві групи: доходи від участі в капіталі та інші фінансові доходи.
До доходів від участі в капіталі належить прибуток, отриманий підприємством від здійснених ним інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких здійснюється за методом участі в капіталі. Згідно з цим методом отриманий такими підприємствами чистий прибуток не розподіляється між підприємствами-інвесторами, а пропорційно до їх часток у капіталі цих підприємств збільшує балансову вартість їхніх інвестицій.
Дохід від участі в капіталі визначається як добуток чистого прибутку отриманого асоційованим, дочірнім або спільним підприємством, на частку у статутному капіталі підприємства-інвестора і розраховується за формулою:
Дуч.к = 
, (6.5)
де α – частка інвестицій підприємства-інвестора у статутному капіталі асоційованого (дочірнього, спільного) підприємства (у вигляді десяткового дробу);
П - прибуток.
Якщо інвестиції підприємства у статутний капітал іншого підприємства не перевищують 25 % його загального обсягу, то отримані від таких інвестицій доходи належать до інших фінансових доходів. До інших фінансових доходів належать також отримані дивіденди, відсотки, доходи від фінансової оренди (наданих в оренду майнових об`єктів з правом їх викупу орендаторами) та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, отриманих за методом участі в капіталі).
Крім доходу від операційної та фінансово-інвестиційної діяльності підприємство може отримувати й інші доходи. До них належать такі доходи:
ü від реалізації необоротних активів і цілісних майнових комплексів, фінансових інвестицій;
ü від підвищення курсу валюти, яку має підприємство на банківських рахунках (якщо валютні операції не пов`язані з основною діяльністю підприємства);
ü від безоплатно отриманих матеріальних і нематеріальних цінностей;
ü від дооцінки балансової вартості основних фондів.
Тобто, дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - це загальний дохід підприємства від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), тобто з урахуванням включених сум непрямих податків (акцизного збору, податку на додану вартість) і без урахування наданих знижок, вартості повернених покупцями товарів. Цей дохід зменшується на певні податки, збори і вирахування. Розглянемо основні з них.
Податок на додану вартість - це сума податку на додану вартість, що входить до доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, послуг).
Акцизний збір - це сума, врахована в доході (виручці) від реалізації підакцизної продукції (товарів, робіт, послуг).
Інші вирахування з доходу - це сума наданих знижок, вартість реалізованих, але повернених покупцями товарів та інші суми, що підлягають вирахуванню з доходу від реалізації.
Зменшення доходу підприємства на суму зазначених податків, зборів і вирахувань дає змогу отримати чистий дохід (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства.
В цілому можна відмітити, що доходи підприємства від усіх видів діяльності складають валовий доход. В свою чергу, валовий доход, зменшений на суму непрямих податків (ПДВ, акциз) - чистий доход.
На комунальних підприємствах, які мають встановлені різні тарифи для окремих категорій споживачів, виручка від реалізації визначається як сума виручки від реалізації окремим категоріям.
У загальному вигляді доход від основного виду діяльності визначається як добуток обсягу реалізованої продукції (Q) і вартості її одиниці (тарифу) (Т).
Доходи підприємств міського електричного транспорту від основної діяльності є його виробничою програмою у грошовому вимірі.
При визначенні доходів слід мати на увазі, що кількість перевезених пасажирів у міському сполученні дорівнює сумі кількості перевезених пасажирів за разовими квитками (талонами), абонентними квитками й кількості перевезених пасажирів з правом безплатного проїзду. При цьому:
- кількість перевезених пасажирів за разовими квитками (талонами) на одну поїздку визначається діленням виручки від продажу разових квитків на затверджений органом місцевої виконавчої влади для цього виду громадського транспорту тариф або на єдиний тариф для всіх видів транспорту;
- кількість перевезених пасажирів за абонентними квитками визначається множенням кількості проданих абонентних квитків на встановлену кількість поїздок для кожного його типу;
- кількість перевезених пасажирів за посвідченнями, що надають право безплатного проїзду в громадському транспорті, визначається по матеріалам обстежень.
Склад доходів підприємств міського електричного транспорту від основної діяльності проаналізований в табл.6.1.
Табл. 6.1 - Склад доходів підприємств МЕТ
| Склад доходів | Обсяг реалізованих квитків | Вартість квитка |
| Д = | А * | Т |
| 1. Доход від реалізації разових квитків | Кількість реалізованих разових квитків, Кр [шт.] | Тариф на проїзд у міському транспорті, Тпр [грн./шт.] |
| 2. Доход від реалізації постійних квитків | Кількість реалізованих постійних квитків, Кп [шт.] | Вартість постійних квитків, Впк [грн./шт.] |
Доходи від перевезення пасажирів усіх категорій визначають за формулою:
Д = (А – Аа – А n ) * Т + Аа * Т * 0,9, (6.6)
де А - загальна кількість перевезених пасажирів, чол.;
Аа – кількість перевезених пасажирів за абонентними квитками, чол.;
Аn - кількість перевезених пасажирів за посвідченнями, чол.;
Т - вартість разового квитка на поїздку, грн.;
0,9 - знижуючий коефіцієнт, що враховує поїздки двома видами транспорту або декількома маршрутами.
Дата: 2019-11-01, просмотров: 258.
