Матеріальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності полягає у зобов’язання однієї зі сторін трудового договору – працівника або власника (уповноваженого ним органу) – відшкодувати іншій стороні збитки, заподіяні в результаті навмисного, протиправного невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків в установленому законом розмірі і порядку. Відповідно, виділяють матеріальну відповідальність працівника і роботодавця.

       Матеріальна відповідальність згідно з нормами трудового законодавства застосовується до осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з підприємством, установою чи організацією, за порушення трудових обов’язків. На відміну від трудового законодавства, за нормами цивільного права матеріальна відповідальність настає за порушення зобов’язання. Так, в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

       Майнової шкоди може бути завдано працівником як при виконанні трудових обов’язків, так і не у зв’язку з їх виконанням (самовільне використання транспорту в особистих цілях). Існує думка, що в останньому випадку особа має відповідати за нормами цивільного права. Проте з цим важко погодитися: ст. 130 КЗпП України вказує на те, що працівник відповідає за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов’язків, а не за шкоду, заподіяну при виконанні трудових обов’язків.

      У трудовому праві, на відміну від цивільного, діє принцип презумпції невинуватості працівника. Обов’язок доказування наявності умов для покладання матеріальної відповідальності на працівника покладається на роботодавця. За трудовим правом відшкодуванню підлягає дійсна шкода, яка в деяких випадках обмежується середньомісячним заробітком працівника. Неотримані доходи не відшкодовуються. У цивільному ж праві діє принцип повного відшкодування шкоди. Однак хочемо звернути увагу на те, що в трудовому праві існує відповідальність, яку правники називають підвищеною.

          Згідно з нормами трудового права матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами – це індивідуальна відповідальність, кожен відповідає тільки за себе. Солідарна відповідальність можлива лише як виняток, якщо матеріальної шкоди заподіяно злочинний шляхом кількома особами. Водночас у цивільному праві поряд з частковою відповідальністю передбачено умови для покладання солідарної відповідальності, існує право регресу особи, яка покрила збитки повністю, щодо інших осіб, винних у спільному заподіянні шкоди.

        По-різному в нормах цих галузей права визначається порядок покриття шкоди. У трудовому праві (ст. 136 КЗпП України) відшкодування у межах середнього місячного заробітку допускається здійснювати за розпорядженням власника, тоді як у цивільному праві шкода відшкодовуються лише в судовому порядку.

    Загальний строк позовної давності у цивільних правовідносинам становить 3 роки (ст. 257 ЦК України), у трудових – для звернення з позовом про стягнення з працівника матеріальної шкоди дорівнює 1 року (ч. 3 ст. 233 КЗпП України). Крім того, якщо відповідальність на працівника покладається за розпорядженням власника (відповідальність у межах середнього місячного заробітку), то таке розпорядження повинно бути зроблено не пізніше 2 тижнів з дня виявлення шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові (ч. 2 ст. 136 КЗпП України).

       КЗпП України визначає чотири види матеріальної відповідальності: матеріальну відповідальність в межах середнього місячного заробітку (ст.132 КЗпП України), повну матеріальну відповідальність (ст.134 КЗпП України), матеріальну відповідальність у випадках, коли фактичний розмір збитків перевищує їх номінальний розмір (ст.135 КЗпП України), колективну (бригадну) матеріальну відповідальність(ст. 135²).

ВИСНОВКИ ДО ШОСТОГО ПИТАННЯ

Отже, під матеріальною відповідальністю слід розуміти обов’язок кожної зі сторін трудових правовідносин (працівника та роботодавця) відшкодувати в установлених порядку і розмірі шкоду, завдану другій стороні внаслідок невиконання або неналежного виконання трудових обов’язків. Характерною рисою матеріальної відповідальності як правової категорії можливість державного примусу, коли заподіяна шкода добровільно не відшкодовується.