Втрата надії і усвідомлення безвихідності зумовлюють глибоку депресію і психічне виснаження, яке поглиблює фізичні і моральні страждання хворого. Родичами також оволодіває відчай і відчуття безпорадності перед насуваючою бідою.

У подібній ситуації хворому необхідні розуміння і співпереживання. Треба всіляко підтримувати надію на можливе покращання стану, уникаючи при цьому нереальних обіцянок, які можуть лише віру пацієнта у свого лікаря.

Догляд за тяжким хворим поєднаний із значним психоемоційним навантаженням для родичів та обслуговуючого персоналу. Може виникнути відчуття даремності своїх зусиль, почуття вини і пригнічення і, як наслідок, – бажання уникати спілкування з хворим. У подібних випадках слід пам’ятати, що перед нами невиліковно хвора людина, яка не завжди може дати раду своїм емоціям і потребує нашої допомоги. Наш обов’язок – стримувати емоції і зосереджуватись на виконанні своїх професійних обов’язків. Зовсім неприпустимо вступати в конфлікти з хворим і намагатись «переконати» його. Доцільніше максимально делікатно і дружелюбно з’ясувати причини поганого настрою, висловити своє співчуття, відвернути пацієнта від тяжких думок, заспокоїти і налаштувати на більш оптимістичний лад.

Пацієнт повинен бачити, що робиться усе необхідне для його лікування, і він бере участь в обговоренні важливих питань. Це допомагає створити у хворого ілюзію володіння ситуацією і позбавляє від почуття даремності.

Успіх і продуктивність спілкування з пацієнтом багато в чому залежать від манери поведінки і вміння вислухати хворого. Хворий не завжди, через різні причини, може реалізувати в сім’ї свою потребу довіритись кому-небудь, поділитись своїми переживаннями, обговорити свої особисті, іноді інтимні, проблеми. Необхідно створити зручні умови для бесіди, бажано наодинці. Спочатку треба привітатись (можна з рукопотисканням), потім довідатись про самопочуття, про скарги. Дуже важливо уважно вислухати хворого, дати йому можливість висловитись, час від часу спрямовуючи розмову у потрібному напрямку. Треба уникати у розмові вживання медичної термінології і бути упевненим у тому, що хворий усе вірно зрозумів. Відношення між лікарем і хворим ґрунтується на довірі, тому треба намагатись не говорити явну неправду і не давати порожніх обіцянок.

Найбільше пацієнта цікавить інформація про його хворобу і перспективу на одужання. Саме ця частина розмови з хворим є найскладнішою для лікаря. Казати чи не казати хворому усю правду?

Це далеко не просте питання й існують прямо протилежні точки зору з цього приводу.

Безмовно, кожний хворий має право знати усю правду, але ніхто не може передбачити, якою буде реакція на це тяжке повідомлення, яке нерідко призводить хворого до повного відчаю. Так чи треба позбавляти людину останньої надії лише заради того, що вона мусить знати правду?

Насправді ж, існує лише одна вагома причина для того, щоб відкрити хворому усю серйозність його становища – це відмова від лікування. але й у подібних ситуаціях завжди є можливість уникнути надмірної травми, оберігаючи психіку хворого.

По-перше, можна обійтись без прямої заяви про те, що у хворого злоякісна пухлина, і без таких термінів як «рак», «саркома» і т.і., замінюючи їх, наприклад, «виразка», «передпухлинний процес», або просто – «пухлина». Хворому при цьому слід пояснити, що зволікання у лікуванні призведе до переродження або розвитку небажаних ускладнень, впоратись з якими буде значно складніше. У більшості випадків такого пояснення буває досить для того, щоб хворий прийняв правильне рішення.

По-друге, необхідно дозувати інформацію в залежності від реакції хворого, повідомляти її поступово.

Якщо пацієнт вдоволений вашими словами і не вимагає подальших пояснень – зупиніться на досягнутому. Не потрібно нав’язувати хворому правду і, тим більше, всупереч його бажанню.

Нарешті, по-третє, необхідно використати вплив на хворого родичів, які інформовані повністю і розуміють суть ситуації. З родичами можна обговорити усі деталі майбутнього лікування, перспективи і прогноз хвороби. При цьому, у стосунках з родичами треба користуватись тими ж етичними принципами, головні з яких – «Не нашкодь».

Допомога родичам є невід’ємною частиною допомоги хворому і однією з важливих задач паліативного лікування. відчуття того, що хворий одержує максимально можливе лікування, допомагає родичам легше переносити горе, що їх спіткало, і дає їм можливість створити навколо хворого спокійнішу і сприятливішу атмосферу.

Обговорюючи з родичами складні питання, необхідно упевнитись, що вони поділяють точку зору лікаря і будуть впливати на хворого у потрібному і правильному напрямку. Необхідно інформувати родичів про сучасні методи терапії хворих на злоякісні новоутворення і переконати у шкідливості використання так званих «нетрадиційних методів лікування», зовсім неефективних і, навіть, небезпечних для хворого. Бажано попередньо переконатись у тому, що реакція родичів буде адекватною і вони не «перекажуть» усе хворому, але вже у своїй спотвореній інтерпретації. У противному випадку правильніше обговорювати усі питання з самим хворим, зрозуміло, з дотриманням згаданих деонтологічних принципів. Дуже важливим моментом є збереження у хворого почуття надії, яка допомагає мобілізувати душевні сили і зберігати спокій. І хворий, і його родичі потребують надії, як мети, досягнення якої наповнює змістом їх життя і дозволяє боротися з безвихідністю і відчаєм.

Хворий втрачає надію, якщо він страждає від болю або інших проявів захворювання, відчуває ізоляцію і непотрібність свого існування. У той же час, надія залишається, якщо вдається ефективно контролювати біль та інші тяжкі симптоми, а хворий оточений піклуванням і відчуває свою необхідність.

Дуже важливою для підтримання надії є установка на найближчі цілі, які дозволяють створити ілюзію боротьби і наповнити змістом життя хворого і його родичів. Цілі повинні бути реалістичними і досяжними, спрямованими на боротьбу з окремими симптомами або на вирішення звичайних побутових проблем. Вони коригуються в залежності від конкретних змін стану хворого.

Збереження надії – надзвичайно важливий фактор який визначає духовний стан людини, для цього у ряді випадків доцільно звернутися і до релігійних поглядів хворого. Для віруючої людини вихід з життя не означає розлучення назавжди, залишається віра на майбутню зустріч в іншому, щасливішому світі і це допомагає хворому і родичам зберігати самовладання і спокій.