Постанови приймаються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, колегіями міністерств і відомств, Конституційним Судом України, Пленумом Верховного Суду України, Пленумом Вищого господарського суду, суддями, прокурорами і та ін. Більшість з них мають індивідуальний характер. Формою права виступають нормативні постанови Кабінету Міністрів України з питань забезпечення соціально-економіч-
171
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
них прав громадян, праці и зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, розробки і здійснення програм соціального і культурного розвитку України. Постановами Кабінету Міністрів деталізуються і конкретизуються положення законів і встановлюється порядок їх реалізації. Ними регламентується порядок призначення окремих видів пенсій і допомог, встановлюється коло осіб, які мають право на конкретний вид соціального забезпечення тощо. У перехідний період постановами Кабінету Міністрів періодично підвищувалися розміри пенсій і допомог.
4. Накази міністерств і відомств та центральних органів із
спеціальним статусом. Формою права соціального забезпечен
ня є накази нормативного характеру, тобто такі, які містять
загальні правила поведінки і поширюють свою дію на невизна-
чене коло осіб. Наказами часто затверджуються положення,
інструкції, порядки та інші документи. Крім наказів, що ви
дані одним органом, видаються спільні накази кількох відомств;
накази, як правило, спрямовані на реалізацію і конкретизацію
законів України, указів Президента України, постанов Кабіне
ту Міністрів України і не можуть їм суперечити. Найбільше
нормативних актів приймається у сфері соціального обслуго
вування певних категорій громадян. Накази управлінського
характеру є джерелом адміністративного права, а не права со
ціального забезпечення.
5. Рішення місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування. Вони за рахунок власних коштів
можуть встановлювати додаткові види соціального забезпечен
ня. За їхніми рішеннями призначаються одноразові допомоги,
створюється мережа соціальних служб, надаються соціальні
послуги, що не передбачені державними соціальними стандар
тами.
Крім нормативно-правових актів, формою права соціального забезпечення є нормативно-правовий договір. Під договором
172
розуміють угоду між сторонами про встановлення, зміну чи припинення взаємних юридичних прав і обов'язків у сфері соціального забезпечення. Він, як правило, приймається на підставі типового договору, у підготовці якого брали участь компетентні органи і який містить норми права загального характеру. Типові договори виступають формою права соціального забезпечення. Так, відповідно до ст. 12 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з особою, яка подала заяву про добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, територіальним органом Пенсійного фонду укладається договір про добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування відповідно до типового договору, що затверджується правлінням Пенсійного фонду. Загальнообов'язкові вимоги до пенсійного контракту встановлює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (ст. 55 Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення"). Норми права містяться у колективних договорах і угодах. До договорів нормативного характеру належать міжнародні договори у сфері соціального захисту населення.
Форми права соціального забезпечення можна класифікувати за різними критеріями:
— за національною належністю — національні, прийняті
на території України суб'єктами правотворчості у сфері соці
ального забезпечення, та міжнародні, тобто чинні міжнародні
договори України у сфері соціального захисту населення, згоду
на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Цей
критерій інколи називають за порядком прийняття;
— за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Підза-
конні акти — це нормативно-правові акти, видані відповідно
до законів або з моменту реалізації тим чи іншим органом по
кладених на нього повноважень у сфері соціального захисту
населення. До них належать усі акти нормативного характеру,
крім законів;
173
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
— за способами закріплення норм права — Конституція
України, закони, постанови Верховної Ради України, укази і
розпорядження Президента України, постанови і розпоряджен
ня Кабінету Міністрів України, накази й інструкції централь
них міністерств і відомств, рішення місцевих держадміні
страцій і органів місцевого самоврядування, накази керівників
установ, підприємств, організацій, договори;
— залежно від органу, що видає нормативно-правові акти,
— акти законодавчої влади, акти фондів з окремих видів за
гальнообов'язкового державного соціального страхування, акти
центральних органів виконавчої влади, акти місцевих держад
міністрацій, акти органів місцевого самоврядування. Цей кри
терій ще називають залежно від положення нормотворчого орга
ну в механізмі держави;
— за дією в просторі — загальнодержавні, місцеві та ло
кальні. Нормативні акти, що визначають умови і норми забез
печення громадян пенсіями і більшістю допомог, належать до
загальнодержавного законодавства. Це зумовлено необхідністю
централізованої регламентації матеріального забезпечення не
працездатних громадян, що забезпечує для фізичних осіб одна
кові можливості здійснення права на конкретний вид пенсії.
Нормативні акти місцевих держадміністрацій та органів місце
вого самоврядування діють на визначеній території області,
району, населеного пункту. Звичайно, в актах місцевого зна
чення деталізуються загальнодержавні норми соціального об
слуговування і працевлаштування літніх людей та інвалідів,
надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим осо
бам, вирішуються інші соціальні питання на регіональному
рівні. Локальні норми, як правило, включаються до колектив
ного договору, угоди чи статуту підприємства;
— за дією в часі — постійні й тимчасові. Дія нормативно-
правового акта в часі визначається часом вступу його в силу і
часом припинення дії. Нормативно-правовий акт набирає силу
з того часу, який у ньому зазначено, а якщо в акті час не ви
значено, він набирає силу у встановленому для відповідних
актів порядку. Так, відповідно до ст. 94 Конституції України
174
закон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів України набирають чинності з часу їх прийняття, якщо інше не встановлено законом. За загальним правилом нормативно-правові акти зворотної сили не мають і, отже, регулюють відносини, що виникають після введення їх у дію. В окремих випадках, коли покращуються умови соціального забезпечення, нормотворчий орган може надати правовому акту зворотної сили.
Дія нормативного акта припиняється після закінчення терміну його дії, у разі скасування чи заміни новим. Нормативні акти у сфері соціального забезпечення, в основному, належать до постійних (термін їх дії не зазначається), але є й тимчасові. До них належать закони, якими затверджуються прожитковий мінімум та державний бюджет України на наступний рік, акти, якими встановлені одноразові допомоги до певного свята та ін.;
— за дією на коло осіб — громадян України, іноземців, осіб
без громадянства. Як правило, норми права соціального забез
печення поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають
на території України. Будь-які винятки з цього правила зазна
чаються в законі. Крім того, за цим критерієм виділяють акти,
які регулюють соціальне забезпечення ветеранів праці, людей
похилого віку, учасників війни, інвалідів, військовослуж
бовців, держслужбовців, сімей з дітьми та ін.;
— залежно від фінансових джерел, за рахунок коштів яких
здійснюється соціальне забезпечення, — нормативні акти, що
регулюють забезпечення за рахунок коштів загальнообов'яз
кового державного соціального страхування, та нормативні
акти, що регулюють забезпечення за рахунок державного бю
джету;
— за видами суспільних відносин, що регулюються правом
соціального забезпечення, — акти, які регулюють пенсійне
забезпечення, а саме: акти про соціальні допомоги, пільги й
компенсації; акти, що стосуються соціального обслуговування;
175
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
— за змістом — комплексні та галузеві. У комплексних актах подано норми, які стосуються кількох галузей права (акти, що визначають правовий статус і соціальний захист суддів, прокурорів, державних службовців та ін.)- До числа галузевих належать нормативні акти, які регулюють відносини, що є предметом тільки права соціального забезпечення.
4.3. Конституція України як форма права соціального забезпечення
Конституція України як Основний Закон Української держави є фундаментом усієї національної правової системи. У ній закріплені основи державного ладу країни, механізм взаємодії трьох гілок державної влади, принципи функціонування громадянського суспільства та основні права й обов'язки людини і громадянина. Серцевину Конституції становлять статті, що визначають правовий статус громадян, і в тому числі, найбільш незахищених прошарків: пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та ін. Стежити за дотриманням цих прав, допомагати зазначеним категоріям громадян у реалізації їхніх конституційних прав і покликані соціальні працівники сфери соціального захисту населення.
Традиційно Конституція України вважається основною формою всіх галузей права і, зокрема, права соціального забезпечення. В ієрархії нормативних актів вона посідає особливе місце, вимагає, щоб інші правові акти і міжнародні договори не суперечили її основним положенням.
Перш за все, у ст. 1 Конституції України закріплено, що країна є соціальною державою. У людський свідомості сформувався ідеал соціальної держави. Така держава повинна створювати умови для забезпечення громадян роботою, перерозподіляти доходи через державний бюджет, забезпечувати людям прожитковий мінімум і сприяти збільшенню числа дрібних і
176
середніх власників, охороняти найману працю, дбати про освіту, культуру, сім'ю, охорону здоров'я, постійно поліпшувати соціальне забезпечення громадян. Крім соціальної політики, така держава мусить вести і соціально зорієнтовану економічну політику. Вона повинна допускати конкуренцію й економічну свободу, заохочувати індивідуальну ініціативу, посилювати стимул до зростання особистого благополуччя, тобто боротися не проти багатства, а проти злиднів шляхом взяття на себе обов'язку соціальному захисту найбідніших груп населення. У соціальній державі економічна і політична системи базуються на принципі консенсусу всіх політичних сил.
Соціальна держава — це така країна, у якій враховуються інтереси всіх соціальних прошарків суспільства, де працездатним людям надається можливість заробити на гідне життя собі і своїм сім'ям, а непрацездатним держава забезпечує гарантований рівень життя шляхом виплати пенсій, допомог, надання інших видів соціального забезпечення. Це держава, у якій людині гарантовано право свободи споживання і право свободи господарської діяльності, у якій чоловіки й жінки наділені всіма демократичними правами впливу на владу.
| 177 |
Конституція України, перш за все, закріпила економічні, соціальні та культурні права своїх громадян. До них належать: 1) право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); 2) право на підприємницьку діяльність (ст. 42); 3) право користуватися об'єктами права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (ст. 13, 41); 4) право на працю (ст. 43); 5) право на страйк (ст. 44); 6) право на відпочинок (ст. 45); 7) право на соціальний захист (ст. 46); 8) право на житло (ст. 47); 9) право на достатній життєвий рівень (ст. 48); 10) право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49); 11) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); 12) права, що зумовлені гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захисту материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52); 13) право на освіту (ст. 53); 14) свобода літературної, художньої, науково-технічної творчості (ст. 54).
12 — 5-747
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
В Основному Законі зафіксовані також положення, що розкривають суть соціальної держави, до яких належать такі: 1) держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки (ст. 13); 2) держава створює умови для повної реалізації громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та виду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст. 43); 3) пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); 4) громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); 5) охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; наявна мережа таких закладів не може бути скорочена (ст. 49); 6) утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.
Україна як соціальна країна виконує однойменну функцію держави. Зміст соціальної функції багатозначний: у державі охороняється праця і здоров'я людей, встановлюється гарантований розмір оплати праці, забезпечується державна підтримка сім'ї, інвалідів і людей похилого віку, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії, допомоги й інші гарантії соціального захисту. Ця функція держави спрямована на пом'якшення і подолання таких труднощів нинішнього перехідного періоду, як бідність, поглиблення нерівності й зростання безробіття; на стабілізацію рівня життя населення і більш рівномірний розподіл ваги економічних негараздів між різними групами населення.
Особлива увага приділяється інвалідам та громадянам похилого віку. Для задоволення їхніх потреб створено мережу соціальних служб. Обслуговування їх здійснюється як у домашніх, так і в стаціонарних умовах. Усе це робиться в рамках виконуваної державою соціальної функції перед суспільством.
Конституційні норми щодо соціального забезпечення діють не прямо, а через поточне законодавство, яким передбачено надання окремих видів соціального забезпечення. Норми Конституції окреслили рамки соціальної політики, її пріоритети, визначили основні завдання держави в соціальній сфері, встановили обов'язки державних органів щодо людини, її соціального забезпечення й соціального захисту.
Положення Конституції України деталізовані в поточному законодавстві. Саме в ньому конкретизовані права людини у соціальному забезпеченні. Норми права соціального забезпечення передбачають коло осіб, які підлягають соціальному забезпеченню, органи, які зобов'язані надавати різні види матеріального забезпечення; джерела фінансування конкретних соціальних виплат; види та рівень соціального забезпечення; підстави надання забезпечення; процедуру звернення за реалізацією суб'єктивного права; ухвалення прийняття рішення; способи захисту порушеного права. У сукупності забезпечує механізм реалізації та захисту конституційного права людини на соціальний захист.
На підставі норм Конституції України оновлюється законодавство щодо соціального забезпечення громадян, створюється ефективна система соціального захисту населення, проводиться кодифікація норм певних правових інститутів, розробляються державні соціальні стандарти, вдосконалюються форми зовнішнього вираження норм права соціального забезпечення.
Важливою для нормотворчої діяльності та діяльності органів соціального захисту населення є ст. З Конституції України, згідно з якою людина визнана найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
178
12"
179
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
Відповідно до ст. 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Найвищу юридичну силу мають не нормативно-правові акти, а право в цілому, тобто такі правила поведінки, які визнаються суспільством справедливими, відповідають його ідеалам, належать до так званого ідеального права. Далі в цій статті закріплено, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати їй. Таким чином, Конституція виступає джерелом поточного законодавства. У свою чергу, закон є джерелом для прийняття підзаконних нормативних актів. Нормативні акти вищого рівня є базою для прийняття правових актів нижчого рівня. Ст. 9 Основного Закону визначила місце міжнародних договорів у системі національного права.
Дуже важливий обов'язок держави закріплений у ст. 16, а саме: забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу. Цьому питанню присвячено низку законів і підзаконних актів, що стосуються соціального захисту чорнобильців та осіб, які постраждали від техногенних катастроф.
Окремо у ст. 17 Конституції підкреслено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Конституційні права й свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Ці положення ст. 22 Конституції необхідно враховувати при прийнятті нормативних актів у сфері соціального забезпечення, тобто не можна погіршувати положення людини. Для наочності можна порівняти норми Закону України "Про пенсійне забезпечення" і Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом. Підкреслюється, що рівність прав
180
жінки і чоловіка забезпечується: спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включно з наданням оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Норми ст. 24 Конституції конкретизовані в законах з пенсійного забезпечення, законодавстві про допомоги, інших нормативних актах.
Соціальні працівники, державні службовці органів соціального захисту населення повинні пам'ятати, що права й свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).
Відповідно до п. 6 ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури й охорони здоров'я; екологічної безпеки.
Виключно законом про державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове призначення. Суспільне багатство має розподілятись на справедливих і неупереджених засадах, тобто відповідно до ст. 95 Конституції України щороку плануються і здійснюються видатки у соціальній сфері.
181
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
4.4. Міжнародно-правові акти як форма права соціального забезпечення
Прийнята в 1996 р. Конституція України відповідає загальноприйнятим міжнародним стандартам. У ст. 9 Основного Закону України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, тобто після їх ратифікації парламентом, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Однак Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз'яснив, що міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України. Таким чином, у ст. 9 Конституції України закріплений принцип пріоритетності конституційних норм щодо норм міжнародного права й останніх стосовно до норм поточного законодавства.
Конституційні положення про те, що ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори є частиною національного законодавства України, закріплені в ст. 2 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), ст. 4 Закону України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", ст. З Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", ст. З Закону України від 11 січня 2001 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", ст. 4 Закону України від 9 липня 2003 р. "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". У ст. 1 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про пен-
182
сійне забезпечення" зазначено, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які живуть в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Таким чином, українське законодавство ратифіковані міжнародні договори однозначно відносить до форм національного права.
Найчастіше зовнішніми формами міжнародного права називають міжнародні договори (договори, угоди, конвенції, пакти, протоколи та ін.), міжнародні звичаї, рішення міжнародних організацій, загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями, а також судові рішення (прецеденти) і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців права. Звичайно, не всі вони нині можуть бути віднесені до форм права соціального забезпечення. Офіційно, як уже зазначалося вище, таке право визнане лише за міжнародними договорами.
Під міжнародним договором розуміють міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі й регульовану міжнародним правом, незалежно від того, викладена така угода в одному, двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Таке визначення міжнародного договору дано у ст. 2 Віденської конвенції від 23 травня 1969 р. "Про право міжнародних договорів".
Відповідно до ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України" укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.
Міжнародні договори України з іноземними державами та міжнародними організаціями можуть укладатися від імені України (Договір між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення, підписаний 4 липня 2001 р. і ратифікований Законом України від 22 листопада 2002 p.), Кабінету
183
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
Міністрів України (Угода між Урядом України і Урядом Литовської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення, підписана 27 вересня 1994 р. і ратифікована 16 травня 1995 p.), міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади (Угода між Пенсійним фондом України і Соціальним фондом Республіки Молдова про взаємний переказ і виплату пенсій від 29 серпня 1995 p.). Міжнародними договорами, що укладаються від імені органів виконавчої влади, не можуть змінюватися положення законів України. За цією ознакою міжнародні договори поділяються на міждержавні, міжурядові та міжвідомчі.
Класифікація міжнародних договорів здійснюється й за іншими критеріями. Так, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні договору, розрізняються двосторонні (Договір між Україною та Республікою Болгарія про соціальне забезпечення, підписаний 4 вересня 2001 р. і ратифікований 22 листопада 2002 р.) і багатосторонні (Угода про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців, підписана 15 квітня 1994 p., ратифікована Україною 26 квітня 1996 p.).
За сферою дії міжнародні договори поділяються на універсальні (акти ООН, МОП), регіональні (акти СНД) і локальні (договори між 2-3 країнами). За предметом (об'єктом) правового регулювання міжнародні договори можна поділити за окремими видами виплат залежно від соціального випадку (хвороба, інвалідність, досягнення пенсійного віку, втрата годувальника), але Україна відповідні конвенції ще не ратифікувала.
У міжнародному праві до основних форм права належить міжнародний звичай, який у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН визначений "як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою", тобто загальна практика стає міжнародною звичаєвою нормою внаслідок визнання її міжнародним співтовариством. Г. Гроцій розглядає міжнародне звичаєве право як мовчазний договір. Американський професор Ч. Хайд підкреслює, що звичай являє собою скоріше лінію поведінки, яку
184
міжнародне співтовариство погодилося вважати обов'язковою. На думку англійського дослідника Я. Броунлі, складовими звичаю є: 1) тривалість існування практики; 2) однаковість, постійність практики; 3) загальний характер практики; 4) переконаність у її правомірності й необхідності.
У навчальній літературі підкреслюється, що міжнародній практиці держав відомі випадки, коли одні й ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних звичаїв. Це буває тоді, коли одні країни вже стали учасниками якої-небудь конвенції, а інші не беруть участі в ній, але добровільно виконують ті самі договірні норми як звичаєві міжнародно-правові норми. Саме під цим кутом зору можна говорити про міжнародні звичаї як форму права соціального забезпечення.
Україна відмовилася від політики самоізоляції, активно співпрацює з міжнародними організаціями в розробці й прийнятті внутрішніх нормативних актів, використовує вже накопичений досвід інших країн і міжнародно-правові акти. Економіка України все ще перебуває у процесі становлення і не дає можливості на цьому етапі істотно поліпшити матеріальний стан населення. З цієї причини Україна не поспішає приєднуватись до одних конвенцій і ратифікувати вже підписані. Таких договорів у сфері соціального забезпечення населення зібралась уже значна кількість, вони суттєво впливають на національне законодавство. Розгляд їх як одного з видів форм права соціального забезпечення є виправданим.
Зазначені міжнародні акти безпосередньо не регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення і захисту українського населення, але визначають тенденції і спрямованість розвитку національного законодавства, мінімальні види і норми матеріального забезпечення, яких добровільно дотримується держава. Проекти соціальних законів проходять спеціальну експертизу на відповідність міжнародним стандартам. У вітчизняному законодавстві можна знайти багато норм, які запозичені з міжнародних договорів, що ще не стали обов'язковими для України.
185
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
Як правила поведінки звичаєвого права слід розглядати норми, які закріплені в деклараціях і рекомендаціях міжнародних організацій. Викладені в них норми не є обов'язковими для держав-учасниць цих організацій, але, як правило, вони виконують їх добровільно.
До основних форм права соціального забезпечення належать такі міжнародні акти:
1. Загальна Декларація прав людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому було наведене широке коло прав і свобод людини у різних сферах суспільного життя, яких мають дотримуватись і поважати всі без винятку держави. У Декларації подано положення, що виражають основні ідеї права соціального забезпечення, його принципи. Перш за все, соціальні права визнаються за всіма людьми незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст. 2). У ст. 22 зазначено, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності й для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави. Усезагальність соціального захисту має абсолютний характер і не може бути обмежена національним законодавством, тобто нормативними актами не можна позбавляти соціального захисту окремих категорій громадян.
Право на соціальне забезпечення і соціальний захист людина має за умови настання обставин, яким закон надає правового значення. Декларація наводить основні з них, а саме: безробіття, хвороба, інвалідність, удівство, старість, материнство, дитинство.
Теоретичними засадами для визначення прожиткового мінімуму є ст. 23, 25 Декларації. У п. 1 ст. 25 зазначається, що
кожна людина має право на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї. У п. З ст. 23 уточнюється, що кожний, хто працює має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування її самої та її сім'ї, а в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Декларація відносить сім'ю, дітей і жінок, які мають малолітніх дітей, до найбільш вразливих груп населення. З метою їхнього захисту в міжнародному акті зазначено, що сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави (п. З ст. 16), що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу (п. 2 ст. 25). Декларація вимагає гарантування з боку держави безплатності хоча б початкової та загальної освіти (п. 1 ст. 26).
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р. Значну увагу в Пакті приділено правам людини у сфері соціального захисту населення, де не лише підтверджені зазначені права, що були проголошені в Загальній декларації прав людини, а й значно розширені, що зобов'язує держави гарантувати їх належними ресурсами. Відповідно до ст. 9 Пакту держави визнали право кожної людини на соціальне забезпечення, включно з соціальним страхуванням.
У ст. 11 Пакту підтверджується, що держави визнають не лише право кожного на достатній життєвий рівень, а й на неухильне поліпшення умов життя як його, так і його сім'ї, зобов'язуючись при цьому вживати заходи щодо забезпечення реалізації цього права. Держави також визнають право кожної людини на свободу від голоду. У ст. 10 Пакту зазначається, що особлива охорона має забезпечуватися матерям протягом розумного періоду до і після пологів шляхом надання оплачуваної відпустки чи відпустки з достатньою допомогою на соціальне забезпечення.
186
187
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
3. Декларація соціального прогресу і розвитку. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1969 р. У ній підкреслено, що соціальний прогрес і розвиток мають спрямовуватися на постійне підвищення матеріального і духовного рівня життя всіх членів суспільства шляхом досягнення, зокрема, таких головних завдань: подолання голоду і недоїдання та гарантія права на належне харчування; ліквідація злиднів і забезпечення неухильного підвищення рівня життя, а також справедливого і рівномірного розподілу прибутків; досягнення найвищого рівня охорони здоров'я і забезпечення охорони здоров'я всього населення, по можливості безоплатного забезпечення всіх, особливо осіб, які мають низький прибуток і великі сім'ї, задовільним житлом і комунальним обслуговуванням; надання всебічного соціального забезпечення і послуг соціального піклування, створення і поліпшення системи соціального забезпечення і страхування для всіх осіб, що через хворобу, непрацездатність або похилий вік тимчасово або постійно не можуть заробляти на життя, з метою забезпечення належного рівня життя для таких осіб, їхніх сімей і утриманців; охорона прав матері й дитини, турбота про виховання і здоров'я дітей, проведення заходів, спрямованих на охорону здоров'я і добробуту жінок, особливо матерів, що працюють під час вагітності та догляду за немовлятами, а також матерів, заробіток яких є єдиним джерелом забезпечення сім'ї; надання жінкам відпусток і допомог у зв'язку з вагітністю і материнством із збереженням за ними місця роботи і заробітної плати; захист прав і забезпечення добробуту дітей, престарілих і інвалідів, забезпечення захисту дітей, які страждають фізичними і розумовими вадами.
На підставі принципів, викладених у Декларації, досягнути зазначених вище цілей можна за допомогою таких засобів і методів: надання безплатного обслуговування у сфері охорони здоров'я всьому населенню і забезпечення того, щоб відповідні профілактичні й лікувальні установи, а також медичне обслуговування були доступні всім; прийняття і втілення в життя законодавчих заходів і адміністративних положень з метою здійснення всебічних програм у сфері соціального забезпечен-
188
ня і соціального піклування, а також у поліпшенні й координації існуючого обслуговування; вжиття заходів і надання обслуговування у сфері соціального забезпечення робітникам-мігрантам і їхнім сім'ям відповідно до прийнятих міжнародно-правових актів; вжиття належних заходів для відновлення працездатності осіб з розумовими або фізичними вадами, особливо дітей і молоді, з метою допомогти їм якомога більшою мірою стати корисними членами суспільства; підготовка національних кадрів і персоналу, необхідних для соціального розвитку, в тому числі й у сфері соціального захисту населення; створення в інтересах дітей і батьків, що працюють, відповідних дитячих установ і розробка міжнародних програм у сфері всебічного соціального захисту населення планети.
4. Декларація прав дитини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р. У ній зазначені основні права і свободи, які належать дітям, зокрема, у сфері соціального забезпечення, і яких слід дотримуватися шляхом законодавчих та інших заходів, поступово застосованих відповідно до таких принципів:
— дитині законом та іншими засобами має бути забезпече
ний спеціальний захист і надані можливості та сприятливі
умови, що дозволяли б їй розвиватися фізично, розумово, мо
рально, духовно та в соціальному відношенні здоровим і нор
мальним шляхом і в умовах свободи та гідності. У виданні з
цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще
забезпечення інтересів дитини;
— дитина повинна користуватися благами соціального за
безпечення, їй має належати право на здорове зростання і роз
виток, із цією метою спеціальний догляд і охорона мають бути
забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним дополо-
говим та післяпологовим доглядом. Дитині має належати пра
во на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслу
говування;
— дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або
соціальному відношенні, мають забезпечуватися спеціальні
189
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
режим, освіта й піклування, які необхідні з огляду на її особливий стан;
— на суспільстві й на органах публічної влади має лежати
обов'язок здійснювати особливе піклування про дітей, які не
мають сім'ї, і про дітей, які не мають достатніх засобів до існу
вання. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалася державна
або інша допомога на утримання дітей;
— дитина має право на здобуття освіти, яка має бути без
коштовною і обов'язковою, принаймні на початкових стадіях;
— дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто пер
шим одержує захист і допомогу.
5. Конвенція про права дитини. Прийнята Генеральною
Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Цей документ розгля
дається як всесвітня дитяча Конституція, на базі якої має роз
виватися відповідне законодавство різних країн. Значне місце
в Конвенції відведене правам дитини у сфері соціальної підтрим
ки та захисту і гарантіям забезпечення цих прав. Червоною
ниткою через Конвенцію проходить ідея, що дитина потребує
спеціальної охорони і піклування, включно з належним право
вим захистом як до, так і після народження.
Конвенція визнає найбільш бажаною формою соціального захисту дитини її виховання в колі сім'ї. Дитина, яка не має батьків, має право на заміну догляду. У Конвенції зафіксовані обов'язки держав та їхніх спеціалізованих установ щодо дітей. Спеціальний захист передбачений у ст. 23 Конвенції для дітей з фізичними та розумовими вадами. У вказаному міжнародному акті розкриті права дитини у сфері охорони здоров'я та освіти. З метою виконання зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції, створено Комітет з прав дитини.
6. Конвенція № 102 "Про мінімальні норми соціального
забезпечення". Прийнята Генеральною конференцією МОП
28 червня 1952 р. Це універсальний міжнародно-правовий акт,
що передбачає всебічний соціальний захист людей від найбільш
поширених соціальних ризиків, а саме: потреба медичної про-
190
філактичної або лікувальної допомоги; хвороба; безробіття; старість; трудове каліцтво або професійне захворювання; наявність дітей; вагітність і пологи; інвалідність; втрата годувальника. Відповідно до цих ризиків зазначено дев'ять видів соціального забезпечення, що держава зобов'язується надати особам, які проживають на її території.
7. Конвенція № 117 "Про основні цілі і норми соціальної
політики". Прийнята Генеральною конференцією МОП 22 черв
ня 1962 р. Конвенція розглядає особу як таку, яка при ство
ренні їй належних умов здатна самостійно забезпечити себе
засобами до існування і взяти активну участь у створенні соці
альних фондів, за допомогою яких зможе убезпечити себе від
соціальних ризиків. Держави зобов'язалися вживати заходів
для забезпечення незалежним виробникам і найманим праців
никам умов, які створять їм можливість підвищити свій жит
тєвий рівень особистими зусиллями й забезпечать підтриман
ня прожиткового мінімуму, що встановлюється шляхом офі
ційних обстежень життєвих умов, які проводяться після кон
сультацій з представниками організацій роботодавців і праців
ників. При визначенні прожиткового мінімуму беруться до
уваги такі основні потреби сімей працівників, як продукти
харчування та їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуго
вування та освіта. З метою поліпшення добробуту працівників,
складовою якого є соціальне забезпечення і самозабезпечення,
державам рекомендується заохочувати добровільні форми за
ощаджень.
8. Конвенція № 118 "Про рівноправність громадян держа
ви та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального
забезпечення". Прийнята Генеральною конференцією МОП
28 червня 1962 р. Дає перелік сфер соціального забезпечення,
у яких слід дотримуватися принципу рівноправності, а саме:
1) медична допомога; 2) допомога у зв'язку з хворобою; 3) допо
мога у зв'язку з вагітністю і пологами; 4) допомога у зв'язку з
інвалідністю; 5) допомога у старості; 6) допомога у зв'язку з
191
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
втратою годувальника; 7) допомога в разі трудового каліцтва та професійного захворювання; 8) допомога у випадку безробіття; 9) родинні допомоги. Цей перелік відтворює види соціального забезпечення, перелічені в Конвенції № 102.
9. Конвенція № 157 "Про встановлення міжнародної систе ми збереження прав у галузі соціального забезпечення". Прийнята Генеральною конференцією МОП 21 червня 1982 р. У ній зазначено, що укладаючи між собою дво- чи багатосторонні акти, члени МОП зобов'язані, зокрема, закріпити в них таке: галузі соціального забезпечення, до яких вони застосовуються з урахуванням принципу взаємності; категорії осіб, до яких вони застосовуються; порядок відшкодування виплаченої допомоги та інших витрат, яких зазнала установа одного члена МОП за рахунок іншого члена МОП, крім випадків відмови від відшкодування; правила, мета яких уникати неправомірного підсумовування внесків чи інших виплат і видів допомоги.
З метою запобігання колізій правових норм встановлені такі правила: 1) працівники, які працюють за наймом на території однієї з держав, підпадають під дію її законодавства, навіть якщо вони живуть чи якщо підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території іншої країни; 2) працівники, які працюють не за наймом і здійснюють свою діяльність на території однієї країни, підпадають під дію її законодавства, якщо вони живуть на території іншої держави; 3) працівники, які працюють за наймом і не за наймом на борту судна, що плаває під прапором одного з членів МОП, підпадають під дію законодавства цієї держави, навіть якщо вони живуть або якщо підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території іншого члена МОП чи їхній наймач проживає на території іншого члена МОП; 4) особи, які не належать до економічно активного населення, підпадають під дію законодавства тієї держави, де вони живуть, настільки, наскільки на них поширюється соціальний захист.
Система збереження набутих прав передбачає підсумовування періодів страхування, роботи за наймом, професійної діяль-
192
ності чи проживання, залежно від випадків, визначених на підставі законодавства відповідної держави, з такою метою: участі в добровільному страхуванні або продовження участі у страхуванні; набуття, збереження чи поновлення прав та, у відповідному випадку, обчислення допомоги.
10. Рекомендація № 167 щодо встановлення міжнародної
системи забезпечення прав у галузі соціального забезпечення.
Схвалена Генеральною конференцією МОП 20 червня 1983 р. Покликана сприяти ухваленню дво- або багатосторонніх актів щодо соціального забезпечення між членами МОП, а також сприяти міжнародній координації цих актів. У Рекомендації подано положення щодо соціального забезпечення, які слід, за взаємною угодою, застосовувати до іноземців, осіб без громадянства, а також до біженців з питань: визначення законодавства, яке застосовується; збереження прав, що набуваються; збереження набутих прав і виплати допомоги за кордоном.
| 193 |
11. Європейська соціальна хартія. Підписана 18 жовтня
1961 р., а 3 травня 1996 р. прийнято переглянуту редакцію цієї
Хартії, яка набрала чинності 1 липня 1999 р. У Європейській
соціальній хартії розкрито зміст таких прав людей у сфері со
ціального забезпечення, як: право на соціальне забезпечення
(ст. 12); право на соціальну та медичну допомогу (ст. 13); право
сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 16);
право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допо
могу (ст. 19); право жінок, що працюють, на охорону материн
ства (ст. 8); право на охорону здоров'я (ст. 11); право на кори
стування соціальними службами (ст. 14); право інвалідів на са
мостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспіль
ства (ст. 15); право дітей та підлітків на соціальний, правовий
та економічний захист (ст. 17); право осіб похилого віку на соці
альний захист (ст. 23); право працівників із сімейними обо
в'язками на рівні можливості та однакове ставлення до них
(ст. 27); право на захист від убогості та соціального відчуження
(ст. ЗО). У Хартії дається перелік не лише соціальних, а й еконо-
13-5-747
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
мічних прав. Критерієм їх розмежування служать сфера праці (економічні права) і життєдіяльність людини поза сферою зайнятості (соціальні права). Узяті на себе зобов'язання держави виконують за допомогою законів або правил, угод між роботодавцями та організаціями працівників, а також за допомогою поєднання цих двох методів та інших відповідних засобів. Хартія передбачає механізм контролю за дотриманням державами взятих на себе зобов'язань.
12. Європейський кодекс соціального забезпечення. Підготовлений у співробітництві з МОП та підписаний державами — членами Ради Європи 16 квітня 1964 року. Кодекс і протокол до нього гарантують мінімальний рівень соціального захисту, включно з медичним обслуговуванням, виплату допомог у разі хвороби і тимчасової непрацездатності у зв'язку з виробничими травмами, допомог у зв'язку з народженням дитини, у разі безробіття, інвалідності, в разі смерті годувальника, а також сімейні допомоги і пенсії. Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 р. враховує зміни в законодавстві, що стосується соціального забезпечення в країнах, які входять до Ради Європи і закріплює розширені норми соціального захисту.
4.5. Закони України як форма права соціального забезпечення
До форм права соціального забезпечення, перш за все, належать закони, що регулюють найважливіші суспільні відносини у сфері соціального забезпечення фізичних осіб. До них, зокрема, належать такі:
1. Бюджетний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 21 червня 2001 р. і вступив у дію з 1 січня 2002 р. Визначає засади бюджетної системи України, її структуру,
194
принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. У Кодексі чітко розмежовані видатки на соціальне забезпечення між державним бюджетом України і місцевими бюджетами (ст. 87—91).
2. Закон України "Про Державний бюджет України...". При
ймається Верховною Радою України в поточному році на наступ
ний рік. У ньому передбачаються бюджетні призначення за дер
жавною програмою "Соціальний захист та соціальне забезпечен
ня в Україні". Він визначає гарантований прожитковий мінімум,
розміри деяких соціальних виплат і розрахунковий розмір для
визначення розмірів державної соціальної допомоги інвалідам з'
дитинства та дітям-інвалідам, зазначає про призупинення на
дання окремих пільг тощо. Зміст конкретного закону щодо со
ціального забезпечення та соціального захисту населення зале
жить від доходів бюджету і соціальних потреб суспільства, які
можуть бути задоволені за рахунок цих доходів.
3. Закон України від 15 липня 1999 р. "Про прожитковий
мінімум". Дає визначення прожиткового мінімуму, встановлює
групи населення, стосовно яких визначається прожитковий
мінімум, мету його застосування, принципи формування набо
ру продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, а
також порядок встановлення та затвердження прожиткового
мінімуму, спостереження за динамікою рівня життя в Україні,
відповідальності за порушення законодавства про прожитко
вий мінімум.
4. Закон України "Про затвердження прожиткового мініму
му...". Приймається Верховною Радою України щороку. В ньому
затверджується на відповідний рік прожитковий мінімум на одну
особу в розрахунку на місяць, а також окремо для тих, хто нале
жить до основних соціальних і демографічних груп населення.
5. Закон України від 5 жовтня 2000 р. "Про державні со
ціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Визначає
„. 195
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.
6. Основи законодавства України про загальнообов'язкове
державне соціальне страхування. Закон України від 14 січня
1998 р. Основи визначають принципи і загальні правові, фінан
сові та організаційні засади загальнообов'язкового державного
соціального страхування громадян в Україні.
Структура Основ:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1—13).
Розділ II . Управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням (ст. 14—15).
Розділ III . Нагляд у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування (ст. 16—19).
Розділ IV. Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування та порядок використання їх (ст. 20—22).
Розділ V. Бюджет, облік та звітність цільових страхових фондів (ст. 23—24).
Розділ VI . Забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням (ст. 25—27).
Розділ VII . Відповідальність страхувальників, страховиків та осіб, які надають соціальні послуги (ст. 28—30).
Розділ VIII . Прикінцеві положення (ст. 31—32).
Основи стали базовим законом для розробки законів з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, у яких відтворені їх основні положення.
7. Закон України від 9 липня 2003 р. "Про загальнообов'
язкове державне пенсійне страхування". Визначає принци
пи, засади і механізм функціонування системи загальнообо
в'язкового державного пенсійного страхування, призначення,
перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з
196
коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, які передбачені законом.
Структура Закону:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1—23).
Розділ II . Страховий стаж у солідарній системі (ст. 24—25).
Розділ III. Пенсії за віком у солідарній системі (ст. 26—29).
Розділ IV. Пенсії по інвалідності в солідарній системі (ст. ЗО —35).
Розділ V. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника в солідарній системі (ст. 36—39).
Розділ VI. Порядок визначення заробітної плати (доходу) для обчислення пенсії у солідарній системі. Призначення, перерахунок та виплата пенсії (ст. 40—53).
Розділ VII. Пенсійні виплати за рахунок коштів Накопичувального фонду (ст. 54—57).
Розділ VIII. Організація і порядок здійснення управління в солідарній системі (ст. 58—70).
Розділ IX. Кошти Пенсійного фонду (ст. 71—77).
Розділ X. Суб'єкти накопичувальної системи пенсійного страхування (ст. 78—98).
Розділ XI. Зберігання пенсійних активів Накопичувального фонду (ст. 99—102).
Розділ XII. Державне регулювання та нагляд у сфері загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (ст. 103— 104).
Розділ XIII. Порядок оскарження дій страхувальників та виконавчих органів Пенсійного фонду (ст. 105).
Розділ XIV. Відповідальність у сфері загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (ст. 106—113).
197
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
Розділ XV. Прикінцеві положення (п. 1—15).
Зазначений Закон є джерелом не лише права соціального забезпечення, але й адміністративного, фінансового та цивільного права. Кожна галузь права розглядає норми цього Закону з урахуванням свого предмета правового регулювання.
8. Закон України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообо в'язкове державне соціальне страхування від нещасного ви падку на виробництві та професійного захворювання, які спри чинили втрату працездатності". Визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
Структура Закону:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1—14).
Розділ II. Управління страхуванням від нещасного випадку (ст. 15—20).
Розділ III. Обов'язки фонду соціального страхування від нещасних випадків (ст. 21—25).
Розділ IV. Нагляд у сфері страхування від нещасного випадку (ст. 26—27).
Розділ V. Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров'я (ст. 28—34).
Розділ VI. Порядок розгляду справ про страхові виплати (ст. 35—39).
Розділ VII. Порядок і строки проведення страхових виплат (ст. 40—42).
Розділ VIII. Права та обов'язки застрахованого та роботодавця як страхувальника (ст. 43—45).
Розділ IX. Фінансування страхування від нещасного випадку (ст. 46—49).
Розділ X. Відповідальність фонду соціального страхування від нещасних випадків, страхувальників, застрахованих, а та-
198
кож осіб, які надають соціальні послуги, за невиконання своїх обов'язків. Вирішення спорів (ст. 50—55). Розділ XI. Прикінцеві положення.
9. Закон України від 18 січня 2001р. "Про загальнообо в'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасо вою втратою працездатності та витратами, зумовленими на родженням та похованням". Визначає правові, організаційні та фінансові основи загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян на випадок тимчасової втрати працездатності, у зв'язку з вагітністю і пологами, народженням дитини та необхідністю догляду за нею, у разі смерті, а також надання послуг із санаторно-курортного лікування та на оздоровлення застрахованим особам і членам їхніх сімей.
Структура Закону:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1—8).
Розділ II . Управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (ст. 9—13).
Розділ III. Нагляд у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (ст. 14—18).
Розділ IV. Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності витратами, зумовленими народженням та похованням, та порядок їх використання (ст. 19—24).
Розділ V. Бюджет та облік страхових коштів фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Звітність фонду (ст. 25—26).
Розділ VI. Права та обов'язки суб'єктів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (ст. 27—29).
199
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
Розділ VII. Відповідальність суб'єктів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків (ст. ЗО—33).
Розділ VIII. Забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (ст. 34—53).
Розділ IX. Прикінцеві положення.
10. Закон України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообо
в'язкове державне соціальне страхування на випадок безробі
ття". Визначає правові, фінансові та організаційні засади за
гальнообов'язкового державного соціального страхування на ви
падок безробіття.
Структура Закону:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1 — 7).
Розділ II. Управління страхуванням на випадок безробіття (ст. 8—12).
Розділ III. Нагляд у сфері страхування на випадок безробіття (ст. 13—15).
Розділ IV. Кошти страхування на випадок безробіття (ст. 16 —20).
Розділ V. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття (ст. 21—31).
Розділ VI. Забезпечення незастрахованих осіб (ст. 32—33).
Розділ VII. Права, обов'язки та відповідальність у сфері страхування на випадок безробіття (ст. 34—39).
Розділ VIII. Прикінцеві положення.
11. Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне за
безпечення". Передбачає матеріальне забезпечення непраце
здатних громадян України за рахунок суспільних фондів шля
хом надання пенсій. Діє в частині, що не суперечить Закону
200
України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Регулює порядок призначення та виплати пенсій за віком на пільгових умовах, за вислугу років, а також обчислення трудового стажу.
12. Закон України від 9 квітня 1992 р. "Про пенсійне забез
печення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб". Ви
значає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення фізич
них осіб, які мають відповідний статус.
Структура Закону:
Розділ І. Загальні положення (ст. 1 —11).
Розділ II. Пенсії за вислугу років (ст. 12—17).
Розділ III. Пенсії по інвалідності (ст. 18—28).
Розділ IV. Пенсії в разі втрати годувальника (ст. 29—42).
Розділ V. Обчислення пенсій (ст. 43—47).
Розділ VI. Призначення пенсій (ст. 48—51).
Розділ VII. Виплата пенсій (ст. 52—62).
Розділ VIII. Порядок перерахунку пенсій (ст. 63—66).
13. Закон України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соці
альний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно
бильської катастрофи". Визначає основні положення щодо ре
алізації конституційного права громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього
життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення кате
горій зон радіоактивного забруднення територій, умов прожи
вання і трудової діяльності на них, соціального захисту потер
пілого населення. Складається з 10 розділів та 70 статей.
14. Закон України від 16 грудня 1993 р. "Про державну служ
бу". Визначає порядок пенсійного забезпечення та надання гро
шової допомоги державним службовцям (ст. 37, 37—1).
15. Закон України від 17 листопада 1992 р. "Про статус
народного депутата України". Передбачає різні види соціаль-
201
Глава 4
Джерела і форми права соціального забезпечення
ного захисту народних депутаті, у тому числі, у сфері пенсійного забезпечення (ст. 32).
16. Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокурату
ру". Визначає заходи правового і соціального захисту праців
ників органів прокуратури та їхнього матеріального і соціаль
ного забезпечення, що включає пенсійне забезпечення (ст. 49—
50-1).
17. Закон України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів".
Визначає порядок призначення щомісячного довічного грошового утримання чи пенсії, а також заходи щодо соціального захисту суддів (ст. 43, 45).
18. Закон України від 23 вересня 1997 р. "Про державну
підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів". Передбачає, що при нарахуванні пенсії журна
лісту державного або комунального засобу масової інформації
застосовуються норми, методика та порядок нарахування пенсії
державному службовцю (ст. 16, 18).
Дата: 2019-03-05, просмотров: 294.
