Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

2.1. Поняття права соціального забезпечення.

2.2. Предмет права соціального забезпечення.

2.3. Методи права соціального забезпечення.

2.4. Система права соціального забезпечення.

2.5. Функції права соціального забезпечення.

2.6. Місце права соціального забезпечення в системі права
України.

2.7. Право соціального забезпечення як наука.

2.8. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна.

67

Глава 2

2.1. Поняття права соціального забезпечення

Правові акти, що регламентували суспільні відносини у сфері соціального забезпечення, почали активно приймати в окремих країнах у кінці XIX — на початку XX ст. На теренах колиш­нього СРСР ці норми відносили до різних галузей права. Так, вважалося, що суспільні відносини із забезпечення робітників та службовців і їхніх сімей у старості й у разі втрати працездат­ності є предметом трудового права, аналогічні відносини щодо членів колгоспів і їхніх сімей — колгоспного права, а відноси­ни з матеріального забезпечення військовослужбовців, праців­ників міліції та деяких інших службовців належать до адмі­ністративного права. Разом з тим, було помічено, що цілий ряд вольових суспільних відносин, які виникають у зв'язку із за­безпеченням громадян певними видами соціального забезпечен­ня, не належать до трудового чи колгоспного або адміністра­тивного права. До них належали допомоги одиноким і багато­дітним матерям, інвалідам І і II групи, інвалідам І і II групи з дитинства, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, надання послуг, пільг і нату­ральних матеріальних благ на лікування й медичне обслугову­вання, на утримання престарілих та інвалідів у державних будинках-інтернатах, дітей — у дитячих дошкільних устано­вах тощо. Після ухвалення Закону про державні пенсії від 14 липня 1956 р. та Закону про пенсії і допомоги членам кол­госпів від 15 липня 1964 р. все більше і більше вчених почали схилятися до думки про те, що ці та інші суспільні відносини складають окрему галузь права — право соціального забезпе­чення.

У травні 1966 р. в Празі відбувся симпозіум а проблем соці­ального забезпечення, на якому вперше було порушено питан­ня про право соціального забезпечення як самостійну галузь права. Чехословацькі вчені-юристи Я. Клоушек, К. Пінц, І. То-меш і В. Вергайнер у своїх доповідях звернули увагу на спе-

68

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

цифіку відносин із соціального забезпечення, на особливості прийомів і способів їх регулювання і дійшли висновку, що пра­во соціального забезпечення є окремою галуззю права, яке має самостійний предмет правового регулювання. Позицію цих учених підтримали багато радянських вчених, які працювали в цій сфері. Проте й сьогодні висловлюють думки, що право соціального забезпечення не є окремою галуззю права, а в на­вчальній літературі з теорії права її серед галузей права не на­зивають.

Матеріальне забезпечення регулюється різними групами норм права. Серед них можна виділити: 1) норми, які закріп­люють способи розподілу валового внутрішнього продукту че­рез систему соціального забезпечення з метою вирівнювання доходів громадян шляхом акумулювання коштів у відповідних фінансових джерелах (фондах); 2) норми, які регулюють су­спільні відносини з управління системою органів, що здійсню­ють функції акумулювання коштів з подальшим розподілом їх на соціальне забезпечення населення; 3) норми, що визнача­ють коло осіб, які потребують матеріального забезпечення, перелік соціальних випадків, у разі настання яких проводить­ся забезпечення, види соціального забезпечення і порядок їх отримання, а також норми (розміри) надання соціального за­безпечення і порядок реалізації фізичними особами права на конкретний вид соціального забезпечення; 4) норми, які стосу­ються матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї іншими членами сім'ї; 5) норми, які визначають порядок і умови стра­хування на випадок настання певної події з метою запобігання значних матеріальних витрат, а також з приводу довічного утримання (догляду); 6) норми, які спрямовані на збирання коштів у недержавні пенсійні фонди, а також на банківські рахунки з метою використання їх при виході на пенсію; 7) нор­ми, які встановлюють способи захисту порушеного права у сфері матеріального забезпечення; 8) норми, що регулюють відпові­дальність усіх учасників суспільних відносин, які виникають у зв'язку з функціонуванням соціального забезпечення при невиконанні взятих на себе обов'язків. Зазначений перелік груп

69

Глава 2

норм права не є вичерпним, але неозброєним оком видно, що ці норми регулюють відносини, які належать до різних галузей права, тісно пов'язані між собою і спрямовані на надання лю­дині різних видів допомоги, коли вона опинилась у складній життєвій ситуації.

Галузь права — це сукупність правових норм, які регулю­ють певну сферу однорідних суспільних відносин. У літературі наводять різні ознаки, характерні для галузі права. Вони слу­жать своєрідним критерієм належності норм права до тієї чи іншої правової галузі. До цих ознак, зокрема, належать такі: 1) особливості предмета правового регулювання; 2) специфічні галузеві принципи; 3) здатність взаємодіяти з іншими галузя­ми права "на рівних", тобто бути одного з ними рівня; 4) потре­ба суспільства в регулюванні певної соціальної сфери саме на рівні галузі; 5) кількість юридичних норм є достатньою для переходу їх в особливу галузеву якість; 6) наявність відокрем­леного, як правило, кодифікованого законодавства; 7) інші ознаки. Звичайно, що не з усіма цими ознаками можна безза­стережно погодитись, але вони визначають контури обґрунту­вання самостійності конкретної галузі права.

Держава зобов'язана піклуватися про кожного члена су­спільства, забезпечуючи його право на життя і гідне існуван­ня. Ця турбота спрямована на розроблення програм соціаль­ної підтримки вразливих груп населення та ухвалення від­повідних правових актів. З часом сфера правового регулю­вання розширяється і виявляється, що нормативні акти ре­гулюють суспільні відносини, які не є предметом традиційних галузей права, їх ядром. До таких належать суспільні відно­сини з приводу матеріального забезпечення непрацездатних та осіб, які тимчасово опинились у складній життєвій ситу­ації і потребують матеріальної підтримки зі спеціальних фондів, яка повністю чи частково відшкодовує втрачений за­робіток, понесені додаткові витрати, вартість отриманих по­слуг. Саме ці суспільні відносини становлять основу права соціального забезпечення, тобто зазначена галузь права має свій самостійний предмет правового регулювання. Правові

70

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

норми, що їх регулюють, становлять єдине ціле по відношен­ню до інших галузей права.

Принципи права соціального забезпечення конкретизують загальноправові принципи соціальної свободи, рівності, гума­нізму, справедливості, гарантованості прав та свобод особи і виражають сподівання людей на допомогу з боку держави й суспільства в разі старості, хвороби, інвалідності, безробіття тощо. Саме ці ідеї зцементовують певний комплекс норм, які в сукупності вказують на їхнє автономне існування.

Норми права соціального забезпечення взаємодіють із нор­мами цивільного, трудового, адміністративного, сімейного та деяких інших галузей права. Трудове й адміністративне право були тією колискою, з якої виплекане право соціального забез­печення. Останнє супроводжує людину впродовж усього жит­тя, особливо в перші й останні роки її життя.

Побудова соціальної держави потребує більш інтенсивного правового регулювання соціальної сфери, а це, у свою чергу, зумовило потребу держави у формуванні окремої галузі права. Зараз склалися всі необхідні умови для становлення права соці­ального забезпечення як самостійної галузі права.

За роки незалежності України у нас повністю оновлене за­конодавство у сфері соціального забезпечення. Прийнято дос­татню кількість нормативних актів, які стосуються пенсійно­го забезпечення, забезпечення допомогами, надання соціаль­них послуг, медичного обслуговування тощо. Усе це свідчить про те, що відповідні норми права склалися в окрему галузь права.

І, нарешті, за останні роки були прийняті кодифіковані за­кони, що стосуються різних видів соціального страхування. 17 червня 1999 р. Верховна Рада України затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Ними пе­редбачено забезпечення кодифікації законодавства про соціаль­ний захист шляхом прийняття Соціального кодексу України. Заінтересованими особами вже розроблено кілька проектів та­кого кодексу. Прийняттям його завершиться становлення пра­ва соціального забезпечення як самостійної галузі права.

71

Глава 2

Таким чином, під правом соціального забезпечення слід ро­зуміти сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають при наданні на відповідних умовах і в певному порядку державними і недержавними органами фізичним особам, які перебувають у складних юридично зна­чимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до існування, безплатно чи на пільгових умовах різних видів матеріального забезпечення зі спеціально створених для цього фондів.

Система національного права поділяється на галузі публіч­ного і приватного права. Право соціального забезпечення ви­йшло з надр адміністративного і трудового права, а це означає, що воно належить як до публічного права (жорсткі централізо­вані способи правового регулювання більшості суспільних відносин у цій сфері), так і до приватного права (допускається поєднання нормативного регулювання з договірним).

2.2. Предмет права соціального забезпечення

Під предметом права соціального забезпечення, як і в інших галузях права, розуміють певну сукупність однорідних відно­син, які піддаються правовому регулюванню. До них належать не всі суспільні відносини, а лише ті, що відповідають таким вимогам: 1) є стійкими і характеризуються повторенням подій і дій людей; 2) за своїми властивостями допускають можливість зовнішнього контролю за ними правовими й іншими засобами з боку держави; 3) існує об'єктивна потреба в їх урегулюванні. До структури предмета права соціального забезпечення входять такі елементи: а) особи, які потребують допомоги, і ті, хто може надати таку допомогу; б) предмети, з приводу яких виникають ці відносини (гроші, речі, знижки, послуги); в) соціальні фак­ти, тобто обставини, що мали місце в певний час та за відпо­відних умов, які прямо чи побічно впливають на соціальні зв'яз­ки людей щодо матеріальної підтримки окремих з них; г) прак-

72

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

тична діяльність (поведінка) осіб у сфері соціального забезпе­чення.

Суспільні відносини, що регулюються правом, поділяють на три основні групи: майнові, управлінські та охоронні. Усі ці групи входять до предмета правового регулювання права соці­ального забезпечення, але серед них головне місце відводиться майновим відносинам, тобто таким, що пов'язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення.

У літературі висловлені різні думки щодо комплексу суспі­льних відносин, які бажано включити до предмета права соці­ального забезпечення. Пропонувалося їх відбір здійснювати за такими можливими критеріями: 1) надання окремих видів за­безпечення із фондів соціального споживання; 2) обов'язок дер­жави щодо утримання й обслуговування певного контингенту громадян; 3) непрацездатність; 4) надання забезпечення за ра­хунок фондів соціального страхування; 5) завдання, які вирі­шує держава за рахунок суспільних фондів споживання, та спосіб розмежування суміжних груп відносин, що складають­ся в процесі здійснення цих завдань; 6) характер розподільчих відносин, за допомогою яких задовольняються соціально-еко­номічні потреби людей та зміст об'єктивних підстав, що ви­кликають ці потреби; 7) загальне поняття соціального забезпе­чення.

Характерними рисами суспільних відносин у сфері соці­ального забезпечення є:

1. Специфічні способи мобілізації, розподілу і використання
коштів на соціальне забезпечення. Соціальні фонди формують­
ся за рахунок внесків роботодавців, застрахованих осіб, суб­
сидій держави, коштів органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ, організацій, фізичних осіб і використо­
вуються тільки за цільовим призначенням.

2. Загальна економічна природа цих відносин, оскільки вони
мають розподільчий характер. Зміст зазначених відносин по­
лягає у перерозподілі валового внутрішнього продукту шля-

73

Глава 2

хом надання певним суб'єктам матеріальних благ з метою ви­рівнювання особистих доходів громадян.

3. Специфічне коло суб'єктів цих відносин. До тих, хто має
право на одержання матеріальних благ відповідно до норм пра­
ва соціального забезпечення, належать особи, які втратили
заробіток внаслідок страхового випадку, не мають засобів до
існування, несуть підвищені витрати або перебувають за ме­
жею бідності (діти-інваліди, інваліди, пенсіонери, тимчасово
непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім'ї з дітьми).
З іншого боку виступає державний чи будь-який інший упов­
новажений або допущений державою орган, який зобов'язаний
чи вправі надавати матеріальне забезпечення фізичним особам.

4. Особливості об'єкта відносин. Це завжди матеріальне
благо (пенсія, грошова допомога, компенсація, субсидія, пільга,
соціальна послуга). Матеріальне благо надається у грошовій чи
натуральній формі. Об'єкт цих відносин має майновий харак­
тер.

5. Специфіка соціальних фактів, що можуть вести до ви­
никнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних
правовідносин. їх ще називають складними життєвими обста­
винами, їх особливість полягає у великомасштабності виник­
нення, у високій значимості наслідків як для особи, так і для
суспільства в цілому. В нормативних актах дається вичерпний
перелік таких фактів.

6. Жорстке нормативне регулювання цих відносин. Умови
призначення, розмір грошових виплат, обсяг соціальних по­
слуг і пільг, порядок звернення за призначенням та строки
розгляду заяв і прийняття рішень чітко закріплені у правових
актах і не можуть бути змінені за угодою сторін правовідно-
шення.

До предмета права соціального забезпечення входять такі суспільні відносини:

— з приводу формування соціальних фондів, з яких нада­ються різні види соціального забезпечення. Вони є фундамен-

74

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

том для виникнення розподільчих відносин. Раніше зазначені відносини належали до предмета фінансового права, але особ­ливості їх регулювання, правова природа коштів, що входять до цих фондів, дають привід віднести їх до предмета права соці­ального забезпечення;

— щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями за віком, у
зв'язку з інвалідністю, у зв'язку з втратою годувальника, за
вислугу років та достроковими пенсіями. До цієї групи нале­
жать відносини з довічного утримання суддів. Пенсійні відно­
сини у розподільчих відносинах належать до основних, оскіль­
ки пенсійні виплати становлять левову частку у витратах су­
спільства на соціальне забезпечення;

— із забезпечення фізичних осіб допомогами і, зокрема, та­
кими: 1) державною соціальною допомогою малозабезпеченим
сім'ям, які постійно проживають на території України і мають
середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового
мінімуму для сім'ї; 2) державною допомогою сім'ям з дітьми (у
зв'язку з вагітністю та пологами, одноразова при народженні
дитини, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного
віку; на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; на
дітей одиноким матерям); 3) допомога на поховання; 4) допо­
мога в разі безробіття; 5) допомога в разі тимчасової непраце­
здатності; 6) сімейні допомоги за системою соціального страху­
вання; 7) одноразові цільові допомоги тощо. Соціальні пенсії
тепер трансформовані в соціальну допомогу;

— стосовно надання фізичним особам соціальних послуг, до
яких слід віднести: 1) стаціонарне обслуговування громадян
похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших ста­
ціонарних установах; 2) надання соціальних послуг за місцем
проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним грома­
дянам територіальними центрами та відділеннями соціальної
допомоги вдома; 3) забезпечення населення технічними засоба­
ми реабілітації; 4) забезпечення інвалідів автомобілями; 5) ме­
дична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; 6) забез­
печення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними пу­
тівками; 7) надання тимчасового притулку безпритульним;

75

Глава 2

8) соціальні послуги за видами загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування тощо. До речі, треба сказати, що останніми роками збільшилася кількість видів соціальних по­слуг, що надаються найбільш вразливим верствам населення;

— щодо здійснення компенсаційних виплат і надання суб­
сидій та пільг за системою соціального забезпечення окремим
категоріям громадян;

— з приводу утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися
без батьківського піклування, у дитячих закладах інтернатно­
го типу;

— щодо утримання дітей у дитячих закладах безоплатно чи
з частковою оплатою;

— щодо надання безоплатно чи зі знижкою медичної допо­
моги і лікування, забезпечення ліками;

— стосовно забезпечення житлом малозабезпечених осіб бе­
зоплатно чи зі значною знижкою;

— з приводу безоплатного харчування учнівської молоді;

— щодо розподілу гуманітарної допомоги серед найбідніших
верств населення;

— з приводу недержавного пенсійного забезпечення (добро­
вільного соціального страхування). Зазначені відносини через
їх цільове призначення бажано вилучити із цивільного права і
включити у предмет права соціального забезпечення;

— з надання благодійної допомоги малозабезпеченим грома­
дянам;

— з приводу матеріального забезпечення через інститути
громадянського суспільства.

Цей перелік виходить із концепції соціального забезпечен­ня у широкому розумінні. У літературі він значно звужується. Зокрема, зазначається, що суспільні відносини щодо розподілу коштів недержавних соціальних фондів, у тому числі проф­спілкових, кооперативних, благодійних тощо, до предмета пра­ва соціального забезпечення не входять.

До предмета права соціального забезпечення також належать процедурні відносини, що виникають у зв'язку: а) із встанов-

76

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ленням юридичних фактів, без яких не може виникнути мате­ріальне правовідношення; б) з реалізацією фізичною особою права на окремий вид соціального забезпечення; в) з оскаржен­ням рішення посадової особи чи органу соціального забезпе­чення в адміністративному порядку. Порядок оскарження рішень органів соціального забезпечення в судовому порядку регулюється нормами цивільного процесуального права, а не права соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються нормами права соці­ального забезпечення, найчастіше поділяються на три групи: 1) відносини, що виникають з приводу грошових виплат за си­стемою соціального забезпечення; 2) відносини, що виникають з приводу натуральних видів соціального забезпечення; 3) до­поміжні відносини процедурного характеру.

Таким чином, предмет права соціального забезпечення — це групи суспільних відносин, об'єднані цільовим призначен­ням, які виникають у зв'язку з акумулюванням і розподілом коштів із соціальних фондів через систему соціального забез­печення.

2.3. Методи права соціального забезпечення

У дореволюційній юридичній літературі під методом розуміли способи тлумачення норм права. Поняття метод правового регулювання було запропоновано цивілістами для характеристики цивільного права та відмежування цієї галузі радянського права від інших і, насамперед, від адміністратив­ного права.

Метод — слово грецького походження, що означає шлях дослідження, спосіб пізнання. Під цим поняттям розуміють спосіб, прийом чи систему прийомів для досягнення якої-не-будь мети. У праві він розглядається як закріплені у юридич­них нормах прийоми впливу на суспільні відносини.

77

Глава 2

Багато вчених вважають, що основними критеріями розме­жування норм права за галузями є предмет правового регулю­вання (матеріальний критерій) і метод правового регулювання (формально-юридичний критерій), і в цьому контексті розгля­дають усі проблеми методу. Тепер частіше почали говорити не про один галузевий метод правового регулювання, а про систе­му таких методів. Триває процес зближення поглядів учених з цих питань, зокрема, фахівців національного права соціально­го забезпечення.

Вважається, що механізм правового регулювання складаєть­ся з таких стадій: а) регламентування суспільних відносин або створення державою юридичних норм, коли формуються юри­дичні норми, що покликані визначити поведінку фізичних осіб, спрямовувати її в бажане для суспільства русло; б) дія юридич­них норм чи виникнення правовідносин, коли на їхній основі виникають права й обов'язки у конкретних осіб; в) реалізація суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, коли приписи юри­дичних норм втілюються в життя. Цим трьом стадіям процесу правового регулювання відповідають головні елементи правово­го регулювання:

— правові норми;

— правовідношення;

— акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Саме у цих стадіях найбільше виявляються методи (спосо­би, прийоми) правового регулювання.

Поведінка людей регламентується нормами права за допо­могою імперативного (владно-авторитарного, директивного) чи диспозитивного (автономного) способів з використанням таких прийомів, як дозвіл, припис (наказ), заборона. Зазначені два методи використовуються тією чи іншою мірою у всіх галузях права. Як художник за допомогою семи кольорів створює не­повторні картини, так і законодавець за допомогою одних і тих самих способів і прийомів по-різному регламентує вчинки лю­дей в окремих сферах їхньої діяльності.

78

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Методи правового регулювання права соціального забезпе­чення — це способи впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органами відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечувальних правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид соці­ального забезпечення у разі настання передбаченого законом соціального випадку.

У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за якого правове регулювання здійснюєть­ся на засадах автономії, координації юридичної рівності суб'єктів, непідпорядкованості їх між собою. Імперативний метод — це цен­тралізований спосіб впливу на суспільні відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між учасниками цих відносин. За допомогою диспозитивного методу в більшості випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного — компетенція органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціаль­ного забезпечення здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона. їхня комбінація складає той чи інший метод права соціального забезпечення.

Дозвіл — це наділення фізичної особи (громадянина) таки­ми правами, які дають їй можливість на свій розсуд претенду­вати чи ні на конкретний вид соціального забезпечення на умо­вах і в порядку, що вказані в законі чи договорі.

Припис (наказ) — це обов'язок громадянина чи органу соці­ального захисту населення вчинити вказані в законі дії. Так, норми права зобов'язують орган соціального захисту за наяв­ності законних підстав надати особі конкретний вид соціально­го забезпечення. Закон приписує пенсіонеру повідомляти орган соціального захисту про обставини, що спричиняють зміну роз­міру пенсії або припинення її виплати. На підопічних будинків-інтернатів покладається обов'язок дотримуватися правил внут­рішнього розпорядку в цих соціальних закладах.

79

Глава 2

Заборона — це покладання на суб'єктів соціально-забезпе­чувальних правовідносин обов'язку утримуватися від вчинен­ня конкретних дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення застосовується рідко і найчастіше закріплюється в нормі права не прямо, а опосередковано, на­приклад, заборона підприємствам і організаціям видавати не­достовірні документи.

До характерних рис методів права соціального забезпечення належать такі:

1. Порядок встановлення прав і обов'язків учасників соці­ ально-забезпечувальних правовідносин. За допомогою таких прийомів, як припис (позитивне зобов'язання), дозвіл і заборо­на правовими нормами визначається коло осіб, які можуть всту­пити у правовідносини, їхні права й обов'язки, умови, за яких можна реалізувати права і виконати обов'язки, відповідальність за порушення встановлених вимог. Усе це становить предмет права соціального забезпечення. Суспільні відносини у праві соціального забезпечення, в основному, регулюються згори до низу на владно-імперативних засадах. Юридичний припис або, як його зараз називають, позитивне зобов'язання, виражаєть­ся в покладанні на осіб юридичних обов'язків активного змісту, тобто діяти (чинити), як велить норма права. Незначною мірою у праві соціального забезпечення застосовується децентралізо­ване регулювання, що здійснюється за допомогою координації учасниками відносин своїх дій. Юридичний дозвіл — це право осіб діяти на власний розсуд у межах правових норм, що регу­люють відповідні суспільні відносини. Дозвіл у праві соціаль­ного забезпечення адресується тільки фізичній особі і стосується права на той чи інший вид соціального забезпечення, вибору найбільш вигідного для людини варіанта забезпечення тощо.

Права й обов'язки суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин встановлюються нормативним чи договірним шляхом. Головним способом формування змісту цих право­відносин є нормативні акти. Відповідно до п. 6 ст. 92 Консти-

80

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

туції України виключно законами України визначаються осно­ви соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Багато питань соціального забезпечення регламентуються підза-конними актами як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Останніми роками зросла роль соціально-партнерських угод. Цими локальними нормами закріплюється більш високий рівень забезпечення працівників окремих галузей народного господарства чи підприємств. Колективними угодами передба­чаються додаткові заходи соціального захисту працівників на випадок непрацездатності, виходу на пенсію, народження ди­тини, а також з приводу надання безплатно чи на пільгових умовах санаторно-курортної путівки, оплати ліків тощо.

Фізична особа має право на укладання договору добровільно­го пенсійного страхування. При укладанні договору щодо надан­ня соціальних послуг сторони обмежені формою типового дого­вору, тобто не можуть на свій розсуд розширити перелік послуг, змінити вимоги щодо їхньої якості, знизити вартість, підвищи­ти відповідальність за несвоєчасне чи неякісне надання їх, вне­сти інші зміни в умови договору. Договірна форма все ще зали­шається нехарактерною для права соціального забезпечення.

2. Правовий статус суб'єктів правовідносин у соціальному забезпеченні. Взаємовідносини між суб'єктами, як правило, будуються на принципах рівності або автономії та субординації, або підлеглості один одному. У соціально-забезпечувальних правовідносинах ними, з одного боку, є фізична особа чи сім'я, а з іншого, — орган соціального забезпечення, тобто та устано­ва, що безпосередньо приймає рішення про надання окремого виду соціального забезпечення чи безпосередньо займається їхнім соціальним обслуговуванням.

81

До специфічних рис цих суб'єктів належать такі: 1) хоча со­ціально-забезпечувальні правовідносини є майновими, але учас­ники їх не є рівними, як у цивільному праві, і не перебувають між собою у підпорядкуванні, як в адміністративному праві. Суб'єкти цих відносин є економічно нерівними, але й адмініст-

6 — 5-747

Глава 2

ративно незалежними один від одного; 2) майнові права нале­жать фізичним особам, мають абсолютний характер і користу­ються свободою вибору поведінки, а майнові обов'язки поклада­ються на органи соціального забезпечення; 3) права людини у сфері соціального забезпечення встановлюються за допомогою правомочних норм і виражені у формі дозволів. Правовий статус органів соціального забезпечення визначається зобов'язуючими нормами. Для їхньої діяльності не характерні диспозитивність і можливість власного розсуду. В обмежених випадках вони мо­жуть визначати конкретний вид державної соціальної допомоги окремим вразливим верствам населення.

3. Підстави виникнення, зміни чи припинення соціально-за­
безпечувальних правовідносин. Ними є юридичні факти, тобто
дії і події. У праві соціального забезпечення юридичними факта­
ми, як правило, виступають події, зокрема, такі, як старість (вік),
інвалідність, тимчасова непрацездатність, народження дитини,
вагітність і пологи, втрата годувальника, безробіття, наявність
дітей, багатодітність, одиноке проживання, вимушене пересе­
лення і т. ін. Підстави виникнення, зміни та припинення право­
відносин із соціального забезпечення чітко визначені законом.

Зазначені відносини виникають не на підставі одного юри­дичного факту, а за наявності юридичного складу. До остан­нього найчастіше належать: а) настання соціально-правової підстави забезпечення (досягнення певного віку, встановлення групи інвалідності, вимушена відпустка і т. ін.), що дає право на конкретний вид соціального забезпечення; б) звернення за­цікавленої особи до компетентного органу соціального забезпе­чення; в) прийняття органом соціального забезпечення рішен­ня щодо надання відповідного виду соціального забезпечення.

4. Заходи примусу в праві соціального забезпечення. За по­
рушення вимог норм права соціального забезпечення передба­
чені певні санкції. Порушення можуть бути як з боку фізичної
особи (отримання незаконних виплат внаслідок подання фаль­
шивих документів про стаж, професію, умови праці, заробіток

82

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

(доходи) і т. ін.), так і з боку органу соціального забезпечення (неправильне визначення розміру виплати, неякісне надання послуги, необґрунтована відмова і т. ін.). Норми права соціаль­ного забезпечення встановлюють санкції лише для фізичних осіб. Санкції для працівників органів соціального забезпечен­ня передбачені нормами інших галузей права. У праві соціаль­ного забезпечення не передбачені репресивні санкції.

За порушення норм права соціального забезпечення до гро­мадян застосовуються санкції двох видів: правовідновлювальні та правообмежувальні. Правовідновлювальні санкції поляга­ють у тому, що особа, яка завдала матеріальної шкоди внаслі­док зловживання з її боку чи приховання обставин, від яких залежить розмір отримуваних виплат чи право на отримання їх, зобов'язана відшкодувати збитки в повному розмірі. Обме­жена матеріальна відповідальність у праві соціального забез­печення не застосовується. Суть правообмежувальних санкцій полягає у призупиненні реалізації права на деякі види соціаль­ного забезпечення на певний термін. Так, у п. 5 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове держав­не соціальне страхування на випадок безробіття" зазначені випадки, що сталися з вини безробітного, за яких тривалість виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, матеріальної допо­моги у період професійної підготовки, перепідготовки або підви­щення кваліфікації та матеріальної допомоги у зв'язку з безро­біттям скорочується на термін до 90 календарних днів.

2.4. Система права соціального забезпечення

Ми звикли користуватися бібліотеками і не дивуємося, що серед десятків чи сотень тисяч книг бібліотекар швидко знахо­дить необхідну. Уся література розміщена на стелажах, поли­цях у певному порядку, що дає можливість будь-коли отрима­ти замовлену книгу чи покласти на відведене місце нову. Та-

..                                                                                               83

Глава 2

кии же порядок існує в кожній галузі права, яка налічує вели­чезну кількість норм. Знаючи систему галузі права, можна легко відшукати потрібну норму.

Система права соціального забезпечення — це науково обґрун­тована класифікація норм права у сфері соціального забезпечен­ня на окремі групи, що охоплюють однорідні, пов'язані між со­бою суспільні відносини, та розміщення їх у відповідній послідов­ності залежно від того, яку роль вона відіграє всередині цієї га­лузі права. Система права соціального забезпечення дає мож­ливість отримати відповідь на два запитання: з яких частин скла­дається ця галузь права, і як ці частини взаємодіють між собою.

Характерними рисами системи права соціального забезпе­чення є: 1) зумовленість її реально існуючою системою суспіль­них відносин, що є предметом правового регулювання цієї га­лузі права; 2) органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок усіх правових норм, що належать до цієї галузі права; 3) структур­на різноманітність системи галузі права, до якої входять не­однакові за змістом і обсягом елементи.

Структурними елементами системи права соціального забез­печення є норми права, інститути права та підгалузі цієї право­вої галузі. Зазначені елементи перебувають між собою в пев­них зв'язках (підпорядкуванні, координації, функціональній залежності й т. ін.).

Норми є тими цеглинками, з яких побудована галузь права соціального забезпечення. У їхній структурі виділяють від двох до п'яти елементів: 1) гіпотезу; 2) суб'єкт; 3) характер — вид правомочии, яким наділяється суб'єкт норми; 4) зміст — діян­ня, щодо якого застосовуються вказані у правовій нормі право­мочний суб'єкта норми права; 5) санкція. У системі кожна нор­ма права розглядається як єдине ціле і є об'єктом для групу­вання їх у більш загальні нормативно-юридичні утворення.

Інститут права — це основний елемент системи права, що є сукупністю правових норм, які регулюють однорідну групу суспільних відносин у сфері соціального забезпечення. Для нього характерні такі риси: а) регулює вид більш чи менш зна­чущих суспільних відносин; б) є логічно замкнутою відокрем-

84

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

леною сукупністю норм; в) функціонує автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин не­залежно від інших інститутів права.

Юридичним критерієм відокремлення тієї чи іншої сукуп­ності норм у конкретний правовий інститут є: а) юридична єдність правових норм, що входять до правового інституту. Ці норми утворюють єдиний комплекс, що виявляється у загаль­них положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях; б) однорідність фактичного змісту — правовий інсти­тут, призначений для регулювання самостійної, порівняно відокремленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; в) повнота регулювання конкретної групи відносин. Правовий інститут поєднує різні види правових норм, які можуть бути дефінітивними, уповноважуваними, зобов'язальними, заборон­ними та ін. Ці правові норми в комплексі всебічно регулюють відповідну групу суспільних відносин. Внаслідок цього кож­ний правовий інститут є унікальним, виконує тільки йому при­таманні функції і не дублюється іншими структурними еле­ментами галузі права; г) як правило, нормативна відокрем­леність у правових актах у вигляді глав, розділів, частин.

Система галузі права дає можливість науково обґрунтовува­ти розташування правових норм усередині права соціального забезпечення. Основним критерієм тут виступає роль, яку відіграють норми права соціального забезпечення. Одні з них мають значення для всієї галузі права, а інші — лише для окре­мих правових інститутів чи їх комплексів. За цим критерієм норми права поділяються на загальні та особливі.

Дискусії стосовно предмета правового регулювання суттєво впливають на обґрунтування системи права соціального забез­печення. Зазначена галузь ще формується, немає єдиного ко­дифікованого нормативного акта, що регулював би суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. Тому в літературі висловлені різні думки щодо структурних елементів системи права соціального забезпечення. Так, на думку Н.Б. Болотіної, норми права соціального забезпечення об'єднуються в такі структурні частини: загальні положення; право загальнообо-

85

Глава 2

в язкового державного соціального страхування; право держав­ної соціальної допомоги; недержавне соціальне забезпечення. Загальна частина права соціального забезпечення складаєть­ся із загальних правових інститутів, норми яких відображають специфіку цієї галузі. Правові категорії, вироблені наукою, входять до системи науки, але не до системи галузі, яка має справу тільки з нормами права.

На думку автора, можна виділити такі структурні елементи Загальної частини права соціального забезпечення:

— основний інститут-комплекс нормативних приписів, що
визначають понятійний апарат, предмет правового регулюван­
ня, завдання галузі та галузеві принципи;

— інститут правосуб'єктності як комплекс нормативних
приписів, що регламентують правовий статус суб'єктів соціаль­
но-забезпечувальних правовідносин і, в тому числі, їхні основні
права й обов'язки у сфері соціального забезпечення;

— інститут соціальних ризиків та юридичних фактів у сфері
соціального забезпечення;

— інститут стандартів у сфері соціального забезпечення;

— інститут нормативних актів (джерел) права соціального
забезпечення.

Окремі фахівці до Загальної частини включають інститут трудового стажу, інститут середньомісячного заробітку, інсти­тут строків. Нині вважають їх інститутами Особливої частини.

В Особливій частині, крім правових інститутів, можна ви­ділити ще підгалузі права соціального забезпечення, а саме: пенсійне право, допомогове право, соціально-обслуговувальне право. Слід зазначити, що підгалузь права — це об'єднання кількох правових інститутів, які регулюють споріднені комп­лекси суспільних відносин, що входять у сферу регулювання права соціального забезпечення.

Пенсійне право включає такі правові інститути: 1) пенсії за віком; 2) пенсії у зв'язку з інвалідністю; 3) пенсії в разі втрати

86

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

годувальника; 4) пенсії за вислугу років; 5) дострокові пенсії; 6) довічне утримання суддів; 7) обчислення пенсій; 8) призна­чення пенсій.

У допомогове право входять такі правові інститути: 1) допо­мога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; 2) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами; 3) одноразова допомога при народженні дитини; 4) допомога з догляду за дитиною до досяг­нення нею трирічного віку; 5) допомога на дітей, які перебува­ють під опікою чи піклуванням; 6) допомога на дітей одиноким матерям; 7) державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; 8) грошова допомога біженцям; 9) допомога у зв'язку з безробіттям; 10) допомога на поховання; 11) інші види допо­мог; 12) субсидії; 13) компенсаційні виплати; 14) обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги; 15) пільги за системою соціального забезпечення. Перелік цих правових інститутів не є вичерпним.

До соціально-обслуговувального права належать такі інсти­тути: 1) утримання непрацездатних в інтернатних закладах; 2) соціальне обслуговування пенсіонерів та одиноких непраце­здатних громадян за місцем проживання; 3) професійне навчан­ня і працевлаштування інвалідів; 4) забезпечення інвалідів транспортними засобами; 5) забезпечення населення технічни­ми засобами реабілітації; 6) утримання дітей у дитячих закла­дах; 7) натуральна допомога нужденним членам суспільства; 8) професійна підготовка або перепідготовка, підвищення ква­ліфікації та профорієнтація; 9) пошук підходящої роботи і спри­яння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання робо­тодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; 10) інфор­маційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлашту­ванням; 11) соціальні послуги в системі соціального страхуван­ня від нещасних випадків; 12) санаторно-курортне лікування та оздоровлення тощо.

Усі названі підгалузі права соціального забезпечення мають основний інститут (Загальну частину). Процес формування цих

87

Глава 2

підгалузей права триває. З них найбільш розвинутою є підга-лузь пенсійного права.

Крім названих підгалузей, до Особливої частини права соці­ального забезпечення входять такі правові інститути:

— безоплатної чи зі знижкою медичної допомоги, лікуван­
ня, забезпечення ліками, санаторно-курортного лікування;

— недержавного соціального забезпечення, що складається
з благодійництва і гуманітарної допомоги;

— трудового (страхового) стажу;

— відповідальності;

— розв'язання спорів, що виникають із соціально-забезпе­
чувальних правовідносин.

2.5. Функції права соціального забезпечення

Функція — слово латинського походження, що означає ви­конання, звершення. Під нею розуміють діяльність, обов'я­зок, роботу, призначення, роль тощо. Уперше цей термін у науковий обіг ввів у 1692 р. відомий німецький філософ і ма­тематик Г. Лейбніц. Нині в науці цей термін уживається в різних значеннях. У філософії — це відношення двох (групи) об'єктів, зміна одного з яких веде до зміни іншого. У мате­матиці — величина, яка змінюється зі зміною незалежної змінної величини (аргументу). У фізіології — специфічна діяльність органа чи організму (наприклад, функція обміну речовин). У соціології — роль, яку виконує певний соціаль­ний інститут щодо суспільства. У лінгвістиці — призначен­ня, роль (інколи й значення) мовної одиниці або елемента мовної структури.

Цей термін сто років тому почали вживати і в юридичній науці для характеристики соціальної ролі права та держави.

88

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Його використовують у багатьох значеннях, але серед учених немає єдності щодо необхідності цього терміна, його поняття, назви та змісту окремих функцій і їх класифікації. Спроба че­рез функції розкрити класову суть права та сформувати особ­ливі функції окремих галузей права із застосуванням їх у по­дальшому як одного з критеріїв розмежування норм права за самостійними галузями права завів дослідників у глухий кут.

У літературі з теорії права найчастіше дають три визначен­ня функцій права, які підтримують і фахівці права соціально­го забезпечення. Під ними розуміють або соціальне призначен­ня права, або напрями правового впливу на суспільні відноси­ни, або те й інше разом.

Функції права соціального забезпечення — це правові ха­рактеристики соціальної ролі (призначення) цієї галузі права у житті суспільства та головних напрямів впливу її норм на по­ведінку людей з метою реалізації мети і завдань держави у сфері соціального забезпечення населення.

Основною функцією права соціального забезпечення є регу­лятивна. Саме в ній виявляється суть і цінність цієї галузі пра­ва. Призначення права соціального забезпечення — регулюван­ня суспільних відносин, що складаються за умов індивідуаль­ної форми розподілу матеріальних благ зі спеціально створе­них для цього соціальних фондів.

За допомогою норм права соціального забезпечення визнача­ються: 1) мета і завдання держави у сфері соціального захисту населення; 2) коло суб'єктів, що уповноважені створювати соці­альні фонди та здійснювати з них соціальні виплати; 3) коло суб'єктів з числа інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які зали­шилися без піклування батьків, та інших осіб, які потребують соціальної підтримки з боку держави; 4) розміри внесків грома­дян, підприємств, установ, організацій, а також з бюджетних коштів до соціальних страхових фондів та їх види; 5) перелік видів соціального забезпечення, що надаються найбільш враз­ливим верствам населення; 6) умови надання певного виду соці­ального забезпечення або коло життєвих обставин, з якими соці­ально-забезпечувальні норми пов'язують настання тих чи інших

89

Глава 2

юридичних наслідків (хвороба, старість, втрата працездатності, інвалідність, безробіття тощо); 7) компетенція державних органів та правовий статус (права й обов'язки) громадян, іноземних гро­мадян і осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення; 8) порядок та розміри надання окремого виду соціального забез­печення; 9) державні гарантії щодо забезпечення соціальних прав людини і громадянина; 10) основи недержавного соціального забезпечення окремих груп населення.

Завданням регулятивної функції права соціального забезпе­чення є не тільки фіксація суб'єктивного складу соціально-за­безпечувальних правовідносин, правового статусу учасників цих відносин та визначення юридичних фактів, за яких мо­жуть виникати зазначені правовідносини, а й зміна чи скасу­вання окремих його елементів або введення нових. Адже дер­жавне соціальне забезпечення можливе лише на підставі норм права. Фізична особа може претендувати за наявності відповід­них умов тільки на той вид соціального забезпечення, що за­кріплений у законі. Орган соціального захисту населення зобо­в'язаний надати такий вид забезпечення також лише на підставі закону. Норми права тут виступають критерієм оцінки дій суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, що вини­кають на їх базі.

Право соціального забезпечення на тривалий час у межах держави закріплює можливу і належну поведінку людей у сфері соціального забезпечення та за допомогою загрози застосуван­ня державного примусу змушує їх діяти в окреслених правом рамках і тим самим утримує соціально-забезпечувальні право­відносини в бажаному стані. Ці відносини характеризуються стабільністю, циклічністю, безперервним повторенням, прогно-зованістю, тобто постійним відтворенням. Під впливом су­спільної практики ці відносини коригуються нормами права.

Однією із властивостей соціально-забезпечувальних норм є їх нормативність, що включає приписи, правила поведінки за­гального характеру, які поширюються на будь-кого, хто потрап­ляє у сферу дії цих норм, а також здатність права соціального забезпечення відповідно до його приписів чітко зафіксувати

90

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

суспільні відносини, що складаються при наданні фізичним особам пенсій, допомог, соціальних послуг. Таким чином, за допомогою утвердження в житті суспільства нормативних за­сад упорядковуються суспільні відносини в соціальній сфері.

Регулятивний вплив права соціального забезпечення на суспільні відносини полягає в тому, що норми цієї галузі права, визначаючи права й обов'язки суб'єктів соціально-забезпечуваль­них правовідносин, тим самим виступають загальнообов'язко­вим зразком їхньої правомірної поведінки. Ці норми детально і в імперативній формі визначають умови, за яких особа має пра­во на соціальне забезпечення, порядок реалізації цього права, компетенцію органів соціального захисту населення в цій сфері.

Окрема галузь права складається не лише з регулятивних, а й з правоохоронних норм, які визначають умови застосування до суб'єктів заходів державного примусового впливу, характер і зміст цих заходів. Напрям впливу цих норм на суспільні відно­сини й характеризує охоронну функцію права.

Під охоронною функцією права соціального забезпечення розуміють цілеспрямований вплив норм цієї галузі права на соціально-забезпечувальні правовідносини з метою охорони їх та витіснення з них відносин, шкідливих для суспільства з погляду держави. Складовими цієї функції є: 1) заборони, що передбачені нормами права; 2) санкції, які вживають до пра­вопорушників; 3) безпосередня юридична відповідальність суб'єктів правовідносин.

В основі охоронної функції права соціального забезпечення лежать заборонні правові норми, які вказують, що не слід ро­бити, які дії будуть засуджені державою. У разі вчинення про­типравного діяння настає юридична відповідальність, метою якої є захист встановленого правопорядку та виховання грома­дян у дусі поваги до права. Ця мета конкретизується у функ­ціях юридичної відповідальності, до яких найчастіше відносять репресивно-каральну (штрафну) та правовідновлювальну (ком­пенсаційну).

Головним призначення охоронної функції права соціально­го забезпечення є, перш за все, превентивна (запобіжна) охоро-

91

Глава 2

на соціально-забезпечувальних правовідносин, попередження порушення норм права, на підставі яких виникли ці відноси­ни. Норми права детально передбачають процедуру реалізації громадянами свого права на конкретний вид соціального забез­печення. Законодавство встановлює різні види юридичної відпо­відальності посадових осіб органів соціального захисту насе­лення за створення перешкод у реалізації громадянами своїх соціальних прав (бюрократизм, тяганина, безпідставна відмо­ва у задоволенні того чи іншого клопотання, вимагання хабара тощо). Закон також покладає на громадян обов'язок (а отже передбачає і належну відповідальність) подавати до органів соціального захисту населення достовірні відомості про факти, що мають юридичне значення для соціального забезпечення. Встановлення заборон та санкцій за їх порушення спонукає суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин діяти відповідно до приписів правових норм. Дотримання громадя­нами та посадовими особами вимог соціального законодавства є критерієм ефективності охоронної функції права соціального забезпечення.

2.6. Місце права соціального забезпечення в системі права України

Будь-яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як частина цього цілого, вона тісно пов'язана з іншими галузями права, взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в окремі з них. Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низ­кою галузей права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у правовій системі України або, іншими словами, необхідність з'ясувати, як співвідноситься зазначена галузь

92

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

права з іншими. Це сприяє уточненню предмета правового ре­гулювання окремих галузей права, зокрема, таких, як консти­туційне, адміністративне, фінансове, цивільне, трудове, медич­не, соціальне та деяких інших.

Конституційне право вважається провідною галуззю права по відношенню до права соціального забезпечення. У його нор­мах закріплені ознаки соціальної держави та її соціальна функ­ція, соціальна спрямованість економіки, органи, що визнача­ють та реалізують соціальну політику держави, механізм захи­сту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відно­сини між людиною і державою, але не будь-які, а такі, що вста­новлюють основоположні принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні права, свободи й обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини в суспільстві. Особливе місце се­ред цих прав посідає право на соціальне забезпечення, яке за­фіксоване у ст. 46 Основного Закону як право на соціальний захист. Конституційне право розробляє теоретичні основи пра­ва на соціальне забезпечення як природного і невідчужувано-го, що належить кожному з моменту народження, і незалежно­го від волі конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб'єк­тивного права на соціальне забезпечення, форми і види соці­ального забезпечення, визначає порядок і умови, за яких на­дається конкретний вид матеріального забезпечення, його розмір.

Адміністративне право регулює управлінські відносини і, в тому числі, у сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й структуру соціальної сфери в цілому і соці­ального захисту населення, зокрема, адміністративно-право­вий статус суб'єктів виконавчої влади у сфері соціального за­хисту населення. Норми адміністративного права закріплюють

93

Глава 2

повноваження щодо соціального захисту населення, Президен­та України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади (Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби без­пеки України та ін.), соціальних фондів, місцевих органів ви­конавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему ор­ганів соціального захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і ненормативного характеру, актів застосу­вання норм права та здійснення організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що виникають при створенні, легалізації та діяль­ності об'єднань інвалідів, ветеранів праці і війни, інших соці­ально незахищених груп населення, здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб'єктів адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов'язків фізичних осіб у сфері державного управління соці­альним захистом населення, особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних службовців. Адміністративне право передбачає умо­ви вступу на державну службу в ці органи, порядок її прохо­дження в органах соціального захисту населення, правила ко­ристування службовими документами, повноваження посадо­вих осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет ре­гулювання права соціального забезпечення — суспільні відно­сини, які виникають між органом соціального захисту насе­лення, з одного боку, і фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний вид матеріаль-

94

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ного забезпечення та дотримання встановленого порядку реалі­зації цього права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього відбрунькувалися норми, що ре­гулювали забезпечення пенсіями і допомогами військовослуж­бовців та інших держслужбовців, а також допомогами осіб, діяльність яких не була пов'язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні від­носини зі встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечення та захисту поруше­ного права. У літературі їх однозначно віднесено до права соці­ального забезпечення.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що вини­кають у процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що відносини, пов'язані з акумулюванням і ви­трачанням коштів різних соціальних фондів, не є предметом пра­ва соціального забезпечення, а належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел: страхових внесків працівників, внесків робото­давців, субсидій держави. Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони однієї медалі. Зараз зби­рання коштів і фінансування соціальних програм зосереджуєть­ся в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування, джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні ними. Запровадження й викорис­тання індивідуальних пенсійних накопичень мають свої особ­ливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Усе це свідчить, що фінансові відносини з приводу формування со­ціальних фондів і здійснення з них соціальних виплат тяжіють

95

Глава 2

більше до права соціального забезпечення, ніж до фінансового права. Названі відносини під відповідним кутом зору є предме­том правового регулювання цих двох галузей права.

Трудове право щодо права соціального забезпечення також є материнською галуззю. Раніше вважалося, що відносини із забезпечення робітників і службовців, а також членів їхніх сімей у старості, з настанням непрацездатності, втрати году­вальника є об'єктом регулювання трудового права. Вислов­лювалися думки, що право соціального забезпечення є підга-луззю трудового права. Ці галузі права мають спільне істо­ричне коріння.

Обидві галузі права довгий час вживали термін трудовий стаж, але з урахуванням свого предмета регулювання. Так, у трудовому праві тривалість трудового стажу має значення при виникненні права на винагороду за вислугу років чи премії за результатами роботи підприємства за рік, а спеціальний стаж є однією з умов просування по службі. У праві соціального забез­печення від тривалості загального трудового стажу залежав розмір пенсії за віком та допомоги в разі тимчасової непраце­здатності, а від спеціального стажу — пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком на пільгових умовах. У процесі рефор­мування соціального забезпечення термін трудовий стаж зам­інюється на страховий стаж.

У літературі підкреслюють безперечний тісний зв'язок тру­дового права і права соціального забезпечення. Ці дві галузі близькі одна до одної і в ряді випадків переплітаються, межі між ними не завжди чітко окреслені. Наприклад, попереджен­ня нещасних випадків на виробництві — це сфера трудового права, а надання пенсій та допомог жертвам виробничих травм — сфера права соціального забезпечення.

Відносини зайнятості й працевлаштування є комплексними за своєю юридичною природою: вони входять до предмета адмі­ністративного, трудового права і права соціального забезпечен­ня. До останньої галузі права відносять відносини між підпри­ємствами і Фондом загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування України на випадок безробіття щодо страху-

96

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

вання від безробіття працівників підприємств, відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг із пра­цевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної ро­боти, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям, а також матеріальної допомоги в період профпідго-товки за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування України на випадок безробіття. До адміністративного права належать відносини щодо броню­вання робочих місць для інвалідів.

Між трудовим правом і правом соціального забезпечення є істотні відмінності: 1) предметом трудового права є трудові відносини між працівником і роботодавцем, а право соціально­го забезпечення регулює суспільні відносини, що складаються в процесі матеріального забезпечення громадян у разі настання соціальних випадків, внаслідок яких особа втрачає здоров'я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї обстави­ни; 2) трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на працю, а соціально-забезпечувальні — у результаті здійснен­ня права на соціальне забезпечення; 3) трудове право має спра­ву з громадянами, що працюють, а право соціального забезпе­чення, — в основному, з особами, що не працюють; 4) трудове право регулює оплату праці з однойменного фонду підприєм­ства, установи, організації, а право соціального забезпечення передбачає виплату пенсій і допомог громадянам зі спеціаль­них централізованих соціальних фондів; 5) трудовому праву властивий договірний порядок виникнення правовідносин та поєднання централізованого і локального регулювання відно­син. Громадяни отримують матеріальне забезпечення на під­ставі імперативних норм права, що приймаються компетент­ними державними органами і не можуть змінюватися й конк­ретизуватися угодами сторін.

97

Існує певний зв'язок між правом соціального забезпечення і цивільним правом. Останнє регулює майнові та особисті немай-нові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному во­левиявленні, майновій самостійності її учасників.

7 — 5-747

 

Глава 2

Перш за все, такий зв'язок вбачається в нормах, що регулю­ють соціальне страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування (цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за віком, у зв'язку з інвалід­ністю, на випадок втрати годувальника; страхування конкрет­них видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування). Видами особистого страхування є: змішане страхування життя; стра­хування на випадок смерті чи втрати працездатності; страху­вання додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо. Види обов'язкового страху­вання зазначені у ст. 6 Закону України "Про страхування".

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхуван­ня додаткової пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків, ні до страхування життя, а також ме­дичне страхування, оскільки у формі обов'язкового воно набу­ває рис соціального страхування, а у формі добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все, недержавного пенсійного забезпечення. Окремі до­слідники соціального права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній основі, а отже, належить до цивільно-право­вих відносин. Ці відносини мають багато спільного із соціаль­но-забезпечувальними правовідносинами, спрямовані на забез­печення гідного життя непрацездатних, є додатком до держав­ного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, не належать до пра­ва соціального забезпечення. Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому заробітку (доходу), втра-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної пра­цездатності, а також у відшкодуванні додаткових витрат, спри­чинених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, сана­торно-курортне лікування, придбання ліків, протезування, сто­ронній догляд тощо). Відносини з відшкодування шкоди, що стала наслідком порушення роботодавцем правил охорони праці, не є ні соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного має інститут довічного утримання (догля­ду), який регулюється статтями 744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно спеціаль­но створеними для цього соціальними установами, а довічне утримання — на оплатній основі набувачем майна.

Ще однією галуззю права називають соціальне право. Термін соціальне право вживається давно. У нього вкладався і вкла­дається різний зміст: сукупність норм, що регулюють торговий обіг або приватне право; частина публічного права; самостійна галузь права; сукупність галузевих навчальних дисциплін тощо. Найчастіше соціальне право розглядають як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в галузі праці, соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я тощо. У цьому розумінні право соціального забезпечення є підгалуз-зю соціального права.

Серед дослідників суспільних відносин у сфері охорони здо­ров'я немає єдності щодо їх галузевої належності та назви ком­плексу норм, що їх регулюють. Ці норми об'єднують у медичне або лікарське чи охоронно-оздоровче право і відносять до ци­вільного права чи права соціального забезпечення або до само­стійної галузі права.

Під медичним правом слід розуміти сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини з надання закладами охо­рони здоров'я фізичним особам медичної допомоги лікарськи­ми засобами і визначають правовий статус медичного праців­ника та пацієнта.

 

98

99

Глава 2

Предметом права соціального забезпечення є надання фізич­ним особам медичних послуг безкоштовно чи на пільгових умо­вах. Відносини з медичного страхування повністю входять до предмета цієї галузі права. Немає підстав для вилучення з пра­ва соціального забезпечення і відносин із забезпечення окре­мих вразливих груп населення лікарськими засобами, протез­но-ортопедичними, засобами коригування, слуховими апара­тами та з приводу проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

Право соціального забезпечення пов'язане й з іншими га­лузями права. Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення допоможе уточнити їхні об'єкти пра­вового регулювання та місце у правовій системі України.

2.7. Право соціального забезпечення як наука

Термін право соціального забезпечення в юридичній літера­турі розглядається у трьох значеннях: як галузь права, галузь юридичної науки, окрема навчальна дисципліна. Ці поняття мають спільні й відмінні риси, які не слід плутати.

Наука права соціального забезпечення — це система науко­вих уявлень, знань і теоретичних положень про суспільні яви­ща, що виникають з приводу правового регулювання суспіль­них відносин у сфері матеріального забезпечення й соціальної підтримки населення.

Право соціального забезпечення як наука представлене мо­нографіями, підручниками, посібниками, брошурами, дисер­таціями, рефератами, статтями, науковими доповідями й по­відомленнями, в яких аналізуються суспільні явища, які по­в'язані із соціальним захистом населення, а як галузь права — нормативно-правовими актами, що регулюють відповідні суспільні відносини. Ця наука характеризується особливим предметом пізнання й системою викладу отриманих знань.

100

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вивчає ця наука, що є об'єктом наукового пізнання вчених, які працюють в однойменній галузі права. У загальних рисах пред­метом названої науки є норми права соціального забезпечення в їх історичному розвитку та у взаємозв'язку з відповідними правовими нормами інших країн, а також пов'язані з ними суспільні явища. Складовими предмета науки права соціаль­ного забезпечення є:

— норми права соціального забезпечення чи однойменна га­
лузь права або чинне право соціального забезпечення як су­
купність юридичних норм. Норми права вивчають за структу­
рою, виділяють їх особливі ознаки та критерії класифікації на
окремі види, з'ясовують співвідношення між логічними нор­
мами права і текстами нормативних актів та системою права
соціального забезпечення і системою відповідного законодав­
ства, здійснюють об'єднання норм права у правові інститути та
підгалузі права. Особливу увагу звертають на тлумачення норм
права, підготовку коментарів до чинних нормативних актів;

— суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. До
них належать відносини, що виникають у зв'язку з матеріаль­
ним забезпеченням за системою загальнообов'язкового держав­
ного соціального страхування або державного забезпечення чи
державної соціальної допомоги, а також з приводу встановлен­
ня юридичних фактів, реалізації права на певний вид соціаль­
ного забезпечення, захисту порушеного права. Визначають коло
осіб, які потребують соціальної підтримки, органи, що можуть
надати таку підтримку, соціальні факти, які слід при цьому
враховувати, джерела фінансування витрат, можливий поря­
док матеріального забезпечення;

— соціально-забезпечувальні правовідносини. Виступають
юридичною формою суспільних відносин, що регулюються пра­
вом соціального забезпечення. Аналізують такі елементи пра­
вовідносин у сфері соціального забезпечення, як суб'єкти,
об'єкти, зміст. Проводять їх класифікацію, розкривають зміст
правосуб'єктності суб'єктів права соціального забезпечення,

101

Глава 2

аналізують підстави виникнення, зміни і припинення цих пра­вовідносин;

— практика роботи органів соціального захисту населен­
ня щодо застосування норм права соціального забезпечення.
Право вивчається в дії. Це забезпечує можливість виявити про­
галини в механізмі реалізації окремих норм права, їх недоліки
чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення практики
роботи цих органів дає можливість розробити рекомендації
щодо внесення змін до чинних правових актів, їх скасування,
розробки проектів нових нормативних актів, роз'яснення ок­
ремих положень;

— історія виникнення права соціального забезпечення як
галузі права та науки. Нормативні акти з права соціального
забезпечення інтенсивно почали приймати з кінця XIX ст., а
відповідна галузь права склалась уже в XX ст. У цей же період
бере початок і відповідна наука. Розвиток науки права соціаль­
ного забезпечення неможливий без вивчення її історії, норма­
тивних пам'яток, розроблених у різний час концепцій, дис­
кусій, що велися з тих чи інших проблем;

— міжнародно-правові акти з питань права соціального
забезпечення. Зазначені норми подано в численних міжнарод­
них багатосторонніх і двосторонніх договорах, угодах, а також
в актах рекомендаційного характеру. Ними встановлюються
міжнародні стандарти у сфері соціального забезпечення з ме­
тою гармонізації й координації національних законодавств з
питань соціального захисту осіб при переїзді з однієї країни в
іншу, встановлення мінімальних норм соціального забезпечен­
ня тощо. Науковий аналіз цих норм сприятиме висуванню про­
позицій щодо інтеграції національного законодавства про соці­
альний захист із законодавством інших цивілізованих держав;

— право соціального забезпечення зарубіжних країн. Україн­
ська наука права соціального забезпечення може повноцінно
розвиватися лише за умови засвоєння досвіду та досягнень
відповідних наук зарубіжних країн. Вивчають нормативні акти,
наукові розробки, історію розвитку галузі й науки, практику
роботи органів соціального захисту населення цих країн. Ви-

102

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

являють спільні й відмінні риси існуючих систем соціального забезпечення, закономірності й тенденції їх розвитку.

Залежно від предмета науки права соціального забезпечен­ня визначають її завдання. Основними з них є: 1) дослідження фундаментальних проблем теорії права соціального забезпечен­ня, що стосуються предмета й методів правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин, принципів, право­вих інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з інши­ми галузями права та юридичними науками; 2) науковий аналіз норм зазначеної галузі права; 3) вивчення історії права соціаль­ного забезпечення; 4) узагальнення практики застосування орга­нами соціального захисту населення норм галузі права; 5) творче переосмислення положень, що раніше були сформульовані в теорії радянського права соціального забезпечення з урахуван­ням реалій сьогодення; 6) вивчення загальних закономірнос­тей і тенденцій встановлення й розвитку систем соціального забезпечення в зарубіжних країнах; 7) з'ясування причин по­рушення законодавства у сфері соціального забезпечення населення; 8) розробка основ викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах; 9) обґрунтування пропо­зицій щодо подальшого вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

Суть, роль і призначення науки права соціального забезпе­чення розкриваються у її функціях. Ця наука виконує три ос­новні функції: пізнавальну, прогностичну і практичну.

Спираючись на теорію держави і права, галузеві юридичні науки, право соціального забезпечення розробляє свій інстру­мент пізнання, свої поняття й категорії, тобто свою професійну мову. За допомогою останньої відбувається пізнання таких по­нять, як пенсія, грошова допомога, соціальна послуга, компен­ сація, пільга, непрацездатність, трудовий і страховий стаж, соціальний ризик, страховий випадок, соціальна допомога, утриманці, малозабезпечена сім'я, адресна допомога та ін. Зазначена функція спрямована на роз'яснення з правового по­гляду суті суспільних явищ, що виникають у соціальному за-

103

Глава 2

безпеченні фізичних осіб, застосування наукових методів пізнання при дослідженні їх, конструюванні принципів, на яких будується вся система матеріальної підтримки людей, формування відповідної соціальної політики держави, розроб­ку ідеології соціального захисту особи від колиски до домови­ни, розробку гарантій надання людині різних видів соціально­го забезпечення.

Другою функцією науки є прогностична. На базі отриманих знань фахівці права соціального забезпечення роблять припу­щення щодо подальшого розвитку соціального законодавства і визначають фундаментальні шляхи розв'язання назрілих про­блем. Успішне проведення соціальної реформи, складовою якої є пенсійна, неможливе без попереднього і всебічного обговорен­ня шляхів її проведення, прогнозування можливих результатів її втілення. Наука освітлює дорогу із складного сьогодення у більш забезпечений завтрашній день. Спеціалісти цієї галузі права беруть участь в експертизі проектів нормативних актів, їх залучають до підготовки окремих із них.

Наука права соціального забезпечення суттєво впливає на практику, виступає її теоретичною базою. Вона узагальнює практику роботи органів соціального захисту населення, засто­сування ними соціального законодавства, дає наукове тлума­чення соціально-забезпечувальних норм, розробляє методику викладання права в освітніх закладах. Фахівці беруть участь у навчанні працівників соціальної сфери, ведуть серед населен­ня пропаганду соціального законодавства, видають коментарі до законодавчих актів, роз'яснюють механізм реалізації гро­мадянами суб'єктивних прав на окремі види соціального забез­печення. Наука права соціального забезпечення розробляє про­позиції з удосконалення законодавства, дає висновки щодо офіційного роз'яснення змісту окремих положень конкретних нормативних актів.

Юридична наука може виконати поставлені перед нею зав­дання лише за умов об'єктивного пізнання суспільних явищ, що є предметом її дослідження. Якщо предмет науки дає змогу зрозуміти, що вивчає ця наука, то її методи дають відповідь на

104

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

питання про те, за допомогою яких правил і прийомів відбу­вається пізнання конкретних суспільних явищ, тобто який методологічний інструмент використовує ця наука.

Методи науки права соціального забезпечення — це прави­ла, прийоми, способи, підходи, інші можливі заходи, які вико­ристовують у цій галузі знань для здійснення нею пізнання соці­ально-забезпечувальних юридичних норм і правовідносин, пра­вових інститутів, історії розвитку галузі права й науки, практи­ки роботи органів соціального захисту населення, відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних науко­вих результатів. Наука використовує не один, а багато методів пізнання. Жодна наука не має свого єдиного і специфічного ме­тоду пізнання, навіть у збірному вигляді, а завжди використо­вує певну сукупність їх. У юридичних науках застосовуються одні й ті самі методи пізнання, але з урахуванням специфіки предмета пізнання. Тому наука права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему загальнонаукових, спеціальних і окремих методів пізнання, що використовуються в усіх або в певній групі юридичних наук. Основні з них такі:

1. Спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний, формально-логічний, логіко-структурний, формаль­но-догматичний, догматичний) метод дослідження. Завдяки йому здійснюється зовнішня юридична обробка правового мате­ріалу (догми права). Використовується, перш за все, під час ана­лізу норм права соціального забезпечення, розкриття їх змісту. Основне його покликання — коментування соціального законо­давства. За допомогою філологічного (граматичного, текстово­го, мовного), системного, історико-політичного, логічного, спе­ціально-юридичного способів тлумачення здійснюється дослі­дження нормативно-правових актів. Цей метод, разом з тим, ви­користовує такі логічні прийоми, як опис і аналіз соціально-за­безпечувальних норм права й правовідносин. Зазначений метод незмінний у формуванні термінів цієї науки, проведенні систе­матизації норм права, класифікації правових категорій. У про­цесі класифікації за допомогою групування правових явищ і

105

Глава 2

понять у сфері соціального забезпечення відбувається зіставлен­ня цих понять, що допомагає скласти більш повне уявлення про кожний з них зокрема і про досліджуваний предмет у цілому. Шляхом систематизації розрізнені знання приводяться до по­рядку і створюється певна цілісність. Цей метод ефективний у дослідженні різноманітних проблем застосування правових актів органами соціального захисту населення, доведенні юридичних фактів, які мають значення для отримання конкретного виду соціального забезпечення, перевірці законності й обґрунтованості прийнятих компетентними органами рішень.

2. Порівняльно-правовий метод. У світі сьогодні функціо­
нує понад дві сотні національних галузей права соціального
забезпечення з їх специфічними особливостями. Завданням
науки права соціального забезпечення є виявлення загального
й особливого в розвитку цих систем шляхом порівняльного
зіставлення норм різних країн. Вивчення правових актів цих
держав розширює кругозір учених, запобігає однобічному су­
дженню, дає змогу знайти найоптимальніший варіант правово­
го регулювання суспільних відносин у сфері соціального забез­
печення населення. У процесі підготовки й обговорення зако­
нопроектів пропонується запозичити найбільш цінний досвід,
акцентується увага на недоліках і незначній ефективності дій
певних норм в окремих країнах, що сприяє запобіганню по­
дібних помилок у нашій країні.

3. Історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний)
метод. Полягає у зіставленні національних правових систем
права соціального забезпечення не тільки в статиці, тобто з
погляду досягнутого на певний момент, айв історичній ди­
наміці, з погляду виникнення і розвитку їх. Він передбачає
історичний підхід до аналізу й оцінки важливих категорій та
норм права соціального забезпечення. Вивчення історії виник­
нення і розвитку правових інститутів цієї галузі права у себе та
за кордоном сприяє з'ясуванню загальних тенденцій та законо­
мірностей такого розвитку і особливостей їхнього виявлення.

106

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

До недавнього часу цей метод використовували обмежено, не аналізували законодавчі акти, прийняті до 1917 р., не вивчали вітчизняний досвід організації соціального захисту певних ка­тегорій населення, недостатньо звертали увагу на історію ви­никнення і розвитку аналогічних інститутів за кордоном. На­приклад, корисним для нас є дослідження в ретроспективному плані різних інститутів недержавного соціального забезпечен­ня громадян в Україні, що існували до революції, з метою відродження окремих з них.