Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

 

Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Загальне правило встановлює рівність кожного на заняття підприємництвом, тобто законодавець, надаючи право на заняття підприємництвом конституційного рангу, тим самим визначився і з підприємницькою правоздатністю. Закріплюючи в названій статті Конституції право «кожного» на заняття підприємництвом, законодавець мав на увазі саме фізичних осіб. Отже, можна погодитись з думкою Р. Б. Шишки, що першосуб’єктом і переважним носієм підприємницької право­здатності визнається людина[108], тобто фізична особа.

У характеристиці підприємців у нормативних актах викорис­товується різна термінологія. У ЦК України зазначається категорія фізична особа – підприємець, у той час як у ч. 2 ст. 55 ГК України – громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійс­нюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до зако­ну як підприємці.

Однак доцільним є використання саме терміна «фізична особа – підприємець», оскільки, по-перше, ЦК України визначає загальні засади приватних відносин, основною складовою яких є майнові відносини, а господарсько-виробничі відносини є також майновими відносинами та складовою частиною господарських правовідносин. По-друге, публічний статус суб’єкта господарювання не має істотного значення для більшості приватних відносин, які вини­кають під час здійснення ним господарської діяльності, що повною мірою стосується і господарсько-виробничих правовідносин.

Правовому становищу громадянина як суб’єкта господарю­вання присвячено ст. 128 ГК України – «Громадянин у сфері господарювання». Відповідно до зазначеної статті громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови його державної реєстрації як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України.

Єднальною ланкою між конкретною особою, яка вступає у конкретні правовідносини, та її правовим статусом, є правосуб’єкт­ність, тобто сукупність установлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов’язків у сфері господа­рювання. Фізичні та юридичні особи є учасниками широкого кола відносин, що охоплюються предметом правового регулювання тієї чи іншої галузі. Кожна із таких галузей права визначає свій різновид правосуб’єктності щодо означеного суб’єкта як учасника відносин, що охоплюються її правовим впливом.

Потрібно зауважити, що цивільна право- та дієздатність, і господарська право- та дієздатність співвідносяться як загальне та спеціальне. Положення чинного ГК України встановлюють щодо суб’єктів господарювання спеціальну правосуб’єктність, яку розгля­дають як синонім терміна «господарська компетенція» (ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 207 ГК України)[109]. Господарська компетенція як необхідний елемент правосуб’єктності, на думку І. В. Єршової[110], означає сукуп­ність прав, якими наділений суб’єкт відповідно до закону і установ­чих документів, а в деяких випадках – на підставі ліцензії. У подаль­шому автор акцентує увагу на необхідності виділення загальної, обмеженої, спеціальної і виключної господарської компетенції.

Через поняття господарської компетенції в теорії господарсь­кого права розкривається господарська правосуб’єктність суб’єкта господарювання[111]. Господарська правосуб’єктність передбачає здат­ність особи бути учасником господарських правовідносин, що виникають у процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності, у т. ч. з приводу встановлення організаційних зв’язків між елементами господарської інфраструктури.

У праві на підприємницьку діяльність всі є рівними, але не в способах його реалізації. Для того щоб фізична особа набула можливості займатися підприємництвом (оскільки положення ст. 55 ГК України закріплюють норму про фізичну особу – підприємця як суб’єкта господарювання), вона повинна мати повну правосуб’єкт­ність, особливо це стосується дієздатності. Це викликано необхід­ністю вчинення юридично значущих дій і можливістю застосування повної майнової відповідальності в порядку, передбаченому законом чи договором.

Тому можливість фізичної особи здійснювати підприємницьку діяльність, тобто бути суб’єктом такої діяльності, пов’язана з набуттям саме повної цивільної дієздатності та державної реєстрації, що передбачено у ч. 1 ст. 50 ЦК України. Відповідно до ст. 34 ЦК України повної цивільної дієздатності набуває фізична особа, яка досягла повноліття, або при укладенні шлюбу, у тому разі, якщо вона не досягла повноліття. Причому в разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття чи в разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Крім того, згідно зі ст. 35 ЦК України повну цивільну дієздат­ність може бути надано фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. У цьому випадку надання повної цивільної дієздатності відбувається за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Також цією статтею передбачено можливість надання повної цивільної дієздатності за умови досягнення фізичною особою 16 років і бажанні займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Ця норма фактично дублюється нормою ст. 42 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», у якій зазначено, що якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підпри­ємницькою діяльністю, до комплекту документів для проведення державної реєстрації також необхідно додати нотаріально посвід­чену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування.

Господарська дієздатність полягає у здатності суб’єкта господарювання своїми діями набувати для себе прав і самостійно їх здійснювати, а також у здатності своїми діями створювати для себе обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Тому держава повинна визнати фізичну особу–підприємця суб’єктом владно-розпорядчої діяльності, оскільки деякі публічні обов’язки (наприклад, сплачувати податки і т. ін.) виникають лише у разі реалізації підприємницької правоздатності.

Динамічний характер господарської правосуб’єктності також виявляється і в тому, що вона визначається на момент вступу в правовідносини. Так, здатність бути стороною того чи іншого господарського договору встановлюється на момент укладення такого договору конкретним суб’єктом. Однією з основних передумов набуття фізичною особою господарської правосуб’єкт­ності є її державна реєстрація як підприємця (ч. 2 ст. 50 ЦК України та ч. 1 ст. 128 ГК України), яка і буде моментом виникнення у цієї фізичної особи господарської право- та дієздатності, а в деяких випадках – отримання ліцензії. Варто погодитись із В. С. Мілаш[112], що патентування як самостійний елемент механізму легалізації господарської (підприємницької) діяльності в жодному разі не впливає на наявність чи відсутність у сторони господарсько-договірної правосуб’єктності.

Підприємницьку діяльність громадянин може здійснювати:

– самостійно (отримавши статус підприємця);

– із залученням найманої праці чи без такого;

– самостійно або спільно з іншими особами.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин – під­приє­мець зобов’язаний:

– у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

– повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

– додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації продукції, установлених законодавством;

– не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору­шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

– вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

– своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку та в розмірах, установлених законом.

Майнова відповідальність фізичної особи – підприємця є повною. Фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з його підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном (ч. 1 ст. 52 ЦК України, ч. 2 ст. 128 ГК України), однак якщо вона перебуває у шлюбі – то і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй у разі поділу цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України), за винятком майна, на яке відповідно до законодавства не може бути звернено стягнення. Перелік видів майна фізичних осіб, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, установлено чинним законодавством.

Індивідуального підприємця, який не має змоги задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням ним підприємницької діяльності, може бути визнано неплатоспроможним (банкрутом) відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом»[113]. З моменту прийняття відповідного рішення його державна реєстрація як підприємця втрачає силу.

Підставами припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця є: власне бажання особи; її смерть; у приму­совому порядку; за рішенням відповідного органу.

 

 

§ 3. Юридичні особи як суб’єкти господарювання:
поняття і види

 

Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка має цивільну правоздатність та дієздатність і може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80 ЦК України).

Характерні ознаки, які виділяють юридичних осіб серед інших суб’єктів підприємницької діяльності:

1) наявність організаційної єдності – необхідна умова, що дає можливість волю засновників перетворити на волю юридич­ної особи, яка виступає як єдине ціле, а надалі знаходить свій вираз у чіткій внутрішній структурі, у конкретному підпорядку­ванні органів управління, у регламентації відносин між струк­турними підрозділами[114];

2) наявність відокремленого майна, яке формується з майна його засновника (засновників) під час створення юридичною особи. Практичне значення майнової відокремленості полягає в тому, що, по-перше, юридична особа стає суб’єктом права, що дозволяє їй виступати у господарському обороті; а, по-друге, це тягне за собою розподіл відповідальності засновників (учасників) і юридичної особи за своїми зобов’язаннями;

3) виступ у господарському обороті від свого імені. Від свого імені юридична особа набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різні цивільно-правові та гос­подарсько-правові відносини з іншими юридичними та фізичними особами. Але межі відповідної участі залежать від мети створення юридичної особи і визначаються цілями її діяльності;

4) самостійна відповідальність. Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями майном, що належить їй на праві власності (закріплене за нею), якщо інше не встановлено законодавством. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язан­нями останньої, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника). Разом з тим законодавством передбачено деякі виключення з цього правила. Так, особи, які створюють юри­дичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Натомість відповідно до ст. 96 ЦК України юридична особа відповідатиме за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їх дій відповідним органом юридичної особи;

5) здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайно­вих відносинах, можливість покладення на них відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам потребують захисту порушених прав, а у зв’язку з цим виникає необхідність звернення з позовом до суду. З приводу викладеного Н. С. Кузнєцова[115] підсумовує, що юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у розгляді спору.

Крім наведеного, в юридичній літературі[116] зазначено, що юридичні особи мають ряд індивідуальних ознак: найменування, місцезнаходження, печатку і штампи, поточний та інші рахунки, статутні документи. Однак не всі зазначені ознаки отримали одностайну підтримку в правових джерелах. Так, стосовно рахунку в банках та печатки зазначається[117], що вони не є істотними, оскільки організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями.

Стосовно ж статутних документів варто зазначити, що навряд чи їх можна визнати індивідуальними ознаками юридичної особи в контексті здійснення нею господарської діяльності, оскільки, наприклад, якщо особа діє на підставі модельного статуту, то відмінними елементами його змісту будуть саме найменування, місцезнаходження та склад учасників. Проте дві перші ознаки, як зазначено вище, розглядаються як самостійні.

Юридична особа як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин наділяється цивільною право- та дієздатністю. Якщо фізичні особи набувають цивільної правоздатності з моменту свого народження, а повної цивільної дієздатності – лише при досягненні повноліття, то у випадку з юридичною особою цивільні право- та дієздатність виникають одночасно. Згідно з ч. 4 ст. 91 ЦК України правоздатність, а відповідно й дієздатність юридичної особи вини­кають з моменту її державної реєстрації та внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Однак юридична особа наділяється не тільки так званою загальною правоздатністю, яка передбачена ч. 1 ст. 91 ЦК України і полягає в тому, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, а ще й спеціальною господарською правоздатністю. Спеціальна господарська правоздатність передбачає наявність у юридичної особи таких прав та обов’язків, які відповідають меті та предмету її діяльності, що зазначені у її статутних документах.

Господарська правоздатність передбачає наявність у юри­дичної особи прав та обов’язків як майнового, так і немайнового характеру. Майнові права та обов’язки можуть виникати з право­чинів, передбачених законом, а також з правочинів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать, а також внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав. До немайнових прав та обов’язків треба віднести право на найменування, право на знаки для товарів та послуг, право на ділову репутацію, право на комерційну таємницю та інші.

Відповідно до ст. 90 ЦК України юридична особа повинна мати своє найменування. Воно присвоюється юридичній особі в момент її створення та є засобом індивідуалізації цієї особи задля того, щоб відрізнити її від інших юридичних осіб. Найменування повинно містити інформацію про організаційно-правову форму юридичної особи, характер її діяльності. Окрім повного наймену­вання, юридична особа може мати скорочене. Також ч. 2 цієї статті передбачено можливість для юридичних осіб, що є підприємниць­кими товариствами, мати комерційне (фірмове) найменування.

Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Однак існують випадки, коли органи управління не створюються, у цих випадках набуття та здійснення прав та обов’язків юридичною особою відбувається через її учасників.

Склад органів правління, як правило, залежить від орга­нізаційно-правової форми юридичної особи. Однак у будь-якому випадку щонайменше складатиметься з двох ланок, а саме – вищих органів та органів управління. Вищий орган може бути представ­лено колегіально, тобто загальними зборами засновників, або одно­особово в особі власника майна. Органи управління також поді­ляються на колегіальні (рада директорів, правління) та одноособові (директор, генеральний директор, президент тощо). Крім зазна­чених, можливе існування контролюючих органів, представлених ревізійною комісією або ревізором, а в певних організаційно-правових формах – ще й наглядовою радою.

Юридична особа має право створювати філії, представництва та інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи, що передбачено ст. 95 ЦК України та ч. 5 ст. 55 ГК України. Правовий статус відокремлених підрозділів закріплено у ст. 64 ГК України, ст. 95 ЦК України, ч. 2 ст. 3, абз. 5 ч. 5 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»[118] тощо.

Поділ юридичних осіб на види можна здійснити, виходячи з певних критеріїв. Так, за метою, на яку спрямовано діяльність юридичної особи, виділяють комерційні та некомерційні під­приємства.

Залежно від форми власності розрізняють: приватні юридичні особи, що діють на основі приватної власності фізичних осіб або суб’єкта підприємництва – юридичної особи; юридичні особи колективної власності, що діють на основі власності кількох осіб; державні юридичні особи, що діють на основі державної форми власності; змішані юридичні особи, що засновані на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних власників).

Також юридичні особи можливо поділити на види залежно від розміру частки іноземного інвестора в статутному капіталі. Виділяють національні юридичні особи, в яких взагалі немає частки іноземного інвестора або ж вона становить менше 10 %; юридичні особи з іноземними інвестиціями, якщо в статутному капіталі іноземна інвестиція становить не менш як 10 %; іноземні юридичні особи, які створюються і діють за законодавством іноземної держави, тобто є її суб’єктом господарської діяльності.

Залежно від правового режиму майна і порядку здійснення управління юридичні особи поділяються на: а) створених фізичною особою; б) заснованих декількома фізичними особами; в) засно­ваних фізичними та юридичними особами; г) створених державою;

ґ) створених органами місцевого самоврядування; д) заснованих іноземними фізичними та/або юридичними особами.

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, установчим документом яких є статут; юридичних осіб, установчим документом яких є заснов­ницький договір; юридичних осіб, установчим документом яких є установчий акт; юридичних осіб, установчим документом яких є одноособова заява (меморандум).

За правовим режимом майна юридичні особи поділяються на: юридичних осіб – власників майна (ними є всі юридичні особи приватного права); юридичних осіб, які не є власниками майна, проте мають стосовно нього інше речове право (наприклад, казенні підприємства, державні акціонерні товариства).

За кількісним складом засновників окремих організаційно-правових форм юридичні особи поділяють на юридичних осіб, що створюються декількома особами (господарські товариства), і юри­дичних осіб, що створюються однією особою, якщо це дозволяється чинним законодавством. Наприклад, акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи (якщо один акціонер придбає всі акції товариства). Проте відповідно до ст. 153 ЦК України акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство у своєму складі, учасником якого є одна особа.

 

§ 4. Обмеження щодо здійснення підприємницької
діяльності, встановлені стосовно окремих фізичних
та юридичних осіб

 

Нормами ГК України та ЦК України не передбачено певного переліку обмежень щодо заняття підприємницькою діяльністю, однак спеціальними нормативними актами певні обмеження все ж таки передбачено. Не допускається заняття підприємницькою діяль­ністю таких категорій громадян:

1) державних службовців (ст. 16 Закону України «Про дер­жавну службу»[119]);

2) посадових осіб органів прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України «Про прокуратуру»[120]);

3) військовослужбовців (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»[121]);

4) нотаріусів (ч. 2 ст. 3 Закону України «Про нотаріат»[122]);

5) посадових осіб органів місцевого самоврядування (наприк­лад, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»[123]);

6) керівників, заступників керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадових осіб державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування (ст. 5 Декрету КМ України «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств»[124]);

7) народних депутатів України (ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата»[125]);

8) суддів (ст. 5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»[126]).

Така заборона викликана необхідністю зосередження держав­них службовців на посадовій діяльності та усунення можливостей для прояву корупції і посадових зловживань. У той же час зазна­ченим категоріям осіб дозволяється працювати у вільний від роботи час і займатися педагогічною та науковою діяльністю;

9) не може займатися підприємництвом особа, яка не має підприємницької правоздатності. Це стосується неповнолітніх, за винятком випадків, передбачених законодавством, а також осіб, визнаних у встановленому законом порядку обмежено дієздатними або недієздатними (в останньому випадку заборона діє до моменту відміни рішення суду);

11) деякі обмеження, пов’язані з індивідуальним правовим статусом і застосуванням до особи, яка вчинила злочин, спеціальних заходів захисту інтересів держави та її населення. Так, не можуть отримати статус фізичної особи – підприємця особи, яким у судо­вому порядку заборонено займатися певними видами діяльності. Наприклад, КК України[127] в ст. 210 «Нецільове використання бюд­жетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням» та ст. 212 «Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)» санкцією передбачає «… або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого»;12) для окремих видів підприємництва законодавством установлено наявність відповідної освіти і стажу роботи. Так, наприклад, оскільки аудиторська діяльність – підприємницька діяльність, яка включає організаційне і методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг (ст. 3 Закону України «Про аудиторську діяльність»[128]), то і право на отримання серти­фіката мають фізичні особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту, документ про здобуття якої визнається в Україні, необхідні знання з питань аудиту, фінансів, економіки та господарського права, досвід роботи не менше трьох років поспіль на посадах ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста, економіста, асистента (помічника) аудитора (ст. 10 зазначеного Закону).

Певні обмеження щодо провадження певних видів діяльності фізичними особами – підприємцями передбачаються у ст. 4 Закону України «Про підприємництво». До таких видів діяльності належать:

· діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важ­ливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому КМ України порядку, а також діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіат­ричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запус­ками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій – також і повними товариствами;

· діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів, моторних сумішей з добавками на основі біоетанолу, етил-трет-бутилового етеру (ЕТБЕ) та добавок на основі біоетанолу, здійснюється підприємствами, перелік яких визначається КМ України;

· діяльність, пов’язана з виробництвом біоетанолу, здійс­нюється суб’єктами господарювання за наявності відповідної ліцензії.

Окрім обмежень, передбачених ст. 4 Закону України «Про під­приємництво», спеціальними законами фізичним особам – підпри­ємцям також забороняється займатися певними видами діяльності, зокрема:

1) здійснювати діяльність, пов’язану з організацією телеба­чення і радіомовлення (Закон України «Про телебачення і радіомов­лення»[129]);

2) займатися космічною діяльністю (Закон України «Про космічну діяльність»[130]);

3) здійснювати операції з металобрухтом (ст. 4 Закону України «Про металобрухт»[131]);

4) здійснювати діяльність, пов’язану з наданням послуг загальної середньої та вищої освіти (Закон України «Про загальну середню освіту»[132], Закон України «Про вищу освіту»[133]);

5) займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг (ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»[134]).

Обмеження у занятті підприємницькою діяльністю можуть бути встановлені судом, який може обмежити особу у занятті підприємницькою діяльністю на певний строк, визначений вироком. У тому разі, якщо особу було засуджено за вчинення крадіжки, хабарництва або іншого корисливого злочину і вона має непогашену судимість, ця особа не може бути зареєстрована як суб’єкт господарювання, виступати співзасновником підприємств, а також займати керівні посади чи посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю в підприємницьких товариствах.

Деякі види підприємницької діяльності потребують наявності спеціального дозволу у вигляді ліцензування, який засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися певними видами підприєм­ницької діяльності.

Перелік видів діяльності, які підлягають ліцензу­ванню, передбачено у ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності».